Нова генерація: апогей і фінал українського футуризму

Солідности і «західности» журналу додавала продубльована німецькою назва Neue Generation: Zeitschrift der linken Kunstformation, а згодом і французькою: La Nouvelle Gènèration: Revue d’arts de formation gauche.

У переліку «позитивних» гасел починати треба з кінця. Ліве мистецтво — ось засадничий принцип і мета «Нової генерації», ключ до теорії і практики журналу. Культурна революція, радикальне оновлення, боротьба зі старим, творення й організація всього нового — мистецтва, психіки, людини — такі амбітні завдання ставив перед собою журнал, завдання, суголосні пошукам світового художнього авангарду.

Ще 1922 року аспанфутівський «Семафор у майбутнє» інформував українського читача про досягнення експресіонізму й дадаїзму, містив зразки їхньої поезії, «Першу дадаїстську промову в Німеччині» Ріхарда Гюльзенбека, останні новини європейського лівого мистецтва, згадавши серед іншого Томаса Стернза Еліота, Жана Кокто і виставку групи «Sturm». 

Чим засадничо «Нова генерація» відрізнялася від своїх футуристських попередників?

У програмній статті «Платформа й оточення лівих» Семенко назвав ранній етап — кверофутуризм — наївним, а панфутуризм — безглуздо осміяним, використаним і звульгаризованим. Усе це тільки підходи до «найбільш викристалізованої мистецької позиції нашого часу», яку втілювала «Нова генерація». Журнал лівої формації, на відміну від своїх попередників-панфутуристів, більше не ратував проти мистецтва, не заперечував його існування, не боронив всезагальну деструкцію. «Нова генерація» дійшла висновку, що настав етап конструкції.

Січневе число журналу за 1929 рік вийшло без сторінки з гаслами. Натомість редакція в описовій формі спробувала пояснити свої принципи: «Мистецтво як емоціональна [араціональна] категорія культури відмирає. Повільний процес відмирання мистецтва позначився деструктивними напрямками у мистецтві останніх десятиріч. Раціональні вимоги, поставлені перед мистецтвом сьогодні, переключають його на конструктивний шлях функціональних мистецтв. Функціональні мистецтва відограють соціяльно корисну ролю у загальному процесі соціялістичного будівництва в плані універсальної установки на комунізм. «Нова ґенерація» пов’язує етап деструкції мистецтв, що закінчується, і етап конструкції їх, що розпочався, вважаючи обидва ці етапи за складові частини єдиного діялектичного процесу розвитку лівої формації мистецтв».

Отже, експеримент із формою тривав. Ба більше, відтепер згідно з новими завданнями футуристів експеримент поширювався на інші сфери і набирав універсального характеру:

«Нова генерація» не відмовлялася від деструктивних методів, але нарешті результати мистецької деструкції мали стати підґрунтям для конструктивної діяльности лівої формації «на межі мистецтва й життя, творчости й будівництва». Принаймні так журнал бачив і засвоював досвід світового авангарду: «Реалізація гасел лівого руху на Україні, як і скрізь, після необхідних аеропланних наскоків деструкції й експериментальної лабораторної роботи технічного винахідництва, вимагає мирного застосовання їх у всій практиці соціялістичної культури.

Поезія, Малярство, Театр — ось авангард, могутні наукові й військові лабораторії, які створили асортимент досконалих чинників нового соціялістичного виховання й нових соціялістичних зразків».

Проте головну надію «Нова генерація» покладала на «ліве кіно, ліве оповідання, лівий роман — ще новіші форми лівого фронту, які після необхідного експериментального й винахідницького етапу увійдуть у «нове життя й нове будівництво». На сторінках журналу автори невтомно розробляли згадані жанри, не цураючись експериментів і винахідництва. Зрештою, експериментальна проза в історії української літератури, як і в багатьох літературах світу, — синонім авангардної.

Художній авангард як історичне явище постав з утопічних і анархічних ідей початку ХХ століття і завжди тісно пов’язувався з політикою. Політичний радикалізм притаманний усім авангардним утворенням першої третини століття аж до 1930-х років, це зворотний бік художнього радикалізму. І «Нова генерація» декларує своїм завданням «концентрацію лівих сил на засадах комуністичної ідеології під політичним керовництвом Комуністичної Партії». Тому в редакційній статті-маніфесті йдеться про соціалістичну культуру і про завдання створити нову людину.

«Нова генерація» активно спілкувалася з читачами на своїх сторінках. Журнал звертався до них безпосередньо уже в першому числі:

І «Нова генерація» дотримала слова: до останнього її числа це був журнал, який боровся за нову людину, нову культуру, нове мистецтво, нову літературу.

Оточення лівих

«Як зустріли появу «Нової генерації» в літературно-мистецьких колах?» — питали читачі колишнього секретаря журналу Олексія Полторацького в середині шістдесятих. Це найбільше цікавить і нас сьогодні. Справді, нині важко уявити літературну атмосферу і градус дискусій майже столітньої давнини. «Як і сподівався сам Семенко, — відповідав Полторацький, — з неприхованою ворожістю, з одного боку, з обережним, вичікувальним ставленням — з другого. І лише поодинокі читачі, здебільшого найближчі Семенкові прихильники — з ентузіазмом. Мені здається, якби появу «Нової генерації» зустріли похвалами, Семенко помер би від несподіванки в страшних муках: не міг жити поза атмосферою боротьби, сутичок, боїв».

Полторацький дещо перебільшує і драматизує Семенкову любов до літературних герців. Тим часом від футуристів давно чекали вже не тільки задерикуватих і зухвалих вибриків, а й альтернативної візії мистецтва й літератури. Їхні опоненти називали це літературним хуліганством, а їхні симпатики — боротьбою за авангардне мистецтво.

«Нова генерація» виходила з жовтня 1927 року, і цей рік дав українській літературі багато нової періодики — «Літературну газету», журнали «Вапліте», «Молодняк», «Гарт». Про черговий футуристський дебют преса довго мовчала. Аж наприкінці березня 1928 року, коли вийшло вже шість чисел нового журналу, «Літературна газета» надрукувала коментарі київських письменників під назвою «Наша анкета про «Нову генерацію»». Загальний тон цих міні-інтерв’ю — захоплення і підтримка.

«У «Нової генерації» революційні гасла й спрямовання. Вони б’ють по інерції літературно-мистецьких традицій… «Нова генерація» рішуче обстоює принцип високої культури матеріялу в будь-якій галузі мистецтва… Кінець кінцем «Нова генерація» провадить бій за культуру вищого типу… Журнал — революційний чинник у нашій культурі», — ці вишукані компліменти належать Якову Савченку, донедавна панфутуристові.

«Сучасна українська революційна література, змагаючись з мистецьким назадництвом, придбала нового спільника — «Н. Г.»… Загальне спрямовання журналу свідчить, що «Н. Г.» — це новий поступовий культурний чинник», — вторив Савченку ще один колишній футурист Микола Терещенко.

Читайте також: Семенко мертвопетлює: історія вічних пошуків

Звичайно, не обійшлося без дружньої і єхидної критики. Більшість опитаних письменників завважили брак літературних кадрів у «Новій генерації», «теоретиків і практиків зі сталим світоглядом ліво-мистецької формації». Яків Савченко бачив у теорії «елементи спрощення», а в практиці — «примітивну організацію матеріялу й дуже сумнівну ідеологічну якість». Він уболівав за колишніх соратників і радив: «Зайві надто «ліві» й крикливі пози. Солідніше й спокійніше. Поверхова епатація мало дає користи».

Ледь не в кожному числі журнал писав про Баухауз, містив фото Ласло Мохоя-Надя, креслення, макети, меблі Вальтера Ґропіуса, Міс ван дер Рое, роботи Оскара Шлеммера. 1922 року в «Семафорі у майбутнє», щоб уникнути помилок, прізвища іноземних митців писали латинкою, як в оригіналі. Тут їх транслітерували кирилицею, і сьогодні кумедно читати імена Ласло Моголі-Нагі чи Міс ван дер Роге, Жуана Гріза й де Чіріко. Проте зі сторінок «Нової генерації» читач про них дізнавався вперше, і неминучі курйози з іменами нічого не варті на тлі просвітницької функції тих публікацій.

«Нова генерація» багато писала про такі «екзотичні» для українських журналів мистецтва, як архітектура, фотографія, плакат (чи то пак постер у сучасній термінології), кераміка, текстиль, меблі, посуд — так зване декоративно-прикладне мистецтво, яке найкраще втілювало ідею функціональности. Крім представників Баухауза, у журналі було вміщено кількадесят проєктів Ле Корбюзьє, роботи Тео ван Дуйсбурґа, Фріца Геґера, Еріха Мендельсона й інших архітекторів, театральні афіші француза Поля Колена й політичні плакати угорця Бели Уїца, фотографії Вальтера Петерганса.

Часто репродукції правили за ілюстрації до перекладних і оригінальних статей про творчість європейських митців. «Нова генерація» регулярно містила референції або й повні тексти Кристіана Зервоса й Ежена Теріада зі знаменитого «Cahiers d’art», перекладні статті про теорію конструктивізму Кароля Тейге чи про європейське мистецтво Герварта Вальдена, а поруч статті Миколи Холостенка про доробок Міс ван дер Рое, огляди Світозара Драгоманова про творчість бельгійського художника Віктора Сервранкса і німецького абстракціоніста Віллі Баумайстера.

Десять теоретичних статей про сучасне мистецтво опублікував у «Новій генерації» Казимир Малевич. Ці статті були написані на замовлення журналу. Перебіг подій нині уявляється десь так. У жовтні 1927 року вийшло перше число «Нової генерації». Серед тих, кого Михайль Семенко запросив до співпраці, був і Світозар Драгоманов, інженер-урбаніст, давній знайомий і симпатик панфутуристів. Наприкінці того року у Драгоманова виник задум зробити архітектурне число журналу. Заручившись згодою редакції, він почав збирати авторів. На його заклик відгукнувся і Казимир Малевич, з котрим Драгоманов міг познайомитися влітку 1927 року в Києві, — спеціально для «Нової генерації» він написав статтю про малярство й архітектуру.

Далі є два варіанти розвитку подій, і вони рівноцінні: або Михайль Семенко оцінив статус нового автора і запитав у Малевича, чи не хотів би той і надалі друкуватися в журналі, або ж Малевич сам запропонував Семенкові свої статті, склавши думку про новий журнал. Останнє цілком імовірно, зважаючи, що в травні 1928 року Малевич відмовився співпрацювати з московським журналом «Современная архитектура», а вже в червні «Нова генерація» починає друкувати його статті.

Якщо першу замовну статтю Малевич, імовірно, передав у журнал через Драгоманова, то далі він листувався і надсилав матеріали (зокрема, зображення) безпосередньо в Харків. З цього робимо висновок, що українською мовою його статті перекладали вже в редакції. В архівах зберігся також лист Малевича до тодішнього секретаря журналу Олексія Полторацького в справі публікації статті й ілюстрацій до неї.

Тріумфом «Нової генерації» став лист від Енріко Прамполіні, італійського художника-футуриста, видавця журналу «Noi». У першому числі за 1928 рік було вміщено реферативний огляд «Театр Генриха Прамполіні», а вже в наступному числі з’явився лист французькою мовою, адресований Rédaction «Nova Génération» (переклад редакції):

І Прамполіні, і французький режисер українського походження Еужен (Євген) Деслау, і пражанин Антін Павлюк були авторами, співробітниками і дописувачами «Нової генерації». Таким широким колом інтересів, розмаїттям авторів і перекладних публікацій не міг похвалитися жоден тогочасний журнал.

Нова генерація без лапок

«Нова генерація» — ніби на підтвердження своєї назви — дала українській літературі ціле нове покоління поетів і прозаїків. Олексій Полторацький, один з активних учасників журналу і секретар редакції у 1928–1929 роках, у своїх мемуарах так і писав про неї — як про «один із центрів, що об’єднав навколо себе певний час групу літературної молоді»:

Чільні молоді літературні кадри, зокрема згадані Полторацьким, дебютували в «Новій генерації» з рубрики «Відповіді читачам». Саме не в рубриці, а з рубрики: їм редакція то милостиво відписувала, що вірш беруть до друку, хоч над ним треба було б попрацювати, то радісно вимагала більше творів.

Узагалі, «Нова генерація» — це перше видання українських футуристів, у якому література не домінувала, а йшла нарівні з іншими мистецтвами, як-от архітектура й малярство. А проте й у сфері художнього слова експерименти не припинялися. У «Новій генерації» автори почали активно розробляти нові жанри: експериментальний роман, функціональну поезію, літературу факту (насамперед репортаж, меншою мірою мемуари) — і дали цікаві й оригінальні зразки в цих жанрах. Зокрема, в журналі було надруковано чотири серії віршів: «В атаку на зеленого змія» (серія антиалкогольна), «В атаку на гарби та вибої» (серія автодорівська), «Реабілітація Т. Г. Шевченка», «Футуристи на село» (серія сільська). Вони мали вийти окремими виданнями, але з’явилася тільки одна така книжечка — автодорівська.

Окремо розгорнула діяльність київська група футуристів, які почали видавати власний журнал — «Авангард-альманах пролетарських митців нової генерації» (на початку 1930 року вийшло два числа — № а і № b). Автура в обох видань була спільна.

Позаяк «Нова генерація» не обмежувалася тісними рамками і статутом літературної організації, хоча мала конкретне й виразне стильове й ідеологічне спрямування, за три роки і три місяці свого повноцінного існування вона переросла у важливе, ба навіть знакове культурно-мистецьке явище. А тому коли в грудні 1930 року вийшов останній номер журналу і власне видання припинилося, «Нова генерація» не зникла. Ще якийсь час вона існувала у вигляді книжок, які рекламувалися в журналі. Вийшли вони вже в 1931–1932 роках, у вигляді дальшої творчости її учасників в інших виданнях та проєктах.

«Нова генерація» стала апогеєм і фіналом українського авангарду, зокрема футуризму. Надалі в підрадянській Україні авангардні угруповання і митці не мали свого друкованого органу, а після постанови ЦК ВКП(б) «Про перебудову літературно-художніх організацій» 23 квітня 1932 року це взагалі унеможливилося. «Нова генерація» стала останньою платформою для літературних і мистецьких експериментів, які тривали, хоч і поволі згасаючи, навіть після припинення видання журналу, попри дедалі більшу політизацію художнього життя.