Знищення бібліотек
Як колонізувати бібліотеки: путівник від радянських практиків
Комуністична влада завжди приділяла пильну увагу бібліотечній справі, вважаючи її потужним і напрочуд ефективним інструментом у маніпулюванні свідомістю громадян, ідеологічній трансформації їхнього світогляду, вихованні у дусі відданості ідеям і практичним цілям панівної партії.
Невипадково з перших років існування СРСР майже всі загальнодоступні бібліотеки перебували під контролем державних органів, що займалися політичною освітою громадян у масштабах адміністративно-територіальних утворень різного рівня у країні і які увійшли в історію під назвою губернських, повітових, міських та інших політосвіт. Усі вони керувалися настановами, що надходили із Москви як політико-ідеологічного центру союзної держави. Росія підпорядковувала українські бібліотеки як у радянський час, так і зараз продовжує їхнє знищення.
Повзуча русифікація
Декларуючи, на словах і в лозунгах, вірність ідеям «пролетарського інтернаціоналізму», «рівноправності національних мов і культур», насправді влада вела прихований курс на поступове зросійщення всіх сфер суспільного, культурного, наукового життя. І навіть здійснювана з 1923 року політика «коренізації» (політика залучення представників корінного населення радянських республік та автономій до місцевого керівництва та надання офіційного (а інколи — й панівного) статусу їхнім національним мовам. В УСРР вона відбувалася під гаслом «українізації» і була лише короткочасним тактичним маневром, спрямованим на зміцнення довіри до більшовицької влади і співпрацю з нею з боку національних меншин та ефективне використання їхнього потенціалу, однак припинена вже через 6-7 років.
Зросійщення бібліотек в Україні також мало повзучий і довготривалий характер. При цьому застосовували багатокомбіновані методи – від запровадження бібліотечної документації російською мовою до домінування російськомовних видань у фондах і неприховуваної пропаганди російської культури і літератури у стінах установ.
«Чистки» українських фондів
Яким чином відбувалися ці процеси? В історичному та практичному сенсах це передусім дії з вилучення з бібліотек небажаних для влади книжок, у формі кампаній з чисток фондів українських бібліотек, які від початку 1920-х років мали фактично безперервний характер і були формою неафішованого цензурного контролю за змістовим і мовним складом фондів. У цьому процесі тісно взаємодіяли політосвіти і Головліт, державний цензурний орган, що спершу виник у РСФСР, з 1933 року набув статусу всесоюзного, проіснував до розпаду Радянського Союзу як Головне управління охорони державних таємниць у друку при уряді СРСР.
Така практика добре простежується на прикладі сотень бібліотек українських культурно-освітніх товариств «Просвіта», які комплектувалися україномовними виданнями, поширювали серед населення здобутки українського письменства й продовжували діяти й після поразки української революції 1917–1921 років. Але вже до кінця 1922 року їх в Україні практично не залишилося. Більшу частину їхніх фондів знищили чи передали в макулатуру, і лише невелику частину передали до місцевих радянських книгозбірень і так званих селянських будинків («сельбудів»).
Розпорошення бібліотечних колекцій
Поширеною була і практика розпорошення деяких фондів, що мали виразно український добір видань, коли книжки з них розподілялися між кількома бібліотеками, й таким чином ці колекції втрачали свою цілісність як книжкові пам’ятки епохи, цінні документальні комплекси. Така сумна доля спіткала, наприклад, у 1920–1930-ті роки приватну бібліотеку письменника, вченого і громадського діяча Бориса Грінченка, яку він збирав понад 20 років, створену його зусиллями книгозбірню київського товариства «Просвіта», унікальну книжкову колекцію з україніки, зібрану генералом Павлом Потоцьким і перевезену ним з Санкт-Петербурга до Києва, найбільшу в Західній Україні українознавчу бібліотеку Наукового товариства імені Шевченка у Львові та інші книгозбірні як приватних осіб, так і різних установ і товариств.
Вилучення ворожої літератури
Періодично, починаючи з 1920-х років, за циркулярами й проскрипційними списками політосвіт і цензурного відомства комісії з числа «політично надійних» осіб перевіряли бібліотечні фонди й вилучали з них насамперед видання визнаних «класово ворожими» і репресованих радянською владою осіб, «контрреволюційну», «шкідницьку» літературу і пресу. Часто підставою для вилучення книжок було лише те, що вони написані українцями чи українською мовою. Практично повністю вилучили з бібліотек твори численних представників українського духовно-культурного та літературно-мистецького покоління 1920-х років, генерації «Розстріляного Відродження» та жертв Великого терору 1930-х років – М. Зерова, Г. Косинки, С. Єфремова, М. Хвильового, Г. Шкурупія, О. Влизька, М. Драй-Хмари, М. Куліша, А. Крушельницького, М. Йогансена та ін.
«Боротьба з буржуазним націоналізмом»
Часто нищення книжок відбувалося під приводом «боротьби з українським буржуазним націоналізмом». Цей штучний термін виявився зручним інструментом у протидії національній самосвідомості й під ним ідеологічні структури розуміли будь-що, що відповідало їхнім поточним завданням. Відтак заборонялися і вилучалися твори авторів, які не підтримували у своїй творчості комуністичні ідеї чи критично ставилися до них (шістдесятників, дисидентів), або ж були дуже далекими від політики й не бажали писати на догоду ідеологічній кон’юнктурі, представників української діаспори й політеміграції, і навіть тих, хто, на думку влади, нехтував методами класового підходу, «соціалістичного реалізму», виявляв занадто підкреслені національний патріотизм і любов до України.
За такі прояви різкій критиці піддавали навіть визнаних представників української літератури – В. Сосюру, М. Рильського, О. Вишню, О. Гончара, В. Стуса, В. Симоненка, О. Бердника та багатьох інших. І часто бібліотекарям, щоб не мати неприємностей, доводилося знімати з полиць відкритого доступу вже опубліковані твори переслідуваних авторів і ховати їх подалі від контролюючих інстанцій.
Багатьом українським письменникам, вченим відмовляли в друкуванні їхніх творів, тож вони змушені були писати «у стіл» чи розповсюджувати свої праці способом копій з друкарської машинки, «самвидаву» (Самвидав в Україні: 20 запитань, що пояснюють процес, контекст і безстрашність).
Важко навіть приблизно оцінити рівень шкоди, завданий національній культурі боротьбою з «українським буржуазним націоналізмом», зокрема за часів Валентина Маланчука – секретаря ЦК КПУ з ідеології в 1972–1979 років, який докладав багато зусиль для звуження сфери вжитку української мови. Так, лише за перші пів року перебування на цій посаді він заборонив друкувати чи здійснювати верстку 600 вже готових книг українською мовою. Натомість виниклий вакуум у книгарнях і бібліотеках заповнювався російськомовними виданнями.
Спецсхов
Ще одним способом виведення з вільного читацького користування заборонених з політичних та ідеологічних міркувань книжок стали створені у багатьох радянських бібліотеках, переважно наукових, спеціальні структурні підрозділи – фонди (відділи) спеціального зберігання (так звані спецсхови). Це були сховища проскрибованих видань, які влада вважала неабиякою загрозою для тоталітарного режиму. Для потрапляння тієї чи іншої книги у спецсхов достатньо було, наприклад, таврування її автора як «антирадянськи налаштованого елемента» чи критичні згадки на її сторінках про партійних вождів або практики соціалістичного будівництва. Існували спецсхови понад 60 років – від початку 1920-х років і до кінця 1980-х. Доступ звичайних читачів до цих фондів був заборонений, а багато з них навіть не здогадувалися про них, оскільки не було відповідних табличок на дверях, згадок у путівниках по бібліотеці, фіксації репресованих видань у каталогах і бібліографічних покажчиках. Звичайно ж, більшу частину фондів спецхранів становили «націоналістичні» книжки українською мовою. Були серед них і ті, що видавалися українською діаспорою і які конфісковувалися митниками при перетинанні державного кордону СРСР.
Ревно вислужуючись перед Москвою, в УРСР ідеологічні структури, республіканський комітет державної безпеки, Укрголовліт виявляли неабияку активність у пошуках і знешкодженні «антирадянських» проявів у суспільному житті, включаючи й книжкову та бібліотечну сфери. Так, у повоєнний час зазнали переслідувань деякі українські бібліографи за те, що до своїх покажчиків включали публікації табуйованих владою авторів, ці покажчики знімали з друку, а наклади надрукованих пускали під ніж.
Показово, що одночасно стосовно російськомовних авторів поняття «російського націоналізму» не існувало, Росію їм дозволялося славити безборонно.
«Бібліотечні колектори»
Свою частку у зросійщення фондів вносили й бібліотечні колектори – спеціальні підрозділи при книготорговельних організаціях. Діючи відповідно до вказівок влади у книговидавничій політиці, вони практикували нав’язування бібліотекам насамперед російськомовних видань. Якщо ж книгозбірні бажали поповнити свої фонди популярними україномовними книжками, то мусили миритися з тим, що отримували обов’язковий «довісок» у вигляді російськомовної продукції з пропагандистськими наративами.
Російський пріоритет
Загалом книговидавнича політика у тоталітарній державі будувалася так, що найбільшу свободу дій у формуванні репертуару і фінансування отримували союзні видавництва, що концентрувалися у Москві та, звісно, видавали свою продукцію російською мовою. Вони мали пріоритет у наповненні редакційного портфеля, замовленні нових творів відомим особам, завантаженні потужних поліграфічних підприємств, які містилися у Росії, перекладанні популярних книжок із зарубіжних мов. І лише згодом частину російськомовних видань, що користувалися значним читацьким попитом, видавництвам УРСР дозволялося перекладати українською мовою. Але все ж бували й поодинокі винятки, коли в Україні твори, які нині заведено називати бестселерами, у перекладі із зарубіжних мов видавалися раніше, ніж у Москві, головно в літературних журналах, насамперед у «Всесвіті» (читайте наше дослідження про журнал).
Водночас переважно російською мовою видавалася в Україні технічна, медична, фізико-математична література і навіть художня, особливо в так званих периферійних видавництвах – «Таврія» (Сімферополь), «Донбас» (Донецьк), «Маяк» (Одеса), «Карпати» (Ужгород) тощо. І хоча книжок українською мовою видавалося багато, все ж за назвами, накладами, та й читацьким попитом вони здебільшого не могли конкурувати з багатомільйонними накладами друкованої продукції союзних видавництв. Природно, такі диспропорції знаходили відображення і в заповненні бібліотечних фондів.
Методи колонізації бібліотек
ТУТ ІНФОГРАФІКА
Українські бібліотеки сьогодні
У підсумку застосування перелічених вище способів боротьби з українською книгою, що відбувалося не форсованим шляхом, а більш підступно, «тихою сапою», мало акумулювальний ефект і призвело до парадоксальної ситуації: в Україні в бібліотечних фондах книга рідною мовою поступалася російській, в окремих областях – більш ніж відчутно. Ведучи курс на зросійщення автохтонного населення України, формування нового формації радянських громадян, об’єднаних навколо державної російської мови, влада одночасно фактично порушувала базове право українців на вільне використання рідної мови. Тобто російську мову і російськомовну літературу, як і загалом радянську, що містила численні ідеологічні наративи, використовували як зброю, націлену на втрату українцями своїх національних коренів, історичної пам’яті, здобутків національної культури, зміну їх ментальності й перетворення на манкуртів, формування серед українців комплексу меншовартості, відчуження від батьківської мови.
Наслідки багатолітнього зросійщення інформаційного простору, викривлення бібліотечної політики, відлуння великоросійської мовної і культурної експанії відчуваються й дотепер, через понад 30 років незалежної України. Не можна не погодитися з думкою видатного культуролога і громадського діяча Івана Дзюби, висловлену у 2005 році про те, що існує «парадокс тривання і поглиблення русифікації в українському суспільстві, яке нарешті вибороло власну державу» (2005). Й досі у фондах бібліотек забагато російськомовних видань (хоча нині активно здійснюється їх дерусифікація), й досі помітний відсоток українців, зокрема й школярів, молоді, у побуті послуговуються російською мовою. І це не лише результат інерційності суспільних і культурних процесів.
Фізичне руйнування бібліотек
Нині по всій країні збереглося 11 901 бібліотека, що на 17% менше, ніж до початку широкомасштабного вторгнення. Заклади припиняють свою діяльність не лише в прифронтових областях, а й в Дніпропетровській, Закарпатській, Львівській, Одеській, Полтавській, Сумській, Тернопільській, Хмельницькій, Черкаській та Чернівецькій областях.
Статистика зруйнованих бібліотек
ТУТ ІНФОГРАФІКА
Станом на червень 2024 року в Україні повністю зруйнували 175 публічних бібліотек, більшість з яких були в Донецькій, Житомирській, Запорізькій, Сумській, Харківській, Херсонській, Миколаївській та Чернігівській областях. Ще 786 бібліотек зазнали різного ступеня ушкоджень: в них або частково пошкоджені будівлі, або покрівлі, стелі, перекриття, вікна, двері тощо. Втім, не лише обстріли завдають збитків бібліотекам. Після деокупації наших територій на Сумщині, Харківщині, Херсонщині, Чернігівщині ми стали свідками десятків історій про те, що залишили по собі окупанти в бібліотеках: заміновані приміщення, абсолютний безлад, поламані меблі, вкрадена техніка, пробиті в стінах бійниці, звалені на смітнику українські книги, з яких розпалювали багаття, наші національні символи, над якими чинили наругу.
Зворський Сергій
співробітник Національної бібліотеки України імені Ярослава Мудрого,
кандидат історичних наук, старший науковий співробітник