Ліберальна «Арка» під націоналістичним дахом

Без політики – нікуди

Видавцем (власником ліцензії) і, як було зазначено у вихідних даних, відповідальним редактором «Арки» був сьогодні майже нікому не відомий і забутий Василь Пасічняк. На той момент – 35-тилітній. Колишній студент факультету журналістики у Варшаві. Відомо, що його навчання оплачував станиславський греко-католицький єпископ Григорій Хомишин. Надалі – член ОУН, учасних похідних груп українських націоналістів на Схід. У Кропивницькому (тодішньому Кіровограді) був редактором легальної міської газети «Український голос». Був заарештований нацистами і до кінця війни перебував в концтаборі «Аушвіц» на території Польщі. 1945 року виходить з кацету – так тоді називали концтабори – і включається в громадське і журналістське життя переміщених осіб-діпістів (від DP – displaced person). 

Як редактор-видавець тижневика «Українська трибуна» Пасічняк і стає формальним видавцем і «Арки». Тут треба пояснити, навіщо була потрібна ця «прокладка» у вигляді іншого видання. Слово літературному критику і мовознавцеві Юрію Шевельову

«Видати щось тоді, особливо газету чи журнал, можна було лише діставши на це дозвіл цієї [американської військової] влади. Бо окупанти не бажали допустити, після недавнього розгрому нацистської Німеччини, жадних видань пронацистського характеру. Демократія стверджувала своє існування диктаторськими заходами. І вона воліла мати справу тільки з партіями, бо ті мали свої політичні програми на папері, і було легко їх перевірити і або схвалити або заборонити. Літературні організації такої політичної чорним по білому плятформи не мали». 

МУР був позапартійним і не мав наміру бути «чиїмсь», але реалії змушували обрати «менше лихо». Тут зударились, як пише Шевельов, дві концепції – його («ми тим стоїмо поза і понад усіма партіями, що співпрацюємо з усіма рівною мірою, друкуємося у всіх газетах, але не сповідуючи програми жадної з них») і голови об’єднання Уласа Самчука («ми над партіями, вони для нас не існують, ми з ними нічого спільного не маємо»). Друга позиція була наче й правильніша, але малореалістична і в умовах цензури – смертельна, жодне число видання МУРу за таких позицій просто не побачило б світ. 

Отже, письменники вимушено мали йти на поклін до політиків. Це зараз вони байдужі до літераторів і навіть не намагаються зібрати під своє крило найкращих з них, але в умовах таборів DP інакше не могло бути. Всі змагались за вплив на все і всіх. 

Кожне з політичних середовищ творило навколо себе мережу організацій – молодіжних, жіночих, творчих. Приміром, Українська революційно-демократична партія, так звані «багрянівці» (від імені свого лідера Івана Багряного), взяли на себе видання Альманаху МУРу. Бандерівці (тоді – Закордонні Частини ОУН) видали два числа відновленого на чужині «Літературно-наукового вісника». ОУН (мельниківська) дала світло місячнику культури і суспільного життя «Орлик».

У дівоцтві – «Грань»

А що ж «Арка»? Спершу народилась ідея літературно-мистецького журналу «Грань», який погодились видавати націоналісти, яких Шевельов називає «реформованими (демократизованими)». 

Мова про де-юре бандерівське середовище, в якому в цей час тривали складні внутрішні процеси. Частина тяжіла до авторитарних тенденцій, частина – до засад ІІІ Великого Збору ОУН і традицій Української Головної Визвольної Ради – своєрідного парламенту воюючої України. У 1940-х ОУН мала у Мюнхені свій друкований орган – тижневик «Українська Трибуна». Куратором літературного журналу з боку ОУН був Іван Вовчук – «харків’янин і людина світлої думки (і довгої чорної бороди)». 

Брама в Європу

Новостворений часопис став «додатком» до націоналістичного офіціозу. Партійці запропонували до складу редакції двох «своїх» – поетів Богдана Нижанківського та Зенона Тарнавського. Решта – були членами МУРу: Шевельов (він тоді підписував літературні твори як Юрій Шерех, а офіційні документи – Юрій Шерех-Ткачук або й Гр. Ткачук), Віктор Петров (Бер, В. Домонтович) і Юрій Косач. Мистецьке оформлення здійснював Яків Гніздовський. Зірковий склад. 

Реальним редактором перших чисел був літератор, науковець і, як потім з’ясувалося, агент НКВД ще, очевидно, з 1920-х рр. Петров. Ця його невидима приятелям і колегам іпостась, очевидно, не могла не позначатись на діяльності в МУРі і «Арці». Але брак документів про це не дозволяє розвернути цей сюжет. 

В’ячеслав Брюховецький видав тритомове видання текстів Петрова (В. Домонтовича). На думку літературознавця, навряд чи з європейської інтелектуальної еліти XX століття можна ще когось назвати, хто б мав такі різнопланові наукові зацікавлення – літературознавство, етнографія, фольклористика, філософія, естетика, мовознавство, археологія, історіософія, етнологія, соціологія, демографія, антропологія, теологія тощо. Ну, і нарешті – розвідницька служба Москві до, під час і після Другої світової. 

18 квітня 1949 року Петров зникає в Німеччині безвісти. В газетах виходять некрологи… І тільки через роки стає відомо, що він повернувся в СРСР, працював у Москві до 1956 року, а потім – до смерті – плідно у Києві в системі Академії Наук. 

Повертаємось до наших журнальних справ. Уїдливий Шевельов єдиний, хто залишив спогади про редколегію, тому залишається цитувати його, хоч би якими суб’єктивними його репліки не були. Пише, що Петров, до слова – кандидат № 1 на головреда, і Косач були неперебірливі щодо складу редакції і політики видання. Перший наче висував як своє гасло «мені все одно, де друкуватися, хоч на паркані», а другий – «завжди був нічий і всіх». 

Дискусії часто були бурхливими. А оскільки члени редакції проживали в різних таборах переміщених осіб, то всі емоції покладено на папір листів. Читати все це захопливо. 

Знову Шевельов: «Вирішальна розмова [про журнал] відбулася вночі після закінчення ІІ (ульмського) з’їзду МУРу 16 березня 1947 р. Крім мене, був ще Косач. Самчук поставив умову, до якої пристав і Косач, поставити ультиматум «Грані» (тоді так говорилося) за такими пунктами: аполітичність журналу, співпраця з МУРом як цілістю, наше право вето – і подорож кого-небудь з приводу партійних кіл до Самчука із заявою про прийняття цих умов… Не всім у МУРі сподобався цей компроміс. Реакції варіювали від мовчазного ухилення від дії, – приміром, Домонтович (який і не ульмський з’їзд не показувався – він ніколи не любив брати участь у всіх випадках, де вимагалася чітка позиція за чи проти), до голосного протесту Юрія Лавріненка, який заявив без застережень мені, що я продався за гроші, і кричав про це на всіх перехрестях…». 

28 березня Самчук поїхав до Мюнхена, де перебувала редакція «Української Трибуни». Зупинявся у Шереха «та його чудової мами Варвари». Про все домовився – і про головне – видання журналу. І про дрібниці – передмову (Шевельов її називав «фартушком») до першого числа. «Завішання зброї, культ-альянс… Уважаю це за свій дипломатичний успіх». 

Не вдалося знайти джерело, яке б прояснило – на якому етапі ідея про «Грань» зникає, а з’являється «Арка». Назва, треба визнати, вдала й символізувала вихід у світову культуру, знову ж таки, за словами Шевельова. Візуальне ж рішення – за мотивами брами Заборовського (колись парадного, бо митрополичого входу до Софійського собору), яке стилізував і графічно виконав Яків Гніздовський.

Справи редакційні

І ще одна розлога цитата з Шевельова, з якої стає зрозуміло невидимі світові обставини співжиття під одним редакційним дахом талановитих авторів і редакторів: 

«Фактичний стан речей у редакції був одразу виразний. Косач діставав якусь копійчину за своє ім’я в складі редакції і нічого не робив. Домонтович виголосив радикальну програму про те, що редакція може робити з рукописами, що хоче, а автори, коли схочуть, можуть потім протестувати post factum, ніхто на це не звертатиме уваги, після чого він теж нічого не робив. Тарнавський засипав своїми матеріялами, на жаль, не дуже високої якости, але скорявся, коли їх браковано. Нижанківський обмежувався на вміщенні своїх віршів. Фактичним редактором став я, але не треба було багато часу на те, щоб побачити, що ця редакція нежиттєздатна». 

В грудні 1947-го Шевельов опинився в лікарні зі струсом мозку внаслідок падіння на вулиці («мабуть, у наслідок недоживлення»). До нього у палату прийшов поет, коректор «Української трибуни» (і у майбутньому засновник оригінального видавництва «На горі») Ігор Костецький і попередив, що незабаром будуть гінці від «партійців»-видавців, які проситимуть взятися за редагування журналу. 

За ним прийшов секретар редакції Микола Глобенко (Оглоблин) і запитав, чи може до лікарні прибути весь провід газети – «щоб я міг продиктувати їм свої вимоги». 

За тим «прибіг» Пасічняк – формальний видавець часопису, заявив – «що всі інші не мають значення, а радитись я мушу з ним, а він мене знає і і всі мої вимоги приймає наперед». 

Відтак прийшла череда офіційної делегації – Петро Балей (екс-в’язень «Аушвіцу», письменник) і вже знайомі нам Вовчук і Глобенко. Наслідком цього руху стало фактичне призначення на посаду головреда «Арки» Юрія Шевельова. Він став, за власним іронічним висловом,  «малим самодержцем». 

Ця «революція» мала результати. Починаючи з числа 1(7) за січень 1948 р. журнал перестав називатись додатком до партійно-націоналістичної «Української трибуни», а де-факто виданням Мистецького Українського Руху. Втім, формальним видавцем видавництво «УТ» лишається. 

Тема політичного тиску і можливі проблеми, пов’язані з цим – вічна тема в листуванні Шевельова і голови МУРу Самчука. Останній, розуміючи, що редактор буде опиратись будь-яким нефаховим впливам, розмірковує – що буде, «коли справу фінансуватимуть люди з «блискучого відокремлення» (визначення Зенона Пеленського – так у тодішній полеміці називали бандерівців).

Самчук застерігає: «За їх незломним переконанням, не тільки журнал, але й весь МУР, повинен стати лише прибудівкою їх політичної групи під командою, навіть незнаних нам осіб, які заховують своє інкоґніто під претекстом, розуміється, політичної конспірації. Для мене така ситуація «співробітництва» видається не сприятливою, але трохи іншу думку має на це Шерех. Він думає, що головне це не їх наміри, а сам журнал… Я готов був з таким розрахунком погодитися, але я також знаю, що той «хтось», в ролі «політрука» захоче не лишень почувати себе власником, але й захоче втручатися в справи, в яких він не розуміється і бути цензором у найдрібніших справах». 

Попри видалення з редакції «конфліктогенних» стосунки в колективі залишались специфічними. Приміром, одного разу Шевельов нагадав Нижанківському про поезії Леоніда Лимана, які мали бути в редакційному портфелі. Той сказав, що оскільки автор десь тицьнув шкідливу, на його думку, критику «Арки» і назвав його «сволоччю», то нема йому місця на шпальтах часопису. У черговій розмові з партійним «начальством» Шевельов зажадав і домігся виведення Нижанківського з посади секретаря редакції. Що і було зроблено – цю позицію посів поет Яр Славутич, а Лиман натомість став постійним співробітником.

Що всередині?

Шевельов намагався забезпечити у «Арці» все багатоманіття літератури повоєнної еміграції – «від експериментів Костецького до традиціоналізму Самчука», сучасне мистецьке життя Заходу – кіно, театр, музику. Виходило не відразу. Редактор був незадоволений собою. Ще перед виходом першого числа написав Самчуку – «цими днями вилізе в світ… сподіваюся, що від третього числа буде краще». 

За одинадцять чисел на сторінках журналу було вміщено твори майже 100 авторів, серед яких Богдан-Ігор Антонич, Микола Зеров, Володимир Свідзинський, Євген Маланюк, Едвард Козак, Катря Гриневичева, Юрій Клен, Леонід Мосендз, Богдан Кравців,  Юрій Яновський, Тодось Осьмачка, Докія Гуменна. Частину псевдонімів наразі розкрити не вдалося. 

Ілюстративний ряд – це роботи Олекси Новаківського, Олександра Архипенка, Миколи Бутовича, Святослава Гординського, Михайла Мороза, Сергія Литвиненка, світових класиків – Модільяні, Родена, Ботічеллі тощо. 

Критика, полеміка

В УВАН у США (принагідно дякую професорці Тамарі Скрипці за надані матеріали) зберігається лист одного з читачів, який зашифрував себе як «М. Ол-ів». Надсилаючи Шевельову критичний розбір журналу, він наголосив, що не торкатиметься змісту перших шести номерів – «як твору колективного (колегіяльна редакція), а тому приреченого цим самим фактом на певну анонімовість, збірність його характеру, так би мовити, магазиновість змісту». 

Дописувач окремо зупиняється на ідеї та символізмі знаку та назви журналу «Арка». Він вловив задум Гніздовського й оцінює їх як «переддверря до золотої брами Софії». Відтак задається екзистенційним питанням – «а далі?» До св. Софії чи до Хорса?… Чи така генеральна проєкція редагованої Вами «Арки»?… А чи, може, як кому подобається – і туди, і туди. Зміст і загальна композиція ч.1 «Арки» мимоволі насуває останню думку – кому і куди подобається, як покійний Глібов в відомій байці сказав «треба всюди приятеля мати, бо не знаєм що по смерти буде: чи у пеклі, чи у раю». 

Невідомо як Шевельов поставився до такої критики, але лист зберіг. 

Взагалі читати листування діпістів – це і сміх, і сльози. Це був час тотальної й нищівної полеміки (саркастичний Шерех – «не можу бачити, як під маркою МУРу виходить додаток до «Голосу Полтавщини» чи листок Плугу»), але між тим приклади високого гуманізму. Як-от пише Григорій Подоляк (Костюк) Шевельову: «Якби Ви коли-небудь зуміли сюди [місто Оффенбах у землі Гессен] приїхати, то ми би Вам тут трохи харчів подарували». 

У травні 1948 року між Шевельовим і Самчуком, а також між Шевельовим і Костюком відбувається листування, з якого стає зрозуміло – члену МУРу Юрій Лавріненко (Дивнич), майбутній упорядник антології «Розстріляне Відродження», марить видавати свій журнал. 

Шевельов наголошує, що не має наміру сперечатись і на першу ж вимогу просто відійде від журналу, який «забирає стільки сил і часу, що я довго не витримаю». Також висловлює здивування, що організація під назвою «Мистецький Український Рух» видаватиме часопис зі статтями на політичні та економічні теми, але не містить художніх творів. А саме це було в прожекті Лавріненка. 

З листа Шевельова до Григорія Костюка: 

«Те, що сталося з Юрком, мене ані трохи не дивує, хоч, звичайно, і прикро, що люди, які могли б бути корисні для нашої культури, занімаються будуванням карткових домислів. Це цілком нормальна в обставинах еміґрації хвороба, яка називається «гра в політику і партієтворення». Якщо бути одвертим, Ви захворіли на неї давніше, а що вона у Вас не проявлялася в таких різних формах, то це почасти пояснюється Вашим спокійним темпераментом, а почасти тим, що у Вас не зіпсований шлунок, як у Юрка, що завжди позначається нападами то меланхолії, то надзвичайної аґресивности… Що ж до його нападу на «Арку», то я думаю, що з того буде тільки користь… Я написав відповідь на ту рецензію, і якщо з цього вийде полеміка, то вона тільки правитиме за рекламу для «Арки». Одне слово, не копай іншому яму, бо сам у неї втрапиш. Не дивлюся я безнадійно і на спроби Юрка. Трошки він пошаліє, потім опиниться коло розбитого корита і – дасть Бог – порозумнішає. Єдине, що мені шкода, що він начисто відмовився співпрацювати в «Арці». І ще одну річ він може зробити, яка справді розвалить МУР, — заснувати контр-«Арку». Ну, побачимо». 

Крок убік. І Лавріненко це зробив. Щоправда, тоді, коли «Арка» вже не виходила. На початку 1948 року він разом з Іваном Кошелівцем видав перше й (як виявилося, єдине) число квартальника громадсько-політичної і культурної тематики «Сучасник». Попри намагання, журнал не «вистрілив» і залишився артефактом амбіцій та егоїзму його ідеолога.

Попрощатись не вдалося

Натомість реформована «Арка» мала успіх у читача, але вона не змогла пережити валютну реформу в Німеччині. Грошей ні в кого не стало. Уявіть, спершу влада поміняла кожному обивателю лише по 40 марок (для порівняння – один номер «Арки» коштував 6 дойчемарок!). Не було можливості розвитку. П’яте, останнє, як потім виявилося, число затрималося на кілька місяців. А шосте – «майже зовсім готове редакційно» так ніколи і не потрапило до друкарні. 

На жаль, в Архіві-музеї ім. Д. Антоновича УВАН у США у Нью-Йорку, де зберігається архів МУРу (#60) і персональні справи багатьох його членів, не вдалося знайти проспекту оцього втраченого числа № 6. 

Зберігся тільки лист Шереха до «хвальної дирекції», тобто видавців «Української трибуни» від 14 липня 1948 року, де він визнає існування матеріальних проблем видавництва, але висловлює думку, що кошти, вкладені у це шосте і, наголошено, останнє число повернуться. Мовляв, «не обірвати видання безмовно, а гідно закінчити його». 

Редактор пише, що він готовий закінчити роботу без винагороди. Йшлося лише про папір і друк. Щобільше, популярний тоді в таборах DP театр Володимира Блавацького був готовий дати виставу, збір від якої пішов би на покриття витрат на останнє число «Арки». Але, на жаль, переконати оунівців не вдалося. 

І ще один проєкт не був зреалізований. Наприкінці існування журналу виникли проблеми з ліцензією. «Українська Трибуна» перестала виходити, а, отже, «зависла» і «Арка». Шевельов звернувся до видавця як певний компроміс і з метою інформування «інтелігентних кіл української еміграції» видати одноразову газету «Хорс», бо це видання мало відповідну ліцензію. 

Кінець неодмінно мав настати. Крім фінансових причин – ще й тому, що еміграція «кинулася врозтіч, до заокеання». У кінці 1940-х табори DP поступово ліквідовують і втікачі з соціалістичного раю правдами й неправдами переконують американських, британських, канадських, австралійських імміграційних чиновників і здобувають візи. Перебувати в Німеччині далі було безперспективно. І тим більше в цих умовах не міг довго жити і міцно стояти на ногах інтелектуальний часопис. Шевельов сумно зітхає – «все це було танцем мошки у сонячному промені». 

Постійний адресат Шевельова цих років Григорій Костюк не раз повертається в листах до теми еміграції з Європи. 

«Хочу записатись десь до Австралії, до Тунісу, до Венецуелі, до чорта в зуби, аби нарешті виїхати з цього безпросвітно[го] ґетта снобів. Для того зараз вчу (з великими труднощами) англійську, ткацтво. Бо мушу або посуду мити, або десь ткачем працювати. Це не так важко і не так брудно… Що у Вас нового в справі виїзду? Мусите старатися зараз тільки до Америки. При цій ситуації Вам нема ніякої рації в якусь Арґентіну чи Бразилію забиратися. В раби Ви не надаєтесь, а вчених там не потребують». 

***

У другій половині 1940-х років «діпістською» політичною еміграцією у повоєнних Німеччині, Австрії, Італії, Бельгії та Франції було видано понад тисячу найменувань книжок і не менше півтисячі найменувань газет, журналів і альманахів. 

Лариса Головата у довіднику «Літературно-мистецька періодика і збірники української европейської еміґрації другої половини 1940-х років» (Торонто-Львів, 2019) подає інформацію про 30 таких назв. 

Зокрема, у 1946-1948 роках побачили світ шість видань, повністю або частково впорядкованих під егідою МУРу. Серед них і «Арка». І якщо альманах МУРу і «Хорс» вийшли одним числом, збірники «Мистецький український рух» – трьома, то «Арка» виходила найдовше, але й вона трохи менше ніж рік.