«Авангард» — медіаорган літературних хуліганів

Хронологія журналу

1. Бюлетень Авангарду = Avangardo / Відповідальний редактор Валеріян Поліщук; Оформлення: В. Єрмілов, О. Левада. — Харків: Трест «Харків-друк», 1928. — 23, [1] с. 2500 пр. Ціна 40 коп.
2. Мистецькі матеріяли Авангарду = Avangardo / Відповідальний редактор В. Поліщук; Заступник редактора Леонід Чернов; Художній редактор В. Єрмілов; Обкладинка й макет верстки Василя Єрмілова. — Харків: Держтрест «Харполіграф», 1929. — 54 [25–79], [1] с. 1500 пр. 1 крб.
3. Авангард = Avangardo = Avangarde: Мистецькі матеріяли / Відповідальний редактор В. Поліщук; Художній редактор В. Єрмілов; Обкладинка й макет верстки Василя Єрмілова. — [№] 3. — 106 [81–186] с. 1500 пр. Ціна 1 крб. 20 коп.

Цей сухий бібліографічний опис містить багато цікавих деталей. Наприклад, обсяг — журнал із кожним випуском «товщав»: спершу 23 сторіночки, потім 54 і нарешті аж 106. З ціною це не корелювало, бо друге число коштувало у 2,5 раза дорожче за перше, зате третє лише на одну п’яту дорожче за друге. Або, скажімо, наклад, який, навпаки, падав: стартували з 2500 примірників, а два наступні числа вийшли тиражем 1500. Незмінними в «Авангарді» залишалися дві людини — відповідальний редактор, а також художній редактор і автор оформлення.

Право на існування

На початку 1928 року «Авангард» підтримав сам нарком освіти Микола Скрипник. У знаменитій промові під час публічного диспуту 21 лютого в харківському Будинку літератури ім. Василя Блакитного про шляхи розвитку української літератури він раптом згадав цю нечисельну і маловпливову організацію: «Є одна невеличка літературна група, що здобуває собі права на існування, — почав нарком здалеку, — група “Авангард”. Багато і багато відмовляють навіть самому існуванню цієї групи — заявляють, що такої групи не існує. Але, шановні товариші, так було і з українським народом: йому відмовляли в існуванні, а він таки існує». У залі сміх.

Та нарком прийшов не жартувати: «Менше посміху над художньою ознакою і більше естетичної художньої критики її, — закликав він. Цей, на мою думку, лозунг повинен бути лозунгом повсякденним нашого художнього життя».

Ідейний натхненник, організатор і керівник «Авангарду» Валер’ян Поліщук ніколи не журився і не втрачав надії. Наприкінці 1925 року він вийшов з авторитетної тоді Спілки пролетарських письменників «Гарт», яка розвалювалася на очах. Буквально перед Поліщуком її покинула велика група літераторів і негайно утворила Вільну Академію Пролетарської Літератури. Однак ВАПЛІТЕ не влаштовувала Поліщука консервативним академізмом і орієнтацією на класичні зразки, тож він задумав створити окрему організацію, яка пропагуватиме й боронитиме нове конструктивне мистецтво.

Наступного 1926 року вийшла тоненька брошурка під назвою «Назадництво «Гарту» і заклик групи митців «Авангард». В одвертому листі до ЦК «Гарту» Поліщук докладно пояснив, чому покинув спілку пролетписьменників, — головно через бюрократизм і творчу відсталість: «Гарт» висував і підтримував весь час свідому халтуру так званої агітлітератури, збудовану в старих формах і на старі смаки розраховану, без творчої іскри».

Слідом за листом «Чому я кинув «Гарт» ішов заклик митців нової групи «Авангард», яка виступала проти відсталості, міщанства, просвітянства й хатянства, за ламання канонів, за поезію індустріалізму, розширення мовного матеріалу, за прозаїзми й точні формулювання в поезії, за ритми телеграми, аеро, прокламації. «Ми піднімаємо боротьбу за дійсний, сучасний європеїзм у художній техніці, викриваючи й одгетькуючи епігонство давноминулих і тепер відсталих мистецьких та літературних форм», — оголошували Валер’ян Поліщук і четверо харківських художників. Попереду їх чекала тяжка боротьба не лише з відсталістю й консерватизмом, — треба було насамперед вибороти право на існування.

Проте даремно авангардівці апелювали до партії і громадськості: «Ми звертаємося до Компартії і всього радянського суспільства піти нам назустріч у нашому творчому зажинкові, дати нам підмогу як моральну, так і матеріальну, бо це в інтересах нашої загальної культури. А найперше закликаємо нове суспільство відгукнутися до нас у своїй чутливій меншості підбадьорливим голосом». Чекати державної підтримки довелося добрих три роки, а для 1920-х це майже вічність. Скажімо, ВАПЛІТЕ затвердила статут у ЦК КП(б)У, і вже через місяць їй дали приміщення, 5 тисяч карбованців на клуб і 50 тисяч на журнал-щомісячник. Можливо, секрет у тому, що серед ваплітян було десять партійців, а в «Авангарді» — жодного комуніста з партквитком.

Читайте також: Інший Авангард Валер’яна Поліщука

Авангард як приватна ініціатива

Тому все починалося і розвивалося як приватна ініціатива. Заклик митців групи «Авангард» підписали Поліщук і його друзі-художники — Василь Єрмілов, Георгій Цапок та Олександр Левада. У кінці стояли адреси для листування: «Харків, вул. Вільної Академії, № 6–8, Соціальний музей ім. Артема, майстерня художників»; або: «Харків, Пушкінський в’їзд, 6, пом. 9, В. Поліщук». Четвірка авангардівців надрукувала книжку власним коштом. Того ж таки року вийшов «Літературний авангард» Поліщука, теж видання автора. А от наступну книжку — «Пульс епохи» (1927) з підзаголовком «Конструктивний динамізм чи войовниче назадництво?» — випустило вже Державне видавництво України.

Поетичні книжки Поліщука виходили одна за одною наче нічого й не було. Та не всім так щастило, бо не всі встигли до середини 20-х років заробити прізвисько Гомера революції, як назвав Поліщука авторитетний літературний критик Володимир Коряк. Молодим прихильникам «Авангарду», Івану Дорожньому і Михайлу Туган-Барановському-молодшому, свою першу спільну збірку «Молодик» довелося видавати самим. На обкладинці красувалося незвичайне: «Рекомендація Вал. Поліщука». «Двоє з моїх літературних і мистецьких приятелів, — пояснював рекомендатор у передмові, — принесли свої твори й прохали дати до них вступне слово, бо, мовляв, у наш час випускати книжку власним коштом найкраще тоді, як хтось наперед дає обіцянку захищати той чи інший мистецький твір од нашого склочного, політиканського та вовчого літературного населення».

Коштом авторів вийшов і збірник російської секції угруповання «Радиус авангардовцев» (1928). Обидва видання — і «Молодик», і «Радиус авангардовцев» — треба вважати своєрідним «приквелом» до «трилогії» «Авангард». Тільки у жовтні 1928 року, після «трилітньої консервації», «Авангарду» дали грошей на періодичне видання. Завдячувати треба було можновладному покровителеві — наркому освіти Миколі Скрипнику.

Після першого заклику 1925 року спливло багато часу, аж доки 4 жовтня 1927 року в Будинкові вчених зібралася група митців, яка ухвалили резолюцію «Авангарду»:

Прокламації Авангарду

У жовтні вийшов «Бюлетень Авангарду», який містив докладну прокламацію літературної групи. Тепер під нею стояло менше підписів, зате це були перевірені люди: Валер’ян Поліщук, Василь Єрмілов, Леонід Чернов, Раїса Троянкер, Віктор Ярина, Валентин Борисов, Олександер Левада. Ім’я Ярини взяли в чорну рамку: хворий на туберкульоз письменник так і не дочекався першого авангардівського журналу.

Авангардівці й авангардисти

Журнал надалі писав про літературу і малярство, ба навіть про музику — у «Бюлетені Авангарду» з’явилася стаття Поліщука «За джаз-банд і фокстрот», а в останньому числі надрукували ноти «Джаз-етюду» Юлія Мейтуса. Уже в «Мистецьких матеріалах Авангарду» суттєво розширився список співробітників. З’явилися українці Михайло Паньків і Олександр Сорока, німці Йоганнес Бехер і Курт Клебер, російські конструктивісти Ілля Сельвінський і Корнелій Зелінський, містифікатор Едвард Стріха, архітектори Іван Немоловський і Бруно Таут, композитори Кость Богуславський і Юлій Мейтус, фотомитці Сергій Крига й Андрій Панів, художник Олександр Довгаль і поліграфіст Яків Руденський.

Як і раніше, журнал тримався на ентузіазмі. «Авангард» працює без літературних гонорарів, — зізнавався Поліщук. — Усі прибічники нашого літературного видання, крім додаткових витрат та можливих нападів на них з боку назадників, жодного матеріального зиску з того не мають. Зате мають моральне задоволення робити культурне діло».

Рубрикація в «Бюлетені Авангарду» була вельми оригінальною, а в наступних двох числах від неї взагалі відмовилися. Отже, відділ красного письменства називався «Літературний прейскурант». Теоретичні статті, публіцистика об’єднувалися в «Загальний розділ». Несподіваний розділ «Синя книга» містив документи з історії видання — як авангардисти пробивалися на літературний Олімп. І останній розділ «Мистецький вінегрет», як випливає з назви, було присвячено всьому на світі. Він один і уцілів у наступних числах, щоправда, з рубрики перетворився на пункт у змісті.

Частина авторів, згаданих у переліку співробітників, не встигли надрукуватися в недовговічному авангардівському органі, натомість інші асоціюються передусім із цим виданням та угрупованням. Сьогодні, як і тоді, найбільше знають Валер’яна Поліщука і Василя Єрмілова. Художника Олександра Леваду довідники й енциклопедії вперто плутають із тезкою-драматургом. Про декого навіть Google нічого знає, але більшість нині має персональні статті на Вікіпедії та в «Енциклопедії сучасної України».

Отже, всього в «Авангарді» повноцінно взяли участь 14 українських поетів і поеток, а також прозаїків. Це (за абеткою) Кость Буревій (під псевдонімом-містифікацією Едвард Стріха; справж. Сопляков; 1888–1934), Петро Голота (справж. Мельник; 1902–1949), Антін Клин (?–?), Григорій Коляда (1904–1941), Юрій Корецький (1911–1941), Михайло Майський (справж. Булгаков; 1889–1960), Михайло Паньків (1893–1934?), Анатолій Патяк (1898–1937), Валер’ян Поліщук (1897–1938), Раїса Троянкер (1909–1945), Іван Сенченко (1901–1975), Олександр Сорока (1901–1941), Леонід Чернов (справж. Малошийченко; 1899–1933), Віктор Ярина (справж. Писаревський; 1901–1928).

У журналі також опубліковано вірш німецького поета Йоганнеса-Роберта Бехера в перекладі, вірш Льва Квітка на їдиш і в перекладі, вірш Євгена Міхальського мовою есперанто і в перекладі, уривок із поеми «Пушторг» російського поета-конструктивіста Ільї Сельвінського в оригіналі (до речі, то була перша публікація цього уривка).

Вікіпедія і Google не знають двох людей із кола авангардівців — Антона Клина і Михайла Панькова

Антін Клин закінчив портово-ремісничу школу в Миколаєві і працював теслею там-таки на суднобудівному заводі. Друкувався з 1920 року. Через географічне розташування тяжів до Одеси, де опублікував у місцевих виданнях багато своїх віршів і поем. Автор поетичних збірок «Червоні бризки» (1926) і «Заводські етюди» (1929), повісті «Баштанська республіка» (опубліковано в збірнику «Блиски», 1929, зшиток 3). Належав також до ВУСПП, звідки його 1929 року виключили. Дальша доля невідома.

Журналіст Михайло Паньків походив із Закарпаття, з Мармарош-Сигету. Він рано почав політичну діяльність і вже 1909 року вступив до РСДРП, під час визвольних змагань перейшов до боротьбістів, редагував центральні партійні газети. Після об’єднання боротьбістів із комуністами ЦК КП(б)У послало його на роботу до Львова, зміцнювати Комуністичну партію Західної України. Там його заарештували і на гучному Святоюрському процесі засудили до каторги.

Панькову вдалося втекти з тюрми. Згодом радянська влада знову послала його на Захід, уже як представника видавничої справи: він улаштував дві виставки радянської книжки у Празі й Відні, вів перемовини з Володимиром Винниченком про видання «Сонячної машини». Це з його ініціативи Державне видавництво України врешті-решт купило права на видання роману в УСРР. Повернувшись, Паньків працював заступником керівника РАТАУ, в апараті Наркомосу, писав оповідання, романи, кіносценарії. Його роман «Суддя Рейтан» про дволикого суддю і втечу румунського революціонера-підпільника з катівень сігуранци 1929 року екранізували, фільм з успіхом ішов у прокаті по всьому Союзу.

Крім Олександра Левади, одного з основоположників «Авангарду», про якого нині нічого не відомо, з журналом цієї літературної організації співпрацювали насамперед Василь Єрмілов (1894–1968) — її вірний член і адепт конструктивного динамізму в малярстві, Олександр Довгаль (1904–1961) і Лесь (Олександр) Хвостенко-Хвостов (1895–1968). Досить сказати, що в «Авангарді» яко ілюстрації опубліковано 24 роботи Єрмілова, дві роботи Довгаля й одна — Хвостенка-Хвостова, щоб зрозуміти, хто з них яку участь брав в «Авангарді». Крім того, в різних числах вийшло три статті про Єрмілова — пера Бернарда Кратка, Валер’яна Поліщука і Василя Седляра. Зрештою, саме роботи Єрмілова спричинилися до нападок на журналі і його закриття.

Читайте також: Український книжковий авангард від Делоне до Екстер

Ленін і поцілунок у голу грудь

Третє число авангардівського журналу, що називалося вже просто «Авангард 3» стало останнім. Лідер угруповання Валер’ян Поліщук зазіхнув на святе — на Леніна і на фальшиву суспільну цнотливість. У третьому числі він опублікував статтю із закликом «Хай живе прилюдний поцілунок у голу грудь!» та свої афоризми під назвою «Калейдоскоп». Серед них була й така крамольна думка: «Я зайвий раз переконався, що боротьба класів не лежить в основі породи чоловіка, що класова боротьба є лише вимушена необхідність людини, коли прийняти, що людство — особлива порода високоорганізованих тварин, але все ж таки тварин». Що казати про боротьбу класів, — питався Поліщук, — коли навіть кіт і собака можуть мирно співіснувати?

Далі — гірше. Поліщук закликав брати за приклад японців і не соромитися здорових і прекрасних функцій людського тіла, не створювати гидких заборонених тем. Почав він із себе й авангардівців, розповівши про їхнє особисте життя. Найпікантніше вийшло з Єрміловим: «Беручи на увагу незручність церобкоопівських кроватів для спарування, В. Єрмілов розробляє зараз дешевий, зручний і красивий варстат-ліжко для виконання цих життєдайних функцій людського організму. В цій роботі допомагає нашому художникові своїми порадами його дружина.

Отже, ми виголошуємо гасло: за чистоту й одвертість, за здорові функції людського тіла навіть прилюдно. Хай живе прилюдний соковитий поцілунок в голу жіночу грудь».

Цькування Поліщука і його журналу зорганізували досить швидко. Зрештою, він із самого початку муляв око своїми закидами в консервативності й відсталості. Як єхидствував один рецензент, «виходить, що тільки і є організованого — це джаз-банд, фокстрот та «Бюлетень Авангарду». Тепер же урядова газета «Вісти ВУЦВК» вмістила лист від літорганізацій, які ганили «Авангард № 3» як хуліганство. Далі в додатку «Література і мистецтво» почали з номера в номер з’являтися зречення членів «Авангарду». Одні просто сповіщали, що виходять з організації, інші стверджували, що ніколи до неї не належали. «Еротична поетеса» Троянкер присягнула «викристалізуванням чіткої пролетарської ідеології, впертою роботою над собою знищити всі небажані сліди», які на неї наклало перебування в «Авангарді».

Відступилися Сергій Тасін, Лев Квітко, Борисов і Мейтус, Дашевський і Богуславський, Немоловський і Крига. Леонід Чернов, Михайло Паньків, Василь Єрмілов не зреклися свого товариша і лідера.

За два тижні до Нового 1930 року Валер’ян Поліщук опублікував у газеті «Комуніст» листа до редакції, у якому визнав свої помилки і збочення, а також взяв усю провину за «Авангард» на себе. Проте він наполягав на тому, що не слід плутати особисті хиби з цілим конструктивістичним напрямком, який повинен і далі розвиватися в Україні.

«В № 3 журналу «Авангард», що спричинився до гострого виступу літературної громадськости і преси, були допущені мною значні помилки. Так вважаю за помилку той сенсаційно-бульварний тон № 3, що міг припасти до смаку не тій читацькій масі, на яку б я хотів розраховувати. За грубу помилку вважаю й появу моїх афоризмів з розділу «Калейдоскоп», що їх негативно відзначила наша преса та громадськість, а особливо неприпустимою помилкою рахую написання своїх двох афоризмів, де згадується ім’я Леніна.

Нарешті про еротизм окремих місць в журналі. Вважаємо, що тих пару десятків рядків еротики, розсипаних на обшарі приблизно 15.000 рядків (13 друк. аркушів), ніяк не слід було припускати на сторінках широкого літературного журналу. Зокрема в абзацові про станок-ліжко мушу визнати свою провину в тому, що звичайну конструктивну роботу тов. Єрмілова над різними меблями я подав у такій непотрібній формі.

Життя сповнене помилок. Кажуть, що той не помиляється, хто нічого не робить. В своїй роботі журнал «Авангард» утворив три числа. Проте в № 3 слідом за широкою пресою я побачив збочення та хиби, за які й повинен понести відповідальність. Визнаю свою помилку, гостро засуджую її та вважаю за свій обов’язок звернутися з проханням не розглядати мене пролетписьменника, що схибив, але визнав свої помилки і засудив їх, як ворога – мене, що об’єктивно став речником сил протипролетарських, не вважаючи на те, що маю десять літ радянської літературної праці, що випустив двадцять п’ять книжок такого змісту, де в міру мого розуміння й таланту підпирається ідея комунізму.

Я докладу всіх зусиль, щоб виправити творами і ділом вищезгадані помилки, обстоюючи конструктивні засади в мистецтві, що особливо потрібні в добу соціалістичної відбудови. Я не хотів би, щоб мої особисті помилки могли зімняти цілий літературно-мистецький конструктивістичний напрямок, що повинен розвиватися і далі на Радянській Україні».

Кінець і без кінця

Літературне угруповання «Авангард» не встигло міцно стати на ноги, щоби після «ганебної» ліквідації журналу продовжувати існувати в іншому вигляді, іншому колективі, іншому органі чи принаймні як спільнота митців. На відміну від «Нової генерації», письменники й художники з «Авангарду» надалі існували кожен сам по собі й уникали асоціацій із цим художнім напрямом. За винятком основоположників групи — поета Валер’яна Поліщука і художника Василя Єрмілова, які до останньої хвилини життя не відмовилися від своїх ідей і творів. І навіть у житті вони до останнього товаришували.

А проте ідеї «Авангарду» відродилися у творчості наступних поколінь, пережили своїх авторів і досі надихають і живлять різні мистецькі напрями, які постали на ґрунті авангарду першої половини ХХ століття.