Музеї та ідеологія: як культурні інституції стають інструментами влади
Нещодавно колекція Державного центрального музею сучасної історії Росії «збагатилася» новим предметом: кришталевою підвіскою з люстри Маріупольського драматичного театру, зруйнованого російськими авіабомбами 16 березня 2022 року під час штурму міста армією РФ.
Ідеологічна роль російських музеїв у війні проти України
У березні 2022 року за ініціативи Російського історичного товариства та під егідою міністерства культури РФ створили міжмузейну групу для збору на тимчасово окупованих територіях України, зокрема в Маріуполі, предметів, які мають розповідати про так звану «спеціальну військову операцію» (так росіяни називають війну, яку вони розв`язали проти України). До складу групи увійшли представники понад десяти федеральних музеїв та освітніх закладів Росії.
Російське історичне товариство очолює Сергій Наришкін, керівник Служби зовнішньої розвідки РФ. Предмети, які члени цієї групи назбирали під час мародерських рейдів на окупованих територіях України, стали основою для створення виставки «Звичайний нацизм» («Обыкновенный нацизм»). Виставка проходила у московському музеї «Перемоги», а нині її активно демонструють по різних регіонах Росії. Продовженням цього проєкту стала виставка «Звичайний NATOцизм» («Обыкновенный NATOцизм»). Обидві виставки спрямовані на тотальну дискредитацію України та її союзників, а організовані вони коштом Фонду «Історія Вітчизни» («История Отечества»), заснованого указом президента РФ. Фонд фінансується з державного бюджету, голова ради Фонду – все той же Сєргєй Наришкін.
Керівник служби зовнішньої розвідки РФ Сергій Наришкін на презентації виставки «Звичайний Нацизм»
Деякі предмети, зібрані на окупованих українських землях, були взяті на облік російськими музеями, зокрема музеєм сучасної історії Росії, який до вересня 1998 року мав назву «Центральний музей революції СРСР». Подібний шоківний у своїй відвертості цинізм був притаманний радянській ідеології – тож вочевидь, що перейменований музей продовжує пропагандистську діяльність, яка була звичною для нього всі роки його існування.
У тимчасово окупованих українських містах закриваються музеї, присвячені видатним діячам української культури, як-от музей Лесі Українки в Ялті. Водночас російські окупанти будують нові пропагандистські заклади на кшталт «Музею Криму і Новоросії» в Севастополі, «Музею Перемоги» в Маріуполі, «Парку Історії» в Мелітополі, які глорифікують російських воєнних злочинців, дискредитують українську армію і замість історії України нав’язують глянцеві міфи вигаданої «історії» Росії.
З 2022 року російські музейники активно долучаються до інформаційної підтримки військової агресії РФ проти України, виступають прикриттям для російських військових злочинів, безпосередньо втілюють політику кремлівського режиму. Російські музеї стали інструментами пропаганди, за допомогою яких поширюється дезінформація на тимчасово окупованих територіях України, закордоном та у самій Росії. Створюються пропагандистські виставкові проєкти, до яких залучають дітей та молодь з тимчасово захоплених земель України. Музейники РФ беруть участь у викраданні українських музейних колекцій та апропріації історії і культури України, її корінних народів та національних меншин. Таким чином російські окупанти демонструють, що саме вони вважають найбільш небезпечним для себе – і саме це вони знищують, стирають, викрадають, привласнюють.
Такий рівень злочинного цинізму, маніпуляцій та пропаганди виник не у 2022 році – він культивувався в російському суспільстві роками, а коріння цих тенденцій сягають давніх часів радянської епохи, коли музеї були невід’ємною складовою ідеологічної машини комуністів.
Літературні музеї в Україні
- Колодяжненський літературно-меморіальна садиба-музей Лесі Українки
- Музей «Лісової пісні» в Нечимному
- Ліратурно-краєзнавчий музей історії Т. Г. Шевченка села Ордо-Василівка
- Хата-музей Івана Манжури
загальні літературні музеї:
- Музей «Літературне Придніпров’я»
- Меморіальний музей Г. С. Сковороди
- Музей Заповіту Т. Г. Шевченка
- Музей «Флігель Тараса Шевченка»
- Літературний музей Т. Г. Шевченка
- Музей-садиба Марко Вовчок
- Літературний музей Григорія Кочура
музеї, присвячені іноземцям:
- Музей класика єврейської літератури Шолом-Алейхема
- Літературно-меморіальний музей В. М. Сосюри
- Меморіальний музей Б. Д. Грінченка
загальні літературні музеї:
- Міський музей історії та культури міста Луганська
музеї, присвячені росіянам:
- Краснодонський обласний ордену Дружби народів музей «Молода гвардія»
- Літературний музей В. Даля
- Одеський літературний музей
музеї, присвячені росіянам:
- Одеський літературно-меморіальний музей О. С. Пушкіна
- Меморіальний музей К. Г. Паустовського
- Музей Христо Ботєва
- Музей-бібліотека Д. Прилюка
- Чорноострівський літературно-краєзнавчий музей українського поета-байкаря Л. І. Глібова
загальні літературні музеї:
- Хмельницький обласний літературний музей
музеї, присвячені росіянам:
- Літературно-меморіальний музей А. Ахматової
- Обласний літературно-меморіальний музей М. О. Островського
- Музей Василя Стуса
загальні літературні музеї:
- Дебальцевський міський літературно-історичний музей
- Старомихайлівська міська бібліотека-музей
музеї, присвячені росіянам:
- Музей мініатюрної книги імені В. О. Разумова
- Новоград-Волинський літературно-меморіальний музей Лесі Українки
- Романівський літературно-меморіальний музей М. Рильського
- Музей родини Косачів
загальні літературні музеї:
- Житомирський обласний літературний музей
музеї, присвячені іноземцям:
- Верхівнянський літературно-меморіальний музей Оноре де Бальзака
- Районний народний музей ім. Джозефа Конрада
музеї, присвячені росіянам:
- Житомирський літературно-меморіальний музей В. Короленка
- Літературний музей Леся Мартовича
- Народний літературно-мистецький музей Уляни Кравченко та Миколи Устияновича
- Яворівський районний літературно-меморіальний музей Осипа Маковея
- Яворівська районна рада
- Меморіальний музей-садиба Богдана-Ігоря Антонича
- Народний музей Тараса Шевченка Львівського палацу мистецтв
- Народний музей отця Маркіяна Шашкевича (с. Новосілки)
- Народний музей отця Маркіяна Шашкевича (с. Деревня)
- Народний музей-садиба Маркіяна Шашкевича
загальні літературні музеї:
- Музей «Літературний Львів І пол. ХХ ст.»
- Музей мистецтва давньоукраїнської книги
- Музей альманаху «Русалки Дністрової»
- Музей літературно-мистецького об’єднання «Хвилі Стрия»
музеї, присвячені іноземцям:
- Благодійний фонд «Музей та фестиваль Бруно Шульца»
- Шевченківський національний заповідник
Музей «Кобзаря» Т. Г. Шевченка - Літературно-меморіальний музей письменника Івана Ле Городищенської районної ради
- Літературно-меморіальний музей Василя Симоненка
- Лисянський районний історичний музей ім. Т. Г. Шевченка
- Стеблівський літературно-меморіальний музей І. С. Нечуя -Левицького
- Національний заповідник «Батьківщина Тараса Шевченка»
- Літературно-меморіальний музей Т .Г. Шевченка
- Літературно-меморіальний музей Т .Г. Шевченка
- «Музей Т. Г. Шевченка» села Мошни
- Музей С. С. Гулака-Артемовського Городищенської районної ради
музеї, присвячені росіянам:
- Літературно-меморіальний музей О. С. Пушкіна та П. І. Чайковського
- Музей історії декабристського руху
- Літературна музейна кімната Івана Долгоша
- Літературний музей Михайла Івановича Томчанія
- Літературний музей «Шевченкова світлиця»
- Кімната-музей Т.Г. Шевченка при Мукачівській ЗОШ І-ІІІ ст. № 2 ім. Т. Г. Шевченка
- Літературний музей Юрія Станинця «Червона йонотаночка»
загальні літературні музеї:
- Музей книги Закарпатської організації Національної спілки
- Мукачівський літературно-мистецький музей
музеї, присвячені росіянам:
- Пушкінський літературний музей
- Нечаївський літературно-меморіальний музей Ю. Яновського
- Кіровоградський міський літературно-меморіальний музей імені І. К. Карпенка-Карого
- Літературний музей байкаря Микити Годованця
- Рівнянський народний літературно-меморіальний музей І. К. Микитенка
- Київський літературно-меморіальний будинок-музей М. Заньковецької
- Національний музей Тараса Шевченка
- Літературно-меморіальний будинок-музей Тараса Шевченка
- Меморіальний будинок-музей Тараса Шевченка
- Музей видатних діячів української культури Л. Українки, М. Лисенка, П. Саксаганського, М. Старицького
- Київський літературно-меморіальний музей Лесі Українки
- Київський меморіальний будинок-музей Михайла Старицького
- Київський літературно-меморіальний музей Максима Рильського
- Літературно-меморіальний музей-квартира П. Тичини в м. Києві
- Київський літературно-меморіальний музей-квартира М. П. Бажана
загальні літературні музеї:
- Національний музей літератури України
- Музей книги і друкарства України
- Центральний державний архів-музей літератури та мистецтва України
- Музей шістдесятництва
музеї, присвячені іноземцям:
- Музей Шолом-Алейхема
музеї, присвячені росіянам:
- Літературно-меморіальний музей М. Булгакова
- Київський музей О. Пушкіна
- Літературно – меморіальний музей Юрія Федьковича
- Літературно – меморіальний музей Ольги Кобилянської
музеї, присвячені іноземцям:
- Літературно – меморіальний музей Міхая Емінеску
- Літературно-меморіальний музей Івана Вагилевича
- Літературний музей М. Черемшини
- Літературний музей М. Черемшини (смт Ділятин)
- Літературний музей Т. Шевченка
- Літературно-меморіальний музей Івана Франка
- Літературно-меморіальний музей Леся Мартовича
- П’ядицький літературний музей ім. Мирослава Ірчана
- Літературно-меморіальний музей В. Стефаника
- Снятинський літературно-меморіальний музей М. Черемшини
- Хата-музей Л. Мартовича
- Музей-оселя родини Івана Франка
- Музей Марійки Підгірянки
- Музей-кімната Марійки Підгірянки (м. Тлумач)
- Музей Наталії Кобринської
- Музей-бібліотека Михайла Бажанського
- Музей Параски Плитки-Горицвіт
загальні літературні музеї:
- Літературний музей Прикарпаття
- Літературно-краєзнавчий музей (с. Лолин)
- Народний музей гуцульського театру Гната Хоткевича
- Музей коломийської книги
- Музей Лесі Українки
- Музей Михайла Коцюбинського
загальні літературні музеї:
- Ялтинський історико-літературний музей
музеї, присвячені росіянам:
- Будинок-музей А. П. Чехова в Ялті
- Музей О. С. Пушкіна в Гурзуфі
- Алуштинський літературно-меморіальний музей С. М. Сергєєва-Ценського
- Феодосійський літературно-меморіальний музей О. С. Гріна
- Коктебельський еколого-історико-культурний заповідник «Кіммерія М. Волошина»
- Чорнухинський літературно-меморіальний музей Г. С. Сковороди
- Полтавський літературно-меморіальний музей Панаса Мирного
- Полтавський літературно-меморіальний музей І. Котляревського
- Літературний музей родини Драгоманових
Кобеляцький районний музей літератури та мистецтва імені Олексія Кулика - Літературно-меморіальний музей-садиба Олеся Гончара
- Бієвецький музей-садиба В. Симоненка
музеї, присвячені іноземцям:
- Миргородський літературно-меморіальний музей Давида Гурамішвілі
музеї, присвячені росіянам:
- Білицький літературно-меморіальний музей Мате Залки
- Полтавський літературно-меморіальний музей В. Г. Короленка
- Національний музей-заповідник
М. В. Гоголя
Великосорочинський літературно-меморіальний музей М. В. Гоголя - Мануйлівський літературно-меморіальний музей О. М. Горького
- Літературно-меморіальний музей У. Самчука
загальні літературні музеї:
- Музей книги та друкарства
- Поліський літературний музей
музеї, присвячені росіянам:
- Літературно-меморіальний музей М. Островського
- Літературно-краєзнавчий музей В. Г. Короленка
- Літературно-етнографічний музей «Олеся»
- Народний музей Олександра Олеся
- Музей Т.Г. Шевченка
- Народний музей Остапа Вишні
- Народний музей Лесі Українки
- Музей Пантелеймона Куліша при бібліотеці ім. Л. Толстого
- Музей Т. Г. Шевченка
- Музей письменника Леоніда Полтави та Йосипа Дудки
музеї, присвячені росіянам:
- Меморіальний Будинок-музей А. П. Чехова у м. Суми
- Обласний комунальний музей Богдана Лепкого в м. Бережани
- Великобережецький літературно-меморіальний музей Олександра Неприцького-Грановського
- Тилявський районний літературно-меморіальний музей Уласа Самчука
- Меморіальний музей-садиба письменниці Іванни Блажкевич
- Народний музей родини Лепких
Музей «Меморіал» ім. Василя Стуса - Літературно-меморіальний музей Олени Львівни (Сіменович) Кисілевської
загальні літературні музеї:
- Бережанський міський музей книги
музеї, присвячені іноземцям:
- Обласний комунальний літературно-меморіальний музей Юліуша Словацького в м. Кременці
- Харківський літературний музей
- Національний літературно-меморіальний музей Г. С. Сковороди
- Кімната-музей Гната Хоткевича
загальні літературні музеї:
- Жовтнева бібліотека-музей
- Літературно-меморіальний музей А. П. Бахути
загальні літературні музеї:
- Науково-літературний відділ (Херсонський обласний краєзнавчий музей, філія)
- Комунальний заклад «Літературно-меморіальний музей М. П. Стельмаха»
- Художній музей імені Т. Шевченка
- Музей С. В. Руданського
- Музей Василя Стуса
- Музей М. П. Трублаїні
- Вінницький літературно-меморіальний музей Михайла Коцюбинського
- Літературний музей імені Володимира Забаштанського
загальні літературні музеї:
- Комунальний заклад «Музей Літературна Немирівщина»
- Пісківський історико-меморіальний музей П. Г. Тичини
- Новгород-Сіверський історико-культурний музей-заповідник «Слово о полку Ігоревім»
- Чернігівський літературно-меморіальний музей заповідник М. М. Коцюбинського
- Сосницький літературно-меморіальний музей О. П. Довженка
- Обласний історико-меморіальний музей-заповідник Пантелеймона Куліша «Ганнина Пустинь»
- Вихвостівський музей повісті М. М. Коцюбинського «Фата Моргана»
В області немає окремих літературних музеїв.
В області немає окремих літературних музеїв.
Історична ретроспектива: перетворення музеїв на рупори пропаганди
У 1917–1919 роках відновлення української державності (хоча й на короткий період) посприяло формуванню національних інституцій, відповідальних за збереження культурної спадщини. Одне з завдань, що ставили перед собою уряд Української Народної Республіки (УНР), а згодом і уряд гетьмана Павла Скоропадського, – становлення та розвиток національної науки та культури. Попри надзвичайно несприятливі умови, вдалося досягнути досить вагомих успіхів, особливо в період Гетьманату – не зважаючи на той незначний проміжок часу, протягом якого цей уряд функціонував (з 29 квітня по 14 грудня 1918 року). Зокрема, у 1918 році створили Українська Академія наук (УАН), що стала провідною науковою інституцією, яка об’єднала інтелектуальну еліту країни. Одним з численних напрямів її діяльності була музейна робота.
Після остаточного завоювання більшовиками більшої частини території сучасної України у 1919 році, всі надбання у сфері науки та культури національних урядів стали власністю радянській владі. Більшовикам навіть не було потреби створювати наново управлінські органи для музеїв та охорони пам’яток – вони просто реорганізували наявні, змінивши їхні назви.
Більшовики відразу почали використовувати мистецтво не лише як інструмент пропаганди, а і як дієвий засіб вибудовування нових світоглядних конструкцій. У 1920-х роках світ ще був літературоцентричним і література була найбільш доступним способом запропонувати народу нову “комуністичну віру”. Тому масово писались нові літературні твори та наново інтерпретувалось вже написане. Нова влада формувала новий літературний канон. Не останню роль у цьому процесі відігравали створювані літературні музеї. Радянська влада використовувала музеї (і культуру загалом) як інструмент пропаганди, і музеї літератури не були виключенням.
На початку 1920-х років головним завданням радянської влади в Україні було встояти, ресурсів на оформлення та нав’язування власної гуманітарної політики тоді ще не вистачало. Задля стабілізації політичної ситуації, у квітні 1923 року, згідно з постановою XII з’їзду Російської комуністичної партії (більшовиків), розпочинається політика коренізації – заміна російської на мови «національних меншин» в адміністративних органах, в освіті і сфері культури радянських республік. На території УРСР це процес був названий «українізацією».
Перші роки існування радянської влади більшість кадрів наукових установ і музеїв складали компетентні фахівці. Саме вони намагалися налагодити процес охорони та дослідження культурно-історичних цінностей, організації музейної та пам’яткоохоронної діяльності, визначали її зміст. Деякі з них, наприклад, Микола Біляшівський – етнограф, мистецтвознавець, академік УАН, директор Київського історичного музею – обіймали посади в установах, які здійснювали культурну, зокрема і музейну, політику ще за часів УНР, а потім – і у період Гетьманату.
Між тим, радянська влада поступово посилювала процес централізації, музейні установи оформлювалися в єдину систему. В більшості своїй музеї опинилися в адміністративному підпорядкуванні народному комісаріату освіти (аналог міністерства). Фахові музейники, які нерідко були членами та співробітниками Української академії наук, намагалися захистити діяльність музеїв від втручання наркомату освіти, чинили опір ідеї підпорядкування цілої музейної мережі політосвітньому департаменту цього наркомату.
З середини 1920-х років стало активніше підніматися питання щодо реалізації просвітницьких завдань у суспільстві, і завдання ці покладалися на музеї. Разом з тим, все більше з’являлося владних циркулярів та розпоряджень, які вимагали перебудови музейної роботи у відповідності до нових політичних планів. Наприкінці 1920-х політосвітня робота все більше посилювалася на державному рівні і поступово ставала невід’ємною складовою музейної діяльності. Запроваджувалися інші принципи побудови та оформлення музейних експозицій: на передній план виводилася класова та антирелігійна боротьба, висвітлення переваг і «досягнень» жовтневої соціалістичної революції. Ці експозиції мали великий емоційний вплив на відвідувачів.
Дуже важливою складовою музейної діяльності стали екскурсії: вони відігравали роль каналів, по яких доносилася інформація до «широких мас». У музейних залах викладалися книги для відгуків екскурсантів. Поруч з описами своїх вражень відвідувачі в окремих графах вказували свій соціальний стан, посаду, партійність, вік, адресу. Чимала кількість відгуків були написані за схожою схемою: мовляв, раніше, до приходу радянської влади, у музеях надавали неправдиву інформацію, а ось завдяки нинішнім експозиціям у екскурсантів нарешті «відкрилися очі».
Важливою деталлю таких відгуків була обіцянка відвідувачів обов’язково переказати вдома ту інформацію, яку вони отримали під час екскурсій. Основні зусилля по роботі з аудиторіями мали спрямовуватися на представників селян, робочих, військових, школярів та учнівської молоді.
У цілому ж такі відгуки вписувалися у схему пропагандистського радянського конструкту «геть відсталість», в основу якого був покладений контраст між «тоді» (до жовтневої революції) і «зараз»: мовляв, «тоді» народ був обдурений поміщиками та приспаний опіумом релігії, а «зараз», за радянської влади, наука та просвіта «відкривали» йому очі.
Регулярною практикою стало приурочення виставок до певних дат, важливих для нової влади. Таку музейну діяльність широко висвітлювали в пресі, в документальному кіно.
Зручні й некомпетентні будівничі соціалізму
Одночасно відбувалося перетворення професійних музейних кадрів на «будівничих соціалізму». Науковцям, музейникам «ставилося на вид» те, що аполітична позиція і заняття лише науковими дослідженнями в музеях насправді означає активне неприйняття радянської влади. Те, що вважалося науковими досягненнями ще в середині 1920-х, у середині 1930-х прийшло до трагічного зіткнення з новими підходами оцінювання, заснованих на звульгаризованому марксизмі. Необхідно було відповідати запитам молодої радянської держави. «Хиби», які знаходили в роботі музеїв, пояснювали поганою підготовкою самих музейників, зокрема недостатнім рівнем оволодіння марксистсько-ленінською теорією.
Відповідно, музейні співробітники почали готуватися до нових, радянських свят, приурочували до них виставки, очікували на цих святкуваннях присутності можновладців, писали лекції для антирелігійних семінарів і сталінських збірок антирелігійних матеріалів, брали участь у поглибленні процесу «культурної революції», формували бригади для соцзмагань.
До перебудови музейної діяльності активно залучали новоспечених істориків-марксистів, а з другої половини 1920-х років швидко зростав відсоток партійних співробітників вже всередині самих музейних колективів.
Дуже показовий приклад ставлення радянської влади до українських фахівців – самогубство Данила Щербаківського, видатного музейника, історика, мистецтвознавця, етнографа, археолога. Він не витримав тиску з боку директора–комуніста, яким на посаді керівника Київського історичного музею замінили Миколу Біляшівського. Данило Щербаківський залишив передсмертну записку, у якій вказав винуватців своєї смерті. Музейник розумів, що той тиск, який чинився на нього – створення нестерпних умов праці, приписування йому неіснуючих помилок та порушень – закінчитися або якщо він покірливо підлаштується під вимоги нової політичної системи, або його звільненням. Утім, підлаштовуватися Щербаківський не міг, як і не міг полишити музейну діяльність, яка, без перебільшення, була справою всього його життя…
Копія передсмертного листа Данила Щербаківського
Система радянських органів держбезпеки вживлювалася у суспільство, мережа агентів ставала тотальною, інформатори, яких вербували серед усіх верств населення, формували свої доноси про «шкідництво» музейників, «нехтування» ними своїх обов’язків, «ігнорування» ними пропозицій із «покращення» музейної діяльності, які висувалися різноманітними радянськими комісіями. Відбувалася дискредитація музейників, розповсюджувалися сфабриковані плітки про крадіжки музейних цінностей музейними співробітниками та пам’яткоохоронцями – мовляв, вони абсолютно безсоромно використовували можливості, які отримали завдяки роботі з великим обсягом націоналізованого соціалістичного майна.
Інформація, отримана під час стеження спецслужб та від таємних агентів, накопичувалася і згодом використовувалася у чергових хвилях репресій проти науковців, музейних працівників – на основі цієї інформації відкривалися сфабриковані впровадження, виносилися вироки. У документах таємного діловодства ОДПУ-НКВС відображалася й діяльність музейників з дослідження та збереження історико-культурної спадщини України. Аби отримати можливість за цю діяльність карати, наукові осередки оголошувалися «контрреволюційними організаціями», а дослідницька та охоронна діяльність – «шкідництвом» та «антирадянською пропагандою». Працівники музеїв відчували, що перебувають під наглядом, що за свої висловлювання та дії можуть отримати покарання різного ступеню. При цьому не завжди було можливим зрозуміти, а тим більше передбачити, за які саме висловлювання або дії могло відбутися покарання.
Розгалужена мережа інформаторів формувала катастрофічний рівень недовіри до своїх колег всередині професійних осередків. Таємні служби розповсюджували сфабриковані плітки, вони вміло грали на людських почуттях і сприяли розколам у колективах музейних інституцій. Це, зокрема, унеможливило розвиток саморегульованого професійного середовища.
Політика тотального контролю, залякування, атмосфера жаху дала свої плоди: у людей сформувалося відчуття безсилості та безвиході, а звідси – і стан покірності, усвідомлення, що ти не в змозі впливати ані на своє особисте, ані на своє професійне і тим більше, на суспільне життя. Руйнівні наслідки цих процесів ми відчуваємо і донині.
Попередня багаторічна наукова музейна робота була зруйнована, а нові призначенці – некомпетентні партійні кадри – губилися не тільки через свою неосвіченість, а й через неможливість зрозуміти директиви комуністичної партії, бо ці директиви постійно змінювалися.
Нові призначенці також боялися опинитися на місці своїх заарештованих попередників, тож на догоду політичній кон’юктурі вони вихолощували наукову музейну роботу, перетворюючи її на профанацію – і таким чином просто позбавляли здорового глузду кінцеві музейні продукти. Виставки ставали гротескними за своїм змістом, тексти етикетажу та екскурсій перетворювалися на вихолощені пропагандистські агітки.
Безпосереднє втручання у роботу музеїв, зміни напрямів діяльності, розпорошення колекцій по різних інституціях відбувалися відповідно до потреб радянської влади, пропагандистської кон’юнктури.
У підсумку всіх цих процесів музеї перетворилися на механізм ідеологічної машини, яка обслуговувала тоталітарний режим. Діяльність кожної музейної установи оцінювалася (а згодом, і формувалася) з точки зору виконання нею тодішніх ідеологічних завдань. Відповідно до цих завдань підбиралися «професійні» кадри, а тих, хто не відповідав новим критеріям, позбувалися. Все, пов’язане з українською історією та культурою, вичищалося, оскільки будь-яка українська ідентичність радянськими органами державної безпеки сприймалася як безумовна загроза.
Власне, в Україні до самого 1991 року, тобто, до здобуття незалежності, функціонувала централізована мережа музеїв, які продовжували втілювати ту модель музейної діяльності, що була розроблена та закладена у 1920–1930-х роках.
Музеї як інструменти ідеологічного виховання післявоєнного періоду
Після Другої світової війни радянські музеї були важливими центрами ідейно-виховної роботи серед населення, оскільки там проводилася діяльність з ідеологічного виховання відвідувачів. Активно використовувалися стаціонарні та пересувні виставки, лекції, тематичні екскурсії тощо. Вказівками для роботи музеїв ставали постанови Центрального комітету комуністичної партії Радянського Союзу, як-от «Про підвищення ролі музеїв у комуністичному вихованні трудящих». Постійні експозиції присвячувалися історії радянської доби, досягненням народно-господарського та культурного будівництва, обов’язково додавалися діаграми «невпинного росту» промислового виробництва та досягнень радянської культури, вивішувалися лозунги з цитатами з матеріалів з’їздів комуністичної партії. З метою постійного підвищення ідейно-політичного та «наукового» рівня експозиційної та виставкової роботи було організовано систему підвищення кваліфікації музейних працівників, зокрема з оволодіння ними марксистсько-ленінською теорією.
Своє місце в цій ідеологічній конструкції зайняли і меморіально-літературні музеї, присвячені «інженерам душ» – так свого часу Йосип Сталін назвав письменників. Ця назва відображала місію, яка була покладена на літературу, що своєю чергою відповідало концепції радянської моделі соціальної інженерії, радянському експерименту із будівництва штучного суспільства.
Музеї пласких борців з панами й лояльних сучасників
Як в історичних і краєзнавчих музеях, викладання національної історії заміщалося радянськими міфічними покручами з вкрапленнями дозволеної інформації про реальні події та факти, так і літературно-меморіальні музеї присвячувалися лише тим письменникам, творчість яких була дозволена радянською владою. Відповідно, їхні біографії та творчі доробки висвітлювали крізь призму соціалістичної пропаганди. Таких потужних постатей, як Тарас Шевченко, Леся Українка, Іван Франко намагалися інтегрувати до загального радянського наративу, «обеззброїти» їхню літературну та філософську спадщину. Їхні біографії міфологізувалися, погляди перекручувалися, замість реальних людей музейним відвідувачам демонстрували вихолощені, пласкі фігури, яким радянська ідеологія навішувала свої ярлики: «Борець з панами» (Тарас Шевченко), «Незламна Леся» (Леся Українка), «Каменяр» (Іван Франко). Таким чином, постаті національних письменників, культурних діячів, творча спадщина яких несла загрозу комуністичній ідеології, перетворили на бронзові, нецікаві для читачів та відвідувачів музеїв символи. Наприклад, у музеї Марка Вовчка у Богуславі, відкритому 1985 року, змальовують Марію Вілінську не як українську феміністку, la femme fatale, а як ідеолога класової боротьби, що хотіла кращої долі кріпакам. А в на тісному зв’язку з культурними товариствами українців Росії наголошували у Полтавському музеї Івана Котляревського.
Меморіальний музей-садиба Марка Вовчка
Навіть якщо в експозиціях не було відвертих радянських гасел, самий вибір письменників, яким присвячувались музеї, міста, де ці музеї створювали, підхід до оформлення виставок – все це, іноді не очевидно, формувало певні меседжі. До Другої світової війни відкривали музеї українських класиків, творчість яких найлегше було допиляти до ідей марксизму-лєнінізму, як-от музей-заповідник Михайла Коцюбинського у Чернігові (1934), музей Панаса Мирного (1940). Та класиками в радянському союзі можна було стати відносно швидко, тому вже у післявоєнні роки доволі швидко відкривалися музеї до певної міри лояльних до тоталітарного режиму письменників. Київський літературно-меморіальний музей Максима Рильського розташований у будиночку на мальовничих схилах Голосієва заснували 1968 року, за 3 роки по смерті поета. Схожа історія із меморіальним музеєм Володимира Сосюри, відкритим теж 1968 року у Лисичанську, теж за 3 роки по смерті автора. Як дізнаємося, із відносно свіжого репортажу із музею, Сосюра приохотився до книг дуже рано, як тільки пізнав за допомогою батька ази грамоти.
«Дуже любив О. С. Пушкіна, М. В. Гоголя, М. Ю. Лермонтова, М. О. Некрасова, Т. Г. Шевченка, І. Я. Франка», – йшлося в експозиції. «У музеї зберігається перше видання поеми “Червона зима” 1921 року, одного з найяскравіших творів поета. У нотатках “Як я писав «Червону зиму» В. М. Сосюра згадував, що поштовхом до написання поеми послужила зустріч з друзями дитинства і юності у перший приїзд його з фронту в рідне село», – йшлося ще донедавна на сайті музею.
Будинки відкривали на пошанування пам’яті Михайла Стельмаха, Грицька Бойка, Юрія Яновського, або й полум’янішим співцям режиму, як-от Олексі Десняку, Олександрові Корнійчуку. Про жодних інших діячів і не йшлося.
Меморіальний музей В. М. Сосюри
Музеї Пушкіна, Короленка, Цвєтаєвої та «Вілла Штірліц»
Є таке поняття – національна література. Національною в Радянському Союзі мала стати література російською мовою, доповнювана “літературами народів СРСР”. В Україні кількість музеїв російським письменникам майже не поступалася кількості, відведеній українським. Музей Костянтина Паустовського в Одесі, поета Сєргєя Єсєніна в одній із шкіл Харкова (його росіяни, до речі, не так давно розгромили ракетним ударом), два музеї Владіміра Короленка у Полтаві і Житомирі, меморіальний будинок-музей Антона Чехова у Сумах (перелік далеко не повний). На Хмельниччині у селі Слобідка-Шелехівська вже 1989 року з нагоди 100-ліття від дня народження Анни Ахматової відкрили музей її імені. Взагалі в Україні ювілей Ахматової проходило на високому рівні, і якщо вірити Вікіпедії, оргкомітет очолила Ліна Костенко.
Будинок-музей А. П. Чехова в м. Суми
Найбільше музейних слідів російські письменники залишили у Криму. Музей Марини і Анастасії Цвєтаєвих у Феодосії, будинок Чехова у Ялті, меморіальний будинок-музей Алєксандра Гріна в Старому Криму, будинок російського поета українського походження і художника Максиміліана Корнієнко-Волошина, «Вілла Штірліц» в селищі Олива на честь найвідомішого персонажа російського письменника Юліана Сємьонова, будинок-музей менш відомого кримчака Іллі Сєльвінського в Сімферополі, який палко освідчувався в любові «родіни»:
Взлетел расщепленный вагон!
Пожары… Беженцы босые…
И снова по уши в огонь
Вплываем мы с тобой, Россия.
Опять судьба из боя в бой
Дымком затянется, как тайна, —
Но в час большого испытанья
Мне крикнуть хочется: «Я твой!»
Експозиції цих музеїв рясніли лінками співпраці і теплої дружби з російською елітою, яка часто гостила в цих будинках у Криму. В музеях російських дореволюційних письменників відчувалась певна елітарність, музеї українських літераторів виглядали більш провінційно, не в останню чергу завдяки насиченню експозицій рустикальними предметами.
Більша увага до музеїв російських класиків, підсилювана назвами вулиць та встановленням памʼятників, демонструвала домінування російської літератури над іншими. Так у Гурзуфі Республіканський музей Алєксандра Пушкіна розташувався на території санаторію “Пушкіно” за адресою вулиця Набережна ім. Пушкіна, 3. Закономірно, що найбільше музеїв в Україні присвятили вшануванню пам’яті саме Пушкіна, найбільший із яких – одеський, заснований ще 1961 року. За свідоцтвами біографів, в Одесі Пушкін був всього кілька разів, вперше – декілька днів, вдруге – два тижні. В указі Олександра I метою заслання Пушкіна на південь імперії, тодішнього «теплого Сибіру», вказано таке: «аби набув там правильного стану думок християнина та вірного підлеглого». З київським музеєм – історія ще комічніша: цей музей був створений в 1987 році під назвою «О.С. Пушкін і декабристи на Україні». А з 1998 року став філією Музею історії міста Києва як Київський музей Пушкіна, хоча зрозуміло, що жодного стосунку Пушкін до Києва не мав. До 200-річчя Пушкіна ‒ влада виділила під музей невеликий будинок на Кудрявській вулиці, збудований у 1816 році та добудований у 1850-ті. Відомостей, що Пушкін зупинявся у цьому маєтку – нема. На початку основу музейного зібрання склала колекція Якова Бердичівського, в якій були 26 із 31 прижиттєвих видань творів Пушкіна, книги літераторів з його оточення, гравійовані портрети, ілюстрації до його творів.
Від’їжджаючи до Німеччини Яків Бердичевський передав свою колекцію в дар місту з умовою створити музей Пушкіна. І лише в березні 2022 року цей музей вирішили перейменувати й переосмислити. Утім, поки в столиці довго приймали рішення, міська рада Кам’янки Черкаської області сама звернулася до Міністерства культури та інформаційної політики щодо перейменування місцевого музею Пушкіна й Чайковського в літературно-музичний музей. У травні, не чекаючи наказів зверху, у селі Верхня Мануйлівка Кременчуцького району Полтавщини за рішенням селищної ради припинив роботу музей письменника Максіма Горького.
Від «подвигів» революціонера Корчагіна до музею пропаганди
Наряду з цим створювалися міфи про суто радянських письменників, що розпочали свою літературну діяльність після жовтневого перевороту 1917 року. Яскравий приклад – творчість і біографія Миколи Островського, який написав «культовий» радянський роман «Як гартувалася сталь», що поетизував «подвиги» революціонера Павки Корчагіна.
У 1969 році на пленумі комітету Лєнінської комуністичної спілки молоді України (тобто, комсомолу) міста Шепетівки прийняли рішення про будівництво літературно-меморіального музею Миколи Островського. І за 10 років, у 1979-му, у Шепетівці, де пройшли дитинство та юність Островського (там він, до речі, певний період займав пост секретаря окружного комітету комсомолу), новостворений музей відкрився.
У 1973 році український режисер Микола Мащенко зняв за мотивами роману «Як гартувалася сталь» телевізійний серіал, який на телебаченні крутили ледь не щороку. У 1970-х розпочалося будівництво Байкало-Амурської магістралі (БАМ), яке було оголошено «всесоюзним комсомольським будівництвом». Комсомольців з усього СРСР закликали їхати будувати БАМ, мотивуючи прикладом Павки Корчагіна та його товаришів-комсомольців, які «у надважких умовах» прокладали вузькоколійну залізницю у Боярці під Києвом. Радянська влада постійно закликала громадян до подвигу, самопожертви, боротьби до кінця, праці до виснаження. Музей Миколи Островського – від самої будівлі до елементів експозиції – став втіленням міфу про «радянський героїчний подвиг». Музей набув слави по всьому Радянському Союзу, до нього привозили чимало іноземних туристів. Біографія Миколи Островського – ідеологічний конструкт, відшліфований радянськими пропагандистами задля створення для молоді чергового кумира: саме так постать цього письменника і була представлена в експозиції.
Колишній літературно-меморіальний музей Миколи Островського у м. Шепетівка. Зараз Музей пропаганди
Зрозуміло, що після здобуття Україною незалежності у 1991 році штучно створений ажіотаж навколо особистості Миколи Островського зник, а після того, як у 2015 році набув чинності пакет законів про декомунізацію, музей Островського опинився на межі закриття. Островський був не лише радянським політичним діячом – в його літературних творах «Як гартувалася сталь» і «Народжені бурею» подаються спотворені образи борців за незалежність України наприкінці другого десятиліття ХХ століття, а визвольна боротьба українців дискредитується.
Музей Булгакова напередодні незалежності
Втім, колектив музею Островського після консультацій з професійним середовищем та громадськістю зміг запропонувати нову концепцію. Сьогодні це – Музей пропаганди, який має на меті розкривати механізми дії пропаганди в цілому, і такий концепт видається багатообіцяючим, але разом з тим, він потребує чималих інтелектуальних і фінансових ресурсів, що за нинішніх умов уповільнює його реалізацію.
Цікавим є приклад і літературно-меморіального музею Міхаіла Булгакова в Києві. У 1989 році міська влада підписала наказ про його створення, у 1993-му його відкрили. Музей, розташований в будинку, де майбутній письменник мешкав з батьками, братами та сестрами, почав діяти вже після здобуття незалежності – і кияни підтримали його створення. Булгакова вважали письменником, який постраждав від радянської влади, адже він був заборонний до читання. Натомість він щасливо уникнув репресій, жодного разу не був заарештований і помер власною смертю від хвороби. А його п`єса «Дні Турбіних» була одним із улюблених творів Сталіна.
Літературно-меморіальний музей Михайла Булгакова
Експозиція музею присвячена київському періоду біографії Булгакова – а це велика частина його життя. Родина Булгакових була типовим прикладом сім’ї російської провінційної інтелігенції: до Києва батьки майбутнього автора «Білої гвардії» переїхали з Орловської губернії тодішньої Російської імперії. Його батько викладав у Київській духовній академії та був цензором з внутрішньої цензури західної літератури, зокрема цензурував авторів, які писали польською та українською мовами. Мати Булгакова походила з родини священника. Вони були щирими прихильниками імперії, які пропагували її ідеї та цінності в російській колонії: Київ для них був лише однією з провінцій величезної Російської імперії. Сам Міхаїл Булгаков рішуче не сприймав ідею відновлення української державності, що відповідним чином відобразилося в його творах.
В експозиції музею – окрім домашнього затишку та стосунків у родині Булгакових – подавався і той образ Києва, який Булгаков поетизував у своїх літературних творах: зросійщений Київ початку ХХ століття, Київ з його специфікою, але той Київ, який неможливо помислити поза контекстом російської культури.
Наявність таких експозицій, а головне – підтримка киянами і створення самого музею, і їхнє прийняття булгаківського образу Києва, є прикладом того, як велика частина українського суспільства на початку незалежності ще не відокремлювала себе від російського світогляду, від російської культури зокрема.
Втім, на прикладі родини Булгакових можна яскраво представити історію України під час її перебування у складі Російської імперії та у період буремних 1917–1920-х років. Історія України часів Російської імперії чимало прояснює ситуацію, в якій ми перебуваємо зараз – і як держава, і як нація загалом. Це може стати головною темою кардинально нової музейної експозиції, де на твори Булгакова відвідувачі дивитимуться саме крізь призму історії України. Варто додати, що нині музей Булгакова, здається, хоч і поступово, але переосмислює сенси своєї експозиції.
Звичайно, історію пишуть переможці, і заідеологізовані музеї СРСР тому яскравий приклад, бо там подавалася лише та історія, яка була прийнятна та безпечна для радянської держави, і яка замовчувала, стирала чимало фактів, постатей, історичних та культурологічних феноменів. Очевидно, що українським музеям не варто продовжувати рух у цьому хибному напрямку. Натомість необхідно проговорювати гострі, незручні, неоднозначні історичні події, вести чесний діалог із відвідувачем. Тому просто закриття музею стане кроком на шляху амнезії, дією, за своїм характером подібною до політики радянських ідеологів та нинішніх російських пропагандистів.
Зрештою, музеї, що стають рупорами пропаганди, відрізняються лише ідеологічними спрямуванням режимів, які вони мають обслуговувати, але всі вони продукують пропагандистські міфи і не в змозі служити суспільству, а отже, втілювати свою місію.
Анастасія Чередниченко
Оксана Хмельовська