Феномен «Всесвіту» в українській культурі

Як наслідок, «Всесвіт» зробився аж надто добрим і популярним (разовий тираж «товстого» україномовного «місячника» стабільно тримався на позначці за 60 тисяч) – і це з погляду системи почало здаватися небезпечним. Адже українську культуру повинні були уособлювати тоді явища типу «залізобетонного соцреаліста» Собка чи суржикомовного Тарапуньки, відверто недолугого у порівнянні з своїм партнером по естраді російськомовним Штепселем. 

Реакція системи не забарилася. «Розгром» редакції часопису «Всесвіт» вчинили 1978 року, наприкінці похмурої доби Валентина Маланчука – «ідеолога» КПУ, особливо ретельного у нищенні «українського буржуазного націоналізму». Формальною «зачіпкою» стала публікація в березневому («шевченківському») числі статті молодого працівника редакції Вадима Скуратівського, в якій феномен Шевченка розглядався на загальносвітовому культурному тлі, а не лише у зв’язку з «російськими революційними демократами», як вимагали тодішні ідеологічні настанови. 

Головний редактор Дмитро Павличко повинен був піти. Під керівництвом нового редактора Віталія Коротича часопис зробився значно «виваженішим», значно більше уваги почав приділяти «прогресивним письменникам» із країн  «третього світу», що, врешті-решт, призвело до помітного зменшення числа його передплатників (упродовж якихось п’яти років його наклад скоротився вдвічі). Напевно, інженери-сибіряки (та й інженери – русифіковані українці) в промислових містах Сходу й Півдня цього журналу вже не читали. Але факт лишається фактом: у надзвичайно складні й похмурі 1970-х, які почалися хвилею арештів «буржуазних націоналістів» і новим наступом русифікації, саме журнал «Всесвіт» залишався одним із найяскравіших оплотів українства.

Чому був важливий часопис перекладів

Щоб зрозуміти роль «Всесвіту» в ту непросту добу, потрібно зробити екскурс у доволі далеку історію.

Всупереч поширеній думці, Емський акт імператора Олександра II від 1876 року не забороняв української мови як такої. У публічному вжитку (в державних установах, суді, війську тощо) її було заборонено й до того, а на українські співи за чаркою і потому ніяких обмежень не існувало. На додаток, дозволявся друк оригінальних творів красного письменства «на малоросійському наріччі» – лише з дотриманням «загальноросійського правопису» і з проходженням ускладненої цензурної процедури (на кожну українську повістину треба було просити дозволу в Петербурзі, хоч точнісінько таку ж за змістом російську міг швидко дозволити місцевий цензор). Але цілковиту заборону саме за ознакою мови (а не змісту) було накладено на наукові й навчальні тексти, і на всі переклади. І тут імперська влада діяла, виходячи з невідпорної логіки: повістина на «малоруському наріччі» може бути й регіональною складовою загальноросійської літератури, а ось переклад на це наріччя Біблії, Шекспіра чи Байрона автоматично підносить це наріччя до статусу окремої мови, а його носіїв робить народом.  

Тому аж до 1905 року переклади українською мовою могли вільно виходити друком лише в Галичині, яка входила до складу значно ліберальнішої імперії Габсбургів, а робота перекладачів з «великої України» – Панька Куліша, Михайла Старицького, Володимира Самійленка, Павла Грабовського, Лесі Українки – мала жертовний і помітно націєтворчий характер. Адже з текстами, які вони перекладали потенційні читачі могли ознайомитися й мовами імперій; поява «Полтави» в перекладі Євгена Гребінки не так доносила до нащадків лівобережної старшини зміст поеми Пушкіна (він і так був добре відомий), як нагадувала: ці читачі є іншою, відмінною від росіян нацією. 

Значення перекладів не лише для модернізації, а й для утвердження повностатусності української літератури усвідовмлювали всі. Не випадково переклади посіли помітне місце в «Літературно-науковому віснику», який виходив починаючи з 1898 року у Львові, та в інших галицьких виданнях. Не випадково перекладання стало важливим складником діяльності київського гуртка «Плеяда».

Однак на Наддніпрянщині про видання українських перекладів можна було думати тільки після скасування в 1904-05 роках найодіозніших урядових заборон. Уже у квітні 1906 року в Києві з ініціативи Івана Стешенка заснували неперіодичне продовжуване видання «Всесвітня бібліотека». Воно мало на меті вміщувати «виключно переклади українською мовою творів чужоземного письменства як красного, так і науки, публіцистики і т.д.». Оголосили, що в перших випусках «Всесвітньої бібліотеки» будуть надруковано твори Фрідріха Шіллера, Генріха Гейне, Джорджа Байрона, П’єра-Жана де Беранже, Джованні Боккаччо, Данте Аліґ’єрі, Адама Міцкевича, Юліуша Словацького, Олександра Пушкіна та ін., і що в виданні зголосилися взяти участь Христина Алчевська, Надія Кибальчич, Михайло Коцюбинський, Микола Кузьменко, Леся Українка, Олена Пчілка, Одарка Романова, Володимир Самійленко, Людмила Старицька-Черняхівська, Іван Стешенко, Євген Тимченко, Олександр Черняхівський. 

Передплатну вартість до кінця 1906 року встановили у 2 карбованці (з пересилкою), – це на 30 копійок перевищувало вартість передплати на той самий час на щоденну газету «Рада», але було майже вдвічі дешевше, аніж аналогічна передплата на тодішні популярні російськомовні видання «Киевская речь» та «Киевский голос». Числом першим вийшла «Орлеанська діва» Шіллера в перекладі самого Івана Стешенка. Проте через несприятливі політичні й економічні умови друге число («Книга Ле-Гран» Гайне в перекладі Олександра Черняхівського) побачило світ допіру 1908 року. «Страждання молодого Вертера» Гете в перекладі Марії Грушевської з’явилися в 1912-му. Скоро потому видання припинилося через посилення нагінок на українство, й амбітна його програма лишилася здебільшого незреалізована.

Але для нас цікаво те, що саме тоді слово «Всесвіт» (хоч і в прикметниковій формі) вперше прозвучало в назві українського видавничого проєкту. Пізніше ідея видання з такою назвою обговорювалася за часів УНР. А в столиці УСРР Харкові в 1925-1934 роках виходив універсальний ілюстрований двотижневик (певний час навіть тижневик) «Всесвіт», на сторінках якого певне (хоч доволі скромне) місце посідали й переклади. Він мав попервах статус додатка до офіціозу – газети «Вісті ВУЦВК», і його першим редактором був сам редактор «Вістей» Василь Еллан-Блакитний, а його заступником – Микола Хвильовий. Художнім редактором у журналі попервах працював Олександр Довженко (під псевдо «Сашко»). Сумарний річний наклад видання у 1930-31 роках сягав позначки у 1,5 млн примірників – тобто воно було по-справжньому популярним і впливовим. Але стрімке посуворішання політичного клімату і встановлення жорсткого партійного контролю над усією літературою вбило й той «Всесвіт», і багато інших журналів та видавництв, які масово виникали за попередньої доби «українізації» (зокрема й аналогічний за спрямуванням київський журнал «Глобус»).   

«Відлига» в СРСР почалася тільки після відомої «закритої» доповіді Микити Хрущова на ХХ з’їзді КПРС. Торкнулася вона й літературного життя в УРСР. З другої половини 1958 року починає виходити журнал «Всесвіт», цілком присвячений перекладові, – на той час це було колосальним проривом штучно затримуваної у провінційних рамках української літератури на світові обшири. 

Основною метою часопису вважався друк перекладів творів «сучасних прогресивних зарубіжних письменників, які ще не видавалися в СРСР». З одного боку, це ставило «Всесвіт» у жорстку залежність від кон’юнктури на російському видавничому ринку (якщо про такий можна говорити в умовах планового соціалістичного господарювання): адже твір, уже виданий по-російському, друкувати було не можна. З іншого боку, це спонукало редакцію до жорсткої змагальності у пошуку авторів і перекладачів. Вряди-годи саме «Всесвітові» вдавалося першим в СРСР надрукувати тексти нобелівських лауреатів Габріеля Гарсіа Маркеса, Ернеста Гемінгвея, Германа Гессе, Вільяма Голдінга, Альбера Камю, Сальваторе Квазімодо, Сен-Жона Перса, чи бестселер П’юзо...

Поза тим, «Всесвіт» друкував «високу класику» – і тут обмежень на обов’язкову першість не існувало. Всього ж протягом 1958-2000 років, за прискіпливими підрахунками незмінного у 1986-2007 роках редактора  «Всесвіту» Олега Микитенка, тут надрукували в перекладі з 55 мов твори понад 2000 авторів з понад 100 країн світу. На його сторінках з’являлися тексти практично всіх провідних українських перекладачів. Поезію для «Всесвіту» перекладали Максим Рильський, Микола Бажан, Борис Тен, Євген Дроб’язко, Василь Мисик, Григорій Кочур, Дмитро Паламарчук, Микола Лукаш, Дмитро Білоус, Віктор Коптілов, Анатолій Онишко, Михайло Москаленко, Марія Габлевич та інші майстри слова. Майстерні прозові переклади належали Олександру Тереху, Володимиру Митрофанову, Євгену Поповичу, Ользі Сенюк, Петру Соколовському, Юрію Лісняку, Ростиславу Доценку, Анатолю Перепаді, Олексі Логвиненку, Григорію Філіпчуку, Віктору Шовкуну (цей перелік так само можна вести далі).  До того ж «Всесвіт» був  добрим «стартовим майданчиком» і для талановитої молоді, – практично всі, хто стартував після 1958 року, дебютували саме тут.

Перші роки «Всесвіту»

У яскраво написаних, але сповнених фантастичних подробиць спогадах Єви Нарубіної «Я» (письменниця працювала в редакції «Всесвіту» в 1958-59 роках), маємо й абзац (повторений без змін і коментарів у книзі її сина Богдана Жолдака «Під зіркою Лукаша»), присвячений організаційному періодові відновленого журналу: «Коли засновувався журнал «Всесвіт», вірніше, продовжувався після тридцятирічної перерви, очолив редакцію Микола Лукаш. … Йому доручили підібрати кандидатури на редакторів». 

З кінцем 1950-х справді пов’язаний мало характерний для схильного до абсолютної свободи Лукаша епізод: упродовж 1958–60 років письменник працює завідувачем відділу поезії новоствореного часопису «Всесвіт» (хоч, як згодом згадував Григорій Кочур, методична редакційна праця мало пасувала його імпульсивній вдачі). Та й пізніше чимало Лукашевих шедеврів (як-от вірші Юліана Тувіма, Федеріко Гарсія Лорки, Гійома Аполлінера, І і XXV розділи з «Дон Кіхота» Мігеля Сервантеса) з’явились друком саме на сторінках «Всесвіту» – то ж цілком умотивовано редакція журналу ще в 1989 році встановила щорічну премію «Ars Translationis» імені Миколи Лукаша, лауреатами якої в перше десятиліття стали Віктор Шовкун, Марина Новикова, Володимир Діброва, Олекса Логвиненко, Юрій Лісняк, Михайло Москаленко, Євген Попович, і яка присуджується досі.  

Але призначити непередбачуваного й «богемного» Лукаша (над яким тяжіло ще й «перебування на окупованій території») керувати редакційним колективом на 30 осіб, покликаним, до всього, «давати відсіч нашим найлютішим ворогам – українським буржуазним націоналістам», наприкінці 1950-х, звісно, що не могли. «Ідеологічну номенклатуру» тоді старанно плекали й контролювали. Тож першим головним редактором відновленого «Всесвіту» насправді став Олексій Полторацький (1905 – 1977). 

Стаття української «Вікіпедії» про нього однозначно стверджує: «штатний агент НКВД СРСР. Доклав руку до арешту й ув’язнення поета Остапа Вишні». Але ці твердження свідчать у першу чергу про не надто високий рівень окремих наших вікіпедійних довідок, – адже погромницькі виступи на кшталт «анти-вишнівської» статті Полторацького в «Новій Генерації» (№2-4, 1930) друкував у атмосфері тодішнього психозу багато хто (не кажу вже про те, що Остапа Вишню поетом можна назвати хіба що метафорично). Насправді з цитованого вже розлогого історичного нарису пера Олега Микитенка (1928-2020), який прийшов до редакції «Всесвіту» того ж 1958 року, і лишався в ній до останніх днів свого довгого і багато на події життя (відійшов у віці 91 року з версткою свіжого журналу в руках), постає значно «нелінійніший» образ Олексія Полторацького.

1962 року, відповідаючи на лист читача, головний редактор висловив своє кредо так: «Ми прагнули домогтися якнайбільшої універсальності, багатоманітності жанрів, бажали взяти за принцип різнобарвність, різнокольоровість, поєднання літератури й політики, реальних життєвих подій і мистецтва, великих жанрів і таких дрібних речей, як «Калейдоскоп «Всесвіту» тощо». 

Олексій Полторацький разом із командою справді робив «Всесвіт» різнобарвним і цікавим (навіть ззовні журнал виглядав привабливіше від найближчих аналогів і конкурентів – російської «Иностанной литературы» і польської «Literatura na Świecie»). Звісно, помітне місце посідали тут твори авторів з «країн народної демократії» і західних письменників-комуністів – і на те не було тоді ради. Але разом із тим у журналі примудрялися друкувати й тих знакових для світової літератури XX століття авторів, які доти в «країні Рад» перебували під забороною через надто незвичну й розкуту манеру свого письма. Так, сенсацією стала перша в СРСР публікація в грудневому числі за 1963 рік творів Франца Кафки – 5 оповідань та уривки із романів «Америка» і «Процес» надрукували в перекладах молодого ще тоді Євгена Поповича. Добре обізнаний на тонкощах тодішніх політичних ігор, редактор убезпечив цю публікацію «викривальною» супровідною статтею Дмитра Затонського «Франц Кафка, який він був у дійсності».

Ця тактика спрацювала – і надалі вдалося надрукувати з такими ж «охоронними» статтями авторства радянських дипломованих літературознавців уривки з «Чуми» Альбера Камю (№10, 1964), уривки з «Улісса» і добріку віршів Джеймса Джойса (№5, 1966), добірку творів Вільяма Голдінга (разом з уривком з роману «Володар мух», який тоді в СРСР не друкували, №4, 1967) тощо.  Подією великого значення став друк добірки перекладів репресованого лідера неокласиків Миколи Зерова разом із супровідною статтею Григорія Кочура (№10, 1963; появою цієї публікації вельми переймався вже тяжко хворий Максим Рильський, якому єдиному з «п’ятірного грона» судилося заціліти – і він, і Григорій Кочур гостро розуміли, що «відлига» закінчується). Мабуть, передусім завдяки цій сміливості читачі помітили й полюбили журнал. Його разовий наклад зріс від 7 тисяч (у 1958 році) до 54 тисяч (у 1971 році) примірників.

Проте й ця «гра з системою» спрацьовувала не завжди. Публікація фантастичного роману Рея Бредбері «Марсіанська хроніка» в перекладі Олександра Тереха (№5,6, 1962) однак наразилася на звинуваченнях у «пропаганді містики й песимізму» (хоч через кілька років, перекладений російською, був нарешті добре сприйнятий і в СРСР). Тому ще один нестандартний із погляду приписів «соцреалізму» фантастичний роман Станіслава Лема «Повернення з зірок», уже готовий до друку, світу так і не побачив – аби чого не сталося.

Об’єктом брутальної критики з боку «ідеологічних вартових» була й надто «українська», соковита й багата, далека від офіційного, наближеного до «великої братньої російської» «канцеляриту» передовиць «Радянської України» мова низки перекладачів, – насамперед того ж Миколи Лукаша, та його молодших колег Анатоля Перепаді й Петра Соколовського. Журнал «Перець» (напевно, виконуючи замовлення відповідного відділу ЦК КПУ) надрукував 1969 року спеціально присвячений цьому фейлетон «Злецько швидкуєте, хлопці!», де зухвалим перекладачам нагадали про стандарти «української радянської мови».

Чашу терпіння «інстанцій», очевидно, переповнила публікація роману Ернеста Гемінгвея «За ким сумує дзвін?» (№4-6, 1969), де автор, як відомо, скептично відгукнувся про роль радянських радників під час громадянської війни в Іспанії. В журналі терміново знайшли «фінансові порушення», і в травні 1971 року Олексія Полторацького відправили на пенсію (щоправда, подякувавши за багаторічну роботу).

Злет «Всесвіту» й помста системи

Тоді ж новим головним редактором призначили Дмитра Павличка, якому припало очолювати «Всесвіт» у похмурі 1970 роки, що розпочалися хвилею арештів і репресій. Але ті, хто розраховував, що за нового керівника журнал буде «слухнянішим», вочевидь помилилися. Саме протягом семи «павличкових» років остаточно сформувався той образ журналу, про який ішлося в цитаті з книги «Україна – не Росія», наведеній на початку цього нарису. Протягом цього часу було надруковано «Степового вовка» Германа Гессе, «Груповий портрет з дамою» Генріха Белля, «Олімпіо, або життя Віктора Гюго» та «Тургенєва» Андре Моруа, «Полковнику ніхто не пише» та «Осінь патріарха» Габріеля Гарсіа Маркеса, «Тереза Батіста прагне жити спокійно» Жоржі Амаду, а в рубриці «Скарбниця» – чимало класичних творів доби античності, Середньовіччя та Відродження, текстів східної літератури. Словом, згадуваному Леонідом Кучмою інженерові справді було що читати!

В журналі тоді мали за честь друкуватися (в перекладі українською) чільні московські інтелектуали Леонід Баткін, Піама Гайденко, Вячеслав Іванов, Євген Мелетинскій, Віктор Топоров – ініціатором їхнього запрошення був рядовий працівник редакції (навіть не завідувач відділу!) Вадим Скуратівський. Чого було це варто головному редакторові та його команді, сьогодні уявити не просто – адже в Україні тривало «закручування гайок», а двох чільних авторів «Всесвіту», Григорія Кочура та Миколу Лукаша, перевели 1973 року у ранг орвеллівських «не-осіб». 

Але саме в цей несприятливий час журнал змінив свій формат на більш привабливий «книжковий», зробився грубшим (240 замість 160 сторінок), набув багато нових рубрик. Він отримав нове приміщення, переїхавши з трьох кімнат у будинку Спілки письменників на Орджонікідзе, 2 (тепер – Банкова) в зручний офіс у цоколі престижного житлового будинку на Кірова, 34 (тепер – Грушевського). А разовий наклад окремих його чисел сягав захмарної позначки в 75 тисяч (слід пам’ятати: тоді він розходився не лише передплатою, а й через численні кіоски «Союздруку» в усіх великих містах та малих містечках).

І це, як ми вже зазначали вище, здалося нарешті небезпечним. Павличка почали цькувати. Саме тоді поет «народив» свою версію знаменитого 66 сонету Шекспіра:

Я кличу смерть – дивитися набридло 

На жебри і приниження чеснот, 

На безтурботне і вельможне бидло, 

На правоту, що їй затисли рот… 

Словосполучення «вельможне бидло», як слушно зауважила Марія Габлевич,  абсолютно неприпустиме для Шекспіра – дитини своєї ситуації й свого часу. А проте до ситуації доби Щербицького й Маланчука воно пасувало якнайкраще. Після брутального тиску Дмитро Павличко написав улітку 1978 року заяву про звільнення. Тоді ж змушені були піти з редакції Вадим Скуратівський і талановитий перекладач (з фаху – біолог) Михайло Москаленко.

Роки «виправлення недоліків»

Яскравий поет-шістдесятник, а потім – автор «викривальних» книжок, спрямованих проти «огидної капіталістичної дійсності», Віталій Коротич був призначений його наступником – і загалом виконав покладену на нього місію. Навіть ззовні журнал «схуд» (до 192 сторінок) і зробився «сухішим» – у ньому помітно поменшало ілюстрацій. А зміна редакційних пріоритетів швидко позначилася й на накладі – у 1986 році він скоротився до 40 тисяч.

Не можна сказати, що ці зміни були аж надто різкими, чи брутальними. Як автор, що почав друкуватися у «Всесвіті» ще за доби Коротича, можу засвідчити: головний редактор грав із підлеглими роль ліберала, а з авторами – такого собі циніка, пояснюючи, що писати слід так, щоб було зрозуміло… «отим рабам німим». Відразу ж після початку оголошеної перебудови був надрукований в яскравому перекладі Оксани Пахльовської «народний романс» Федеріко Гарсія Лорки «Маріанна Пінеда» (№12, 1985) – його політичний підтекст вловлювався тоді багатьма. Ще раніше (№9, 1985) авторові пощастило проштовхнути добірку поезій Девіда Герберта Лоуренса – постаті явно неоднозначної з погляду тодішніх ідеологічних приписів.

Але часи стрімко змінювалися. Влітку 1986 року, саме після Чорнобильської катастрофи, Віталій Коротич переїхав до Москви, щоб обійняти посаду популярного ілюстрованого тижневика «Огонек», який зробився одним із символів «перестройки». У жовні 1986 року його крісло у «Всесвіті» успадкував Олег Микитенко. 

Починається «перебудова»

Олег Микитенко був однією з найсимпатичніших постатей в історії не лише «Всесвіту», а й українського перекладацтва останньої третини ХХ століття взагалі. Його дитинство було драматичним: батька, класика радянської літератури Івана Микитенка було вбито НКВД в 1937-му. Вбито з незгабною інсценізацією самогубства, а не розстріляно, очевидно, тому, що не хотіли морочитися, готуючи формальний дозвіл на арешт члена ВУЦВК. Але завдяки цьому родину не репресували й не виселили, й Олег Микитенко помер у глибокій старості саме в тому помешканні «Роліту», де минули його дитячі роки, передавши перед тим рукописи свого батька та цілу колекцію книжок українських і не-українських авторів 1920-30 років з інскриптами, повні комплекти «Основи», «Нової Генерації», «Плугу», «Гарту» та інших журналів, до Національної бібліотеки імені Вернадського (вже по його смерті сини Юрій та Євген передали основну частину бібліотеки – понад 10 тисяч томів – та родинні архіви до Національного університету «Острозька Академія»). 

Роль Олега Микитенка (завідувача відділу художньої літератури за часів Полторацького, заступника головного редактора за часів Павличка й Коротича) була непомітною ззовні, але реально поточна робота з підготовки кожного тривалого номера лежала саме на його плечах (до всього, він багато перекладав і сам – переважно з чеської). Ставши головним редактором, він провів журнал через добу складних ринкових трансформацій, і те, що журнал виходить досі, – без перебільшення його заслуга. Нарешті, Олег Микитенко був відданим літописцем «Всесвіту», і саме він став ініціатором і «локомотивом» унікального видання, де каталогізовано весь зміст часопису за ХХ століття.

 Наприкінці 1980-х «перебудова» стрімко розсувала межі дозволеного. Відразу скористався з цього і вже «микитенківський» «Всесвіт». У №4 за 1988 рік вперше в СРСР надрукували (в уривках, у перекладі Олександра Тереха) абсолютно заборонену до того антиутопію Джорджа Орвелла «1984». Знаменно, що ця публікація з’явилася одночасно з сумновідомою статтею Ніни Андрєєвої в «Совєтской Россіі» «Не можу поступитися принципами», яка дуже багатьох тоді змусила здригнутися й відчути крихкість усього, що відбувається навколо. Напевно, Олег Микитенко гостро розумів: черговий «розворот» назад (яких на його віку було вже багато) – і йому доведеться відповідати й за Орвелла, й за інші «зухвалі» тексти на сторінках журналу…

Добірка віршів Редьярда Кіплінга, яку автор готував для №3 1989 року, мусила стати й першою легальною публікацією в УРСР тексту (перекладу знаменитого вірша «If») загиблого в концтаборі Василя Стуса. З технічних причин публікація перенеслася на травень, і у квітні першими вірші Стуса надрукували газета «Молодь України» і харківський журнал «Прапор». Але, однак, та добірка (перекладачі Максим Стріха, Василь Стус, Євген Сверстюк, Аттила Могильний, Марина Левіна, супровідна стаття Марини Новикової) стала помітною подією і з художнього, і з політичного погляду – доти існувала негласна заборона на друк «дорослих» віршів «барда імперіалізму» Кіплінга в радянській Україні.

А в №12 (1989) та №1,2 (1990) надрукували в перекладі Соломії Павличко (теж уперше в СРСР) роман Девіда Герберта Лоуренса «Коханець леді Чаттерлей». Це теж був вихід за дозволені межі – адже доти цей шедевр англійського письменника вважали «порнографічним». Завдяки цій сміливій редакційній політиці в 1990 році наклад окремих чисел журналу сягнув історичного максимуму в 76115 примірників. 

Незалежність і боротьба за виживання

У 1990 році «Всесвіт» увійшов у нову добу. Планові органи СРСР, який стрімко розвалювався, позбавили журнал скромних валютних коштів для виплати гонорару іноземним авторам (відтоді журнал, друкуючи сучасного актуального автора, мусив вдаватися до неймовірної винахідливості в кожному окремому випадку). Підваженим водночас виявився найголовніший принцип, який журнал сповідував від 1958 року: друкувати тільки ті твори актуальної літератури, які ще не виходили російською. Адже з колапсом СРСР і проголошенням незалежності література українською мовою (принаймні в теорії) робилася самодостатньою – і поява українських перекладів уже не повинна була на якийсь спосіб залежати від друку перекладів російських. 

Тож романи німця Патріка Зюскінда «Запахи. Історія одного вбивці» (№11/12, 1993) чи англійця Олдоса Гакслі «Прекрасний новий світ» (№5-7, 1994) з’явилися на сторінках журналу вже без огляду на те, що в закордонній Москві встигли побачити світ російські версії. Але це не означає, що редакція відмовилася від оперативності й актуальності. Пригадую промовистий випадок: 1992 року Соломія Павличко привезла з одного з закордонних відряджень відксерований рукопис гостросюжетного роману англійця Джона Гендса «Перебудова Господня», присвяченого виходу з катакомб греко-католицької церкви в Україні. І вже в №1-2 наступного 1993 року роман надрукували в перекладі Олександра Гриценка й Максима Стріхи. 

Однак ситуація, в якій змушений був виживати «Всесвіт», робилася дедалі складнішою. Стрімка інфляція початку 1990-х ударила насамперед по тих, хто десятиліттями був його відданими передплатниками – науковцях, інженерах, медиках, учителях. Люди, яким часто не вистачало не лише на оплату комунальних послуг, а й на кусень хліба, вже не могли дозволити собі розкіш платити суму з багатьма нулями купоно-карбованців за улюблене видання. Наклад «Всесвіту», позбавленого будь-якої державної підтримки, скоротився за перші п’ять років незалежності рівно в 15 разів, до 5 тисяч примірників.  

Фінансова скрута звела нанівець і гонорари перекладачів, які до того були досить високими (добре пам’ятаю, що отримав у вересні 1985-го за перекладені два десятки віршів Лоуренса й невелику супровідну статтю 500 карбованців, що дорівнювало тоді місячній зарплатні професора). Відтак на багато років для відданих перекладачів «Всесвіту» залишилася тільки «ідейна» мотивація співпраці з улюбленим журналом. 

Попри спроби розпочати книговидавничу діяльність і отримати підтримку від різних посольств (інколи й успішні) редакція змушена почати звільняти працівників: дуже скоро з 30 їх залишилася третина. Певний час трохи рятувало ситуацію здавання в оренду частини кімнат на Грушевського, 34 – але, врешрі-решт, журнал позбувся цього приміщення, на яке у 2012 році було проведено справжню рейдерську атаку. Протягом останнього десятиліття те, що залишилося від редакції, тулилося в кімнатці спершу Товариства «Україна» (Золотоворітська, 6А), а потім – видавництва «Український письменник» (Олеся Гончара, 52). 

Але всі ці роки «Всесвіт» жив і друкував якісні переклади, даючи водночас сторінки тим майстрам української діаспори, які зі зрозумілих причин до початку 1990-х друкуватися в журналі не могли (в цей час постійним автором «Всесвіту» став «останній неокласик» Ігор Качуровський, який друкував тут і переклади, і есеї, і розвідки). З’являлися в цей час у журналі й публікації важливих архівних матеріалів, і цікава публіцистика, і якісні наукові дослідження. Скажімо, в №2 за 1997 рік мені вдалося надрукувати всі отримані колись від Григорія Кочура перекладознавчі статті Миколи Лукаша, не друковані за його життя, які дозволили по-новому глянути на неймовірно широку освіченість і системність цього, як багато хто вважав, «генія моцартіанського штибу», якому все нібито дається «згори», без жодних зусиль… 

У «Всесвіті» ж окремими подачами друкувалися надзвичайно цікаві «Нариси з історії українського перекладу» авторства вже згадуваного Михайла Москаленка (№ 9/10 за 1993 рік – багатовіковий період до появи «Енеїди» Івана Котляревського; №№ 1/2, 3/4, 5/6, 7/8, 11/12 за 2006 рік – переклад ХІХ і початку XX століть). Остання з цих подач має в основі розділ «Перекладна література 1890-х – 1910-х років», написаний для планованої академічної багатотомної історії української літератури. Стиль та форма викладу матеріалу впродовж цієї фундаментальної розвідки змінюються: на її початку маємо цитування уривків перекладів і цікавий перекладознавчий аналіз, але ближче до кінця ХІХ століття імен перекладачів і назв перекладених книжок робиться дуже багато, і автор, намагаючись не пропустити жодного факту, який торкається його теми, переходить до сухого переліку. Можливо, Михайло Никонович мав на меті збагатити «канву» прикладами текстів пізніше, готуючи цілісний текст до остаточного видання – але передчасна смерть завадила йому це зробити.

«Всесвіт» у новому тисячолітті

2007 року 75-річний патріарх Олег Микитенко передав крісло головного редактора сину Юрію (літературознавцю, досліднику рецепції античності в українській літературі, перекладачу з новогрецької, журналісту, який працював, зокрема, в газеті «Час» В’ячеслава Чорновола), що відтоді й по сьогоднішній день змагається за літературний рівень, міжнародне реноме й просто фізичне існування журналу (від 2012 року – в іпостасі шеф-редактора, головним редактором відтоді є Дмитро Дроздовський). Ці роки виявилися особливо складними. Ще з 2000 року часопис остаточно змушений перейти до виходу «здвоєними» номерами, а часом у його практиці вимушено траплялися навіть «зтроєні» і «зчетвірнені» числа. Його наклад улітку 2021 року склав 750 примірників – рівно 1% від того максимуму, який був досягнутий 30 років тому.  

Однак увесь цей час журнал виходив, а його премія імені Лукаша – щорічно присуджувалася. З 2005 року діє сайт журналу. На ньому можна знайти майже всі матеріали чисел за 2005-2013 роки. На жаль, протягом останніх років журнал, виставляючи зміст кожного чергового числа, може дозволити собі надати відкритий доступ лише до 1-2-х матеріалів – зате кожен може купити повну електронну версію. Після колапсу системи «Союздруку» паперові примірники журналу можна зараз придбати лише в редакції – один такий примірник обійдеться приблизно в 120 грн (вартість перших чисел у 1958 році складала 6 крб, або 60 коп. після реформи 1961 року).

І все ж «Всесвіт» є не лише історією, а й сучасністю української літератури. Він активно друкує нові переклади, готує тематичні номери, присвячені різним національним літературам, популяризує себе в Україні й за кордоном. У двох числах, які встигли вже вийти 2021 року (здвоєному №1-2 і зчетвіреному №3-6 з рекордним обсягом в 416 сторінок) центральним є сенсаційний роман американки Лайонел Шрайвер «Час поговорити про Кевіна» у перекладі Ольги Демиденко (авторські права вдалося отримати завдяки підтримці спонсора). Тут таки надруковано і перший повний український переклад (пера Тетяни Жарко) роману Еміля Золя «Шинок» (на щастя, твори класика-француза давно є загальнолюдським надбанням). У №1-2 автор цього нарису мав нагоду презентувати фактично невеличку книгу вибраного американської нобеліантки Луїзи Глік «З віршів минулого тисячоліття», а в №3-6 – велику добірку перекладів віршів улюбленого Булата Окуджави, розрахованих саме на спів (обидві ці добірки потрапили до тих винятків, з якими можна повністю ознайомитися на сайті журналу). №1-2 пропонує любителям поезії ще й сонети Енріко Гонсалеса Мартінеса в перекладі Сергія Борщевського, а №3-6 – шотландські балади в перекладі Олени О’Лір та Ольги Смольницької. Є в обох числах цікава публіцистика та літературно-критичні статті.

Отже, «Всесвіт» досі існує – і бореться за виживання, так само як і його колишні конкуренти «Иностранная литература» (пересічний наклад зараз 3000 примірників) та «Literatura na Świecie» (пересічний наклад 2000). Але якщо ще наприкінці 1980-х Григорій Кочур уважно перечитував «від і до» кожне число кожного з трьох часописів (і, можливо, так робив не тільки він), то я не певен, чи є сьогодні бодай хтось на світі, хто може похвалитися тим самим. Електронна глобалізація водночас надзвичайно фрагментувала світ традиційних паперових видань.

Постаті «Всесвіту»

З «Всесвітом» на той чи інший спосіб пов’язані майже всі чільні постаті української літератури другої половини XX століття. Навколо журналу виникало безліч цікавих сюжетів – на жаль, не зібраних і не систематизованих; сил Олега Микитенка вистачило тільки на каталогізацію змісту «Всесвіту». 

А тим часом для історика літератури надзвичайно цікавими будуть, скажімо, листи Григорія Кочура до Миколи Лукаша, в яких він, лише збираючись повернутися з інтинського заслання в Україну, будує докладні плани, що він перекладе і які статті напише для журналу, який почав виходити з другої половини 1958 року.

Важливим штрихом до розуміння звичаїв доби стане інформація про те, що на початку 1970-х, ще до першого арешту, Василь Стус підготував і подав до «Всесвіту» велику добірку з Райнера Марії Рільке. Проте саме тоді там готувалася до друку аналогічна добірка Бажана – і маститий «класик» зажадав виступити одноосібно. Але на момент появи добірки (вийшла в №10, 1973) навіть якби Бажан і схотів би змінити думку, це нічого вже не змінило б: адже Стус перебував уже в ув’язненні, й ім’я його згадуватися в жодній іпостасі не могло. Робота Стуса над Рільке й над Гете тривала в київському ув’язненні, мордовських (1972-1977) та уральських (1981-1985) концтаборах,  частина цих перекладів далі лишаються «в’язнями» російського ФСБ (якщо, звісно, їх за цей час елементарно не знищили).

З журналом пов’язані історії багатьох перекладацьких знахідок. Працюючи над назвою роману кубинця Алехо Карпеньєра, де обігрується заголовок трактату Паскаля, Анатоль Перепадя зайшов у глухий кут і попросив поради у відлученого тоді від літератури Миколи Лукаша. Через день той передзвонив і підказав бездоганне рішення: трактат Паскаля мав би називатися українською, стилізованою під стару «учену» мову, «Розправа про метод», а відтак роман Карпентьєра цілком може називатися «Розправа з методом». Ця знахідка, однак, потішила не всіх у тодішній редакції «Всесвіту» (про фейлетон «Злецько швидкуєте, хлопці!» пам’ятали ще надто добре), її довелося обстоювати. Але врешті-решт роман вийшов у №6, 7 за 1976 рік саме під цією підказаною Лукашем назвою. 

Поділюся й дечим з особистих спогадів. Коли заходилося до вже згаданої добірки Кіплінга, Григорій Кочур звів мене у своїй ірпінській оселі з чи не найяскравішою дослідницею перекладу на теренах усього колишнього СРСР 1980-х Мариною Новиковою. Саме ця симферопольська філологиня написала влітку 1988-го розгорнутий порівняльний аналіз чотирьох перекладів Кіплінгівського «If» (пера Василя Стуса, Євгена Сверстюка, Марини Левіної і Максима Стріхи), який мав супроводити публікацію вибраних віршів доти напівзабороненого в УРСР «барда імперіалізму». Наше спілкування з професором Таврійського університету Новиковою триває і досі, хоч і вельми ускладнене після російської окупації її рідного Криму… 

А для тієї ж добірки я мав чималий клопіт з перекладами Євгена Сверстюка, які відзначала, сказати б, вельми розхитана версифікація (усупереч залізній злютовановсті оригіналу). Тож коли я «вольовим рішенням» поправив шести- і навіть семистопові рядки в перекладі «If», звівши їх до кіплінгівських чітких п’ятистопових, Сверстюк неабияк на мене розсердився. Жодні мої аргументи не діяли, і ситуацію виправив тільки той-таки Григорій Порфирович, сказавши: «Ось коли ви тесля й майструєте стіл, ви ж не зробите, щоб тут і там з нього щось стирчало в різні боки!» Це образне й дохідливе порівняння й залагодило врешті-решт справу.

Місце в історії – і непевне  майбутнє

За найбільш несприятливих для української культури часів суспільна роль журналу «Всесвіт» була вельми висока. Маємо ще один промовистий спогад, – пересічного харківського науковця, зовсім не причетного до української літератури: «За радянських часів на Сході (як, напевно, і в Центрі чи на Півдні) чи не реальним мотивом вивчення української були переклади у «Всесвіті», де друкувалися новини сучасного світового письменства, які не мали шансу продертися крізь московські цензурні фільтри, або потрапити до «Іностранной літератури», але були мало не всі шедеврами перекладацького мистецтва. Читати «Всесвіт» у 70-х – 80-х було ознакою належності до «антисовєтської фронди», але яка ж то була частка населення майже двомільйонного Харкова?» Як ми вже бачили, майже таку ж оцінку ролі журналу (для не менш зрусифікованого Дніпропетровська) дав і другий президент України Леонід Кучма у своїй книзі «Україна – не Росія».

Відтоді ситуація дуже змінилася. Пересічний харківський науковець чи інженер ледве чи знає, що журнал «Всесвіт» ще існує і друкує якісні тексти, що його можна передплатити й навіть придбати його електронну версію. Але, на щастя, перекладена по-українському книга вже ніколи не буде єдиною мотивацією до вивчення української мови (як це було ще якихось сорок років тому на Сході й Півдні України, коли прибулі з Росії НТРівці вивчали українську, щоб читати «Всесвіт»). Півторамільйонний Харків і досі лишається російськомовним, – а проте мотивацій до вивчення української мови (яка більш-менш активно наявнв й тут, принаймні в управлінні, освіті, сфері публічного життя) суттєво побільшало. Отже, суспільна ситуація, за якої переклад робив із «дядьків» націю, напевно, вже ніколи не повториться. В Україні діють інші націєтворчі чинники. 

Шеф-редактор «Всесвіту» Юрій Микитенко має план-мінімум – зберегти паперову версію щонайменше до столітнього ювілею видання у 2025 році, а потому зосередитися на якісному електронному варіанті. Хоч у мене залишається надія на те, що, можливо, знайдуться якісь диваки, які навіть потому підтримають звичне для мене упродовж десятиліть паперове видання. Розумію: навіть коли «Всесвіт» перестане виходити на папері, це вже не стане для української культури катастрофою. І все ж мені дуже хотілося б, щоб такого не сталося. Принаймні за мого життя.