«Образотворче мистецтво»: каталог пропаганди і новацій

У анонімних передовицях бачимо численні пропагандистські прийоми, коли значення художнього твору так чи так, але стосується актуальних політичних подій, як-от і таврування «ворогів партії і народу» або «вихованні талановитої молоді». Наприклад: «Виставка творів великого російського художника — В. І. Сурікова в столиці Радянської України має велике значення в справі зближення двох братерських культур — російської і української, проти чого боролися троцькістсько-бухарінські та буржуазно-націоналістичні агенти фашизму» (№8, 1938, с.3), або «У нас є талановита молодь, яка успішно продемонструвала свої досягнення перед громадськістю Москви на ювілейній виставці художників України; є старі майстри, які не без труда, але і не без успіхів сприймають соціалістичний реалізм. Матеріальна база, створена в умовах Радянської України під керівництвом комуністичної партії й вождя народів товариша Сталіна, забезпечить справжній ренесанс мистецтва квітучої України» (№11, 1938, с.5).

У статтях були численні посилання на твори «класиків марксизму-ленінізму», а також Віссаріона Бєлінського, як цитатами, так і як епіграфи. Одним із найбільш вживаних виразів був: «Тов. Бурмистенко/ Ворошилов/ Сталін /Хрущов справедливо вказав…»

На початку 1939 року часопис отримав нову назву – «Образотворче мистецтво», без зміни організацій-кураторів, обсягу й оголошення причин, але вже з повноколірною обкладинкою і вкладкою-додатком. На обкладинці залишаються обов`язковими портрети вождів (включно із Дзержинським), останніми матеріалами стають короткі інформації «За кордоном» і «Ювілейні дати», з 1940 року на 3-й сторінці обкладинки уміщують рекламні оголошення – про передплату на періодичні видання видавництва «Мистецтво», короткі анотації українською до нових видань російською мовою під загальною назвою «Книжкова полиця».

У грудні 1939 року вийшов номер, присвячений 60-літтю Йосипа Сталіна, жовтневе число 1940 року присвячене творчості Іллі Рєпіна, а останнє число за травень 1940 року розповідає про «творчі здобутки» художників із «західних областей України». 

Часопис у 1939-41 роки регулярно подавав коротку інформацію з Київського державного художнього інституту, зокрема і розбір студентських творів після літньої практики. В останньому передвоєнному числі цілком буденною є інформація: «На початку червня студенти інституту поїдуть на літню практику: перший курс — до бази інституту в Шевченківському заповіднику в Каневі, другий і третій курси — на базу інституту в Яремче, у Карпатах, четвертий буде відряджено до Москви та Ленінграда для роботи в музеях, п’ятий одержує один місяць творчого відрядження до Москви, Ленінграда та других міст Союза». Так студентам і читачам часопису створювали ілюзію творчих можливостей коштом демонстрації вигідних можливостей бути у «великому союзному колі».

однак жодної дискусії на сторінках часопису за 50-ті роки так і не відбулось. 

40 сторінок із чорно-білою і повноколірною вкладкою, — у такому форматі часопис під керівництвом фахового мистецтвознавця Петра Говді уміщував щодва місяці статті про образотворче мистецтво, а також музичне і театральне життя, збільшивши обсяг візуальної інформації про історичні події й «творчу співдружбу працівників літератури і мистецтва, щоб наполегливіше боротися за створення творів, гідних нашого великого народу!» (№1, 1954, с.2) «Народність» інтерпретувалась як різновид «партійності», а «дружба народів» була виявом появи нової історичної спільноти – «радянського народу». Так, на обкладинках з`являлись вклейки із жанровими картинами, наприклад, зустріч Горького і Коцюбинського на Капрі (№.2, 1954 рік), плакати (№ 1, 1957, №3, 1959), кадри з фільмів (№4,1956), фото фіналу театральних постанов з Хрущовим (№6, 1959), репродукції живописних полотен зі сценами колективних гулянь (№4, 1957) чи праці (№5, 1955).

З`явилось більше дописів про театральні, оперні вистави, музеї й окремі виставкові проєкти у Польщі, Болгарії, Китаї, Кореї (т.зв. «країни народної демократії»), зрозуміло – і у Москві та Ленінграді. Загальний оптимістичний тон, соціальна бадьорість базувалися на понятті «турботи про художників». Так, у фінальній статті №2 за 1954 року констатувалось: «Китайська Комуністична партія та Уряд Китаю допомогли народним майстрам і художникам організуватися у виробничі та збутові кооперативи, надають їм матеріальну допомогу. У відповідь на це піклування майстри образотворчого мистецтва докладають усіх зусиль для створення нових картин, скульптур, в яких знайшли б своє відображення великі перетворення в країні» (с.45).

У програмній, вочевидь, статті «Моральні риси митця» (№3, 1954) вже на початку  буквально чути, як невідворотно опускається «залізна завіса холодної війни» : «У Радянській країні виріс митець нового типу. Оточений увагою народу, радянський художник самовіддано служить йому, віддаючи увесь свій талант. Саме цим працівник нашого мистецтва й різниться від митців капіталістичного світу, які у переважній більшості не витримуючи тиску законів жорстокої дійсності, змушені догоджати низьким смакам купки паразитів, торгувати своїм талантом, а значить і своєю совістю, і переконаннями» (с.14).

З`являються численні статті з протиставленням «двох світів» – «Під владою долара» (№3, 1954), «Коли гаснуть вогні Бродвея» («2, 1955), і навіть із дещо абсурдним, як на нинішнє око, – «Наздогнати СІІІА по виробництву продуктів тваринництва на душу населення!» (№4, 1957).  В останній стверджується: «Цей заклик Комуністичної партії, активно підтриманий усім радянським народом, став провідним у боротьбі трудівників сільського господарства за здійснення накреслень XX з’їзду КПРС щодо крутого піднесення тваринництва, та гідну зустріч сорокаріччя Великого Жовтня. Працівники кіностудій, театрів, філармоній, естради і художники Радянської України вносять у цю справу і свій посильний вклад. Своїм мистецтвом вони пропагують передовий досвід, мобілізують зусилля тваринників на розв’язання почесних історичних завдань, оспівують героїв соціалістичної праці, гострою сатирою викривають недоліки, картають тих, хто заважає роботі, забезпечують культурний відпочинок трударям соціалістичних ланів. Усі театри республіки протягом року систематично обслуговують колгоспників, працівників МТС і радгоспів» (с.30). Дивна логіка такого моралізаторського припису – у новій настанові, що її активно, і подекуди в доволі брутальній формі, озвучував генсек Хрущов: митці мають постійно відчувати турботу народу і партії як певну провину, бо живуть коштом праці інших, а тому мають його, народ, систематично обслуговувати, адже у радянській Україні нема «влади долара».

Із №5, 1958 року з`явилась і постійна рубрика «Організуємо новий великий похід мистецтва в народі», що зникла після відсторонення від влади Микити Хрущова лише у 1964 році.

Оскільки у часописі цього періоду більша частина матеріалів була присвячена театру і музичному мистецтву (аж до друку нот окремих пісень), редакція вирішила в оформленні  використовувати графічні елементи сміливіше – плашки, віньєтки, буквиці, інколи і з декоративними елементами, здебільшого рослинними. Ускладнилась верстка, з`явились різні кеглі шрифтів, збільшилась кількість кольорових вклейок і наклад – на початку 60-х років зафіксовано у вихідних даних до 3,5 тисяч примірників.

 Молоді жінки, працьовиті чоловіки й «вічно-актуальний» вождь в оточенні вінків, гірлянд, букетів, снопів, безмежних, уквітчаних полів  чи обтяжених плодами садів – таким був загальний візуальний месидж часопису, що створював образ щасливої «сім`ї єдиної» не без допомоги ампірних прийомів. У назві статей, присвячених мотивам війни, боротьби, революції, обов`язково звучить оптимізм «В ім`я краси життя» (№5, 1967), «На піднесенні» (№3, 1967), «У розквіті творчих сил» (№ 4, 1969). Збільшується кількість зображень і «квітучих міст» – зокрема, на кольорових вклейках з`являється «Не сад – місто Київ» Анатоля Петрицького, полотно 1961 року, що довгий час було сховане у запасниках Київського художнього музею, а на звороті часопису – навіть акварельні трояндові натюрморти Миколи Глущенка (№2, 1969), що сприймалось як натяк на повернення до естетики початку ХХ століття. 

Візуальна політика часопису була спрямована до демонстрації максимальної насиченості, навіть колажності різних зображень, яка сьогодні сприймається певним оксюмороном. Так, до статті Тимофія Левчука, першого секретаря Спілки працівників кінематографії УРСР «Могутня сила партії», де йдеться і про спадок Лєніна, і про кіно (це воно називається «партійною силою»), в уміщених кадрах бачимо й ейзенштейнівський «Панцерник «Потьомкін», і довженківські «Землю» й «Щорс», і параджанівські «Тіні забутих предків».

60-ті виявились для часопису, що жодним чином не постулював «ідеологічної відлиги», часом творення метафори буяння, щасливого розквіту усіх видів мистецтв, так би мовити, «під сонцем ідей ленінізму і під проводом партії».

У №6, 1977 року на останній сторінці часопису з`являється чи не вперше і некролог, підписаний «керівниками держави, спілки, інституцій»: йдеться про смерть Миколи Глущенка, і у підписантах – 28 прізвищ, від Володимира Щербицького до Сергія Шишка і Тетяни Яблонської.

У наступне десятиліття такі некрологи підписували від імені колективу: «Міністерство культури УРСР, Спілка художників України, Київський державний художній інститут».

Абсурдизація пізньорадянського життя відобразилась і у назвах статей: «Будівництву газопроводу присвячується», «Людям – на добро» (№2. 1984), «Шляхами дружби і взаємозбагачення» (№3, 1984), «Рисунок: проблеми розвитку», «Львівська молодіжна» (№5, 1984), «Звіт аматорів республіки» (№4, 1985).

Навіть після оголошення так званої «перебудови» редакція часопису продовжила політику певного «раціонального відсторонення» від висвітлення політичних подій. Продовжували уміщувати статті з узагальненими назвами: «Харківський метрополітен і його художнє рішення», «Пошук мистецької мови» (№2, 1986), «Натхненну творчість – народу», «Енергія живописного мазка» (№4, 1986). У звичних же принципах верстки та підбору зображень подавались звичні теми, ніби мистецьке життя України продовжувало за інерцією жити у виставкових проєктах плакату чи декоративного мистецтва, у відкритті нових пам`ятників Івану Франку чи Лесі Українки, оздобленні приміщень і розповідей про стародруки чи ікони. Хіба побільшало статей з критикою «ворожих практик», як то «Криве дзеркало неоавангардизму» (№2. 1984) або «Буржуазний модернізм і світова мистецька спадщина» (№5, 1986), за чим можна побачити мляву, опосередковану дискусію з молодими митцями, які саме у цей час активно звертались до творів європейського мистецтва, щоб освоїти (і наповнити сенсом) поняття постмодернізму, трансавангарду, осмислити повернення міфу бароко як питомо національної спадщини.

№1 за 1990 рік відкривалось рубрикою «ХХVIII з`їзд партії. Актуальна тема» з назвою редакційної передовиці «Митець і національне відродження». Під нею дрібним петитом було набране повідомлення: «1 червня 1989 р. в м. Неаполі (Італія) з ініціативи Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка АН УРСР (м. Київ), Українського наукового інституту Гарвардського університету (м. Кембрідж, США) та Інституту сходознавчих студій (м. Неаполь, Італія) за участю вчених-україністів з УРСР, США, Канади, Італії, ФРН, Бельгії, Голландії, Польщі створено Міжнародну асоціацію україністів (МАУ), прийнято її Статут. Установчі збори МАУ звернулися із закликом до україністів різних країн створювати національні і регіональні організації україністів. 19 жовтня 1989 р. в м. Києві скликано установчі збори Республіканської асоціації українознавців Академії наук Української РСР, університетів та педінститутів України, представників творчих спілок республіки, працівників видавництв, наукових бібліотек та інших культурно-громадських організацій. На зборах обговорено питання про створення Республіканської асоціації українознавців, метою якої є сприяння україністичним студіям у республіці, координація наукових досліджень з українознавства (включаючи природничі й технічні науки), широка науково-інформаційна та популяризаторська діяльність». 

Ще публікувались у цьому ж числі (за 80 копійок загальним накладом 5500 примірників) статті з клішованими заголовками на кшталт «Образотворче мистецтво в пропаганді лєнінських ідей», «Перший всесоюзний симпозіум гутного скла», «Проблеми мистецтвознавчого джерелознавства», а вже було надруковане оголошення:

У №5, 1990, коли редакція повідомила по переведення часопису на баланс Спілки художників України (тобто його позбавили фінансування й ідеологічного кураторства Міністерства культури УРСР), під рубрикою «Ім`я в мистецтві» була надрукована редакційна стаття «Через терни – до зірок. Пам`яті Алли Горської».

Ще не було рішення про вихід України з СРСР, а вже поволі починалась інша епоха, де слово «незалежність» означало і розірвання стосунків мистецької спільноти з партійними і державними настановами. 

Часопис, що розповідав про українське мистецтво впродовж більш ніж пів століття, є не так архівом, як збіркою симптомів у інтерпретації художнього процесу – появи артоб’єктів, і вибору цих творів для представлення, критичного (включно з компліментарно-ідеологізованим) погляду на них, розвитку поліграфічної спроможності і навіть історії типографіки. Однак історія часопису як великою мірою історія пропаганди певних ідей/настанов, утілених у письмі, текстах, значно переважає над певною естетикою як представлених творів, так і власне часопису як окремого візуального продукту. Образ часу, правильніше – кількох епох в оболонці «радянського мистецтва / соцреалізму», більше втілений у вербальному, а не візуальному. Це парадокс часопису, присвяченого образотворчому мистецтву – неякісна поліграфія, тенденційний відбір зображень як «зразків» (не лише у розміщенні портретів «вождів», а й у пріоритетності певних видів і жанрів мистецтва) були відкоментовані вкрай ідеологізованими редакторськими передовицями і структуровані одноманітними рубриками. Лише у 80-х ця тенденція змінилась: кількість уміщених зображень і їх виразність, зокрема й через верстку, змістила акценти з текстуального доповнення, зробивши його зазвичай формальним.   

У практично всіх змінах часопису (в сенсі обсягу, накладів, принципів верстки) аж до 1990 року можна помітити, що настанови «курсу партії» залишались основним ідеологічним підґрунтям усіх мистецтвознавчих текстів. Лєнінська стаття «Партийная организация и партийная литература» (1905 року) залишалась наскрізним ідеологічним концептом для літератури й критики, оскільки часопис при різних редакторах і на різних стадіях замовлення, редагування і розміщення статей провадив мотто: «Все газеты, журналы, издательства и т. д. должны приняться немедленно… за подготовку такого положения, чтобы они входили целиком на тех или иных началах в те или иные партийные организации». Як втілювалась концепція «входження митців у..» і якими способами її не те щоби ігнорували, але акуратно обходили у деяких номерах часопису в певні періоди?