«Вирок виконано» — про розстріли українських письменників
…Собі поети право залишають,
Всі інші відкидаючи права:
Належати до тих, кого вбивають,
А не до тих, хто холодно вбива.
Леонід Первомайський
18 грудня 1934 року дружини письменників Григорія Косинки й Олекси Влизька як завжди прийшли вранці до тюрми НКВС у Києві. Вони вже понад місяць приносили сюди передачі і сподівалися на побачення. Цього ранку родичі інших арештованих віталися з ними, переминалися і відходили. Ніхто не наважився показати цим двом жінкам газету. Вже по обіді до них послали людину переказати, що ходити і чекати більше немає кого… Це був перший смертний вирок і перший розстріл письменників, одразу цілої групи. Попередні фальсифіковані процеси над творчою інтелігенцією завершувалися покаранням у виправно-трудових таборах або засланням.
Перші «вироки виконано»
Вже згаданого 18 грудня 1934 року в усіх газетах опублікували вирок військової колегії Верховного суду СРСР в Києві в справах про терористів-білогвардійців [підпільників, які підтримували повалену владу царської росії]. Протягом 13–15 грудня виїзна сесія цієї колегії під головуванням Васілія Ульріха розглянула справи 37 осіб, обвинувачених в організації підготовки терористичних актів проти представників радянської влади.
Васілій Ульріх — один із головних виконавців сталінських репресій. У лютому 1924 року прийшов у військову колегію Верховного суду СРСР на посаду заступника, а з січня 1926-го і наступні 22 роки — до 1948-го — очолював цей орган.
Фальсифікований процес у Києві завершився присудом колегії 31 особу розстріляти, майно конфіскувати. Справи ще дев’ятьох осіб постановили скерувати на додаткове розслідування. Ці дев’ятеро згодом опинилися в таборах із тривалими термінами ув’язнення, звідки ніхто не вийшов, крім поета й перекладача Василя Мисика (1907–1983).
Серед засуджених до розстрілу було одинадцять літераторів: і відомих письменників, перекладачів, редакторів, і початківців. Брати Іван і Тарас Крушельницькі, Олекса Влизько, Григорій Косинка, Дмитро Фальківський, Кость Буревій, Михайло Лебединець, Роман Шевченко, Роман Сказинський…
Унизу під списком засуджених до розстрілу стояли два найстрашніші слова: «Вироки виконано». Можливости оскаржити не було. Ні гроші, ні благання не допомогли рідним дізнатися місце поховання розстріляних.
«Вирок виконано» — як виглядав запис про розстріл на прикладі поета Михайля Семенка
Наймолодший із них — яскравий і талановитий поет-футурист Олекса Влизько, якому щойно виповнилося 26 років, а в найбільшому видавництві саме виходила повна збірка його віршів. Унаслідок хвороби Олекса в підлітковому віці втратив слух, потім розучився говорити. Він не чув ні команди стріляти, ні пострілу…
«Розстріл цілої генерації»
Спершу прогриміла справа вигаданої Спілки визволення України [СВУ], де на лаві підсудних серед політичних, громадських і церковних діячів опинилися літературознавці й критики: Сергій Єфремов, Андрій Ніковський драматургиня Людмила Старицька-Черняхівська, прозаїк Михайло Івченко. Суд у справі СВУ тривав з 9 березня до 19 квітня 1930 року в Харкові. Це був перший показовий процес, який мав на меті залякати й поселити в людях відчуття небезпеки.
12 травня 1933 року в будинку «Слово» в Харкові, що його населяли письменницькі й мистецькі родини, заарештували [поета] Михайла Ялового. Наступного дня в «Слові» застрелився Микола Хвильовий [один із лідерів українського культурного відродження 1920-х]. У передсмертній записці він написав: «Арешт Ялового — це розстріл цілої генерації. За що? За те, що ми були найщирішими комуністами? Нічого не розумію». І ще: «За генерацію Ялового відповідаю перш за все я, Микола Хвильовий».
Лідер покоління, Хвильовий розумів, що він не може далі відповідати за цю генерацію, бо в нього немає відповіді на питання «за що?». Він також чудово розумів, що виходу немає, і якщо є ті, хто приходять до тебе, значить є ті, хто прийдуть і по тебе. Він пустив собі кулю в скроню, але його вбила радянська влада.
Відповіді на питання «за що?» не було взагалі. Система винищувала все вільнолюбне, інакодумне, національне, спроможне вести за собою. Досить було бути українцем — це вже вирок, а українським письменником — подвійний вирок.
Перші поодинокі арешти пройшли навесні 1933 року, далі влітку, восени… Це була ще одна велика вигадана справа — Української військової організації. Частині заарештованих присудили розстріл, зокрема письменникам Олесю Досвітньому, Сергію Пилипенку. Решта потрапили в табори, головно на Соловки. Серед них і найпопулярніший письменник наших 20-х, гуморист Остап Вишня.
Великий терор почався в грудні 1934-го, після вбивства секретаря ЦК ВКП(б) Сєргєя Кірова. Так звана справа боротьбистів налічує 12 томів, охоплює три міста — Харків, Київ, Полтаву. І письменників у ній більше, ніж політиків. Усі вони: Микола Куліш, Григорій Епік, Валер’ян Підмогильний, Євген Плужник, Валер’ян Поліщук, Василь Вражливий, Петро Ванченко й інші — отримали по 10 років виправно-трудових таборів. Більшість заслали в Соловецький табір [на островах у Білому морі]. Хворий на туберкульоз Плужник помер у табірному лазареті 2 лютого 1936 року.
А 5 серпня 1937 року набрала чинності постанова Політбюро ЦК ВКП(б) «Про антирадянські елементи». Тепер одразу засуджували до смертної кари. Укінці жовтня в Києві розстріляли основоположника й лідера українських футуристів Михайля Семенка, а через тиждень — письменника Майка Йогансена. Обоє поховані в братській могилі в Биківнянському лісі [на околицях Києва]. Крім них, там лежать Володимир Ярошенко, трійця гумористів Василь Чечвянський (Губенко), Юрій Вухналь (Іван Ковтун) і Юхим Ґедзь (Олексій Савицький), Іван Маловічко та ще півтора десятка письменників.
Після цієї постанови протягом осені 1937-го розстрілювали раніше заарештованих не лише в Києві, а і в Харкові, і на Соловках, і в Сандармоху. Тюрми й табори масово звільняли для нових ув’язнених.
3 листопада 1937 року в урочищі Сандармох у Карелії розстріляли 265 в’язнів Соловецької тюрми особливого призначення, серед них п’ятнадцять українських письменників, митців, науковців. Це Микола Куліш, Лесь Курбас, Микола Зеров, Павло Филипович, Валер’ян Підмогильний, Олекса Слісаренко та інші. Розстріли тривали чотири дні, всього протягом 1–4 листопада стратили 1111 осіб.
Капітана держбезпеки, начальника бригади з виконання присудів Біломорського балтійського комбінату в Сандармоху Міхаїла Матвєєва наказом УНКВС по Ленінградській області за самовіддану роботу у боротьбі з контрреволюцією 20 грудня 1937 року нагородили цінним подарунком — радіолою з платівками. Більшість розстрілів виконав особисто в парі з молодшим лейтенантом Георгієм Алафером. Помер 1971 року в Лєнінграді.
Місця масових розстрілів у 1934-1940 роках
Розстріляли 1111 осіб, серед них 203 особи з України (українці, євреї, росіяни).
Письменників серед них 23 (разом із Лесем Курбасом).
Місце масових розстрілів і поховань з початку 1920-х і до 1940 року. Зокрема, в листопаді-грудні 1937 тут розстріли кілька Соловецьких етапів.
Місце загибелі письменників Гео Шкурупія і Василя Вражливого.
Розстріляли 14 осіб, з них 11 письменників. Усього в цій справі розстріляно 28 осіб. Місце поховання невідомо.
Взагалі тут розстрілювали й ховали до 1941 року, але цифри є тільки за 1937-1938. Встановили імена 20 тисяч розстріляних, серед них 20 письменників.
Розстріляли письменників Олеся Досвітнього і Сергія Пилипенка. Місце поховання невідомо.
У 60 могилах лежить 2746 людей. Крім них, тут 1940 року розстріляли і поховали 3809 польських офіцерів і 500 цивільних поляків.
Місце загибелі Гната Хоткевича.
«Розстріляне Відродження»
Так називалася антологія, яку склав літературознавець Юрій Лавріненко і яка вийшла в Парижі 1959 року. Це була спроба розповісти про 1920-ті роки як період в історії української літератури. В антології зібрані тексти і подані короткі біографії визначних представників доби.
Водночас це була перша спроба мартирологу українського письменства наших 20-х. Більшість біографій завершувалися фразою про арешт органами ДПУ-НКВС. Дальші відомості переважно здогадні й фантастичні, якщо тільки про страту не сповіщали офіційно в пресі. Правди ще не знали.
Людей літератури і мистецтва облікувати непросто, якщо взагалі можливо. Тому встановити точну кількість тих, кого вбила радянська влада, пробували по-різному. Скажімо, діаспорне Об’єднання українських письменників «Слово» рахувало репресованих літераторів за публікаціями початку і кінця 1930-х. У грудні 1954 року цю статистику надіслали Другому всесоюзному з’їздові письменників у Москві. За даними «Слова», 1930 року друкувалися 259 українських письменників/ць, а після 1938-го з них у літературі залишилося 36 осіб (13,9 %). «Просимо вияснити в МҐБ, де і чому зникли з української літератури 223 письменники?» — запитували у з’їзду українські політичні емігрант(к)и. У пресі президія «Слова» опублікувала своє пояснення. «За приблизними (бо точні поки що неможливі) підрахунками, цифра 223 щезлих в СРСР українських письменників розшифровується так: розстріляно — 17; покінчили самогубством — 8; арештовані, заслані в табори і іншими поліційними заходами вилучені з літератури (серед них можуть бути розстріляні і померлі в концтаборах) — 175; зникли безвісти — 16; померли своєю смертю — 7» (Лавріненко, «Розстріляне Відродження»).
Олекса Мусієнко, упорядник мартирологу «З порога смерті…» («Радянський письменник», 1991) узяв за точку відліку іншу цифру. У червні 1934 року відбувся з’їзд, на якому заснували Спілку радянських письменників України. Приймальна комісія розглянула понад 400 заяв і рекомендувала затвердити членами СРПУ 120 осіб і ще 73 особи — стажерами-кандидатами. Отже, в середині 1934 року 193 особи в Україні вважалися професійними письменниками.
Кількість репресованих письменників (звіт об’єднання «Слово», 1954 р.)
«Задушене Відродження»
Щойно після ХХ з’їзду КПРС (14–25 лютого 1956 року) в Радянському Союзі почалася «відлига» і процеси реабілітації. Рідні вбитих письменників отримували довідки про смерть із фальшивими датами і причинами смерти. Коли їх звести докупи, то виходить, що більшість заарештованих під час Великого терору ледь не одночасно померли в 1942–1943 роках від серцевої хвороби. Радянська влада старанно приховувала свої злочини, адже попереду були нові, а їй так само треба було тримати народ у страхові й покорі. Для цього застосовували старі і придумували нові методи: тепер не розстрілювали, але душили.
Правда поступово оприявнювалася, іноді навіть у несподіваний спосіб. На одному з вечорів Клубу творчої молоді у Києві 1962 року до режисера Леся Танюка підійшла жінка, яка схвильовано розповіла, що під Києвом є «свої Соловки» — Биківнянський ліс. Туди поїхали члени комісії КТМ із розслідування злочинів «сталінського періоду порушення законності»: Лесь Танюк, художниця Алла Горська, поет Василь Симоненко. Останній був вражений, побачивши, як діти біля лісу грають у футбол людськими черепами з дірками від куль. За результатами поїздки Танюк звернувся із запитом до Політбюро ЦК КПУ.
Та покоління, яке вирішило дізнатися правду і розповісти про неї світові, неминуче стало жертвою режиму. Влітку того ж таки 1962 року Василя Симоненка жорстоко побили міліціонери на залізничному вокзалі. Після того здоров’я поета різко погіршилося, він скаржився на болі внутрішніх органів. У вересні 1963-го лікарі озвучили діагноз — рак нирок. Поета прооперували, але в грудні того ж року він помер. У листопаді 1970-го від рук невідомих убивць загинула Алла Горська.
«Відлига» закінчилася, почався період, який згодом назвуть «брежнєвський застій». Влада повернулася до репресивних методів упокорення суспільства. У вересні 1965 року пройшла перша хвиля арештів, за вказівкою з Москви ув’язнили 25 представників української інтелігенції.
А влітку 1971-го Москва почала активну боротьбу із самвидавом, маючи на меті припинити його виготовлення й поширення. Ухвалили таємну партійну постанову «Про заходи протидії нелегальному розповсюдженню антирадянських та інших політично шкідливих матеріалів». Незабаром почалися арешти серед інтелігенції. КДБ узяла на приціл літературознавців Івана Світличного, Івана Дзюбу, Михайлину Коцюбинську, поетів Василя Стуса, Ірину Калинець, Ігоря Калинця, Миколу Холодного, інших. Хтось вимушено каявся. Світличний, Стус, Калинці опинилися за ґратами: їх засудили до семи років ув’язнення в таборах суворого режиму та п’яти років заслання в Мордовії і Пермській області Росії. Поета +Василя Рубана за фальшивим обвинуваченням у «зраді Батьківщині» засудили до примусового лікування в психіатричній лікарні. Тарас Мельничук відсидів у таборах, а потім теж потрапив у лабети репресивної психіатрії.
Читайте також: Наглядати та карати: практика каральної психіатрії проти дисидентів
Василь Стус — поет і «особливо небезпечний злочинець»
Поета Василя Стуса вперше заарештували в січні 1972 року, а у вересні київський обласний суд за звинуваченням в «антирадянській агітації й пропаганді» засудив його до п’яти років позбавлення волі і трьох років заслання. Восени 1979-го поет повернувся до Києва і приєднався до Гельсінської групи захисту прав людини. На волі він пробув недовго. У травні 1980 року його знову заарештували. Через три місяці його як особливо небезпечного рецидивіста засудили до десяти років примусових робіт і п’яти років заслання.
У листопаді Стуса доправили у виправно-трудову колонію суворого режиму для засуджених за «особливо небезпечні державні злочини» в селищі Кучино Чусовського району Пермського краю, Росія. У народі цей табір називали «Перм–36».
Стусові заборонили бачитися з рідними, але його тексти вдавалося передати на Захід в інші способи. У січні 1983 року за те, що передав на волю зошит із віршами, його на рік посадили в камеру-одиночку. Стус кілька разів оголошував голодування на знак протесту проти жорстокого поводження з політв’язнями і свавілля табірної адміністрації. 28 серпня 1985 року його вкотре посадили в карцер. На знак протесту він оголосив безстрокове сухе голодування. А вночі 4 вересня Василь Стус помер. Там, у карцері. Офіційно повідомили, нібито в поета зупинилося серце. Його поховали на табірному цвинтарі без присутності рідних.
Восени 1989 року прах поета перепоховали в Києві. Наступного року вироки в обох його справах опротестували. Суддя, який переглядав справи, вилучив із неї рукописи поета (нотатки, начерки), які могли перешкодити реабілітації, адже в них Стус собі “написав” ще не один термін. Стуса реабілітували посмертно. Вилучені папери тільки 2019 року передали в архів і долучили до фонду поета.
Слово — зброя
Вкоротили собі віку Микола Хвильовий, Григір Тютюнник. У тюремній камері наклали на себе руки Аркадій Казка, Борис Тенета. Їх теж убили, як і всіх розстріляних у катівнях, таборах, тюрмах, у Сандармоху й Биківні.
Це була прихована війна, а тепер Росія вбиває українських письменників і письменниць на фронті і в тилу, кулями, бомбами і ракетами. Тих, хто взяв до рук зброю і пішли на фронт, тих, хто бореться за свободу своєю єдиною зброєю — словом.
Володимир Вакуленко-К. жив із хворим сином і батьками в селі Капитолівка Ізюмського району на Харківщині. Російські терористи окупували село 7 березня 2022 року — через два тижні після вторгнення. Письменника заарештували 24 березня, відтоді про його долю нічого не знали.
Через пів року, 10 вересня, Збройні сили України звільнили місто Ізюм, а 15 вересня в місті виявили місце масового поховання. Окупанти вбили й закопали в лісі біля Ізюму понад 400 людей. Під № 319 там поховали тіло Вакуленка-К. Його вбили двома пострілами з пістолета.
З моменту вторгнення письменник вів щоденник. За кілька днів до арешту він закопав його в садку. Про це батьки Вакуленка розповіли письменниці Вікторії Амеліній, яка приїхала в Капитолівку після звільнення села. Вікторія, керуючись указівками рідних, знайшла щоденник — одне з перших свідчень про окупацію. Кількадесят густо списаних сторінок розшифрували і за згодою батьків Вакуленка опублікували. Вікторія написала передмову до книжки.
27 червня 2023 року російські терористи завдали ракетного удару по місту Краматорськ. У цей час Амеліна перебувала в місті з делегацією колумбійських журналістів і письменників. Ракета влучила в ресторан, де вони вечеряли. Тяжкопоранену Вікторію перевезли в лікарню в Дніпро, 1 липня вона померла від отриманих ран.
Володимир Вакуленко-К. і Вікторія Амеліна загинули не на фронті, але зі зброєю в руках — словом.
У боях за Україну, за нашу і вашу свободу полягли поети, прозаїки, перекладачі Максим Петренко, Юрій Руф, Сергій Скальд, Гліб Бабіч, Сергій Заїковський, Ілля Чернілевський, Олександр Меньшов, Ігор Мисяк, Максим Кривцов, Василь Паламарчук, Олексій Івакін, Тарас Ілля та інші — понад сотню письменників.
Проєкт «Недописані», що його ініціювали Олена Герасим’юк і Євген Лір, присвячений пам’яті людей літератури, які загинули внаслідок російського вторгнення в Україну. Авторка й автор проєкту збирають історії, твори і спогади про загиблих, щоб їхні голоси звучали далі.
Пам’ятати
Померлі вірші і ненароджені рими — це образ із поезії Леоніда Первомайського. «Плаче сивий поет, як дитина», по них, по тому, що не встиг створити.
У демографічній статистиці є поняття прямих і непрямих утрат: прямі людські втрати — це померлі й загиблі, а непрямі — ті, хто не народилися внаслідок політичних і соціальних катаклізмів, бо їхні потенційні батьки і матері втратили життя в цих катаклізмах.
Як порахувати, скільки померло віршів, скільки не народилося рим в українській літературі, тому що їхні творці і творчині загинули, вкоротили собі віку, вимушено замовкли — їх убили?
Лишається потреба пам’ятати. Голоси невинно убієнних звучать до нас зі сторінок їхніх книг, зі сцени, з екрану. Звучать різними мовами в різних країнах і на різних континентах. Їхніми голосами через переклади ми розповідаємо світові про нашу історію і наше сьогодення, про нашу боротьбу за людські права і цінності. Про боротьбу цивілізованого світу з хаосом, злом, несправедливістю. І наша пам’ять — це теж зброя в цій боротьбі.
Ярина Цимбал
Література:
- Розстріляне Відродження. Антологія 1917–1933 / Упор. Юрій Лавріненко. — Париж, Мюнхен: Kultura, 1959. — 980 с.
- Обірвані струни: Антологія поезії розстріляних, замучених і засланих. 1920–1945 / Ред. Богдан Кравців. — Нью-Йорк, 1955. — 430 с.
- «З порога смерті…»: Письменники України — жертви сталінських репресій / Упор. Олекса Мусієнко. — К.: Радянський письменник, 1991. — Вип. 1. — 494 с.
- Ільєнко, Іван. У жорнах репресій: Оповіді про укр. письменників (за архівами ДПУ-НКВС). — К.: Веселка, 1995. — 447 с.
- Остання адреса: До 60-річчя соловецької трагедії: У 3 т. — К.: Сфера, 1997–1999.
- Справа Василя Стуса. Збірка документів з архіву колишнього КДБ УРСР / Упор. Вахтанг Кіпіані. — Х.: Vivat, 2020. — 688 с.
- Вакуленко-К., Володимир. «Я перетворююсь…»: Щоденник окупації. Вибрані вірші. — Х.: Vivat, 2023. — 192 с.
Ця стаття є частиною спецпроєкту “Стирання слова”, створеного на підтримку виставки «Антитекст». Проєкт реалізовує медіа про книжки «Читомо» спільно із Харківським літературним музеєм, за підтримки американського народу через Агентство США з міжнародного розвитку (USAID).