Спеціальна тема:
ЗА РОСІЙСЬКИЙ ФЛОТ, ДО ДНА
Антон Санченко, Земля Георгія : повісті – Видавець Санченко – К.: Мателот – морська бібліотечка, 2023 – 458 с.
Збірка «Земля Георгія» Антона Санченка – не просто гарна книга про море, але і гармонійне втілення різноманітних суперечностей. Вона одночасно про море й суходіл, Грузію та Україну, мир і війну. Вперше вона була опублікована ще у 2016 році, але, як на мене, зараз вона навіть актуальніша, оскільки її воєнні реалії нині сприймаються значно гостріше. А мирні – викликають приємну ностальгію (навіть реалії дев’яностих тепер здаються романтичними, не кажучи вже про вічну й невмирущу романтику морських пригод). Запозичимо в автора формат тематичних блоків, аби й собі поговорити про ці та інші цікаві речі.
Редакція Читомо у своїх матеріалах використовує сучасну назву Сакартвело замість Грузія, але у цьому огляді, на прохання автора книжки, ми залишили ту назву, якою він послуговується у тексті збірки, змальовуючи реалії Сакартвело у минулі десятиліття.
Майже всі повісті так чи інакше згадують війну (війни) у Грузії. Для українських моряків війна означала пряму небезпеку потрапити під обстріл, але також і нагоду заробити на перевезеннях харчів та біженців. Проте, понад тим не можна не відчувати, що нашими моряками тоді керувала і суто людська солідарність, небажання лишати напризволяще добрих знайомих, які потрапили у біду.
Адже ж Грузія не була для нас чужою – принаймні не сприймалася такою. До цього, звісно, долучився спільний досвід побутування в імперії, але свою роль зіграла і її особлива національна харизма. Справді, неможливо не закохатись у Грузію – у її красу та вітальність, теплий клімат і запальний характер. Ми могли зрозуміти й співчувати її негараздам – хоча, можливо, і не так добре, як варто би було. Автор задумав цю книгу як пересторогу – адже те, що відбувалося в Грузії, цілком могло прийти й до нас. Втім, ніхто не хоче думати про погане, і те, що відбувається за горизонтом, здається майже нереальним. Морякам у цьому плані видніше. Однак сталося, як сталося. Тепер моряки інших країн, можливо, писатимуть спогади про наш зерновий коридор, і це також буде лячно і захопливо. І навіть трохи нереально.
Зараз ми говоримо про Грузію з певною гіркотою – і якраз через те, що у нас був цей період зближення і навіть захоплення її успіхами. Дуже хочеться вірити, що нам не доведеться підводити риску на цій гіркій ноті. Зрештою нічого не лишається незмінним, хіба що море – а воно в нас і досі спільне.
Читайте також: Як не стати графоманом: 5 порад від Антона Санченка
Цивільний флот, як каже автор, на відміну від військового, – повинен приносити прибутки (Тут хочеться посперечатися і згадати про те, що завдання збитків ворогу – теж прибуток, принаймні опосередкований. Скільки, цікаво, Укрпошта заробила на популярних марках про корабель?). Проте зрозуміло, що в нормальних обставинах ніхто не повинен працювати з одної лише любові до мистецтва. Моряки ж завжди були людьми кмітливими, що для бізнесу – риса дуже навіть допоміжна.
Санченко розказує про цікавезні бізнесові оборудки, які могли принести як фантастичні прибутки, так і епічний «прогар». Дев’яності в цьому сенсі – час можливостей, відкриттів, ділового азарту і кримінальних пригод. Читачі, які застали той час, впізнають в повістях Санченка (особливо в «Українському діловарі») отой особливий «вайб» доби – атмосферу скрути, ризику та свободи. Навіть я можу пригадати дні, коли кожен пристойний директор мав мати мерседес і пістолет в бардачку, коли можна було зробити карколомну кар’єру, а потім так само стрімко загриміти в буцегарню. Не те щоб мені хотілося повернутися у веселі дев’яності, але не можна не визнавати, яку роль у матеріальному становленні країни зіграли у свій час тітоньки з картатими сумками чи перші підприємці зі смішними нині барсетками. А також моряки, які возили весь той принадний закордонний крам, намагаючись щось наварити й собі.
Звичайно, заробити морякові вдається далеко не завжди – на заваді стають як люди, так і стихія. Хто ж не злякається справжнісіньких збройних грабіжників, які хапають заручників і вимагають віддати всі гроші? Хто не заплаче над ящиками мандаринів, які доводиться викидати, аби вберегти судно у шторм? Плюс до того – авантюрники, що намагаються надурити чесного мореплавця, загребущі митники, некомпетентні замовники, злодійкуваті підлеглі… Словом, всяке діловарство, надто ж мореплавне, – це страшний головний біль. І однак, піддавшись підприємницькому азарту, іноді важко зупинитися. Один з персонажів «Діловара» говорить, мовляв, всіх грошей не заробиш, все море не вип’єш. Головне – вчасно пригальмувати. Бо можна розбагатіти, а можна і втратити все.
Мабуть, перед кожним підприємцем стоїть подібний вибір. І дуже важливо час від часу ставити собі питання – для чого ти робиш усе це і, що ще важливіше, – для кого. Зрештою відповісти на таке питання варто кожному; хтось тоді, може, стане багатшим, а хтось іще – щасливішим.
Для морських картографів суходіл – невиразна біла пляма, а для моряків – всього лише місце для прийняття вантажу (ну і для розваг; хоча дехто примудряється навіть і одружитися). І утім прикметно, що Санченко назвав збірку саме «Земля Георгія», а не, приміром, «Наше море». Грузію, схоже, автор знає дуже добре, бо відвідуючи її регулярно, міг спостерігати за змінами, що відбувалися в країні – від пізніх вісімдесятий до пізніх дев’яностих. В цьому сенсі включення до збірки двох раніше виданих повістей здається мені вдалим – це дає можливість простежити увесь цей тернистий шлях в хронологічному порядку. До того ж ці реалії дуже цікаво порівнювати із тим, що паралельно відбувалося в Україні; колись Грузії велося краще, а нам сутужніше, потім – навпаки. Кожна країна долала свій шлях і робила свої помилки.
Земля має значення, адже саме там формується порядок денний і визначаються ставки; від політики держави (чи її відсутності) часто-густо залежить доля і навіть життя моряка. Земля – пункт призначення і точка відліку, проте море – це шлях, який визначає все інше.
Не дарма ж морські історії досі видаються нам надзвичайно романтичними. Море – це свобода, можливість вийти за обрій, «лишити позаду всі радості й біди», пережити пригоди, побачити дальні краї й дивні дива. Моряки видаються особливими людьми, і мабуть, вони й справді такими є – море гартує характер, і слабким фізично та/чи морально там не місце.
Читайте також: Як корабельна сосна об’єднує Україну і до чого тут Лисянський
Море в певному сенсі справедливе, і компетентний зрештою візьме гору над пройдисвітом, хай яким завгодно нахабним. Мене особливо тішать такі повороти сюжету, як у повісті «Помполітська недуга» – там шахрая викривають зокрема й завдяки обрахунку різниці магнітного схилення. Це підіймає з пам’яті цілий пласт морських пригод, від магніту під компасом у «П’ятнадцятилітньому капітані» до мічмана Хорнблауера, який викидає компас за борт, аби надурити французів. Навігація – справа не для слабких умів, і поєдинок розумів для мене цікавіший навіть за двобій на піратських шаблях.
У скрутну хвилину, в бою чи під час зимового шторму, людина мусить викласти все, що має – усі знання, увесь свій досвід і усю силу волі, яку має. Як каже автор, посилаючись на іншого легендарного мореплавця, – «зроби або помри». Історії про такі екстремальні досвіди зачаровують, адже свідчать про волю до життя, яку здатна виявити людина. Час від часу у кожного, буває, опускаються руки, і подібні історії нагадують про те, що боротися варто завжди. Герой «Мандаринового шляху» так і говорить: «Битися і грати потрібно до кінця». Якщо читач запам’ятає хоча б одну ідею з цієї збірки, то нехай це буде саме вона.
У підсумку скажу, що, попри всі непрості реалії війни та ділових авантюр, книжка Санченка – ще і просто цікава пригодницька література. Зараз якраз доречно вмоститися під теплим пледом і почитати про те, як звитяжні моряки борються зі стихією. Борються – і перемагають.
І ще – по прочитанні книги мені знову почали снитися кораблі. Думаю, це добрий знак.
