Нотатки з мистецтва: краса проти СРСР

Мегик і його друзі

Технічним редактором та ініціатором виходу журналу був Петро Мегик (1899—1992) — і сам блискучий художник, а також мистецтвознавець, педагог, член Наукового товариства імені Шевченка та член-кореспондент Української вільної академії наук у Нью-Йорку. До редколегії «Нотаток з мистецтва» у різний час входили митці: Петро Андрусів, Михайло Дмитренко, Василь Дорошенко, Степан Рожок, Марія Струтинська, Володимир Шиприкевич.

Доля Петра Мегика, ім`я якого міцно пов`язане з Ukrainian Art Digest, є показовим прикладом долі видатного діаспорянського діяча. Він народився у селі Бочківці Чернівецької області, закінчив Варшавську Академію Мистецтв у 1925 році. Був асистентом при Інституті гістології та ембріології медичного факультету Варшавського університету (1925—1939): на цій роботі Мегик переносив на папір зображення побачених під мікроскопом структур різних медичних препаратів. 

Водночас працював учителем малювання, креслення та історії мистецтв в столярно-будівельній та ювелірній промислових школах Варшави (1928—1944).

Тоді, у 1920—30-х роках, Петро Мегик ходив по варшавських антикварних і букіністичних крамницях: скуповував рідкісні українські книги. Не тільки читав їх, поглиблюючи власні знання, а ще й репродуковані у виданнях зображення фотографував і зберігав у вигляді діапозитивів. Таким чином Мегик створив архів зображень творів українського мистецтва. Пізніше, вже емігрувавши у США, він використовував їх на сторінках «Нотаток з мистецтва». 

У тій же Варшаві Петро Мегик дебютує як видавець. У 1939 році виходять два альбоми за його кураторством, присвячені Нілу Хасевичу: «Дереворити» та «Екслібриси Ніла Хасевича». 

Сам Ніл Хасевич одіозний персонаж: один з найбільш визначних українських графіків, який був членом ОУН і керував друкарнями в УПА. Він теж навчався у Варшавській Академії Мистецтв і був улюбленцем професора книжкової графіки Бонавентури Ленарта. Останній і допоміг Мегику з виданням альбомів. Хасевич, а також Петро Андрусів, Петро Холодний та інші, були членами мистецького гуртка «Спокій». Цей гурток у 1927 році заснував Мегик. Вже у довоєнний період помітна впевнена орієнтація Петра Мегика на організацію процесів, спрямованих на популяризацію українського мистецтва. 

Під час Другої світової війни Мегик продовжував викладати, але 1944 року його з  дружиною Дарією примусово вивезли до Німеччини. Працюючи на фабриці у місті Ротенбург, митець організовує виставки у таборах українських переселенців та співпрацює з часописом «Українське мистецтво».

Читайте також: Джеймс Мейс про національний комунізм у радянській Україні

2256 сторінок мистецтва

У 1949 році опинившись у США, вже через три роки Петро Мегик стає головою створеного у Філадельфії автономного відділу Об’єднання мистців українців в Америці (Об’єднання мистців постало у 1952 в Нью-Йорку). У 1952—84 роках Мегик разом зі своїм другом і колегою, художником Петром Андрусевим очолював Студію мистецтв у Філадельфії. У цій студії навчалися талановиті студенти з України. 

Мегик був водночас директором, адміністратором і професором (викладав рисунок, історію українського і світового мистецтва й моделювання).

Петро Андрусів

Важливий персонаж в історії «Нотаток з мистецтва» — вже згаданий Петро Андрусів (1906—1981). Це художник, ілюстратор, іконописець, громадський діяч, педагог — загубив своїх батьків у 1915 році, під час Першої світової війни. У 1918 році він переїхав до Варшави, а наприкінці 1940-х, так само як і Петро Мегик, з німецького трудового табору потрапив до США. 

У «Вступі» у першому числі художник Петро Андрусів окреслює концепцію та вказує на джерела фінансування журналу. 

«Передаємо читачеві новий, скромний збір­ник на мистецькі теми. Ми свідомі того, що він ні своїм об’ємом, ні змістом не може пре­тендувати на вичерпність та всесторонність навіть у межах тих інформацій, що в ньому з’являються. Його скромним завданням є не так порушувати мистецько-творчу проблема­тику, як радше інформувати про мистецькі явища — зокрема українські… Вісім членів Об’єднання Мистців Україн­ців в Америці, згрупованих у відділі в Філядельфії, вирішило оподаткувати себе на певну суму зі своїх приватних заробітків і безповоротно пожертвувати її на видавничий фонд збірника. Усі можливі приходи з розпродажу цього видання повернути назад до каси ви­давничого фонду, щоб у цей спосіб уможли­вити друкування дальших чисел збірника. Крім того — автори репродукованих у збір­нику творів оплачують собі приватно кошти фотографій і кліш. Репродукції творів помер­лих мистців виконуються на кошт видавни­чого фонду».

Андрусів влучно та емоційно описує становище діаспори, аргументуючи тим самим важливість існування спеціалізованого ЗМІ для митців: 

«Перейшло вже більше, ніж дванадцять ро­ків від великого переселення з таборів в Німеччині до різних земель за далекими океанами, де ми розпочали нове життя поза межами своєї Батьківщини…

…

…Свобідний і незалежний розвиток духа українського народу, його культури і тради­цій став неможливий на наших землях. Та незважаючи на цей гніт і переслідування, з при­роди обдарований український народ далі видає таланти в різних ділянках. Їх прояви ще раз засвідчують, до яких вершин була б дійшла в своєму культурному розвитку Укра­їна, коли б її вітальні сили не були пляново і систематично винищувані ворогами».

Читайте також: Українська книга в 1914-1939 роках: підпільна, емігрантська, реабілітована

Петро Андрусів називає найбільшою духовною трагедією необхідність людини покидати рідну землю; вказує, що навіть найкраща інша, але чужа країна не зможе замінити Батьківщину. Митець пише, що «в садистичному танку смерті», тобто СРСР, загинуло багато культурних діячів, і процес цей йде далі. А ось ці слова Петра Андрусів вражають і донині своєю актуальністю: 

Від Башкірцевої до Архипенка

«Нотатки з мистецтва» одразу привернули до себе увагу і з перших номерів здобули популярність. І ось вже читаємо рецензію на сам журнал. «Із тим, що справді «скромний», важко погодитися, бо перший його випуск має 48 сторінок із понад тридцятьма фотографіями, переважно репродукціями різних картин різних авторів. Хоч і чорно-білі, вони були високої якості, на противагу до всіх ілюстрацій у аналогічному журналі «Мистецтво» — органі Міністерства культури Української РСР із десятирічним «стажем» видавання, де, наприклад, на 40 сторінках місячника 1963 року, число 2, і кольорова репродукція картини В. Хитрикова «Бесіда з Іллічем» на обкладинці та дві наступних, і решта чорно-білих були неякісно надруковані», — пише діаспоріанський діяч і художник Павло Лопата у газеті «Свобода» (до речі, найстаріша у світі україномовна газета, що виходить у США безперервно з 1893 року).

Справді, мало що так радикально демонструє різницю у соціалістичному і капіталістичному світоглядах, між радянською і американськими культурами, як ці журнали, «Мистецтво» (також відоме як «Образотворче мистецтво») і «Нотатки з мистецтва». Останній виходив на блискучому крейдяному папері, з кольоровими вклейками і з обкладинкою на дизайнерському папері. Журнал є витвором поліграфічного мистецтва.

Мегик продовжує дивувати

Вражає, що й на цьому Петро Мегик не зупиняється. Вершиною його видавничої діяльності є «Книга творчості українських мистців поза Батьківщиною» (1981) обсягом у 512 сторінок. Головним редактором був Мегик, який написав і вступне слово. Кольорові і чорно-білі репродукції творів репрезентують 120 мистців. 

Через три роки після виходу «Книги…» журналіст і дописувач журналу Петро Лопата відвідав Петра Мегика у його помешканні  у Філадельфії. «Віднайшов його за адресою, поданою у першому й останньому номерах «Нотаток…». Жив він у власній хаті, вузенькому та високому цегляному будинку з вікнами за ґратами, оточеному пуерториканцями, яких іноді сам побоювався. Коли я навідався за попередньою домовленістю, найголовнішою темою нашої розмови стала безконечна праця над складанням усіх матеріалів до наступного, 24-го, числа, яке ось-ось мало з’явитися. Копіткої роботи вимагалося від цього старенького, бо йому якраз у червні виповнилося 85 років. Журнал був улюбленим дитям маестро Мегика-буковинця, зрештою, як і для його дружини Дарії».

Мистецтвознавець, історик мистецтва Іван Кейван (1909—1992) у статті «35 літ праці мистців у Філядельфії» (1985), оцінюючи значення щорічника, стверджує, що за своїм «високоякісним змістом та репродукціями часопис можна сміливо вважати, свого роду, енциклопедією українського мистецтва, а з його багатих матеріалів може користати не один мистецтвознавець, адже «Нотатки з мистецтва» — це цінний скарб». На його ж думку, писати без «Нотаток з мистецтва» «історію еміграції було б неможливо, як і неможливо буде написати повну історію українського мистецтва без матеріалів, що зібрані в журналі. Адже часопис дає картину мистецького життя поза Батьківщиною, матеріал для історії, а також дає обриси, напрямок стремлінь, ширину обсягу і досягнень українських мистців-емігрантів».

Припинити випуск журналу довелося не тільки через немічність Мегика, якому на той момент було вже за 90, а й втрату друкарні. «Вкладено 18 років в організування тієї друкарні, вдалось безкош­товно роздобути добре друкарське випосаження — та все пропало, — писав Василь Дорошенко у 1990 році. — ...Дехто може сказати, що треба перейти на комп’ютер і офсет — та розв’язати справу. Так — біда тільки в тому, що комп’ютер це добра рахівниця і діє бездоганно, доки за ним стоїть людський мозок і ним кермує. Комп’ютер поспішно виконує накази, але сам нічого творити не може. Компонувати мусить таки добре вишколений людський мозок, здібний творити, комп’ютер виконує бездоганно накази, але сам творити нічого не може, крім на­швидку продукованих помилок. Поки що творцем естетичних діл є тільки людський мозок, а не комп’ютер.

Офсет — через вживання сільної кислоти в емульсії — не гарантує тривалості ко­льорів. З часом вони зовсім линяють, кольорити пропадають зовсім. При зміні температури повітря і кількости вологости в ньому блякнення хитається в часі. Очевидно, з глибоким простудіюванням цієї нової друкарської техніки — певні поліпшення можна буде створити, та це діло вимагає часу й рівноважних дослідів. Сьогоднішня зматеріялізована людина женеться тільки за кількістю гроша — зовсім не цікавиться якістю продукованих нею ре­чей. Культура ж — це якість — а в жодному разі не кількість».

У цьому ж матеріалі вірний колега Мегика окреслює одне з головних досягнень Ukrainian Art Digest:

«…без замовчування імен і творів, без перекру­чення явищ і подій»

Стаття доктора мистецтвознавства, професора, директора відділу музейних справ ЮНЕСКО у Парижі (1974—1979) Юрія Турченка «Нотатки з мистецтва» як явище в українському мистецтвознавстві», опублікована в останньому числі журналу, звучить як резюме і епітафія водночас. «Вже самий факт видання україномовного мистецького жур­нала протягом трьох десятиліть поза ме­жами України є вагомим і унікальним яви­щем в українському мистецькому житті та мистецтвознавстві, — пише Турченко. — Від часу свого виникнення в 1963 році в Філядельфії, журнал був і являє собою й на сьогодні найбільш солідним та найбільш поліграфічно досконалим періо­дичним мистецьким виданням в діяспорі. Не викликає сумніву, що журнал кори­стується успіхом у мистців та шанувальни­ків мистецтва». 

Турченко справедливо зазначає, що «Нотатки з мистецтва» здобули визнання не лише в США, де виходили, а й у Канаді, Захід­ній Європі, Південній Америці та Австралії. Важливо, що журнал згуртував навколо себе митців і мистецтвознавців, які таким чином отримали моральну підтримку у далекій країні. І саме на відстані від України, яка на той час була радянською, був можливий вільний розвиток наших митців. Здалеку якраз добре було видно, який важливий зв’язок художника з культурою свого народу. 

«Велика увага приділяється визначенню національної самобутності українського мистецтва, як вияву духової культури на­ції, — пише Турченко про «Нотатки…» — Відстоюється концепція об’єктивного висвітлення історії українського мистец­тва, базованої на історичних фактах, без замовчування імен і творів, без перекру­чення явищ і подій, як це часто має місце в підсовєтській Україні. Відстоюється кон­цепція показу творчости українських мист­ців у діяспорі, як невід’ємної й інтегральної частини національного мистецтва».

Для сучасних читачів і дослідників, орієнтованих на візуальну культуру, ефектною складовою «Нотаток з мистецтва» є подані в журналі репродукції творів укра­їнських мистців. Частина цих репродукцій чорно-біла, частина кольорова. До того ж, за друк кольорових репродукцій платили самі мистці. Адже журнал виходив у малоспри­ятливих для цього умовах умовах і не мав постійного бюджету чи джерел фінансування. Автори не отримували гонорарів за опубліковані статті; журнал існував завдяки ентузіазму Мегика, приватним пожертвам шанувальників мистецтва чи самих мистців. 

Рецензія на останнє число «Нотаток з мистецтва» (як і на кілька попередніх випусків) була вміщена і в газеті «Свобода» у 1991 році. І хоча її автор називає причиною припинення виходу журналу проблеми з друкарнею, все ж очевидно, що для подальшої натхненної роботи не вистачало саме людського ресурсу. Петро Мегик — визначний художник, засновник та ідейний керівник журналу — помер наступного року після того, як «Нотатки з мистецтва» перервали своє 27-річне існування.