Авторка: Віра Курико
Щоденники пишуть із різних причин, намагаючись потамувати й упорядкувати свій досвід. Усі найвідоміші мемуари — писані в часи криз, «межових ситуацій», коли повсякденність надламується, змінюється і врешті повертається до того початкового стану — знову стає повсякденністю. Якщо повсякденність є каркасом нашого життя, то щоденник – по-своєму спосіб у ньому закріпитися. Війна в Україні – це та реальність, яку ми намагаємося опанувати вже вісім років.
Значна кількість щоденників і спогадів про російсько-українську війну до 2022 року написані з фронту. Про важкі, знакові бої, фронтовий побут, людські долі писали військові, професійні чи ні, журналісти чи очевидці початку війни та її розгортання. У кризу звернутися до творення власної літератури може кожен. Бо переживання кризи не обирає професійних авторів.
Аудиторія цих книг не була вельми широкою, власне, це зацікавлені темою війни, розгортання подій на сході. Або ж це були читачі «ветеранської літератури», до якої й відносили подібні книги.
Наклади книг в середньому тисяча примірників. Хоча є випадки більших тиражів та продажів, як от «Сліди на дорозі» Валерія Маркуса, українського військового та письменника. За словами автора, йдеться про десь 50 тисяч екземплярів. Ця книга – нариси власне військового з російсько-української війни.
Очікувано, нині книг з фронту стане більше, адже читачів вже зараз цікавлять подробиці боїв за Чернігів, Київ та Київщину, контрнаступ на Харківщині чи відхід від Лисичанська. Війна, яка торкнулася всієї країни, провокує більший попит на детальніше знання того, що сталося. Книг-щоденників чи спогадів очікують також від головнокомандувача й командувачів оборони конкретних міст. За подібні мемуари видавництва змагатимуться, якщо не займаються цим вже.
Дещо менше маємо мемуарів цивільних — про життя у прифронтових містечках чи сірій зоні, досвід втеч від війни або зустрічі з нею на порозі дому. Це може бути пов’язано з тим, що досвід війни торкнувся меншої частини країни, тож і авторів було менше, а деякі книги-щоденники могли залишитися непоміченими за межами локальної спільноти.
Після 24 лютого, після пів року повномасштабної війни, уже відчутний сплеск українських щоденників на книжковому ринку. Нині автори — це найперше цивільні люди, які переживали воєнний досвід у різних містах, адже фронт нині гарячий. Звідти ми отримуємо поки лише свідчення очевидців у медіа, які, втім, згодом, можуть перерости в повноцінні книги спогадів.
Досвід, який належав меншій частині країни, охопив майже всю. Автори взялися свідчити про те, що пережили в окупації, евакуації чи оточенні. Ймовірно, різні досвіди будуть перегукуватися: частина книг належатиме не професійним авторам.Так видавництво Booksha навесні збирало розповіді та фото охочих для друку колективного щоденника про війну в Україні.
Щоденники початку — до 2022
Одна зі знакових книг-мемуарів цієї війни — «Іловайський щоденник». Вона вийшла друком 2017 року у видавництві «Фоліо». Автор — Роман Зіненко, доброволець батальйону «Донбас-1», оповідає про конкретну подію — дні штурму та виходу з Іловайська, який обернувся для військових кривавим котлом.
Попри назву, книга не є цілком щоденником. Це радше хронологічно спогади учасника подій. Роман Зіненко детально відтворює день за днем від 17 серпня, коли батальйон отримує наказ про штурм Іловайська, і до 31 серпня, дня, коли автор та інші виходили з котла.
З 18 серпня починається сповільнена історія, місцями — ледь не погодинна. Рух колон, пройдені кілометри між густими «зеленками», сліди обстрілів, хвости мін, побут у дитячому садку в Іловайську, що став тимчасовою базою, оскільки інших укріплених будівель, які би могли розмістити таку кількість військових більше не було. Автор занурений в опис свого переживання та свідчить про тих, хто був із ним поруч.
Чергування, пошук їжі в закинутих будинках, виходи на позиції, загибель побратимів надія на підкріплення. Роман Зіненко – не журналіст і не письменник, але деталі, як-от тріск рації чи вітер у посадках, охудожнюють його спогади, наближаючи до репортажу. Що є в книзі від прямого щоденника — то це десятки фотографій, які Роман робив на свій телефон тут і зараз.
Найважча частина книги — опис виходу з Іловайська. Авто позначені білими прапорами, стволи гармат та кулеметів, підняті вгору, аби показати, що колона не готується до бою, як було «домовлено», вагання й сумніви військових, початок руху і згодом — смертельний обстріл українських колон. Автор описує кожну хвилину, вихоплює з пам’яті кулі, які пробивають каску, крики в рацію «Нас розстрілюють!», шквальний вогонь, палаючі машини, мертвих і поранених. Деталізованості кожної миті знову відсилає до художнього елементу книги, втім, автор і не претендує на досконалу точність. Усе це, так чи інакше, тої чи іншої миті сталося, і про це не посперечаєшся. Книга чесна, не позбавлена ні пафосу, ні відчаю.
Інша книга, присвячена початку війни — «Синдром АТО. Нотатки «Айболіта»» (Дух і літера, 2017) Всеволода Стеблюка, вченого-медика та військового лікаря. Автор не претендує на масштаб картини, описуючи не лише Попасну, Слов’янськ чи Іловайськ, але власні переживання та роздуми. Особливість цих спогадів — повернення до власного минулого, впритул до роботи на швидкій. Всеволод Стеблюк у книзі є не лише свідком війни на сході, але і свідком доби кінця СРСР та початку української незалежності. У такому розрізі ця книга і про те, як автор опинився там, де опинився.
Ще один щоденник від військового медика — «Ті, що стомилися боятися» хірурга Олександра Данилюка вийшла друком у «Темпорі» 2020 року. Книга стосується іншого страшного епізоду війни взимку 2015 року поблизу міста Дебальцеве. Олександр Данилюк описує дев’ять днів в окопі під обстрілами, коли йому довелося провести з сотню операцій у надскладних умовах, використовуючи все, що є під руками. «Кров із живота пораненого вигрібаєш пластиковим стаканчиком, з якого ти ще нещодавно чай пив, бо в тебе немає відсмоктувача, потім цю ж кров ти віддаєш анестезіологу і він заливає її назад у вену пораненого», – це одна із цитат його спогадів, яка показує, у яких умовах медики мусили рятувати життя українськими військовим.
З репортажу «День після Дебальцевого» бахмутської журналістики Єлізавети Гончарової виросла її книга «Десь поруч війна» також у видавництві «Темпора» 2017 року. У репортажі Єлизавета описує події, свідком яких була в Бахмуті в перший день після відступу наших військових з-під Дебальцевого, коли її місто мало прийняти кілька тисяч військових, а місцеві шпиталі заледве давали собі раду з пораненими.
Книга ж журналістки не заявлена як книга спогадів, втім має на собі міцний відбиток авторського досвіду життя в прифронтовому Бахмуті, зокрема проросійські й проукраїнські мітинги, подорожі лінією фронту. Це книга свідчить про життя людей навколо авторки, і про її власні переживання в маршрутках у бік фронту, втомлених лікарнях чи під прапорами — своїми й чужими.
Видання 2015 року із книжкової серії газети «День» «Я — свідок. Записки з окупованого Луганська» — це фрагменти щоденникових записів, коротких нотаток у соцмережах, повідомлень у медіа, чужих думок і власних рефлексій луганського журналіста Валентина Торби, який жив у рідному місці під час окупації.
Як і Єлизавета Гончарова, Валентин Торба людина, яка добре знає своє місто і його людей, і якнайкраще може про нього оповісти. Тут можна знайти свідчення про проросійські мітинги, окупацію, поведінку людей, їхнє нове життя. Тако в книзі є авторський бек про історію Луганська з 90-их, які проблеми в ньому залишалися непоміченими чи на які заплющували очі. Фрагментарність книги може завадити зануритися в неї цілком, але обмежений досвід, який не кожен пережив і описав, робить її важливим документом.
Одною із книг про окупацію є книга «Світлий шлях. Історія одного концтабору» (Видавництво Старого Лева, 2020 року) журналіста Станіслава Асєєва, який під псевдонімом Станіслав Васін писав українським ЗМІ з окупованого Донецька. Цю книгу автор написав після звільнення 2019 року.
Станіслав Асєєв оповідає про свій полон і перебування в нелегальній в’язниці «Ізоляція». Він описує побут в’язниці, поведінку наглядачів, тортури, зламаних людей і тих, хто бажав вижити. Книга — охудожнена історія про життя полоненого в сучасному концтаборі.
Автор описує не лише себе, але й інших в’язнів, їхні типажі, поведінку, реакції. Також він показує зверхність та озлобленість деспотичних начальників і наглядачів, які отримавши владу над іншими, проявляють свої нелюдські якості. Тож ці спогади немало сприймаються як психологічний трилер.
Книга оголила страшну реальність у сотнях кілометрах від нас, а нині її можна сприймати як передісторію, перепідготовку до того, що світ побачив на звільнених від російських військ міст та сіл на Харківщині, Київщині, Херсонщині, Чернігівщини.
Щоденники і спогади до 2022 року для багатьох читачів був одним зі способів побачити те, чого вон не знали, що було десь «поруч», як писала Єлізавета Гончарова. Але не тут.
Продовження — щоденники після 24 лютого
На книжковому ринку вже почали з’являтися друковані щоденники або їхні анонси. Багато книг-щоденників, які нині готуються до друку, демонструють війну майже наживо — сьогодні на сьогодні.
У видавництві «Фоліо» вже вийшла друком книга «Лютий 2022. Свідчення про перші дні вторгнення». Її авторки журналісти Дар’я Бура та Євгенія Подобна зібрали щонайбільше спогадів людей про ранок 24 лютого та перші дні повномасштабної війни, аби зафіксувати все якомога точніше. Адже з кожним місяцем усе важче відтворити в собі, що ти відчував третього чи четвертого дня. Якщо не схопити ці спогади одразу, скоро вони почнуть губитися і плутатися.
Видавництво «Лабораторія» анонсувало друк книги журналістки Надії Сухорукової «#Маріуполь #Надія», яка вела щоденник у соцмережах, перебуваючи в оточеному Маріуполі, яке російські військові стирали в попіл. Її онлайн-щоденник читали тисячі людей і цитували політики, адже те, що відбувалося в Маріуполі, одному із найнедоступніших для журналістів місті. Тож свідки — нині творці історії оточення та окупації міста.
Ще одна майбутня книга видавництва «Лабораторія» — «77 днів лютого». Видання вмістило репортажі авторів друкованого журналу Reporters за перші 77 днів війни. Здебільшого ці тексти мають щоденниковий характер, адже автори перебували в різних містах і звідти передавали історії не лише інших людей, але і свої власні.
Видавництво «Yakaboo Publishing» анонсувало книгу письменниці Ольги Карі «Життя посеред життя» — це також щоденникові записи авторки, яка перебувала в березні в Києві. Вона описує березневу столицю, яку намагаються оточити російські військові, себе серед міста, друзів, сусідів, спілкування, власні й чужі страхи, нові виклики на рівні виходу до крамниці.
Повномасштабна війна також привернула увагу іноземців. Жанр щоденника як ніколи підходить для того, щоби оповісти іноземцям про український досвід. Сергій Жадан анонсував вихід у німецькому видавництві Suhrkamp Verlag власної книги-щоденника «Himmel über Charkiw: Nachrichten vom Überleben im Krieg» («Небо над Харковом: Новини про переживання війни»).
А в британському видавництві Bloomsbury вийде друком щоденник «Ви не знаєте, що таке війна» 12-річної українки Єви Скалецької, яка з бабусею евакуювалася з Харкова до Дубліна (і цей же щоденник невдовзі опублікують у видавництві Vivat).
Окрім того, друк книг-щоденників вже відбувається в регіонах. Так у чернігівських книгарнях вже є щонайменше два щоденники чернігівських журналістів: «Сто днів широкої війни» Василя Чепурного, «Щоденник моєї війни» Олени Лазун. Книгу Щоденник чернігівки» також видала Лариса Сивопляс – інженерка-будівельниця. Подібні книги, вочевидь, виходять і в інших локальних друкарнях силами авторів. Можливо, вони не матимуть широкої аудиторії, втім з часом стануть важливими джерелами для наступників.