«Книгарь» – спокійний і безсторонній літопис нашого письменства

Cпроба перша

Для багатьох він досі невідомий. Створений товариством «Час», яке мало успішний видавничий досвід, а до його складу входили прогресивні представники української інтелігенції, журнал намагався на своїх сторінках розвивати національну ідею, підтримував українське слово й українську книгу. Тому й не дивно, що в період існування Радянського Союзу «Книгарь» був забутий, а дослідники-книгознавці якщо й згадували його, то часто з негативним підтекстом: «Прикриваючись зовнішнім об’єктивізмом і оголошуючи своїм основним завданням бути «спокійним і безпристрасним літописом нашої літератури», редакція журналу, по суті, стояла на позиціях буржуазного націоналізму, що особливо яскраво проявлялося в оцінках нової літератури» (Вовченко Ирина, Каганов Исаак. На заре украинского советского книговедення. Книга. Москва, 1972. Сб.23. С.143); «Книгарь» був зародком періодичного органу державної бібліографії. Окрім реєстраційної роботи, журнал надавав багато місця для статей з питань книжкового ринку (інколи чисто рекламного характеру), критико-бібліографічним оглядам і рецензіям. Ідеологічно «Книгарь» відбивав політичні тенденції його керівників, які об’єдналися на широкій платформі буржуазно-національної державності» (Годкевич Михаил. Организация библиографической работы на Украине. Библиография в СССР и книжные палаты: Сб. статей. Харьков. 1928. С. 27). 

Тільки факти й головні редактори

Скупа інформація про нього міститься в «Енциклопедії українознавства»: «Книгар», критико-бібліографічний місячник видавництва «Час» у Києві (1917-1920 роки) за редакцією Василя Королева-Старого й Миколи Зерова. Як продовження «Книгаря» появилося одне число журналу «Голос друку» (1921 рік) і кілька чисел періодичного журналу «Книга» у видавництвах «Книгоспілка» (1923 рік) і «Шлях освіти» (1924 рік) в Харкові» (Енциклопедія українознавства. Словникова частина. Т.3. Перевидана в Україні. К. 1996. С.1054). Повна назва часопису – «Книгарь. Літопис українського письменства». Заснований у Києві 25 серпня 1917 року. Перший номер з’явився у вересні 1917 року, останній – на початку 1920 року (всього 31 число). За задумом редакції, часопис мав виходити щомісяця, проте з різних причин іноді з’являвся раз на два місяці (ЧЧ. 12-13 за 1918 рік, ЧЧ. 23-24, ЧЧ. 25-26 за 1919 рік), а в 1920 році – раз на три місяці (ЧЧ. 29-31). Головними редакторами були Василь Королів-Старий (ЧЧ.1-18) та Микола Зеров (ЧЧ.19-31). Перший радянським літературознавством був «щасливо» забутий, оскільки проживав у еміграції, де й помер у 1942 році після допиту у гестапо. Другий, хоча й згадувався, але переважно як «відірваний від реального світу», «закоханий в античність» літератор. Натомість про його літературно-критичну діяльність і редакторство у «Книгарі» не було нічого відомо.

Читайте також: Микола Зеров. Згадує дружина

Передісторія заснування: завдання – бути першим

Період Української революції характеризувався «книжковим бумом», сплеском розвитку книгодрукування та преси як однієї з ланок у культурному становленні української нації. «Відродження нашого національного життя з початком революції викликало нечуваний попит на українську книжку, й за короткий час весь книжковий запас, який був по книгарнях, вичерпався без останку, отже, зразу появилася потреба не тільки у виданні нових книжок і брошур, які б відповідали на питання дня, а й в перевиданні давніших творів літератури, особливо таких, що цікаві з погляду моменту і сприяють пробудженню чуття національної свідомості», – писав Дмитро Дорошенко (Дорошенко Дмитро. Українське письменство в 1917 році. Нова рада.  1918. 10 січня). Подібне читаємо на сторінках «Книгаря»: «Засновуються нові і поширюють свою діяльність старі наші книгарні, полиці яких швидко наповнюються новою літературою і так само швидко порожніють з огляду на величезний рух рідної книжки до села, де неймовірною ходою розвивається національна свідомість» (Книгарь. 1917. Ч1. С. 3). І як висновок: «Немає книжки!» – такий чується звідусіль крик, викликаний тим голодом на книжку, якого й задовольнити зараз неможливо» (Єфремов Сергій. Голод на книжку. Книгарь. 1917. Ч2. С. 52). Для поліпшення ситуації чимало видавництв отримували від уряду безвідсоткові позики, що сприяло активізації їхньої діяльності. Зважаючи на це, окрім поновлення або посилення роботи старих видавничих осередків («Час», «Дзвін», «Вік», «Криниця», «Друкарь»), утворювались нові громадські видавництва («Вернигора», «Шкільна справа», «Серп і молот» та ін.), а також приватні – Михайла Грушевського, Марії Грінченкової тощо. Характерною ознакою даного періоду є те, що всі вони розташовувались не лише у великих містах і культурних центрах, а й у найвіддаленіших куточках України. Дослідник Микола Пакуль зазначав: «Кожна більш-менш значна кооперативна організація, який-небудь районний союз, розташований в захолусному Єлисаветграді, Охтирці і т. д., поспішали придбати друкований орган і видавати які-небудь худенькі брошурки». Йому вторував Юрій Меженко: «…зараз навіть не маємо можливості підрахувати точно всю ту повінь провінціальної продукції різних «Атось», «Сіяч», «Промінь», «Досвід», «Земля», «Зерно» і т. д.» (Меженко Юрій. Українська книжка часів Великої революції. К. 1928. С. 5). На жаль, кількість не завжди відповідала якості. Поліграфічне оформлення більшості видань було на низькому рівні. Це спонукало свідому частину української інтелігенції підготувати письмове звернення до видавництв. Ось його фрагмент: «Більше дбання, більше охайності, більше пошани до книги – то і ця пошана переходитиме в маси, і сама книга більше культурної роботи зробить» (Єфремов Сергій. Про пошану до книги. Книгарь. 1918. Ч5. С. 252). Стала нагальною потреба у класифікації та рецензуванні друкованої продукції, відчувалася «необхідність, щоби ті нові видання, якими заливається наша провінція, були розглянуті тими чи іншими знавцями, в тій чи іншій мірі оцінені, або принаймні кимось зазначені, аби ширші кола могли ознайомитись з тим, що є, чи має бути на нашому книжковому ринку»; потрібен журнал,  який би займався «виключно справами видавництва, був би спокійним і безстороннім літописом нашого письменства і давав би змогу кожному, кому близькі інтереси нашої літературної творчості, бути в курсі цієї справи» (В недавні передвоєнні часи… Книгарь. 1917. Ч1. С. 2) Ним став «Книгарь».

Програмні засади: від структурної простоти до тематичного всеохоплення

У першому числі журналу вміщено редакційну статтю, в якій відзначалося:  «Нині, коли вже минули ті тяжкі часи і, хочемо вірити, минули назавше, коли Україна починає жити повним національним життям, природно, і наша видавнича продукція як найвиразніший покажчик того життя набирає небувало широкого масштабу. Щодень народжуються нові періодичні видання, повстають нові спеціальні видавництва, громадські та урядові установи видають книжки українською мовою, з’являється сила приватних – аматорських – видань. Побіч з тим засновуються нові і поширюють свою діяльність старі наші книгарні, полиці яких швидко наповнюються новою літературою і так само швидко порожніють з огляду на величезний рух рідної книжки до села, де неймовірною ходою розвивається національна свідомість». Тому, йдеться далі в статті, «є небезпека, що всякі спекулянти постараються використати момент і підсунути меншим братам незрячим замість справжньої літератури – макулатуру. Раніш бібліографічну роботу більш-менш регулярно виповняла загальна преса. Тепер же змушена висвітлювати найдокладніше питання життя політичного, що б’є таким повним джерелом, загальна преса просто не має місця і змоги в потрібній мірі виконувати це завдання… Товариство «Час», через заклади якого проходить майже все те, що є на нашому книжковому ринку, ухвалило взяти на себе завдання – заповнити цю щілину в бюджеті українського національного руху і приступає до видання спеціального літопису українського письменства. Товариство знає, що, беручи на себе таку нову й складну справу, воно на перших часах не зможе уникнути деяких помилок; отже сподівається, що склад тих письменників, які вже дали свою згоду бути постійними співробітниками «Книгаря», та доброзичливі вказівки читачів, допоможуть новому часопису виповнити поставлене перед ним новим життям поважне завдання» (В недавні передвоєнні часи… Книгарь. 1917. Ч1. С. 1-3). Журнал можна було придбати як у вільному продажу, так і передплатити. Щоправда, нестабільність у політичному й економічному житті негативно впливала на цінову вартість «Книгаря». Уже на самих початках відбулося вимушене підвищення ціни, про що одразу ж було оголошено на шпальтах часопису у третьому числі: «Нове підвищення цін на друкарську роботу примушує нас збільшити ціну на окрему книжку «Книгаря» з 85 копійок до одного рубля Одночасно контора просить п. п. передплатників, що заплатили до кінця року два р. передплати, дослати до 15 грудня ще один р.» Таким чином, до кінця 1917 року вартість одного числа зросла з 85 копійок до одного рубля, а передплати – з двох до трьох рублів.

Автура

До співпраці було залучено чимало представників прогресивно налаштованої української еліти. Скористаємось списком, наведеним Ярославом Дашкевичем у статті «Книгарь» – журнал епохи революції і контрреволюції» (Україна. Наука і культура. К. 1991. Вип. 25. С.32): літературні критики і літературознавці: Сергій Єфремов, Іларіон Свєнціцький, Андрій Ніковський, Павло Зайцев, Павло Богацький, Павло Филипович, Микола. Плевако, Михайло Могилянський, Юрій Меженко, Ієремія Айзеншток; письменники: Олександр Олесь, Михайло Івченко, Спиридон Черкасенко, Людмила. Старицька-Черняхівська; фольклорист Андрій Лобода; історики: Дмитро Дорошенко, Орест Левицький, Василь Данилевич, Андрій Яковлів, Вадим Модзалевський, Микола Сагарда, Володимир Міяковський, Петро Стебницький, Віктор Романовський, Осип Гермайзе, Костянтин. Лоський, Олександр Мицюк; мовознавці: Євген Тимченко, Всеволод Ганцов, Олекса Синявський; економісти: Микола Порш, Валентин Садовський; мистецтвознавці: Костянтин Широцький, Михайло Жук, Микола Бурачек, Федір Ернст; музикознавці: Олександр Кошиць, Лев Ревуцький; педагог Софія Русова тощо. Упродовж 1917-1920 років на сторінках журналу друкувалися близько 250 авторів (уже 1917 року, а вийшло лише чотири випуски, список дописувачів налічував 57 осіб).

Концепція «охайніше друкувати»

Журнал був невеликого формату – 14 х 20 сантиметрів. Весь матеріал друкувався двома колонками, кожна з яких окремо нумерувалася. У результаті стандартна сторінка часопису складалася з двох підсторінок. У кожному наступному числі нумерація не починалася заново, а продовжувалась й надалі аж до 1920 року: саме тоді вийшов строєний номер, де відлік вівся від першої сторінки. А до 1919 року загальна кількість сторінок сягала 2074. Хоча редакція «Книгаря» часто просила видавців «охайніше друкувати» книги, сам часопис своїм оформленням залишав бажати кращого. Друкувався на дешевому, низької якості сірому папері, ілюстрацій не було. Лише в декількох номерах уміщені фотографії, а саме: в №12-13 – Григорія Квітки-Основ’яненка, №17 – Симона Петлюри, №23-24 – Пантелеймона Куліша). Папір обкладинки майже не відрізнявся від решти сторінок. В основі оформлення обкладинки – ажурна рамка в стилі перших друкованих пам’яток, у центрі якої постать переписувача книг. Вище від нього – назва журналу «Книгарь. Літопис українського письменства». Нижче – порядковий рік видання (якщо 1917 рік – то перший, 1918 – другий, 1919  – третій, 1920 – четвертий), назва видавництва («Товариство «Час» у Київі»), рік виходу (1917 р., 1918 р., 1919 р., 1920 р.). Під рамкою вказувався порядковий номер журналу (число перше, число друге тощо), ціна одного примірника та місяць виходу. Всі написи зроблені не звичайним шрифтом, а в стилі шрифтів з українських першодруків. Траплялися помилки технічного характеру: нечіткий друк, залив фарбою тощо. Причин спрощеної матеріальної конструкції видання, як і недостатнього технічного редагування, на нашу думку, декілька.

Читайте також: Державний архів друку: як зберігають національне надбання

Про що писали

За структурою і змістом «Книгарь» був надзвичайно простим і водночас різноманітним. За задумом він мав бути суто книгознавчим, то цілком зрозуміло, що художніх творів тут немає, а містяться тільки критичні аналізи. Усі матеріали умовно можна поділити на три групи. До першої належать великі статті щодо тих чи інших літературних ювілеїв, із питань історії української книжки та бібліографії, історії української літератури, літературно-видавничих проєктів. Друга група – це розділ «Критика і бібліографія», в якому містились короткі критичні аналізи тих чи інших книг. Третю групу становлять рубрики «Літературне життя (Звістки та чутки)», «Видавнича хроніка», «Листування редакції», «Нові видання, надіслані до редакції «Книгаря», «Зміст журналів» та «Оповістки», об’єднані інформативною, а не аналітичною складовою матеріалів. Характерним є те, що інформацію про одну і ту ж книгу чи будь-який інший вид друкованої продукції можна було отримати одразу у кількох різних розділах. Спочатку вона з’являлася у «Літературному житті», де вказувалося, над чим працює той чи інший письменник чи науковець. Таке повідомлення не гарантувало ще друку книги, тому до назви рубрики додавалась підназва «Звістки та чутки». Коли книга уже готувалася до друку, то про це з’являлося повідомлення у рубриці «Видавнича хроніка». Якщо книга уже надходила у продаж, то у «Нових виданнях, надісланих до редакції «Книгаря» подавались остаточні її дані: повна назва, автор, місце і рік друку, обсяг та ціна. А вже пізніше у рубриці «Критика та бібліографія» проводився критичний аналіз друкованої продукції. Наприклад, у 16-му числі в рубриці «Літературне життя» повідомлялося: «Д. Загул віддав до друку другу книжку своїх поезій». Через деякий час у «Видавничій хроніці» зазначалося: «Видавництво «Сяйво» у Київі друкує першу книгу поезій О. Слісаренка «На березі Кастальському» і другу збірку поезій Д. Загула». У 20-му числі у рубриці «Нові видання, надіслані до редакції «Книгаря» подавались основні дані видрукованої книги: «Загул Д. – На грані. Поезії. В-во «Сяйво». Київ. 1919 р. Ст. 45 + 3 ненум. Ц. 12 грив. [1000]». Рецензія ж на неї містилася у 22-му числі в «Критиці та бібліографії» на сторінках 1494-1497 під № 956. Її автор – Юрій Меженко. Отже, редакція намагалася прослідковувати весь шлях українськомовної книги на різних стадіях: від задуму і аж до написання рецензії. Це давало можливість не тільки володіти оперативною інформацією, а й робити певні підрахунки, статистику, прогнози.

Тематичні рубрики

За роки існування часопису у ньому вміщені понад 130 великих критичних розвідок різних за тематичним спрямуванням. Микола Зеров у праці «В справі критично-бібліографічного журналу» (Бібліологічні вісті. 1925. №1/2. С.121), наводячи як приклад вдалої структури книгознавчого часопису, виділяє тут шість тематичних груп: статті до тих чи інших літературних ювілеїв; статті зі значних літературних появ; статті з теоретичних питань бібліографії; статті з історії української книжки; літературно-видавничі проєкти; статті з проблем оформлення та внутрішньої організації видань. Натомість Нінель Королевич та Леонід Лазебний поділяли ці матеріали на чотири тематичні групи: українська книга в історичному аспекті та її сучасний стан; мовознавчі статті; розвідки з питань бібліотечної справи та бібліографії; статті з проблем художньої літератури і літературної критики. Це ґрунтовні розвідки описово-аналітичного характеру, а також розгорнуті рецензії на надіслані книги.  Проте наймасовішою була друга група матеріалів – рецензії, об’єднані назвою «Критика і бібліографія». Їхній тематичний і жанровий діапазон був найрізноманітніший: історія, історичні оповідання, публіцистика, економіка, агітаційні видання, красне письменство (белєтристика), педагогіка і школа, видання для дітей, інформаційні видання, медицина, мистецтво, поезії, театр і п’єси, музика, релігія та церква, критичні розвідки, художні видання, українська преса (часописи), біографії, мовознавство, сільське господарство і ветеринарія, історія літератури, сатира і гумор, календарі, словники, етнографія. Більшість із них переходила із номера в номер, а деякі, як-от «Сатира і гумор», «Календарі», «Словники» з’являлися лише по одному разу. Хоча редакція пропагувала нову систему поділу друкованої продукції, так звану децимальну, за якої весь «обсяг людської духовної творчості поділяється на десять частин, ті в свою чергу – знову на 10 і так далі», (маємо на увазі статтю «Бібліографічна класифікація по децімальній системі», уміщену в 7 числі журналу на с. 370-374), сама ж користувалася простим поділом на жанри, за що неодноразово критикувалася. Тому у другому числі журналу у рубриці «Листування редакції» було подано спростування щодо цього проблемного питання: «З приводу першого числа нашого журнала ми маємо кілька запитань, чому в одділі Бібліографії «Книгарь» не додержує відомої десятичної системи поділу книжок. Перед випуском першого числа це питання було детально обмірковано, отже редакційний комітет визнав потрібним до якогось часу, поки українська книжкова продукція  не ступила цілком на європейський шлях, – ділити весь крит. бібл. матеріал на більше число розділів, беручи до уваги: 1) що у нас переважно видаються популярно-наукові книжки і 2) що наш читач звик вимагати певних родів літератури, як-от – «історичні оповідання», «п’єси для театру», «поезії» і т. п. Деякого часу і далі «Книгарь» додержуватиме цього поділу книжкового матеріалу». Рецензії були переважно невеликі за розміром (інколи – лише декілька речень, хоча й траплялися такі, які сягали сторінки-півтора) і, на думку Миколи Зерова, більше нагадували «рецензії-обговорення», а не «рецензії-анотації». Також журнал ніколи не друкував відгуків на книги, які не були опрацьовані фахівцями з числа співробітників. «… «Книгарь» не може містити випадкових статей і навіть рецензій на ті книжки, що  не віддані редакцією на розгляд», – значилося у журналі на своїх сторінках. Редакція, дбаючи про репутацію і ретельно добираючи фахівців із різних сфер, надсилала твори на рецензію лише тим, хто офіційно співпрацював із журналом, і якщо хтось із читачів написав рецензію на якусь книгу і хотів її опублікувати, така рецензія відхилялася редакцією. Всього ж за роки існування  у цьому розділі розглянули і прорецензовали 1097  книг.  Третю тематичну групу становлять рубрики: «Видавнича хроніка», «Літературне життя» (звістки та чутки), «Всячина», «Листування редакції», «Нові видання», «Зміст журналів», «Оповістки» тощо. У «Літературному житті» (Звістки та чутки) йшлося про літературні новинки, нові твори українських письменників. Наприклад, такий-то письменник закінчує чи працює над таким-то своїм твором або таке-то видавництво намірене видати таку-то книгу. Завдяки цьому читачі могли наперед зорієнтуватися, що нового має незабаром появитися, де буде друкуватись і де це все можна  придбати. До того ж рубрика не обмежувалася суто видавничими питаннями. Тут можна було дізнатись про ювілеї визначних людей, різноманітні конкурси, нагородження, нові книгарні, музеї. Всього налічується 263 повідомлення, хоча вони могли об’єднуватись, якщо стосувалися або одного автора, або мали друкуватись одним видавництвом. Їх можна поділити на п’ять груп: художня література, наукові видання, преса, видавництва та їх діяльність, інші новини культурного життя.  Рубрика «Видавнича хроніка» за своєю побудовою нагадувала «Літературне життя», оскільки дані, які у них подавались, часто доповнювали одні одних. Ми уже згадували вище книгу  Дмитра Загула «На грані». За весь час було уміщено 500 коротких повідомлень: такий-то видавець чи видавництво готує до друку, друкує чи вже видрукувало таку-то книгу такого-то автора  на таку тематику.  Їхня тематична палітра була широкою: інформація про вихід новинок друку різного спрямування, а також видання репродукцій художників, малюнків, листівок; повідомлення про заснування нових періодичних видань (інколи навіть закордонних) та видавництв; про проблеми сучасної практики книговидання; новини з культурного життя; некрологи.  У рубриці «Всячина» подавалися відомості з питань друкарського мистецтва. З’являлася вона на сторінках «Книгаря» лише двічі: у першому і другому числах. Стосувалася передусім видавців, оскільки в ній містилася корисна інформація технічного характеру.  Наступна рубрика «Листування редакції» не займала якогось чільного місця у «Книгарі». Загалом за два роки редакція лише 48 разів давала відповіді читачам на сторінках журналу. Цілком зрозуміло, що листування велося поза сторінками, чому знаходимо підтвердження: «Стокгольм. М. З. – Дуже просимо дати для журналу огляд видавничої продукції в формі статті на 150 – 200 рядків. Вам послано листа» (Книгарь. Ч. 4. С. 222), «Петербург. П. Смуткові. вашу пропозицію радо приймаємо. Подробиці листом» (Книгарь. Ч. 5. С. 291). Переважно тут давались стислі приватні відповіді на певні питання з літературного чи видавничого життя; звертання до видавців і видавництв із подякою чи певними пропозиціями: «Видавництву «Січ» та иншим. Роспочинаючи видання «Книгаря», Т – во «Час» іменно мало на меті, що в «Книгарі», як літопису українського письменства, буде даватись як найбільше інформації про діяльність, всі наміри і плани та біжучу роботу наших видавництв. В наші часи це тим більше важно, що такі відомості дадуть змогу видавництвам раціонально використати й свої сили, й свої кошти, більш диференціюватись і не видавати одночасно якогось одного твору. За присланий матеріял дякуємо: його уміщено в хроніці видавництв» (Книгарь. Ч. 1. С.42). Були послання письменникам і науковцям з проханням не надсилати будь-який неякісний матеріал, не замовлений редакцією, а також відповіді авторам щодо рецензій на їхні книги: «Б. Заклинському. Кам’янець-Под. Цілком зрозуміло, що коли хтось пише книжку, то він певен, що робить те найкраще, а якби міг, то зробив би ще краще. Зрозуміло також, що не всякий твір авторові щастить добре зробити. І ті дефекти, що будуть в роботі автора, одмічає критик-рецензент. Для чого те робиться, – мабуть, не годиться тлумачити людям, що пишуть і друкують свої книжки. Отож так рецензент-спеціаліст (до речі – автор підручника, ухваленого компетентним органом) зробив і з вашим твором. Того ж, чи ви мали потрібні для роботи матеріали, чи ні – рецензентові знати не треба, бо він пише про те, що бачить перед собою в друку, а не про те, що могло би бути з твору автора, коли б той мав більше матеріалів, знання, уміння і т. п.» (Книгарь. Ч. 12-13. С. 796). «Нові видання, надіслані до редакції «Книгаря» та «Періодичні видання, що надійшли до редакції часопису «Книгарь» склали рубрику «Нові надходження». Редакція журналу неодноразово зверталася до видавців з проханням надсилати свої видання для аналізу та обліку. За період з 1917 по 1920 роки отримали понад півтори тисячі книг, які прорецензували на сторінках часопису. Натомість повідомлення у цій рубриці містили стислі дані про книги: повна назва, автор, видавництво та його адреса, рік видання, кількість сторінок та ціна. Якогось поділу за тематикою тут не було, але для зручності усі надходження подавались у алфавітному порядку та нумерувались. Наприклад: «150. Кобилянська, О. – Юда. (Новела). Київ. В-во «Вернигора». 1917 рік Ст.16. Ціни не зазначено».  За подібним принципом поданий перелік отриманої періодики (загалом 85 чисел різних видань): повна назва, видавець, іноді – редактор, періодичність, число видання, місце друку, час виходу, передплатна та роздрібна ціна. Наприклад, «Українське Пасішництво». Український ілюстрований  Пасішницький часопис. Виходить 2 рази на місяць. Київ. Вересень. 1917 р. Передплата з 1 вересня до кінця року 1 карб. 50 коп. з  пересилкою». У  ««Змісті  журналів» було розглянули 40 номерів різних часописів («Вільна Українська Школа», «Комашня», «Кооперативна Зоря», «Літературно-Науковий Вісник», «Народня Справа», «Наше Життя», «Наше минуле», «Правник», «Сільський Гоподарь», «Україна», «Українська Кооперація», «Українські Медичні Вісти», «Універсальний Журнал», «Шлях», «Шляхи»). В повідомленнях вказувались назва часопису, рік та  місце видання,  його номер та редактор, розділи, а потім по порядку подавались назви усіх матеріалів, уміщених у поданому числі часопису, та їх автори. Наприклад:  «Українські Медичні Вісти». Двохтижневик ч.1. Київ. Зміст: Від редакції; О. В. Корчак-Чепурківський. Наші завдання часу; М. П. Нещадименко. Бактеріяльні м’ясні отруїння; О. Г. Черняхівський. Про наукову і популярну літературу на Україні; Є. І. Дяченко. Про перебудову хвершальської шкільної освіти на Україні; Справоздання з’їздів. Хроніка; Оповістки. Додаток: Проф. Заболотний – Лист до селян про народне здоровля» . Останніми у третій групі були «Оповістки», в яких зазначалося, які книги та журнали, де можна придбати, які періодичні видання передплатити, які нові книги вийшли. Інколи ці оголошення перегукувалися або й дублювали повідомлення в рубриках «Літературне життя» та «Видавнича хроніка»: «Товариство «Час» у Київі випустило з друку поезії Д. Загула «З зелених гір». Ціна 1 руб. 60 коп. Головний Склад: Крамна Комора Т-ва «Час». Київ, Володимирська, 42».

Замість підсумків

Отаким був «Книгарь». Упродовж усього виходу він намагався якнайповніше відповідати заявленим вимогам: допомогти читачеві зорієнтуватись у бурхливому книжковому морі, вирізняти якісну продукцію від друкованого «ширпотребу», вести облік видавничої продукції тощо. «Не дивлячись на всю неприховану рекламовість, щиро провінціальне просвітянство і безнадійно вбогий ідеологічний зміст, «Книгарь», як перший бібліографічний орган, відіграв значну роль вже тим, що зібрав численний фактичний матеріал, нотував, хоч і дуже далеко від будь-яких наукових метод, поточну книжкову продукцію […] був, безсумнівно, в історії української книги фактом великого значення», – згадував пізніше Юрій Меженко (Українська книжка часів Великої революції. К. 1928. С. 8). А Микола Зеров, аналізуючи у 1925 р. журнал «Нова книга», ставив йому у приклад «Книгарь» як такий, що найбільше відповідав своєму призначенню: «Українському читачеві потрібні єдиний критично-бібліографічний журнал, різноманітний, рухливий, недорогий, а значить – невеликий, – слід боятися через край солідного, нерухомого, раз на чотири місяці видаваного альманаху… Українському читачеві потрібний журнал, який би не тільки держав його в курсі книжкової продукції, але й проповідував йому нові книжки та видання» (Бібліологічні вісті. 1925. №1/2. С.121). Проте він став чужим для більшовицької ідеології. Остаточне встановлення радянської влади відбулося в грудні 1919 р. Посилилися процеси націоналізації та централізації видавничої справи, чому сприяло утворення у серпні 1920 року. Всеукраїнського державного видавництва (ВДВ) при Всеукраїнському центральному виконавчому комітеті. ВДВ керувало видавничою діяльністю всіх відомств, зокрема військових, кооперативних і громадських організацій. У вересні 1920 року додалась постанова Кооперативного комітету УСРР «Про об’єднання кооперативно-видавничої справи в республіці». Згідно з нею утворювалася Всеукраїнська спілка споживчих кооперативних організацій,  видавничій секції якої стали підпорядковуватися всі кооперативні книговидавництва – «Жизнь», «Криниця», «Союз», «Рух», «Дзвін», «Час». Як наслідок – спад кількості національної друкованої продукції у 1920-1921 років.  Період визвольних змагань українського народу за свою політичну і культурну незалежність на цьому завершився. Завершився й час виходу «Книгаря», щоб відновитися у наукових розвідках уже незалежної України і отримати свою вистраждану, але цілком заслужену оцінку діяльності на благо національної книги.