Столітня зброя «червоного Перцю»

Лого

На обкладинці першого числа був зображений велетенський стручок червоного болгарського (не довгастих чилі чи каєнського) перцю, з якого вилітають зернини на всі боки, як кулі побиваючи зойкаючих і падаючих персонажів.

Судячи з підпису, автором цього образу був Олександр Хвостенко-Хвостов. У другому числі, біля програмного тексту, що пояснює, на кого націлено ядучі зерна («Перчимо спекулянта, хабарника, бюрократа, непмена, чваного комуніста, «комісара в галіфе», князів церкви, бандитів з широкої дороги і малоі стежки, прекрасних панночок і елегантних денді, прокислих соціялістів і все, що тхне і несе розклад».), уміщено графічний малюнок (ймовірно, того ж автора) чоловіка, який із захватом, регочучи, вибиває зі стручка зернята.

Тобто назва «червоний перець» засновниками й творцями часопису мислилася як аналог зброї Червоної армії, як тип гумору, що жахає і збиває з ніг численних ворогів УРСР.

У числі 14-15 за 1928 рік на обкладинці уміщено малюнок авторства Б. Фрідкіна, де «перець» – це чоловік з теками, у піджаку й окулярах, чия голова і схожа на перчину.

Від цього моменту логотип у формі чоловіка, найчастіше з головою у вигляді червоного перцю, а інколи й у червоних шароварах або й повністю червоного кольору, став майже обов`язковою частиною обкладинки часопису. Цей образ бачимо зверху сторінки, навіть коли слово «червоний» зникло із назви, або знизу, ніби контактуючи із центральним малюнком, піднімаючи капелюха до читачів, біжучи або щось підмітаючи, як сенсова частина чільного зображення – перець-чоловічок навіть в іншому кольорі (фіолетовий, чорний, синій) став уособленням часопису.

До чисел, де його немає на обкладинці, варто придивитись пильніше.

На початку 1930-х років життя сатириків і їхнього головного часопису стає все більше політизованим, залученим до соціально-політичних кампаній, відповідно і тематика, і гострота критичних публікацій змінюються у цей бік. Політична сатира займається боротьбою зі спекуляцією, безпорадністю адміністрації, бюрократизмом, все більше стає зображень не внутрішніх, а зовнішніх ворогів. 28 вересня 1929 року Політбюро ЦК КП(б)У ухвалило конфіскувати повністю № 15 часопису «Червоний перець» і оголосило в пресі постанову «з різкою політичною кваліфікацією карикатур, вміщених у часописі», переглянувши весь склад редколегії часопису.

У 1933 році в редакції «Червоного Перця» почалися арешти, зокрема, був абсурдно звинувачений у замаху на головного організатора Голодомору в Україні Павла Постишева й Остап Вишня. Від кінця 1934 року часопис не виходив аж до 1941 року, й від часу початку партійних нагінок і до закриття «Червоного перцю» у грудні 1934 року (останнє число підписане до друку у листопаді, присвячене 17-й річниці Жовтневої революції) лого у вигляді чоловічка-перця немає.

Ця персоніфікація сатирика зникла, оскільки саме у цей час формується нова концепція «керівної ролі партії» й ідеології соцреалізму, а значення гумору як складової частини спілчанського жанру не визначене.

Обкладинка як заявка основної теми числа

На обкладинці ще зимового №4 за 1934 рік уважні читачі вже відмітили, як редакція реагує на заявлене у січневій постанові Президії ВУЦВК перенесення столиці України до Києва. Поряд з віршем Володимира Ярошенка про історію Києва-революційного уміщено карикатуру Олександра Козюренка: бачимо пам`ятник князю Володимиру із хрестом, заквецяним пташиним послідом, де хреститель задоволено дивиться на Дніпро, запруджене човнами із киянами, здебільшого чоловіками, які задоволено відпочивають на воді, поки над ними літають аероплани. Пейзаж, що показано як дніпровський, має мало спільного із реальним Трухановим островом, однак прикметно, що «означником» нової столиці є асоціація з монументом хрестителю, що його не планували висаджувати у повітря, як десятки храмів, і мирний відпочинок трудящих.

Однак київські числа почали виходити аж із травня 1941 року вже з назвою «Перець»: видрукували три числа, візуальне оформлення яких свідчить, що його відновили для активізації пропаганди «братніх обіймів» на приєднаних до УРСР землях Західної України. Вийшло усього три числа у доволі скромному чорно-білому оформленні, кожен із зазначеним накладом у 30 тисяч примірників. Друк відновлено з січня 1943 року: на обкладинці вказано «рік видання ІІ», у вихідних даних зазначено «Видавництво ЦК ВКП (б)У  «Радянська Україна». Надруковано в друкарні імені Сталіна, Москва», без цифри накладу. Усі обкладинки військової пори, відповідно, були присвячені темам війни. Ворогами зображали німецьких солдатів, офіцерів, представників Вермахту, Гітлера. Героями, звісно, були «прості українці», а також відомі монументи. У обкладинці №24 авторства О. Козюренка знову ж таки велетенський князь Володимир з постаменту перемовляється зі значно меншим пам`ятником Богдану Хмельницькому: «– Куди прямуєш, Богдане? – На Захід! Тепер там наші німців хрестять…», а зверху над їхніми головами пікірують діагонально літаки із п`ятикутними зірками.

Посилення позитивної героїзації певних історичних осіб продовжилась і коли друкарня вже була київською – з 1945 року, коли наклад часопису досяг 78 тисяч примірників (а Остап Вишня повернувся із ГУЛАГу до редколегії). Однак повернулись і теми, присвячені тим, хто «заважав» відновлювати повоєнне життя. Вже у жовтні 1946 року вийшла постанова ЦК КП(б)У «Про журнал сатири та гумору «Перець», де редколегію зобов’язали: «…викривати «українсько-німецьких націоналістів», боротися з «проявами всякого роду ідеологічних перекручень» у висвітленні питань історії, літератури та мистецтва». Впродовж 1950-х часопис намагався утримувати баланс між відвертою пропагандою і легким підсміюванням над «недоліками»: у річному комплекті обов`язково була певна кількість бравурних обкладинок, досить далеких від гумористичної проблематики, присвячених офіційним святам (зокрема, і святкуванню 800-ліття Москви) із «простими героям нашого часу» – шахтарями, ланковими, бригадирами, а також числа з обкладинками, де викривалися капіталізм і «буржуазна культура».

Саме у цей період художники-карикатуристи витворюють особливу візуальну риторику в зображенні «генерала НАТО», «американського сенатора в циліндрі», «англійського аристократа у твідовому піджаку», «солдата ізраїльської воєнщини», «сіоніста» і «буржуазного націоналіста», що приведуть до типізації ворога часів «залізної завіси» і «холодної війни».

Водночас вклад країн-членів антигітлерівської коаліції у розгром німецько-фашистських військ починає применшуватись або й оббріхуватись, а узагальнений образ «радянського солдата з червоним прапором» відповідно підноситься до рівня єдиного переможця.

З 1960 року, коли наклад двотижневика сягнув 250 тисяч примірників, лого чоловіка-перця почало з`являтись на обох сторонах обкладинки, присвячених, відповідно, «зовнішнім» і «внутрішнім» ворогам. Причому і сам «перець», і «радянські перемоги», для означення яких не шкодували різних відтінків червоної фарби (кумач, густо-малиновий, брунатно-маковий), карикатуристи зображали великим, інколи й велетенського розміру, почасти й з мітлою двірника, а його ворогів – чорно-сірими, здрібненими, наче комах-шкідників, що нажахані й здихають, чи взагалі перетворюються на купу сміття. Прикметно, що у такий «груповий треш» уміщають і зображення папірців зі знаком долара (№ 24 за 1963 рік): поїздка Микити Хрущова до США привела не лише до захоплення кукурудзою, а й до змагання економік, відтак знак долара ставав уособленням ворожої валюти як такої.

Змінюється і ставлення до етнографічного: на обкладинках все частіше уміщають зображення людей у вишиванці,  як от пристосуванця-функціонера в імітації вишиванки (№11 за 1964 рік), що віддалено нагадує зміщеного на той час із посади Генсека Хрущова. Ще десятиліття назад подібне було неможливо: орнаментоване означало народне, сільське, рідне, а коли декорування «у народному стилі» стало частиною модерністського мистецтва шістдесятників – ідеологи офіційного гумору миттєво+ відреагували на цей тренд кунтркультури. У другій половині 1960-х з`являється феномен «шароварництва»: карикатуристи використовують етнографічне для показу щасливих і бурхливих святкувань, виробляють візуальну специфіку упізнаваного «українського костюму взагалі», без означення регіональних особливостей, і у ювілейний 1967 рік «Перець» випускає кілька обкладинок із зображенням велетенської молодої жінки у народному вбранні як уособлення радянської України (№6, 21, 23).

На межі 1970-х наклад часопису досяг майже трьохмільйонної позначки.

З №1 за 1972 рік обкладинка отримала нове оформлення, в якому написання назви зі стилізованим «під бароко» шрифтом, за яким уміщене лого «перця, що знімає капелюха, вітаючись із глядачем», і тип власне обкладинкового малюнка були жорстко регламентованими.

Це сприяло як упізнаваності, так і певній типізації тем, принципів зображення негативних персонажів, відбору політичних подій за кордоном СРСР, що піддаються осміянню, карикатуризації. «Перець» став другим за популярністю і поширенням після російськомовного/московського «Крокодилу» часописом, що відображав офіційну позицію видавництва «Радянська Україна», за замовчуванням – ідеологічного комітету КПУ.

У березневому числі за 1977 рік на обкладинці з`явилось зображення ордена СРСР «Знак почета», останній номер, на якому його уміщували, – за серпень 1990 року.

«Перець» не давав розлогого матеріалу чи некрологу про смерть Сталіна, лише цитати з промов на траурному мітингу і вірш Степана Олійника з виразом скорботи, де Сталіна раз по раз згадують як «нашого отця». У числі №23 за грудень 1982 року уся друга сторінка часопису була присвячена некрологам Леоніду Брежнєву, де у кожному дописі було присутнє словосполучення «ЦК КПРС». На обкладинці уміщено вповні плакатне зображення молодого чоловіка насичено-малинового кольору, що тримає в гротескно великих руках штурвал із гербом СРСР, а над його головою майорить кумачевий стяг з літерами «КПРС» і  цитатою зі «Звернення ЦК КПРС… до радянського народу», що наочно демонструє, якого рівню заідеологізованості й підпорядкованості партійним вказівкам досяг цей часопис у часи застою.

За офіційними джерелами,  у 1970-80-х роках річний прибуток від продажу «Перця» сягав 12 мільйонів рублів (Олег Чорногуз наводить цифру 17 мільйонів), і надходив він до каси ЦК КПУ.

То якою ж у цьому заповіднику прибуткового абсурду була функція візуального гумору?

Карикатуристи

Навряд чи причини економічного характеру стали причиною поступового відходу видатних художників-модерністів від практики створення карикатур, хоча за сценографію платили значно більше, а живописні полотна закуповували для музеїв. Співпраця Анатоля Петрицького і Хвостенко-Хвостова із харківським «Червоним перцем» припиняється на початку 1930-х, у час початку репресії. Коли часопис став київським – вони, дарма що також стали киянами, з ним і не намагались відновити співпрацю. З`явилась інша автура (серед відвертих пропагандистів був і Ярослав Ґала’н, новели якого передруковували навіть і на початку 1986 року), інші карикатуристи, деякі з яких після закінчення Другої світової війни співпрацювали з часописом десятиліттями. Обкладинки й малюнки Володимира Гливенка (з 1941 року), Олександра Козюренка (з 1943 року), Анатолія Василенка (з 1959 року) чи Анатолія Арутюнянца (з 1960 року) були не пошуками іншої виразності, вони залишались доповненням до тексту.

Читайте також: Анатолій Василенко: півсторіччя мальованих історій

У одному з інтерв’ю Павла Глазового, заступника головного редактора часопису з 1950 року, про цей принцип сказано так: «Гостре і дотепне слово з належною ілюстрацією до нього значно краще сприймається читачем. Я ні на йоту не хочу принижувати ролі майстрів слова, але воно в комбінації з карикатурою звучить виразніше, не кажучи вже про те, що інколи й дошкульніше. Ось тут і треба вміти поєднувати позитивні якості пера і пензля. Саме таке завдання і стоїть перед редактурою видання».

Карикатуристи у часи найбільшої тиражності часопису були прибутковим доповненням до текстів, за що отримували незлецькі гонорари. Так, «подвійний агент» Валерій Чмирьов співпрацював з часописом із 1976 року, одночасно піднімаючись кар`єрними щаблями міліції до рангу майора (у листопаді 1991 року став керівником 8 відділу МВС СРСР) згадував, зокрема, і про принципи оплати: «Когда работал в милиции, это был хороший заработок, потому ежемесячно к своей зарплаты я получал дополнительно восемьдесят-сто рублей, в то время это были большие деньги, иногда мой доход превышал зарплату начальника управления». 

Художник Валерій Горбачов підтверджує: «В «Перце»можно было заработать, и квартиру дали за те 10 лет, что работал в журнале. Это было превилегированное общество».

Редактор часопису  в 1986-87 роках  Олег Чорногуз розповідав про рівень гонорарів: «Сделать обложку стоило 70 рублей. Рисунок в «подвале» внизу страницы — 30 рублей. Иллюстрация, в зависимости от её размера — от 15 до 30 получалась. За один номер (журнал выпускался два раза в месяц) выходили нормальные деньги.  Заметьте, средняя зарплата в Советском Союзе в то время достигала где-то 110-120 рублей».

Читайте також: Сатирик завжди в опозиції: розмова з Олегом Чорногузом

У ці часи ціна примірника становила: 1972-й – 12 копійок, 1980-й – 20 копійок, останнім числом, на якому друкувалась фіксована ціна, був №23 за 1983 рік – 30 копійок.

Політична і партійна ангажованість замовних карикатур була помітною в образах ворогів, з гіпертрофованим протиставленням «нашого» і «їхнього», зокрема й стосовно медіа, тих «ворожих голосів», що їх ночами, попри глушилки, слухали й у віддалених селах. У вивернутому світі радянського типу гумору читачі якщо бачили зображення «українського буржуазного націоналіста» у жовто-блакитному шлику і з тризубом (офіційним гербом УНР, взагалі забороненим для публікації в підрадянські часи) або карикатуру на нову енцикліку Папи римського – розуміли, що потрібно поставитись до інформації з усією серйозністю, як до надважливої, навіть ексклюзивної підказки.

Оскільки гумор проти «внутрішніх ворогів» базувався, зокрема, і на фактах, що їх надсилали громадяни, а карикатуристи створювали узагальнювальний образ, не зважаючи на зовнішність антигероїв, реальність конкретного пейзажу, інтер`єрів, подробиць вбрання. Отже, важливі деталі закордоння (включно з існуванням «інших» українців) також сприймались великою мірою сюрреалістично, де сутнісне піддавалось фентезійним підмінам. Якщо дописи можуть бути фактологічним джерелом для вивчення історії радянського повсякдення, то стосовно цитат, витягів, фрагментів, тобто «дерев`яної», канцелярсько-бюрократичної мови документів – ілюстрація виконувалась в іншому стилістичному і жанровому регістрі.

Як відомо, саме у редакції «Перця» з’явилась іронічна розшифровка страшної абревіатури КГБ – «контора глибокого бурєнія», та візуалізувати цю саркастичну інтерпретацію ніхто не посмів навіть у 90-і роки.

Ще з 1927 року почала виходити й «Бібліотека Перця», книжковий додаток часопису: більш як 300 чисел представляли авторів (як сатириків, так і карикатуристів), де зберігався принцип – «тексти, доповнені малюнком». У такий спосіб часопис впливав не лише на те, як «працювали» карикатуристи в інших видавництвах (зокрема й дитячих), а й поступово набирав ваги респектабельного «класика вітчизняної ілюстрації».

«Гумористична проза» ставала і частиною вітчизняної анімації. Радна Сахалтуєв працював з кінця 1960-х у відділенні мультиплікації студії «Київнаукфільм», а паралельно малював карикатури для «Перця» й ілюстрував книги для видавництва «Веселка». Його гротескний стиль мав однаковий попит у різних видах і жанрах ілюстрування, що дозволяло й ухилятись від однозначності політичної карикатури, створюючи свої рубрики, наприклад, «Мультик з перцем» (№7 за 1986 рік).

Однак карикатуристи «Перця» не витворили чогось на кшталт «династії»: Ігор Александрович був частиною «перчанської редакції» з 1970-х (на початку 1990-х випустив навіть у «Бібліотеці Перця» збірку карикатур), однак і син, і його внук стали художниками зовсім іншого профілю.

Стратегія рекламування часопису включала навіть і випуск того, що нині називають «мерчем». Баранівський порцеляновий завод випускав невеличкі статуетки: десятисантиметровий «перець-козак» із мітлою в руках нині є антикваріатом із позначкою «радянський фарфор», а з початку 1970-х був частиною масового виробництва.Найбільш вражаючим, як на нинішню актуальність, є той факт, що переможцем конкурсу 2020 року на проєкт Великого герба України став Олексій Кохан, також багаторічний карикатурист «Перця».

 Читайте також: Ревізія геральдики: навіщо Україні великий герб

Фінальні акорди

Новорічне число за грудень 1986 року вийшло з розфарбованими у кольори драже літерами назвою: країна очікувала веселих днів оголошеної  Міхаілом Горбачовим перебудови, прискорення й «гласності».

Ці слова у чільних карикатурах обкладинокз`являлись все частіше, та на звороті зображень «клятих імперіалістів і їх посіпак» не стало зовсім. Зовнішньополітичні орієнтири стрімко змінювалась, хоча це не надто позначилось на тому, який тип гумору і які теми пропонували «перчани» читачам. На звороті № 19 за 1991 рік, тобто коли вже відбулось відновлення Незалежності України, була надрукована карикатура Олексія Кохана «Ой у домі – як в дурдомі…».

А в останньому числі за той же рік на звороті був уміщений колаж з рекламних оголошень, серед яких було й таке: «Шанувальникам українського слова за кордоном! У будь-який куточок земної кулі акуратно і своєчасно доправить до передплатника будь-яке друковане видання, що виходить на Україні». Бої за нормативність виразу «в Україні» ще були попереду, а от за читача «Перець» у 1990-ті боротись перестав: ідеологічний конструкт, в якому «наша держава прекрасна, але навколо самі вороги» зник, натомість не з`явилися ані нові теми, ані нові карикатуристи. Візуальна мова перереєстрованого у 1994 році часопису, як і поліграфічна якість друку в переназваному комбінаті «Преса України» почали блякнути, ціна на примірник, що став друкуватись на гіршому папері й з меншою кількістю сторінок, стала договірною. У останньому числі за 1998 рік зафіксовано наклад 19 300 примірників, а міленіум часопис зустрів вже не «двотижневиком», а «місячником».

За двадцять останніх років принцип оформлення часопису не змінився, вітри нової візуальної мови, на які активно впливають різноманітні медіа й соцмережі, здається, творців часопису не хвилюють взагалі. Маргіналізація цього типу карикатури в часи відео-мемів й миттєвої «вуличної реакції» на політичні новини сталась ще й тому, що з 2010-го візуальне диктує текстуальному, а не навпаки. Графічний роман, комікс, аніме, кліпове мислення – а «перчани» продовжують додавати малюнки до текстів на кшталт: «У Раді й на олігархічних каналах ідуть перманентні політичні спектаклі. Слова, слова, слова… А в суфлерських будках сидять «стратегічні партнери», МВФ, сороси і соросята. Споглядаючи театралізовані дійства, хочеться колись вигукнути, як колись Станіславський: «Не вірю!» (№4 за 2021 рік).

Здається, історія «Перця» як зброї закінчилась у ХХ столітті, – пекучі зернини всохли й  втратили вербальну і візуальну силу, щоб пришвидшувати суспільний метаболізм. Без прикметника «радянський» (тобто «червоний») не проросли у власне український гумор.