«Наша культура» – місячник української культури й науки в екзилі

Осібний журнал за змістом і долею

В історії української культури в цілому і національної журналістики зокрема щомісячний науково-популярний журнал «Наша Культура» посідає осібне місце. Для такого твердження є кілька аргументів. 

Передусім це було перше і єдине видання, присвячене науковому висвітленню питань духовної та матеріальної культури українців крізь призму різних гуманітарних наук, зокрема історико-філологічних і дотичних до них. 

По-друге, редакційна політика була позбавлена будь-якого нальоту партійності, політичної заангажованості, спонсорської залежності, оскільки видання творилося у вільному західному світі й існувало коштом передплатників і жертводавців з-поміж небайдужого українства; засадничим у редакційній програмі були принципи наукової об’єктивності й  історичної правди.

По-третє, зазвичай наукові журнали засновують різні уповноважені наукові установи та організації; у цьому ж випадку за цю специфічну справу взялася приватна особа, але вже добре знана в громаді – учений-філолог і богослов, редактор і видавець,  державний, громадський і релігійний діяч Іван Огієнко (митрополит Іларіон), а коло авторів складалося чи не з усього квіту української інтелігенції, розкиданого в західному світі. 

По-четверте, попри науковий характер, редакція журналу від початку орієнтувалася не на вузьке коло спеціалістів-дослідників, а на особливу читацьку аудиторію, від якої залежали захист і репрезентація цієї культури в чужомовному світі, – на різні прошарки української інтелігенції.  

Передумови постання

Для заснування на теренах Польщі у міжвоєнний період першого в історії національної журналістики українського за мовою і духом культурологічного періодичного видання складалися об’єктивні й суб’єктивні причини. 

З’ясуємо на початку об’єктивні причини.             

Після поразки Визвольних змагань українського народу 1917-1921 років у вимушеній еміграції за західними кордонами України опинилися сотні тисяч українців. За соціальними верствами цю хвилю втікачів склала  здебільше та національно свідома частина українства, яка не бачила свого завтрашнього місця в системі головних житейських цінностей, що їх брутально насаджувала на рідних теренах привнесена з Москви комуно-більшовицька влада. Це передусім просвітні, громадські, політичні, військові діячі, науковці, письменники, вояки армії УНР. Зазвичай зі своїми родинами, сім’ями. Отож, різні прошарки української інтелігенції. Але переважно вони були без системної, глибокої освіти, почасти з світоглядним хаосом і відсутністю орієнтирів.

Українська еміграція в Польщі була особливо численною. Лише упродовж 1918-1919 років через табори для полонених та інтернованих на території Польщі пройшло понад сто тисяч українців. Це і вояки УНР та ЗУНР, й інтерновані цивільні мешканці, які тікали від більшовиків із Галичини та Волині. Під час спільної боротьби українців і поляків проти Росії на території Польщі опинилося ще приблизно 35 тисяч українців. За сприяння польського уряду в цій країні отримав прихисток екзильний уряд УНР, науковий інститут у Варшаві. З облаштуванням таборів української політичної еміграції тут започатковується пресо-  і книговидавничий рух. Так у таборі Ланцут упродовж кількох місяців виходив український тижневик «Наша Зоря».  

Драматичні обставини особистої долі професора Івана Огієнка вплинули на заснування самого часопису.  У вересні 1922 року через незгоду з підписанням цим урядом кабальної, на його думку, угоди про передачу Галичини Польщі він із власної  ініціативи полишає обов’язки  міністра віровизнань уряду УНР в екзилі. Зупиняється у Львові й звідти пише листи до академії наук радянської України з бажанням повернутися до Києва та закінчити розпочаті в Кам’янці-Подільському наукові проєкти. Не отримавши з Києва відповіді й бувши не витребуваним у Львові, він шукає викладацьку і наукову  роботу у Варшаві. Лише в березні 1926 року сенат Варшавського університету підписує з ним контакт на посаду професора катедри староцерковнослов’янської філології богословського факультету. Втім, це  тривало недовго – близько п’яти років.

З посиленням у Польщі  антиукраїнських настроїв, уряд цієї країни дає вказівку адміністрації університету звільнити з професорської посади Огієнка без попередження. Як згодом з’ясувалося, «за спротив полонізації українських студентів». Залишившись фактично без засобів до існування (а на руках у нього були хвора дружина і троє не влаштованих дітей), професор відважується на відчайдушне рішення: створити в Польщі українське за духом і мовою друків видавництво з промовистою, глибинною назвою – «Наша культура». На ту пору вчений і активний державотворець все ще був одержимими ідеєю повернення Української Народної Республіки на береги Дніпра. Для цього, на його думку, слід було плекати на чужині будівничих нової України.

Ідею із заснуванням власного видавництва «Наша Культура» Іван Огієнко втілив 1933 року, відразу започаткувавши видання при ньому щомісячника «Рідна Мова». А через два роки опісля гаряче взявся за новий проєкт – щомісячний журнал «Наша «Культура».

Редакційна політика 

Від кінця 1934 і до початку 1935 років на шпальтах низки українськомовних газет та журналів Західної Європи й Америки під гаслом «Сила нації – в силі її культури» з’явилося рекламне повідомлення про заснування у Варшаві під орудою головного редактора і видавця професора Івана Огієнка  нового науково-літературного місячника «Наша Культура».       

В анонсі новинки подавалася коротка програма нового часопису. У ній шість пунктів:

1. Наукові й науково-популярні статті зі всіх ділянок  духовної й матеріальної культури українців: література, історія, історія церкви,  мистецтво, богослів’я, мовознавство, етнографія, право, археологія, палеографія, педагогіка, архітектура, етнографія, театр, музика, філософія й т. ін.; 

2. Літературні твори письменників і поетів.

3. Спомини з нашого недавнього минулого.

4. Критичні огляди наукових і літературних творів.

5. Бібліографія літературних і наукових новин.

6. Провідні статті супроводжуються ілюстраціями. 

Обґрунтуванню й уточненню редакційної програми нового українського часопису на чужині присвячені кілька передових статей, які згодом з’являться в журналі і які належатимуть перу засновника й редактора. Це передусім «Національна освіта й наші завдання» (число 1 за 1935 року), «Творімо українську культуру всіма силами нації» (число 6 за 1935 року), «Створімо вільний науковий журнал» (число 1 за 1936 рік).     

Розуміючи, що зазначений вище перелік проблематики є всеохопним і дещо розмитим, редактор у цих своєрідних передових уточнює: давати лише те, що має стосунок до нашої матеріальної й духовної культури, що конче потрібне  для  національної освіти й культури, для їхнього глибокого зрозуміння, для вироблення широкого національного світогляду, як основи духовно здорової людини.  

Конкретизувалася й заявлена теза щодо наукового напрямку. Ця науковість, підкреслює редактор, матиме осібний характер. Зазвичай суто наукові журнали розраховані на вузьке коло читачів – лише фахівців, тому і виклад матеріалу там сухий, зі специфічною науковою термінологією. В цьому ж проєкті передбачалося подавати такий матеріал, який конечно потрібний і написаний буде у цікавий формі, доступній для цілої нашої інтелігенції. 

Кого мав на увазі І. Огієнко під поняттям «ціла наша інтелігенція»? 

Це передусім учитель, професор, священник, адвокат, суддя, інженер, лікар, кооператор, працівник пера, інтелігентна жінка. Саме цю категорію української еміграції мала об’єднати, духовно збагатити й заохотити до праці  на просвітницькому полі варшавська «Наша Культура». Саме таким майбутнім читачам і передплатникам адресувалися ці слова засновника журналу: «Мусимо перетворити нашу інтелігенцію  в національно свідомий моноліт, бо це найскоріше зміцнить і загартує цілий наш народ. Мусимо працювати, не покладаючи рук, над зростом духовної культури нашої інтелігенції, як основи духовної міці народу. Коло цієї праці стоїть сьогодні національна  наша церква, преса, театри й т. ін., мусить стати до неї й наша наука». 

Варто виділити засадничу підвалину, на якій базувала вся тональність змістової палітри «Нашої Культури». Ідеться про запровадження цією редакцією принципових засад наукової й журналістської етики, яких мали дотримуватися усі вчені, що виходили зі своїми публікаціями на шпальти журналу. Суть таких правил розкривається в цих словах редактора Огієнка зі статті «Творімо українську культуру всіма силами нації»: «Найсуворіша наукова етика мусить обов’язувати всіх правдивих учених. Вільно критикувати  кожну працю, коли чуєшся до того на силах і  маєш на те наукове покликання, але не вільно не шанувати  чужої думки, хоч би й відмінної від твоєї,  а ще гірше – не шанувати автора тієї  думки. І вже зовсім не пристало вченому зводити в критиці свої особисті прорахунки. Для «Нашої Культури» це основні етичні наукові засади, яких вона тримається й від яких не відступить». 

Така вимога не була випадково. З прискіпливого аналізу діаспорної періодики зримо випливає одна з причин явища, яке отримало назву  «газетно-журнальні війни». Після тривалих років вимушеного мовчання під різними окупаційними режимами українська преса, отримавши вільні умови розвитку на теренах країн сталої демократії вільного західного світу, не зуміла сповна скористатися цією демократією, пішла на поступки окремих груп, які використовували силу друкованого слова в корисливих цілях. Таке надуживання друкованого слова створювало гарну нагоду для розчарування і критики українців чужинцями. І це тонко відчував Огієнко.  

Дбаючи про безумовний авторитет нового видання серед читацького загалу, повноту й глибину охоплення заявленої тематики, видавець найперше  залучив до редакційної колегії авторитетних українських учених та громадсько-політичних діячів, які опинилися в різних країнах нового поселення, які мали при собі багато праць, а ще більше – творчих задумів, оприлюднювати які, втім, не було де. 

У низці архівних колекцій Івана Огієнка, розкиданих у різних країнах світу, авторові цих рядків вдалося відшукати копії відправлених на конкретні адреси різних персоналій листи-запрошення з пропозицією співпраці на ниві творення нового журналу. Проєкт узагальненого складу редакційно-наукової колегії за окремими науковими напрямками й конкретними фахівцями віднаходимо в одному з листів у Львів до Юрій. Пеленського: історія літератури (проф-ри Кирило Студинський, Олександр Колесса, Леонід  Білецький); історія (проф.-ри Дмитро Дорошенко, Мирон Кордуба, Іван Крип’якевич); етнографія (проф. Філарет Колесса); історія літератури (проф. Дмитро Антонович); мистецтво (д-р Володимир Січинський); філософія (д-ри Володимир Залозецький, Дмитро Чижевський); мовознавство (проф.-ри Іван Зілинський, Іван Панькевич); палеографія й музейництво (проф. Іларіон Свенціцький); націологія (д-р Ольгерд Бочковський); право (проф.  Степан Шелухин); політекономія (проф. О. Мицик); красне письменство (поети й прозаїки Олександр Олесь, Богдан Лепкий, Спирилон Черкасенко, Юрій Липа,  Євген Маланюк); бібліографія (маг. Євген Пеленський, ред. Петро Зленко); археологія (д-р Пастернак). На полі цього листа рукою Є. Пеленського дописано: «Включити  до складу редколегії ще М. Возняка, В. Щурата, В. Сімовича, В. Щербаківського». 

Більшість із тих потенційних авторів і рецензентів, до кого редактор звертався персонально, відгукнулися листами, в яких теплими словами вітали знаного колегу з вельми актуальним почином, по-товариському його підбадьорювали та висловлювали готовність до активної співпраці. Одну з розлогих добірок відгуків головних діячів української науки, культури та політики на еміграції редакція «Нашої Культури» вмістила в числі 4 за 1935 рік.  

За цією добіркою можна легко встановити місця розпорошення квіту української еміграції другої хвилі, що незабаром стали авторами журналу: Прага, Берлін, Нью-Йорк, Вінніпег, Галле, Кимполунг, Трентон,  Перемишль, Сянік, Горні Черношиці. Варто виділити бодай два листи від чолових діячів українського відродження того часу.

Від Митрополита Андрея Шептицького зі Львова:

«Робите мені велику честь, запрошуючи до співучасти в «Нашій Культурі». Буду старатися по можности відповісти Вашому бажанню. Предмет такий інтересний, що загострює цікавість і пробуджує охоту писати. Я вже віддавна й до «Рідної Мови» маю намір написати на Ваше запрошення. Прийміть вислови найщирішої поваги. 13. 04. 1935».  

Від гетьмана Павла Скоропадського з Берліна:

«Всією душею співчуваю Вашому бажанню видавати науковий місячник «Наша Культура». Я певен, що за Вашою редакцією цей місячник  буде тим, що так потрібне всім нам, українцям, – висококультурним органом, який буде поглиблювати наше знання в усіх ділянках українознавства. Відносячися з великим поважанням до всього того, що досі зробила наша провідна інтелігенція, не можу не висловити Вам свого погляду, що в смислі поглиблення в українських масах здорової державницької ідеї зроблено мало. Мало зроблено для того, щоб виховати мужній характер у  нашім народі. Мало плекалося  поваги до військовости. Глибоко вірю, що Ви в своєму висококультурному виданні будете сіяти ці, нам українцям, так потрібні ідеї… 6.04.1935». 

Вимоги до рукописів 

Певний час редакція розглядала всі рукописи, які надходили від різних дописувачів самопливом, але відповідала лише на ті, де були додані марки  для зворотного конверта. Пізніше, уже в канадський період, були вироблені певні вимоги, яких мали дотримуватися автори. Про це, зокрема, йдеться в повідомленні «Від редакції й адміністрації «Нашої Культури» у 3-му числі за 1953 рік: «Рукописи, які подаються до друку в НК, мають бути надруковані на писальній машині, тільки з одного боку листа, і не густо (через два рядки). Коли ж стаття писана рукою, то письмо мусить бути конче чітке. Кожна стаття мусить бути підписана, з поданням адреси автора». 

Візуальна мова видань: від обкладинок до друку 

Перше число «Нашої Культури» з’явилося у світ у квітні 1935 року.

Яким воно постало перед читачами? 

Тут доцільно виділити  кілька відмітних від інших видань української діаспори типологічних характеристик «Нашої Культури».  

Обкладинка 

Засновник надавав великого значення «обличчю» нового журналу. Тому й замовив виготовлення обкладинки визначному графіку і граверу Миколі Бутовичу. Бувши емігрантом із Полтавщини, цей обдарований митець не загубився на міжвоєнних дорогах еміграції. Після закінчення студій у Лепцигській художній академії він виробляв свій осібний мистецький «почерк» у Празі й до цього завдання поставився з особливим пієтетом. Обкладинка вийшла простою й скромною, водночас промовистою своїми деталями й відповідністю національній традиції рукописання та книгодрукування. На це, до речі,  відразу звернули увагу і читачі, і фахівці. 

Композицію двоколірної рамки склав характерний для українських стародруків кам’яний портал, обвитий лавровим вінком. У центральному отворі порталу, замість постаменту, – виконана нарбутівським шрифтом назва «НАША КУЛЬТУРА», нижче якої легко прочитується графічна емблема журналу: стигле гроно на виноградній лозі, обрамлене гілками колючого терену. Віддавна виноградна лоза вважалася символом культури, а терен – це символ її оточення й неминучого «супроводу» в українських реаліях. На спідній частині двоколірної обкладинки увагу привертала виконана в такому ж художньому ключі емблема видавництва «Наша культура»: обрамлена шестигранником абревіатура перших літер видавництва – НК, внизу якої – фрагмент тернової галузки, а вгорі – традиційний запорізький хрест на півмісяці. Так символічно художник показав шлях, яким судилося розвиватися упродовж віків українській культурі.

Вдало вибрані розмірні параметри журналу – дещо врізаний з обох сторін формат А-4. На внутрішніх частинах обкладинки зазвичай подавався зміст випуску та короткі хронікальні повідомлення. 

Ілюстрації

Від початку журнал задумувався як ілюстрований. Цього принципу дотримувалися до кінця. Ілюстрацій не багато, але й на сьогодні більшість із них складає історичну цінність через їхню рідкісність. За видо- типологічною ознакою це: портрети авторів і героїв, ілюстрації, схеми, карти, плани, таблиці до низки ґрунтовних публікацій історичного, етнографічного, археологічного характеру. Більшість подавалася за текстом. Низка рідкісних зображень вміщувалася у формі вставок чи вклейок на папері вищого ґатунку, зазвичай крейдяному. Це потребувало і додаткових витрат, і, часом, розміщення замовлення на відтворення таких вставок у спеціальній друкарні. Такими є, для прикладу, дві чотиристорінкові вставки із рідкісними зображеннями малюнків зі стародавніх римських катакомб (стаття митрополита Діонисія «Археологія євхаристичного культу», що друкувалася  в кількох числах 1935 року). 

Поліграфічне відтворення 

Упродовж першого року існування наклад журналу відтворювався у синодальній друкарні Варшавської православної митрополії – там були всі шрифти кириличного друку, включаючи церковнослов’янські та українські. З наступного року, очевидно, в цілях економії коштів, редакція укладає угоду із приватною друкарнею «A.B.C.J. Tymieniecka», що розташовувалась також у Варшаві на вулиці Маршалковській. Однак взаємовигідне співробітництво не склалося – там надрукували лише дві перші книги 1936 року. Наступні випуски «Нашої Культури» здійснювали львівські друкарі – до цієї справи взялася друкарня Наукового Товариства ім. Шевченка у Львові.

Усі випуски журналу, що творився від 1951 року у Вінніпезі, тиражувалися у митрополитській друкарні консисторії УПЦ в Канаді. 

Від обсягів і накладів до гонорарного фонду

Обсяги випусків

Слово «випуск» тут вживається не випадково. Упродовж варшавського  періоду існування  журналу кожен його випуск офіційно іменувався книгою, а з часу виходу журналу в Канаді – числом. І в цьому немає випадковості, оскільки обсяги книг і чисел помітно відрізнялися. Кожна книга (варшавський період) становила від 64 сторінок (у перший рік існування такими були випуски за квітень, травень, липень, вересень, жовтень, листопад) до 80 сторінок (в інші місяці). Так було і в наступні роки. Це свідчило про те, що редакційний портфель був стало переповнений присланими звідусіль матеріалами. Вінніпезькі числа «Нашої Культури», які з’являлися у світ також щомісячно, були помітно тоншими, але зі стабільно однаковою кількістю сторінок  – 18. 

В цілому упродовж варшавського періоду існування журналу вийшло у світ 32 книги загальним обсягом 512 сторінок.   

Для цього періоду характерна наскрізна нумерація сторінок. На початку кожного наступного року редакція практикувала випуск річників «Нашої Культури» у вигляді книжки того ж формату, що й місячні випуски. Їх можна було додатково замовити в редакції. Такі замовлення практикували бібліотеки, наукові, освітні установи. І не лише українські. У Варшаві побачили світ три такі річники-книги.      

У канадську добу верстка журналу змінилася. Текст набирався і розміщувався на одній шпальті у дві колонки. Нумерація обсягу журналу проводилася не за кількістю шпальт, а колонок. Таким чином, на двадцяти шпальтах випуску вміщувалося 48 колонок-сторінок тексту. Це зумовлювалося специфікою складання тексту в друкарні консисторії Української православної церкви в Канаді, де друкувалися всі видання (періодичні й книжкові) під орудою митрополита Іларіона. Як свідчить аналіз діяльності такої друкарні, всі тексти цього автора, які первинно версталися на сторінках заснованих ним у Канаді періодичних видань «Слово Істини», «Наша Культура», а згодом і «Віра й Культура», пізніше ставали основою майбутніх книг митрополита Іларіона. У такий спосіб вдавалося уникати перескладання і переверстки таких текстів, що здешевлювало ціну книг.   

За три роки існування «Нашої Кльтури» в Канаді (від листопада 1951 до жовтня 1953 там побачили світ 23 випуски журналу. Загальний обсяг – 920 «канадських», або 460 «польських» сторінок.              

Наклади й передплатники  

У перший рік існування наклад видання становив одну тисячу примірників. Цього було замало, щоб покривати всі витрати на підготовку,  друк і розсилання накладів власними силами. 

Для збільшення числа передплатників редакція вдалася до ризикової акції. Друкуючи зайві примірники «в борг», розсилали їх на адреси багатьох українських інтелігентів, громадських організацій, навчальних закладів із такою припискою: «Висилаємо цей примірник журналу з проханням його передплатити. Хто залишить при собі першу книжку, просимо прислати за неї 1 зл., хто не хоче передплачувати «Нашої Культури», нехай поверне цю книжку». Повертали чи оплачували не багато з-поміж тих, хто не бажав передплачувати. Щоб дати раду з такими «халявниками», слід було мати бодай кількох канцеляристів-помічників. Однак тримати таких в адміністрації не було змоги.   

Редактор створює Фонд «Нашої Культури», де в кожному числі повідомляє про суми пожертв та жертводавців. Нерідко фонд цей поповнювався шляхом збору коштів на родинних подіях (наприклад, весілля, народження дитини, перше причастя в церкві, на пошанівок пам’яті родичів чи друзів тощо). Започаткований також Клуб приятелів НК. Практикувалися й інші промоційні заходи. 

Пробували відродити на еміграції традиції українського меценатства. Ось таке звернення часто повторювалося на шпальтах журналу: «Стара Україна справедливо пишалася своїм щедрим меценатством  – усе знаходилися добродії, що скоро відгукувалися на кожне добре діло й спішили зо своєю допомогою. І всі наші школи, всі наші автори корисних книг завжди знаходили щедрих жертводавців».

На шпальтах часопису прописалися такі закличні салогани, що виділялися півжирним шрифтом між аналітичними матеріалами:

Українські меценати! Допоможіть «Нашій Культурі» подвоїтися розміром!

Дорогий читачу! Якщо кожен з Вас приєднає «Нашій Культурі» хоч одного нового передплатника, то Видавництво змогло б подвоїти розмір  цього журналу.

Нехай не буде української хати, де б не читали «Нашої Культури»!

 «Нашу Культуру» читає українська молодь!

Гонорар

Як стає зрозуміло з попередніх підрозділів, коштів від передплатників і рідкісних меценатів ледве вистачало на друк і розсилання накладу. Гонорарна стаття витрат зазвичай у більшості діаспорних видань була або зовсім мізерна, або й відсутня. «Наша Культура» гонорару таки не платила. У цьому полягає один із феноменів української журналістики на еміграції, про який так влучно сказав безпосередній її творець у повоєнних таборах «ді-пі» Іван Багряний: «Наша преса, народжена під Дамокловим мечем репатріації…, не тільки вистояла і вціліла, а й виявила блискучу здібність рости й розвиватися… І цим поставлено дійсно непроминальний приклад – я «голота», що прийшла на Захід без гроша за душею, може та вміє діяти так організовано,  якій мірі сучасна «збільшовичена» та «зденаціоналізована» окупантом людина здібна до збірної акції…».

Низка постійних авторів,  розуміючи тяжкий фінансовий стан редакції, відважувалися простити в реактора замість гонорару безплатні примірники журналу або чергові книжкові новинки редактора. Про це можна дізнатися з цих двох листах до редактора Огієнка:

Від  Яра Славутича з Філадельфії:

«Пересилаю Вам вже третій матеріал. Оскільки гонорару Ви, мабуть, не платите, то ласкаво прошу прислати мені – замість гонорару – «Український літературний  наголос»

Від  Олександри Животко зі США: 

«Дякую за присилання примірників вашого безцінного часопису. Я одинока і хвора, тому чи можна  за отримані ці примірники оплатити не доларами, а безкоштовним написанням власних статей. Своїм писанням я заробляю дуже мало. Зрештою, всім відомо, як може заробити на еміграції український журналіст». 

Потреби й можливості українського часопису на чужині 

Розкиданий близькими й далекими діаспорами українські вчені відгукнувся на заклик редактора стати авторами журналу. Редакційна пошта чимраз більше приносила звідусіль писаних від руки, зрідка – друкованих на машинці текстів. Починаючи від четвертої книги, готових до друку матеріалів вистачало вже на кілька місяців уперед. 

Об’єктивно назрілу невідкладну потребу збільшення обсягу кожного випуску глибоко розумів і редактор-засновник журналу. Але це породжувало й гостру потребу у додаткових коштах, яких на рахунку редакції не було. Тому в цій справі конче потрібна була підтримка широкої громадськості. 

Добре розуміючи, що закликів про матеріальну допомогу зі сторінок діаспорної преси за умов «лихого часу» еміграційної дійсності було багато, і не всі вони виявлялися ефективними, редактор «Нашої Культури» все ж відважується ще раз звернутися до громади. Цього разу прохання з передової статті (в шостій книзі за 1935 рік) писалося з особливими емоційними переживаннями, що колись їхня справа буде потрібною нащадкам: «Підтримайте й ви наш журнал, дайте йому змогу  нормально працювати й збільшитися хоча б удвоє. Не допустіть, щоб учений роками чекав видрукування своєї праці,  –  такий стан згубний для нашої культури […]. Не забуваймо, що вчений, не маючи змоги друкувати своїх творів, поволі знеохочується до своєї наукової праці, а це для нашої культури надзвичайно шкідливе».    

З кожним наступним місяцем видавати журнал ставало усе складніше. Передплатників  не збільшувалося. Втім, найгірше дошкуляли борги тих, хто вважався не передплатниками, а післяплатниками. Ведення картотеки, письмові нагадування багатьом читачам про їхні борги забирали багато часу. Значну частину такої чорнової роботи, як і коректуру, раніше виконувала дружина Івана Огієнка Домініка Данилівна. Однак на той час її все більше підкошувала невиліковна хвороба (вона померла 19 травня 1937 року). І з численними щоденними клопотами щодо випуску «Нашої Культури», як і «Рідної Мови» (редактор, коректор, адміністратор, метранпаж, кольпортер, простий служник при офісі) професор Огієнко залишався сам на сам.

Про вимушене припинення видання журналу Огнієнко повідомив так: «Особа, що видавала «Нашу Культуру», – безробітний професор, що тяжкою працею насилу заробляє собі на черствий кусок хліба для власного існування. Докладав він до «Нашої Культури», що міг, але більше його на цю працю не вистачає. Просто тому, що нема з чого докладати й нема вже сил безплатно робити тяжку редакторську працю… Три роки ця особа б е з п л а т н о давала всю свою духову й фізичну силу журналові, що часом забирало й по 24 годині, але надалі робити цього вона фізично не в силі. Оцей й є причина, чому ми змушені припинити наш журнал».

Це зізнання з’явилося в книзі 12 «Нашої Культури» за грудень 1937 року. Вміщено воно на відкритті випуску у спеціальному зверненні до всіх читачів та прихильників під заголовком «Наша Культура» тимчасово не виходитиме».  

Судячи зі змісту цієї статті, в редактора не було ніякого бажання повністю припиняти випуск журналу. Він наголосив, що ця вимушена перерва буде тимчасовою, поки передплатники не покриють свої борги: «Робимо це як демонстраційний протест проти тих неплатників, що стали буденним явищем в нашому громадянстві, явищем, що так сильно руйнує наше духове життя».

Втім, сподівання редактора не справдилися. Грудневий випуск «Нашої Культури» став останнім у її польській біографії. У ту тривожну передвоєнну пору ні в головного редактора, ні серед низки його справжніх друзів і прихильників не було навіть надії на те, що журнал цей вдасться оживити… через 14 років. І то не в Польщі, а заокеанській Канаді.   

Відновлення місячника (Вінніпег, листопад, 1951 рік) було викликане знаковою подією в житті його видавця – обрання митрополита Іларіона в сан першоієрарха Української православної церкви в Канаді. Оскільки ця церква вже мала свій офіційний друкований орган – двомовну газету «Вісник-Herald» із періодичністю виходу у світ двічі на місяць, відпадала потреба в заснованому митрополитом у листопаді 1947 року журналі «Слово Істини». Адже цей журнал тематично був близьким до газети. Натомість на часі було створення часопису, який могли б читати широкі українські маси на еміграції незалежно від релігійної орієнтації. Варшавська «Наша Культура» якраз відповідала такій потребі.

Випускати цей журнал його засновникові було легше. Редакційну політику, яка попервах фактично залишалася попередньою, визначав Науковий комітет у складі: професора Огієнка (митрополит Іларіон), магістр Богослосвії О. Григорій  Метюк, професорів Пантелеймон. Ковалів та Натяля Полонська-Василенка, доктор Костянтин Біда, інженера Опанас Нестеренка. Для розв’язання поточних питань був створений Видавничий комітет. До нього увійшли: Г. Блок, професор. І. Кирилюк і. Ф. Рекрут. Адміністративну роботу виконувала магістр економії Лариса Огієнко-Біда – донька митрополита Іларіона. 

Підкресливши, що місячник «Наша Культура» на канадських теренах новий тільки за зміненим місцем своєї редакції, редакція в передовій статті першого числа наголосила, що продовжує видавати його в Канаді «під ширшою програмою». Таке уточнення програми полягало в тому, що «науково-популярний місячник буде служити широким українським масам на еміграції»; він буде «сторожем нашої вікової християнської культури»; також редакція «зверне більше увагу на молодь і буде давати належний матеріал для неї, щоб вияснювати їй високу вартість своєї української культури, а тим самим спинювати її винародовлення». До речі, заклична назва цієї передової цілком повторювала  таку ж назву статті з варшавського випуску «Нашої Культури» в 1935 році: «Творімо українську культуру всіма силами нації!»   

На новому місці випуску редакторові вдалося залучити до співпраці немало нових авторів – авторитетних в українському світі істориків, літераторів та мовознавців. Серед них –- Степан Килимник, Олександр Оглоблин, Наталія Полонська-Василенко, Андрій Чайківський, Дмитро Чуб, Ярослав Рудницький, Улас Самчук, Олександра Животко. 

Однак, «Наша Культура», попри велике бажання її видавця і головного редактора, так і не стала провідним українознавчим виданням на еміграції. Обставини весь час спонукали митрополита Іларіона зосереджувати свою увагу довкола проблем розбудови Української православної церкви в Канаді, розгортанню діяльності його ж видавництва «Наша Культура». Це одна з причин, чому журнал виходив таким «тонким» у порівнянні з його варшавським попередником. У жовтні 1953 року вийшло останнє число цього часопису.

«Наша Культура» з видозміненою назвою

Подальший розвиток подій показав, що й цього разу «Наша Культура» не зникла остаточно з українського інформаційного поля. Рівно через два роки у переобтяженого щоденними клопотами на церковній ниві та слабіючого у здоров’ї митрополита Іларіона все ж з’явилася можливість  повернутися до свого улюбленого дітища. Як багаторічний декан богословського факультету Колегїі Святого Андрія, що була уже кооптована в структуру Манітобського університету, він ініціює заснування на базі викладачів цієї колегії наукового товариства і пропонує затвердити назву:   Українське наукове православне богословське товариство в Канаді. У такий спосіб при цім товаристві з’явилася можливість заснувати свій друкований органу на кшталт варшавсько-вінніпезької «Нашої Культури». Зважаючи на те, що тематичний напрямок цього органу мав в би бути дещо змінений у бік богословської проблематики, виникла потреба й в уточненні назви. Отож, до слова «культура» додавалася «віра». Так з’явилася «Віра й Культура». Офіційний його статус – місячник Української Богословської думки  й культури – орган Українського наукового богословського товариства.

Перше його число датується листопадом 1953 року. Тут оголошувалася його програма: продовжуючи традиції своїх двох попередників, підвищувати релігійну свідомість та культуру українського народу в Канаді. Йшлося передусім про публікацію матеріалів з усіх ділянок богословської науки та церковного життя. Однак залишалися програмні положення «Нашої Культури»: історія, література, мистецтво, огляд книжкових новинок, спомини з недалекого минулого.

 Від «Нашої Культури» новий часопис відрізняється передусім збільшеним удвічі обсягом, кращим поліграфічним виконанням: з початку 1954 року друкувався на книжковому папері.  Таким залишався до останніх днів свого виходу – грудня 1967 року. Незабаром журнал перетворився, за висловом Опанаса Нестеренка, у високовартісний  і найповажніший орган серед йому подібних у вільному світі.

Про його роль і значення в історії нашої культури чи не найкраще висловилися ось ці звичайні читачі в листах до редактора. Ці листи автор відшукав також у вінніпезькому архіві митрополита Іларіона.

 Від Олександра Хорса із Нью-Йорка:

«Господь не обдарив мене земним матеріальним багатством, яке б я з усією душею вклав би у Ваше світле православне видавництво «Віра й Культура»… Тому шлю свою скромну пожертву на видавничий фонд – 3 долари. Помагай, Боже, боронити Вам Православну віру і просвітлювати православним світлом Віри й Культури затемнених моїх братів-галичан…» 

Від Якова Вовка із Загреба:

«Я український студент із Югославії. Ваш прекрасний часопис й до нас заглянув. Мій батько Іван Вовк отримує часом і мені пересилає. Я зі своїми друзями голоден українською духовною літературою. Так я дібрав відваги звернутися до Вас з просьбою о поміч… Прошу Вас, вишліть свій часопис і ще якісь книжки. Нехай це не буде нове, але тільки на рідній українській мові. Може би це знайшли добродії, котрі уже перечитали які журнали чи книжки і їм уже не потрібні. Для мене буде се неоціненний скарб». 

Журнал «Віра й Культура» припинив існування через хворобу митрополита Іларіона. Незабаром, по його смерті розпалося й саме наукове товариство. Духовна конференція Української православної церкви в Канаді, що відбулася  у вересні 1972 року, на пропозицію доктора Юрія Мулика-Луцика відновила його. А послідовники митрополита відновили незабаром й останнє його дітище – «Віру й Культуру». 

Відновлений варіант журналу планувався випускати у формі книги раз у рік. 1974 року перше таке число мало обсяг 128 сторінок. Далі обсяг збільшувався – від 170 до понад 300 сторінок. Однак такими річниками видання приходило до читачів не завжди. Об’єднаними за роками вийшли числа 3 (1976-1981), 7 (1985-1989), 8 (1990-1994), 11 (1997-1998). Останнє спарене число за 2008-2010 роки було останнім в  історії цього легендарного часопису. Воно мало обсяг 342 сторінки й повністю присвячувалося пам’яті засновника й багатолітнього редактора видання Івана Огієнка (митрополита Іларіона). 

Вільність у виборі тем і відсутність цензурного нагляду

У цілому за неповних шість років існування у світ вийшло 55 випусків «Нашої Культури». Загальна кількість шпальт формату А4 – понад одна тисяча. Це сотні публікацій, різних за тематикою, жанрами та обсягами. Це десятки авторів, твори більшості з яких упродовж підрадянського періоду української історії були або поскрибовані радянською цензурою, або й  зовсім заборонені для друку та поширення на батьківщині.

Умовно весь масив публікацій можна поділити на такі відділи: науково-популярні статті, твори художньої літератури, бібліографістика (включаючи некрологи), рецензії й огляди, хроніка культурного життя за кордоном і в радянській Україні. 

Звісно що, найбільшим набутком редакції є статті. Тематика їх найрізноманітніша: історія, наука, освіта, культура, мова, література, мистецтво, етнографія, архітектура тощо. Для цієї розмаїтості тем і авторів є одне те, що вирізняє, об’єднує і вивищує ці цінні й актуальні на сьогодні тексти над науковими текстами з гуманітаристики, зосібно україніки, які продукувалися радянськими авторами й публікувалися в радянських виданнях. Найбільш влучно, гадаю, цю особливість підмітив один з активних дописувачів до «Нашої Культури», вправний літописець історії української еміграції Симон Наріжний: «Нам ніхто не нав’язував своїх концепцій і не примушував нас працювати на завідомо хибних засадах. Ми були вільні у виборі тем і методів, мали можливість заявити себе сторонниками тих філософічних теорій, які здаються нам правдивими, стати на тих позиціях, які витримують критику аргументами, а не обґрунтовуються урядовими наказами…».

Ось ця вільність у виборі тем і відсутність цензурного посіпаки давала можливість упевнено знімати ідеологічний глянець із низки сфальшованих на догоду Москви сторінок української історії; знайомити читачів із справжніми, а не нав’язаними чужинською владою героями нації; оприлюднювати новововіднайдені в західних архівах документи, що мають стосунок до упослідженого радянськими ідеологами українознавства. 

Саме під цим кутом зору слід виділити, для прикладу, з розділу «Історія» резонансну статтю Івана Коровицького «Свята Софія Київська», яка була поміщена з продовженням у кількох книгах за 1935 рік у зв’язку з рішенням московського уряд зруйнувати цю величезної ваги всеукраїнську стародавню святиню після висадження в повітря Михайлівського золотоверхого собору. Цей застережний голос «Нашої Культури» поміж сотень голосів інших видань вільного світу таки зупинив наміри радянської влади зреалізувати свій задум. Широкого резонансу набула також серія статей професора Валентина Шугаєвського «Хроніка нищення в Україні національно-культурних цінностей» (1952).  

Як колишній перший ректор першого в Україні університету, заснованого саме українською владою в 1918 році, – Кам’янець-Подільського – Іван Огієнко зініціював через журнал збирання спогадів, документів, інших матеріалів про історію творення цього навчального закладу. Упродовж 1935-1936 років на шпальтах журналу вмістили низку таких публікацій, з-поміж них особливо цінними є мемуари безпосередніх учасників тих подій: Олімпіади Пащенко «Заснування Кам’янець-Подільського Державного Українського Університету» та Віктора Приходька  «Повстання Українського Державного Університету в Кам’янці на Поділлю».  

Цікаво з відділом «Література». Редакція журналу вела цю тему  не через історію книг чи біографії письменників, а через історію ідей та їхніх форм. Отож, не еволюція мови, як вона відбивається у творах письменників, а еволюція словесності як відбитка реального буття. Статті відрізняються  постановкою нових тем і ракурсів, які в підрадянській Україні не могли навіть зачіпатися. Яскравим прикладом тут може стати стаття Леоніда Білецького «Критичні моменти в ранній творчості Т. Шевченка» (книга 1 за 1935 рік з продовженням у наступних числах) та розвідка Іларіона Свенціцького «Етапи творчості Миколи Гоголя», в якій ставиться питання про Гоголя як українського письменника (книга 1 за 1935 рік).   1935 року журнал почав друкувати серію оповідань Спиридона Черкасенка із циклу «Померлі душечки» – про зденаціоналізацію українців на еміграції. Відтоді вираз «померлі душечки» став поміж українців на чужині крилатим. 

Неабиякий інтерес для сучасників можуть викликати публікації про маловідомі факти з життя й діяльності низки персоналій, життєвий і творчий шлях яких у дзеркалі радянської науки всуціль сфальшований: Агатангела Кримського (Сергій Парамонов), Марію Заньковецьку (Дмитро Чуб), Тараса Шевченка (Наталя Полонської-Василенко), Лесю Українку (Петро Одарченко), Івана Липу (Іван Огієнко), Олександра Колессу (Леонід Білецький), Михайла Вербицького (Кирило Студинський)  та інших.

Цінну інформацію для нинішніх українських дослідників несе відділ «Рецензії й огляди». Йдеться передусім про ґрунтовні огляди так званого українського питання в низці чужомовних часописів Західної Європи, зокрема в німецьких та чеських наукових журналах. Такі огляди системно  робили Домент Олянчин, Олександра Чернова, Іван Огієнко.    

***

Безцінні сторінки Огієнкової «Нашої Культури» заслуговують того, щоб прийти до сучасного масового українського читача у книжковій збірці найкращих її публікацій. Вони, переконаний,  не втратили й натепер своєї злободенності й колосального світоглядного, виховного та патріотичного запалу.