«Бібліологічні вісті» – єдиний книгознавчий часопис у бурхливому морі радянської «українізації»

Трохи передісторії

У передовій статті до виходу свого першого числа за 1917 рік редакція часопису «Книгарь» й наголошувала, що потрібен журнал,  який би займався «виключно справами видавництва, був би спокійним і безстороннім літописом нашого письменства і давав би змогу кожному, кому близькі інтереси нашої літературної творчості, бути в курсі цієї справи» (В недавні передвоєнні часи… Книгарь. 1917. Ч1. С. 2). 

Читайте також: «Книгарь» – спокійний і безсторонній літопис нашого письменства

Часи змінилися, але зазначена проблема залишалася актуальною, вийшовши за суто видавничі межі. Остаточне встановлення радянської влади в грудні 1919 року завершило епоху українського національного державотворення. Змінилися виклики часу: пішли у забуття національно орієнтовані часописи (ця доля спіткала у 1920 році й «Книгарь», який не мав шансів вижити у нових ідеологічних умовах), почала вибудовуватися нова система як у політичному, так і культурологічному вимірі. «…Більшовизм щойно завдав Україні військової поразки, – зазначив свого часу Сергій Білокінь, – ті, хто активно Україну розбудовував і обороняв, мусили вийти на еміграцію. Залишилися здебільшого ті, хто в роки Визвольних змагань займав або пасивну, або навіть суголосну більшовизмові (або й більшовицьку таки!) позицію, а також молодь, яка себе ще не виявила і могла пристати як до одного берега, так і до другого. Історичний маятник гойднувся в інший бік. Почалась історія того, як позостале українство етап за етапом свої позиції здавало» (Білокінь С. «Бібліологічні вісті»: місце в культурі. С. 5-6).

Посилилися процеси націоналізації та централізації видавничої справи, чому сприяло утворення у серпні 1920 року Всеукраїнського державного видавництва (ВДВ) при Всеукраїнському центральному виконавчому комітеті. ВДВ керувало видавничою діяльністю всіх відомств, зокрема й військових, кооперативних і громадських організацій. У вересні 1920 року додалась постанова Кооперативного комітету УСРР «Про об’єднання кооперативно-видавничої справи в республіці». Згідно з нею ліквідувався заснований ще в 1917 році Дніпросоюз – один з найважливіших центральних кооперативних союзів України в добу її визвольних змагань. Натомість утворювалася Всеукраїнська спілка споживчих кооперативних організацій,  видавничій секції якої стали підпорядковуватися всі кооперативні книговидавництва – «Жизнь», «Криниця», «Союз», «Рух», «Дзвін», «Час». 

Усе це не дуже добре впливало на стан видавничої справи. Як наслідок – спад кількості національної друкованої продукції у 1920-1921 роках. Найяскравіше це відображають дані Всеукраїнської виставки друку (1923 рік), зібрані й систематизовані Інститутом українського книгознавства за період з 1917 року до першої половини 1922. Згідно з ними, впродовж 1917–1919 років відбувається різке зростання кількості друкованої продукції як з погляду кількості назв, так і накладу, у 1920-21 роках – спад, а потім деяке видавниче пожвавлення у першому півріччі 1922 року. 

Аналогічного розвитку набирала й українська преса. За даними Варфоломія Ігнатієнка, за період 1917-1919 років вона розвивалася в чотири рази швидше, ніж за десять попередніх. Кількість українськомовних видань становила 239 і 237 відповідно, натомість зменшується кількість російськомовних – 319 і 221 відповідно, особливо в порівнянні з 1917 роком – 695 назв. 

І знову ж, як і в книгодрукуванні, з приходом радянської влади відбувається різке зниження кількості української продукції й насичення України російськомовними виданнями: у 1920-21 роках – 125-123, а в 1922 році – 53 українськомовних видання, і 182 – російськомовних.

Проте літературне, наукове та видавниче життя не зупинилося, воно адаптовувалось до потреб часу: висвітлення новітнього буття, аналіз викликів сучасності, пошук тем, форм та течій. Тим паче проголошена більшовицькою владою «українізація» мала, як думалося, усіляко сприяти цьому. Вкотре виникла потреба у спеціалізованому часописові, який би охоплював усі навколокнижні проблеми.

І хоч у 20- поч. 30-их років на українських землях та в  еміграції виходили друком близько 20 різних спеціалізованих періодичних видань та збірників з питань бібліології («Бібліотечний журнал», «Бібліотечно-бібліографічний журнал», «Бібліотечний збірник», «Книгарь», «Книжник», «Книжковий вісник», «Голос друку», «Українська Книга», «Бібліотечний порадник», «Добра книжка», «Книга», «Українське книгознавство», «Книголюб» та інші), саме «Бібліологічні вісті» зуміли охопити майже весь спектр книгознавчих питань, ставши одним із найавторитетніших із зазначеної проблематики.

Про журнал

«Бібліографічні вісті», єдиний на той час фаховий журнал з питань книги, видавав Український науковий інститут книгознавства (УНІК) з 1923 до 1930 року, і виник він не на порожньому місці. Активісти, які стояли біля його витоків, були знаними фахівцями своєї справи, мали досвід співпраці з різними виданнями та значний особистий науковий здобуток. 

Зі спогадів Юрія Меженка:

«Думка про видання книгознавчого журналу зародилася ще в 1922 році в Києві, в гуртку співробітників Головної Книжної Палати, але, в зв’язку з організацією в Харкові Української Книжкової Палати і перетворенням Головної Книжної палати з Українським Бібліографічним Інститутом в суто науковий заклад Український Науковий Інститут Книгознавства (в жовтні 1922 р.), вона не була реалізована. Реорганізаційний період закінчився в середині 1923 р. і тоді можна було братися до видання журналу».

УКРАЇНСЬКИЙ НАУКОВИЙ ІНСТИТУТ КНИГОЗНАВСТВА (УНІК) – науково-дослідна установа, що існувала в Києві з жовтня 1922 року. по червень 1936 р. при Наркомосі УСРР. Створений на базі Головної книжної палати (ГКП) у м. Києві. Очолював УНІК до вересня 1931 р., як перед тим і ГКП, Ю. Меженко. 

У перші роки УНІК складався з чотирьох відділів: книжкового, україніки, преси, прокламаційно-афішного. Після реорганізації восени 1926 р. були створені секції: історії книги, мистецтва книги й техніки (згодом книговиробництва), соціології книги, з 1929 р. діяла також бібліографічна секція. З метою залучення до творчої співпраці провідних науковців у галузі книгознавства не лише Києва, але й всієї України, а також Росії й навіть із зарубіжжя, при УНІКу було створено кілька комісій, в яких на громадських засадах у науковій роботі за планами Інституту брало участь широке коло дослідників.

Протягом 1920-х рр. УНІК видав 4 томи «Трудів», 25 номерів журналу «Бібліологічні вісті» (в 21 випуску), 6 випусків серії «Науково-популярна бібліотека книгознавства», 1 випуск серії «Українські бібліологи», а також понад 60 брошур книгознавчої тематики. 

Українська бібліотечна енциклопедія

Російський науковець Михайло Куфаєв, який активно співпрацював із редакцією, писав: «Необхідною умовою розвитку книгознавства на широкій базі взаємин живих науково-дослідних сил країни є добре поставлена справа видання спеціального часопису з книгознавства. В СРСР єдиним поки що часописом у нашій галузі є часопис «Бібліологічні вісті», що обмірковує на своїх сторінках різноманітні проблеми книговивчення і прокладає шлях до раціональної конструкції справи пізнання книг» (Куфаєв М. Наукові та організаційні проблеми книговивчення. С. 13).

Перші два числа за 1923 рік були надруковані невеликим накладом на друкарській машинці, додруковуючи за потреби необхідну кількість (наклад №1 – 25 примірників (за даними Галини Ковальчук), №2 – 30 примірників), обсягом 39 і 43 сторінки відповідно.

Зі спогадів Юрія Меженка:

«В серпні 1923 р. вийшов №1 журналу. Спочатку було надруковано п’ять примірників, але ще до виходу другого номера було додруковано ще п’ять примірників. Пізніше додруковувалися дальші примірники ще декілька разів, окремими книголюбами, так що тепер встановити справжній тираж №1 не можна.

У вересні того ж року вийшов №2 тиражем 30 примірників, теж машинописних. Я не маю відомостей про додрукування».

Однак уже з 3 і 4 чисел того року видання почало виходити повноцінним друком по 500 примірників і збільшеного обсягу (№ 3 – 32 с. (64 стовпчики), № 4 – 62 с. (122 стовпчики + 1 с. оголошення про передплату). Починаючи з 1924 року  журнал виходив накладом 1000 примірників (останнє число за 1930 рік – 1122 примірників).

Щодо періодичності, то планувалося видання чотирьох чисел на рік обсягом не менше чотирьох друкованих аркушів. Проте через матеріальні проблеми дотриматися цього було важко (у 1924, 1925 та 1928 роках вийшло лише по одному, а в 1929 році – два випуски об’єднаних чи окремих номерів). Останній випуск (№ 4 за 1930 рік) датований 1930 роком, хоч вийшов на початку 1931. Усього за весь час було надруковано 25 чисел часопису у 21 книзі.

Та повернімось до початків. Через фінансові проблеми й несталість виходу передплата на часопис не оголошувалась, окрім 1930 року (у №4 за 1923 рік є згадки про передплату, проте вона не була реалізована), наклад розповсюджувався переважно через книгарні.

Зі спогадів Юрія Меженка:

«Розходилося приблизно 70% тиражу одразу по виході окремих номерів у світ і 20% тиражу роздрібно. 10% тиражу залишалося нерозпроданими. Німецька книготоргова фірма Гірземана купувала по десять примірників кожної книжки. 15-20 примірників йшло за кордон в порядку обміну»

Та незважаючи ні на що, журнал продовжував існувати: «Мало було бібліологічних часописів, що при таких неймовірно важких умовах, не виплачуючи гонорару, іноді не маючи грошей навіть для оплати друкарських витрат, могли без перерви проіснувати п’ять років, з кожним роком збільшуючи кількість друкованих аркушів і об’єднуючи навколо себе усе більшу кількість бібліологів. За п’ять років «Бібліологічні вісті» з друкованого на машинці у 25 примірниках журналу в 39 сторінок перетворився на квартальник, даючи на рік більше 30 друкованих аркушів» (лист УНІКу від 30 листопада 1927 рок).

Про авторів 

Організували часопис, як зазначалося вище, на базі Українського наукового інституту книгознавства, а тому біля його витоків стояли Юрій Меженко (директор інституту) та окремі співробітники. 

Зі спогадів Юрія Меженка:

«Коштів на видання журналу в бюджеті Українського Наукового Інституту Книгознавства не було і тому гурток, що складався з співробітників Інституту М. М. Іванченка, В. А. Ігнатієнка, Ю. О. Меженка, Я. І. Стешенка та ще кількох осіб не співробітників – Д. Лисиченка, В. В. Міяковського, М. І. Ясинського та ще декого (не пригадаю) вирішив почати випускати «Бібліологічні вісті» друкованими на машинці».

Редакторами «Бібліологічних вістей» до кінця 1927 року були Юрій Меженко,, Ярослав Сташенко,, Микола Іванченко, а з 1928 року – Юрій Меженко, Сергій Кондра, Т. Алексєєв.

Юрій Олексійович Меженко (справжнє прізвище – Іванов) — видатний український та російський бібліограф, бібліотекознавець, книгознавець, літературний та театральний критик, бібліофіл. З його ім’ям пов’язане створення найбільших бібліотечно-бібліографічних установ України – Головної книжної палати, Всенародної (Національної) бібліотеки України, Українського наукового інституту книгознавства, – народжених бурхливим національним ренесансом перших пореволюційних літ. Із 1922 р. почався найінтенсивніший період діяльності Меженка на ниві українського книгознавства: у цей час він очолив створений на базі Книжної палати Український науковий інститут книгознавства (УНІК). Саме тоді підготував цілу бібліотечку книжок з українського книгознавства, написав низку статей, присвячених особливостям бібліографічної роботи в Україні. Багато сил учений віддав створенню та редагуванню одного з кращих книгознавчих журналів «Бібліологічні вісті» (1923—1930) та «Праці» УНІКу (1926—1930). А ще – численні лекції на бібліотечних та бібліографічних курсах у Києві, Харкові, Чернігові, Ніжині, Вінниці; організація власної аспірантури; підготовча робота зі створення Музею книги; співпраця (незважаючи на політичні кордони) учених Сходу та Заходу України, з українськими науковцями-емігрантами з Варшави, Праги, Берліна, Парижа.

Державна науково-педагогічна бібліотека України 

імені В. О. Сухомлинського

З часом редакція залучила до співпраці найвідоміших тогочасних книгознавців і зорганізувала своє представництво у багатьох містах. Як результат – потужний підбір фахівців. За різними даними їх було близько 170. Хоча, на думку Галини Ковальчук, до загального переліку авторів на сторінках часопису іноді потрапляли «прізвища людей, які, скоріш за все, погоджувались писати для журналу, з ними вели переговори, але їхніх публікацій немає» (Г.  Ковальчук. Книгознавчий журнал «Бібліологічні вісті» : до 90-річчя від часу створення. С. 132). Проте таких небагато. Дописувачами були: «…І. Айзеншток, М. Яшек, Д. Рудченко (Харків), С. Боровий, Б. Комаров, С. Рубінштейн (Одеса), М. Рудинський (Полтава), Є. Сіцінський (Кам’янець-Подільський), І. Тисяченко (Г. Саливон) (Лубни). З журналом погодились співпрацювати й відомі зарубіжні вчені: Є. Шамурін, М. Куфаєв, О. Малеїн, С. Клепніков (Росія), М. Рубакін (Швейцарія), Л. Жівни (Чехословаччина), В. Віслоцкі (Польща), А. Шрам, А. Троньєр (Німеччина), П. Отле (Бельгія). Редакція охоче запрошувала до співпраці книгознавців Західної України та політемігрантів: В. Дорошенка, І. Калиновича, І. Кревецького, С. Сірополка, Є. Перфецького, І. Борщака, В. Січинського, І. Свєнціцького» (Рибчинська Н. «Бібліологічні вісті» (1923-1930) в контексті української книгознавчої періодики. С. 147-148). Таке представництво допомогло редакції сформувати якомога ширшу тематичну палітру публікацій, не обмежуючись лише книгознавчими проблемами УСРР.

Більшість авторів представлені одноразово, перу решти належать по два і більше матеріалів (за Г.  Ковальчук. Книгознавчий журнал «Бібліологічні вісті»: до 90-річчя від часу створення. С. 133).

Чимало з них свого часу співпрацювали й з «Книгарем» (зокрема, Юрій Меженко, Микола Зеров, Сергій. Кондра, Ієремія Айзеншток, Володимир Міяковський, Григорій Тисяченко, Степан Сірополко тощо). Пізніше їм пригадають цю співпрацю з «буржуазними» журналами, знищивши в часи Великого терору: «Репресованими були майже усі працівники УНІКу та «Бібліологічних вістей», […] а сам редактор журналу врятувався своєчасною відмовою від керівництва інститутом і переїздом у Харків, згодом – еміграцією в Ленінград» (Вальо М. Юрій Меженко – редактор «Бібліологічних вістей». С. 163). Проте Ю Меженко все ж не уник нищівної критики та бруду (детальніше про переслідування працівників УНІКу та «Бібліологічних вістей» читайте у статті Г. Ковальчук «Співробітники УНІКу – жертви політичних репресій» // Наукові праці Національної бібліотеки України ім. В. І. Вернадського. Київ. 1996. Вип. 2. С. 52-94).

Про структуру і тематику

На початку все було дуже просто як в художньому оформленні, так і в структурній побудові. Програма «Бібліологічних вістей», відповідно до змісту і напряму роботи УНІКу, передбачала розгляд таких питань: бібліографія, бібліотекознавство, бібліофілія та книжкова справа. Не мав журнал і титульного аркуша: «…його назва українською та французькою мовами, видавнича марка роботи Юхима Михайліва та зміст випуску друкувалися у верхній частині першої сторінки. УНІК вказано як «Редактор-видавець», а надруковано журнали Державним трестом «Київ-друк», друкарня № 2. На останніх сторінках цих двох номерів редакція зверталася до бібліологів, видавництв, бібліотек, наукових організацій з пропозицією надсилати свої видання та інформацію про свою діяльність, про книжкове життя на місцях, а також статті й замітки з питань бібліології» (Ковальчук Г. Книгознавчий журнал «Бібліологічні вісті»: до 90-річчя від часу створення.С. 132). Уже з 1924 року програму розширили: «Історія книги. Журналістика. Історія преси. Законодавство про друк. Історія цензури. Теоретична бібліографія. Бібліографічні покажчики по різних галузях життя та знання. Бібліотекознавство. Бібліопсихологія. Бібліофілія. Екслібрис. Манускрипти. Рідкісні видання. Видавнича та книгарська справа. Теорія та практика друкарського мистецтва. Хроніка бібліологічного життя на Україні та за кордоном». З’явилися тематичні номери, присвячені 350-річноу ювілею українського книговидання (1924 рік), художнику-графіку Георгію Нарбуту (№ 3 за 1926 рік) та  Миколі Гоголю (№ 3 за 1927 рік).

У кожному номері редакція подавала 4-8 статей, які насамперед тематично відображали основні напрями діяльності УНІКу (історія книги, мистецтво книги, методологічні основи бібліографії, розробка фахової термінології тощо). Пізніше, із залученням нових авторів, тематика публікацій розширилась і охопила майже всі галузі книгознавства. Найбільше статей було присвячено теоретичним аспектам книгознавства, історії друкарства, мистецтву книги, бібліографії та бібліотекознавству. За весь період виходу у журналі опублікували понад 250 статей, а ще рецензії, огляди, хронікальні замітки загальною кількістю – 888 (за даними видання «Бібліологічні вісті. 1923-1930: систематичний анотований покажчик»). Усі вони стосувалися виключно питань книги. «Жодне число журналу не розпочинає кон’юнктурна стаття на яку-небудь штучну, прислужницьку тему, як-от «Ленін і книга», «Воровський і друкарство», «Крупська і бібліотеки». УНІК і його журнал починали історію книжної культури України не від «великої французької», тим більше не від «Великої Жовтневої соціалістичної революції». Книгознавці 20-х років відчували себе вільними від офіційної ідеології й боронили свою академічну автономію. […] Дбаючи про зв’язок часів, вони розпочинали історію української книжної культури навіть і не з ленінських декретів, а з середньовічних монастирських бібліотек, вивчали діяльність острозької, чернігівської Троїце-Іллінської друкарень, не обминаючи й клинцівської друкарні старовірів. Серед бібліофілів, діяльність яких висвітлювалася на сторінках журналу, були Мелетій Смотрицький, князь Г. Потьомкін-Таврійський, граф Ол. Строганов. Вистачить зіставити таку позицію з тим, про що і як писали тодішні газети, які ідеали формувала й насаджувала пропаганда. «Бібліологічні вісті», як бачимо, йшли одверто урозріз з усім, що діялося «під зорею Кремля», – зазначав Сергій Білокінь (Білокінь С. «Бібліологічні вісті»: місце в культурі. С. 6).  

Пізніше це також пригадають… 

За тематикою найбільше публікацій стосуються бібліотек, професійних товариств, об’єднань та асоціацій як українських, так і діаспори. Загалом зміст статей – це інформація про журнали, видавництва, бібліотеки та музеї; огляди книжкових виставок, рецензії на вітчизняні та закордонні видання; біографічні статті;  розвідки  з історії українського друкарства та видавничої справи; матеріали про фахові з’їзди, конференції, наради; підготовку кадрів; авторське право, статистику друку, видавничу справу, поліграфію та книготоргівлю; теоретичні проблеми книгознавства та бібліографії (десяткову (децимальну) класифікацію видань, бібліопедагогіку, бібліопсихологію, методику бібліографічного опису стародруків). Низку статей присвячено бібліотекам для дітей та дитячій літературі, а також мистецтву книги та доробку художників-графіків. 

А ще рубрики «Miscellanea» (невеликі за обсягом статті з історії стародруків, друкарської справи, преси, замітки про рукописи, екслібриси); «Рецензії, огляди» (відгуки на книги українських та закордонних авторів);  «Personalia» (або «Пам’яті згаслих» – некрологи відомих діячів книги); «Хроніка» (інформація, іноді з авторським підписом, часто – без,  про важливі події в галузі видавничої та бібліотечної справи, бібліографії, мистецтва книги; підрубрики «Бібліологія», «Бібліографія», «Бібліотекознавство», «Видавнича справа», «Друкарство», «Мистецтво книжки», «Бібліофілія» тощо). У № 1 за 1928 рік редакція запропонувала читачам надавати для підрубрики «Desiderata» свої оголошення про обмін чи продаж необхідної літератури.

Загалом редакція «Бібліологічних вістей», взявши за основу найкраще, що було у подібних тогочасних виданнях (чимало спільного, наприклад, у структурі та подачі матеріалів із «Книгарем») і підсиливши все ґрунтовною науковою базою, намагалася творити якісний науковий, позаполітиний журнал.

Про цькування і визнання

Чому ж тоді припинилося видання? Питання риторичне. Мабуть, настав такий час. Політика «українізації» виконала свою приховану функцію з виокремлення активних представників національної інтелігенції, а на зміну прийшла пора обмежень і репресій. 

У 1931 році ухвалили знакову для книговидання постанову ЦК ВКП(б) «Про видавничу роботу». Зокрема наголошувалось на тому, що якість багатьох видань знаходиться на низькому рівні, журнали дублюють одні одних, не виходять вчасно, мають брак кадрів і не є «бойовими листками», а тому ЦК має на меті переглянути мережу видань, скоротити їхню кількість, змінити редакційні колегії. Вона практично дала команду наступу не тільки на «Бібліологічні вісті», а й на Інститут книгознавства загалом. 

Зі спогадів Юрія Меженка:

«Чому припинилося видання «Бібліологічних вістей»? Ніяких особливих гріхів не було, ніякого спеціального наказу теж не було. Закінчився 1930 рік, Державне видавництво України не поновило договору на видання, мотивуючи це (звичайно не на письмі, а на словах) тим, що видання «нерентабельне», а Наркомос не дав грошей. Щоправда, влітку 1931 року київський філіал ІМЕЛ організував дискусію про ідеологічне становище у книгознавстві, […] виступив Постернак, директор ВБУ, з «самокритикою» і, з властивою йому безпринциповістю, всю роботу ВБУ визнав за хибну, помилкову, мало не шкідливу. Після його виступу була перерва, а після перерви мав виступити я як представник УНІКу. Нирчук під час перерви спитав мене: «Скільки тобі часу дати на виступ?» «А ніскільки, – відповів я, – за мене все сказав Постернак, а я піду їсти морозиво». Звичайно, все було наперед вирішено: це всім було ясно, і мій виступ нічого змінити не міг. Згодом було репресовано і Постернака, і Нирчука. […] Це був час погромів та самопогромів, які тоді мали назву самокритики. Спробувати їм опиратися – це тільки загострило б стосунки й призвело б до ще гірших наслідків. Врятувати «Бібліологічні вісті» було неможливо. Так само й УНІК. Нове керівництво УНІКу не спроможне було нічого зробити, крім критикування своїх попередників, і навіть не намагалося відновити журнал. […] Залишається назвати кілька найактивніших погромників: Довгань, Керекез, Біркіна, Фольман, Вайсблат, Завальний».

Влада припинила його існування не лише технічно, але й намагалися знищити і репутацію видання, піддавши нищівній критиці на початку 30-х років ХХ століття. Тут скористаймося нарізкою критичних звинувачень, відібраних Ярославом Дашкевичем («Бібліологічні вісті»: ідеї та люди. С. 23-24). На думку Марії Вальо, «знищеним був не тільки журнал. З ним на довгі роки завмерли об’єктивні книгознавчі та бібліографознавчі студії в Україні». (Вальо М. Юрій Меженко – редактор «Бібліологічних вістей». С. 163).

«Бібліологічні вісті» були органом буржуазного ідеалістичного книгознавства, […] лише націоналістичне спрямування є основою журналу». 

Золотарьов М. Класова боротьба на книгознавчому фронті // Життя і революція. 1931. №10. С. 92-93

«Бібліологічні вісті» вісім років «вірою й правдою» служили інтересам класово-ворожого буржуазно-націоналістичного книгознавства. […] Це буржуазно-ідеалістичний агітпроп, притулок еміграції зовнішньої й внутрішньої, розплідник буржуазного націоналізму, осередок поетів нарбутівської геральдики, ентузіастів усього, чого хочете, тільки не соціалістичного будівництва […просто] український націоналістичний орган». 

Довгань К. Класова боротьба на книгознавчо-бібліографічному фронті // Критика. 1931. №7-8. С. 50

«До складу співробітників цього органу прийнято фашистів». 

Каган Я. УНІК – притулок націонал-демократичних теорій в книгознавстві. На рішучу боротьбу з націонал-демократизмом в книгознавстві // Пролетарська правда. 1931. 16 червня

 «Бібліологічні вісті» – войовничий орган буржуазного книгознавства».

Біркіна Н. Проти еклектизму в питаннях читачівства. К. 1933. С. 81

«В боротьбі проти соціалістичного наступу об’єднуються за відрив України від СРСР на спільній платформі українські націоналісти з російськими великодержавниками та еміграцією. Класичний приклад єднання великодержавників й націоналістів ми мали в стінах Інституту книгознавства, де гостинний націонал-фашист Меженко організував цілий «інтернаціонал» реакційних книгознавців навколо органу УНІКу «Бібліологічні вісті». 

Якубовський С. Проти націонал-фашистських настанов у бібліографічних працях // Життя і революція. 1934. №1. С. 107

І це лише окремі приклади «якісної» оцінки діяльності журналу, його співробітників та інституту загалом. Пригадали й співпрацю у роки Української революції 1917-1920, і авторів з еміграції та західноукраїнських земель, і намагання уникнути ідеологізації видання.

Проте імперії зникають, а з ними й відповідна ідеологія. Настає час повернення забутих імен. 

Мабуть, першою спробою хоч якось відновити справедливість щодо журналу і його співробітників стала праця Михайла Гуменюка «Журнал «Бібліологічні вісті» (1923-1930)», опублікована у збірнику наукових праць ЛНБ ім. В. Стефаника АН УРСР «Книгознавство та бібліографія» (Київ: Наукова думка. 1983. С. 75-81). Однак, зважаючи на час та цензурні обмеження, автор не зумів повністю «реабілітувати» часопис: відзначивши важливе значення часопису у розвитку книгознавства і бібліографії, він все ж визнав закономірним його закриття.

Заново «першовідкривачем» «Бібліологічних вістей» став Ярослав Дашкевич,. У 1989 році у ще самвидавівському альманаху «Євшан-зілля» (Ч. 5) опублікували його статтю ««Бібліологічні вісті»: ідеї та люди» (пізніше перевидану 1992 року у «Книжнику» (№1), а згодом – у праці «Пам’яті Ю. Меженка» (Сучасність. 1992. №10) та «Нескорений лицар української книги» (Слово і час. 1992. №6). Він же оприлюднив спогади редактора Юрія Меженка з листів до нього від 12 серпня 1962 року, які стали незамінним джерелом розуміння тогочасних навколокнижних процесів.

Це був тільки початок. Зацікавлені «забутою» тематикою науковці почали активну працю з різнопланового вивчення як самого журналу «Бібліологічні вісті», так і діяльності його редакторів та авторів, а також Українського наукового інституту книгознавства. У 1992 році, до сторіччя від дня народження Юрія Меженка, вийшла стаття Нінель Королевич та Леоніда Лазебного «Прекрасно редагований фаховий журнал» (Книжник. 1992. №1.), у якій дослідники зробили детальний аналіз часопису на тлі непростих суспільно-політичних процесів. А ще праці Галини Ковальчук «Співробітники УНІКу – жертви політичних репресій» (Наукові праці Національної бібліотеки України ім. В. І. Вернадського. Київ. 1996. Вип. 2. С. 52-94), «Феномен УНІКу» (Книжник. 1991. №2. С. 36-39), «Український науковий інститут книгознавства: історія та наукова діяльність» (Бібліотекознавство та бібліографія. Харків. 1992. Вип. 11. С. 102-110), «Журнал УНІКу «Бібліологічні вісті» (Бібліотечний вісник. 1997. №2. С. 26-28); Наталії Солонської «Бібліологічні вісті» як явище української книгознавчої думки 20-30-х років ХХ ст. (автореф. … дис. канд. іст. наук. Київ. 1997. 23 с.), «Бібліологічні вісті» як осередок української інтелектуальної та книгознавчої думки 20-х – початку 30-х років ХХ століття» (Наукові праці Національної бібліотеки України ім. В. І. Вернадського. Київ. 1999. Вип. 2. С. 11-44); Наталії Рибчинської «Бібліологічні вісті» (1923-1930) в контексті української книгознавчої періодики» (Записки Львівської наукової бібліотеки ім. В. Стефаника. Львів. 2003. Вип. 11. С. 145-155), Марії Вальо «Юрій Меженко – редактор «Бібліологічних вістей» (Записки Львівської наукової бібліотеки ім. В. Стефаника. Львів. 2003. Вип. 11. С. 156-164) та багато інших.

Особливої уваги заслуговує видання «Бібліологічні вісті. 1923-1930: систематичний анотований покажчик» за укладання Галини Ковальчук (Київ. 1996. 160 с.), у якому подано весь перелік матеріалів часопису з короткою характеристикою, та «Бібліологічні вісті. Часопис, присвячений питанням бібліографії, бібліотекознавства, бібліофілії, видавництва та друкарства. 1923-1930» – репринтне видання Львівської наукової бібліотеки ім. В. Стефаника НАН України (Львів. 1999-2000).

Сподіваємося, що до сторічного ювілею «Бібліологічних вістей» цей перелік поповнять ще чимало цікавих розвідок. А підсумуймо словами Нінель Королевич та Леоніда Лазебного: «Доволі непросто збагнути саме явище «Бібліологічних вістей» в українській книжковій культурі. Непросто, бо часопис, що видавався за часів розгортання, поширення, згортання й придушення процесу «українізації», практично не відчув ідеологічних впливів, точніше кажучи, – не дав себе поглинути тій хвилі без принципової псевдонауки, яка, зрештою, потрощила те, чого не змогла собі підкорити. Оригінально вирішений за змістом і структурою журнал виявився найжиттєздатнішим у колі книгознавчих часописів України» (Королевич Н., Лазебний Л. Прекрасно редагований фаховий журнал. С. 22).