«Світло й тінь» української фотографії

Від світофільтрів до негативів

У 1930-і роки фотографія тільки ставала бути доступною для мас. Мабуть, вона була більшою дивовижою, ніж зараз для нас смартфони. «Завдяки розвитку чорно-білої фотографії світло й тінь були по-справжньому віднайдені, і, крім набуття теоретичних знань, люди почали правильно ними користуватися», — писав у 1932 році угорський авангардист, теоретик фото- і кіномистецтва Ласло Могой-Надь (1895—1946) у культовому виданні Telehor. До речі, світлини самого Могой-Надя друкувалися у журналі «Нова генерація» наприкінці 1920-х років.

У 1930-ті назва «Світло й тінь» була не оригінальною, наприклад, у Познані виходив журнал з такою самою назвою, лише польською.

Початок XX століття — це був час, коли працювали фотосалони, комерційні фотографи, а у вищих школах і на аматорських гуртках навчалися цьому мистецтву. Українські фотографи вже брали участь у міжнародних виставках і перемагали там. Так у Києві працювало Товариства фотолюбителів «Дагер», судячи з відгуків спеціальної преси Німеччини, Англії та Італії, мали видатний успіх на Міжнародній виставці у Дрездені» (1909). У 1911-му в Києві відбувся «Міжнародний Салон Художнього Світлопису», де було представлено роботи з Америки, Англії, Німеччини, Франції та інших держав.

У Львові захоплені фотографією почали збиратися ще наприкінці XIX століття. З 1903 до 1911 року відбувається щорічна фотографічна виставка; з 1925 до 1939 року — щорічний салон польської фотографії. Проходили міжнародні фотосалони: перший у 1927 році, останній, одинадцятий, — 1939-го року. Видавалися і часописи: «Фотографічний перегляд» (1895), «Фотографічна хроніка» (1898-1899), «Фотографічні відомості» (1903-1906), «Фотографічний місячник» (1908-1911, 1925-1931), «Польська камера» (1932-1933).

1933 року Українське фотографічне товариство у Львові започатковує журнал «Світло й тінь», що виходив до 1939 включно. Саме товариство заснували 1930 року з метою пропагувати фотомистецтво в Україні. Двома основними видами активності товариства були організація виставок і видання журналу. На Першій виставці української аматорської фотографіки (УФОТО) 1930-го року представили 273 світлин від 34 авторів. Своє існування УФОТО, як і журнал, припинило у серпні 1939 року, з початком Другої світової війни.

У 1933-34 роках журнал виходив раз на квартал, з наступного року — раз на місяць (у деякі роки вийшло по 10, а не по 12 номерів). Завершилося видання сьомим номером за 1939 рік. Усього вийшло 59 номери журналу, який нині є бібліографічною рідкістю. Так, у жодній із київських бібліотек немає повного комплекту «Світла й тіні». Він є у Львівській національній науковій бібліотеці України імені Василя Стефаника, але, на жаль, не оцифрований. Журнал містив огляди виставок, польських, німецьких фотожурналів, теоретичні розвідки про роль фотографії у суспільстві, інформацію про зарубіжних фотомайстрів, репрезентував твори аматорів, друкував поради «Як компонувати портрет», «Побільшення при денному світлі», «Новітні позитивні процеси», «Дещо про жовті світофільтри», «Підсилювання негативів», «Фото­графування вночі». Обов’язковими кожного номера були статті технічного спрямування, передрук статті з польського або німецького журналу (з якими «Світло й тінь» вдало конкурувало). Видання регулярно інформувало про фотоподії у Західній Україні, про аматорські гуртки, і про події Радянської України також.

Наприклад, зміст «Світла й тіні» за листопад-грудень 1933 року:

• Ю. Дорош: Творчість у фотомистецтві.
• Фріц Ганзен: перший надворний фотограф.
• Дан. Фіголь: Освітлення передовсім.
• Павло Фріпп: Становище фотографії у мистецтві.
• Д-р Р. Миколаєвич: В справі фотографічної термінольогії.
• Дрібні поради.
• Огляд журналів.
• З вистав.
• П’ята вистава УФОТО.
• Вісті УФОТО.
• Новини фотопромислу.

«Світло й тінь» регулярно проводив власні фотоконкурси. Сторінки обкладинки окупувала реклама: зокрема, камери Leica та інших, зараз менш відомих фірм. Львів завжди був ближче до Європи, тож журнал і досі вражає своїм естетичним виглядом. Обкладинки у 1935-1937 роках створював художник, мистецтвознавець, поет, перекладач Святослав Гординський (1906—1993). Перші два роки видання фото друкували на картонних вклейках, що виглядало максимально вишукано, потім — на крейдяному папері. Авторами журналу були Степан Щурат, Данило Фіґоль, Юліан Дорош та інші; читачами — переважно мешканці Західної України, і, очевидно, багато молоді. Адже фотографія на той час була тісно пов`язана з туризмом, заняття яким серед юних львів’ян пропагувала національна скаутська організація «Пласт», створена 1911 року. Фотографія була справою молоді; знову ж таки, якщо порівнювати з сьогоденням, то займатися фотографією у 1930-х — це ніби працювати у компанії Google.

«…знання фотографії стало має стати таким же важливим для життя, як знання писемності; тому у майбутньому не тільки людина, яка не вміє читати і писати, але і той, хто не вміє фотографувати, буде вважатися безграмотним», — вважав Ласло Могой-Надь. У 1930-х розвивалася репортажна фотографія. Стали зрозумілі перспективи фотографії як інструменту пропаганди; її почали більше використовувати у рекламі та інших аспектах життя.

Степан Щурат: автор курсу практичної фотографії

Редактором першого журналу був Степан Щурат (1909—1990) — літературознавець, син Василя Щурата, який, у свою чергу, теж був вченим і здійснив перший повний переклад «Пісні про Роланда» українською мовою (1895).

Степан Щурат навчався у Львівському університеті. У гімназійні роки був активним членом Пласту та Карпатського лещетарського клубу; любив велопрогулянки.

Ще з 1920-х він мріяв про видання власного журналу, а про втілення цієї мрії розповідає так: «Чому, власне, я взявся за видання саме фотографічного журналу? Самі відаєте, які то були часи… 30-ті роки нашого віку. Кожне революційне слово в буквальному розумінні цього слова кидалося за грати. Українську мову душили так, що інколи жаско ставало: чи вистачить нам сил, аби зберегти свою святиню? А я якраз мав на меті приступити до видання прогресивного літературного журналу. Та де там! Ніхто з влади й слухати не хотів про те. А я, мушу зізнатись, окрім літератур­них справ, займався ще фотографією. Можна сказати, кохався у цій роботі. Та й фотографія давала такий-сякий заробіток. Про державну роботу ні для мене, ні для дружини не могло бути й мови. І якогось там разу мене начебто просвітило: а якщо спробувати видавати фотографічний журнал? Це ж непочатий край роботи. Тим більше, ні у нашому краю, ні на Великій Україні подібного видання не було. Успіхи ж такі-сякі на цьому терені вже начебто й окреслювались…

Власне фотографічний журнал давав змогу не тільки пропагувати нашу роботу й наше слово, але в умовах жорстокого гноблення нації, культури заявляти про Україну на весь світ, намагатися залишити прийдешнім поколінням зразки нашого мистецького поступу, нашого змагання за суто українське фотографічне мистецтво».

Журнал «Світло й Тінь» мав просвітницьку мету та, що важливо, висвітлював розвиток та промотував саме українську фотографію. Щурат започаткував «Світло й тінь», тому що і сам захоплювався фотографією, яка тоді тільки-но почала ставати популярним видом діяльності. У 1937 році він видав брошуру «Учімося фотографувати. Короткий курс практичної фотографії».

«У нас фотографія прижилася доволі пізно, бо щойно під кінець ХІХ ст. й то серед нечисленних одиниць, — пище Щурат у цьому виданні. — Перші наші фотографічні організації повстали в воєнному часі (1915—1916) і повоєнних роках (1920—1926). Мали вони спершу форму гуртків і секцій при більших товариствах. Згодом ідея фотографічного аматорства кріпшає й у 1930 році прийшло остаточно до заснування Українського фотографічного товариства у Львові, що під цю пору одиноке достойно репрезентує українську фотографію перед світом.

Від 1933 року товариство це видає свій журнал «Світло й тінь», що вже п’ять літ ширить фотографічну освіту серед нашої суспільности. Також рік-річно товариство уряджує виставки мистецької та краєзнавчої фотографії у Львові й по наших провінційних містах».

У цьому ж 1937 році Щурат започаткував і сам редагував ще одне видання: щомісячний часопис із краєзнавства і туризму «Наша Батьківщина», друкований орган українського краєзнавчо-туристичного товариства «Плай». На сторінках «Нашої Батьківщини» містилися нариси на тему етнографії та мистецтва, статті з історії українського туризму і, звісно, фотографії.

Під час німецької окупації у 1940-х разом із фотомитцями Ярославом Савкою та Данилом Фіґолем Степан Щурат заснував приватне фотоательє у Львові. Митці переховували там двох євреїв-фотографів, хоча за це могли бути розстріляні.

Данило Фіґоль: репортер від Бога

Музеєзнавця і етнографа Данила Фіґоля (1907—1967) запросили у редакційну колегію «Світла й тіні» як активного фотографа. Він оформлював обкладинку журналу у перший рік його видання. Друкував на сторінках «Світла й тіні» статті та замітки у рубриках «Дрібні поради», «Новини фотопромислу». Підписувався криптонімами Дан. Фіґоль, Да-ль.

Данило Фіґоль народився у Коломиї у родині теолога. У юності став членом Пласту. Навчався на юридичному факультеті Львівського університету (у 1930 році став магістром права), але Фіґоля цікавила перш за все мистецька, а не репортажна фотографія. Тож далі він продовжив вивчати фотомистецтво у Львівському художньо-промисловому училищі.

Фіґоля цікавила перш за все мистецька, а не репортажна фотографія. Тож він вирішив вивчати фотомистецтво у Львівському художньо-промисловому училищі.

Фіґоль брав участь у всіх виставках, організованих УФОТО: в Галичині (вісім виставок) і за кордоном (1932 — міжнародна фотовиставка у Лос-Анджелесі, США, де отримав гран-прі за світлину «Юдин гріш»; 1933 — The 1933 Century of Progress, Чикаго, США; 1935 — Перша Всеслов’янська виставка мистецької фотографії у Загребі, Хорватія).

У 1939 митець переїхав до Львова і був останнім очільником УФОТО.

Після війни Фіґоль працював у відділі етнографії Інституту українського фольклору АН УРСР та Державному етнографічному музеї АН УРСР: досліджував науково-прикладну фотографію і завідував фондом іграшок. Друкував статті у журналах «Народна творчість та етнографія», «Наша культура», брав участь в етнографічних експедиціях і наукових конференціях. А ще з 1945 року Данило Фіґоль був особистим секретарем та опікуном видатної художниці Олени Кульчицької.  (1877—1967). Протягом усього життя він продовжував фотографувати.

Юліан Дорош: племінник Антіна Крушельницького

Дорош (1909—1982) — найбільш зірковий фотограф з усіх трьох найвидатніших авторів “Світла й тіні”. Бо він ще зайшов і на територію кінематографу. Його творчий доробок становить понад 12 тисяч кадрів! У «Світлі й тіні» Юліан Дорош був одним із редакторів; друкувався під криптонімом Ю. Д. Назви деяких статей Дороша у журналі: «Аnti-halo — противідблисковість», «Світлочутливість і градація», «Знімки тематичні», «Який папір вибрати?», «Чи статив уже не потрібний?»,«Аматорське фільмування», «Новий барвний фільм», «Авторське право фотографії»,«Чого не вільно фотографувати?». В останніх двох матеріалах Дорош — юрист за фахом, як і Фіґоль — писав про те, що не можна знімати військові об’єкти, і пояснював авторське право на фотографування та фотографії згідно польських законів.

Батьком Дороша був митник, матір’ю — Іванна Крушельницька, сестри письменника і журналіста Антіна Крушельницького (1878—1937). У 1927—1932 роках, під час навчання на юридичному факультеті Львівського університету, мешкав Дорош у родині Крушельницьких. Тож дядько Антін Крушельницький мав вплив на формування світогляду майбутнього митця. До того ж, Крушельницький видавав тоді часопис «Нові шляхи»: Дорош спілкувався з колом авторів та художників, серед яких новітнє мистецтво фотографії також користувалося популярністю.

У Пласті з 1926 року Дорош працював репортером: фотографував урочисті події та побут пластових таборів. Згодом очолив прес-службу Пласту та вів рубрику фотолюбителя у часописі «Вогні». З 1928 року став керівником пластової фотографічної секції у Львові. Як і всі пластуни, захоплювався туризмом. Результатом мандрівок став дебютнийкороткометражний фільм «Свято молоді» (1929).

У 1930 році Юліан Дорош почав редагувати сторінку «Фото» у новоствореному журналі «Кіно», і вже наступного року видав перший на теренах Галичини «Підручник фотоаматора». У 1932 році вийшло продовження — книга «Побільшення».

Дорош був одним з ініціаторів створення Українського фотографічного товариства.

Окрім редакторства «Світла й тіні», у 1930-х Дорош працював фотографом і перекладачем у варшавському науковому Товаристві прихильників Гуцульщини. Воно щороку збирало у Карпатах етнографічні матеріали. У 1935 році товариство спільно з УФОТО організувало першу обласну виставку «Наша Батьківщина у світлині»: Дорош здобув першу нагороду серед 70 авторів, які представили 450 світлин.

Митець пропагував ідею, що за умов, коли українці на Галичині мали підкорятися законам Польщі, визначальною у творчості кожного має бути популяризація рідних традицій. Саме тому приділяв увагу документуванню побуту, обрядів, танців. «Знимки краєзнавчого характеру найкраще зображують правдиву культуру народу і чужинні вистави найрадніше їх приймають», — писав він.

З 1930-х, до речі, тягнеться і дискусія, чи є фотографія мистецтвом, чи лише фіксуванням реальності. Юліан Дорош виступав проти заниження мистецької вартості фотографії: писав, що світлина стає «мистецькою фотокартиною тоді, коли митець фотографік зуміє зручно підхопити три головні елементи, без яких немає фотомистецтва: природа, відтворення її в картині й психічне відношення до твору, та вміло їх пов’язати за допомогою новітньої камери й засобів».

«Фотографічне мистецтво в сьогоднішньому своєму вигляді, — це творчість людини, яка за допомогою новітньої машини й засобів дає вияв своїм почуванням, своїй індивідуальності, — читаємо роздуми Дороша на сторінках «Світла й тіні». — Твердження деяких людей, начебто фотографія була ремеслом, — влучні, то знову зовсім фальшиві. Йде передовсім про те, про кого й про що говоримо. Очевидно долото в руках практичного столяра є в першу чергу ремісницьким знаряддям, хоча те саме долото в руках скульптора, — засіб до його мистецької творчості».

«Світло й тінь» у 1990-ті: продовження традиції чи використання бренду?

У 1991 році «Світло й тінь» відновив випуск у Львові. Ініціатором став фотохудожник. лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка Василь Пилип`юк (1950—2017). Заснований журнал був Держкомвидавом України та львівським АТ «Концерн-Електрон», який випускав телевізори і, відповідно, рекламував їх на кольорових сторінках видання. Але незабаром, з №2 за 1993 рік, журнал став належати Пилип’юку одноосібно.

За вісім років, з 1991 до 1998, вийшло всього 24 випуски «Світла й тіні», різного обсягу. Уже з першого номера редакція заявила про фінансові труднощі:  «Ми не хочемо, та й ви про це не просите, здаватися перед тотальним наступом дороговизни. Взявши на себе ношу відродження “С й Т” мусимо нести цей хрест доти, допоки вистачить сил і бодай помінчики надії на поліпшення життя у вікні оптимізму суверенної України. Журнал потребує не тільки фінансової допомоги, а й творів наших визнаних метрів, творів початківців, роздумів про світливство, поради аматорам, матеріали з досвіду праці майстрів тощо». 1991 року річна передплата становила 200 карбованців, і редакція просила пробачення, що вдалося випустити лише один номер. 

І справді 90-ті не найкращі роки починати таку затратну справу. Уже в четвертому номері редактор пише: «Пригадуєте, ледь не в кожному числі щоквартальника ми зерталися з молінням, з плачем, відверто кажучи з простягнутою рукою до багатого українського й закордонного загалу: подайте, ради Бога, аби ми не загинули… не що інше, не що інакше, як жебрацтвом не назвеш».

Можна зрозуміти, чому на шпальтах з’являлася реклама холодильників «Норд», Львівлісу, м’ясокомбінату «Від бойні до «Смерічки»», що гротескно денонсувала із матеріалом про творчість Степана Назаренка.

У 1999 році бібліографічний покажчик журналу склав професор, доктор філологічних наук Борис Черняков, у передмові до якого він пише: «На сьогодні «Світло й тінь» — найтри­валіший за строком виходу часопис в Україні, присвячений творчій фотографії, хоча його прихильники добре знають, як нелегко підтримувати життя періодики за нинішніх умов здійснення видавничої діяльності. Значимість видання особливо виявляє­ться у зіставленні з тонкими ілюстрова­ними фотожурналами та квартальниками, які з’явилися в Києві в другій половині 1990-х років — «FOTO-Світ», «9×12», «Ревю фотографія», «Фото и видео», «Топфото», «Студія» тощо, але не тільки не втримали уваги аудиторії, але й спромоглися реа­лізуватися переважно одним-трьома випу­сками».

До покажчика, складеного Черняковим, увійшло біля 500 зареєстрованих публікацій, що дозволяє простежити основну проблематику «Світла й тіні» зразка 90-х і його автуру, корпус імен головних суб’єктів фотомистецького процесу в Ук­раїні доби становлення її державної са­мостійності. До редакційної колегії входили: Роман Баран, Дмитро Герасимчук, Олександр Заславський, Ярослав Коваль, Андрій Новаківський, Ліда Палій (Канада), Йосип Парубочий, Анатолій Попов, Михайло Садовий, Олександр Соловій (США).

У виданні були рубрики «З історії фотографії», «Український фотосалон», «Представляємо майстра», «Наші гості», «Нове ім’я», «Діалог», «Поради майстра», «Дебют в С й Т», «Фотоклуби» та інші.

«Тривалий вихід журналу «Світло й тінь» зумовлений не лише ентузіазмом видавця, але й вірно обраними орієнтира­ми. Господар видання спирався як на вла­сний журналістський досвід, так і плідно використав творчий потенціал львівських літераторів (серед авторів статей були Юрій Андрухович, Дмитро Герасимчук, Василь Шкляр — прим. авт.), фахівців-дизайнерів полі­графічного вишу. І, звичайно ж, привабив фотомайстрів усієї України, настійно на­магаючись зробити квартальник всеукраїн­ським, а не лише галицьким. Відтак на шпальтах ніколи не «правила бенкет» на­в’язлива реклама, завжди відчувалося прагнення поєднати художнє зображення з художньо-літературним і публіцистичним текстовим супроводом», — пише Черняков

Це правда: «Світло й тінь» так само передає дух 1990-х, як і його попередник відтворює атмосферу, настрої, візуальну культуру 1930-х років. Але тяглість традиції у цьому випадку відносна, адже ні в кого з причетних до «Світла й тіні» 1930-х Пилип`юк дозволу на реанімацію журналу не питав. Просто перебрав бренд, хоч і в редакційному слові висловлював свою повагу до часопису-попередника.

В Україні ж у 1990-і спостерігалася тенденція відновлювати журнали 100-річної давнини. Наприклад, у 1993 році, з тегом «поновлено», відомий історик Сергій Білокінь видав одне число журналу «Наше минуле», який виходив у Києві у 1918-1919 роках і обкладинки до якого створював Георгій Нарбут.

Можна сказати, що «Світло й тінь» Пилип’юка — однойменний журнал, який розглядав себе як ідейний спадкоємець «Світла й тіні» 1930-х. Журнал 1990-х так само висвітлював фотоподії та мав освітню мету. Так, з нього дізнаємося про існування фотоклубів «Карпати» і «Колумб», про відкриття у Львові першого виставкового Центру фотомистецтва (1996) та перебіг пленумів Спілки фотохудожників України. Найбільше статей (біля 50-и) належить перу Романа Барана (1925—2004), відомого у 1970-80-х роках фотографа. У 1965 році за портрет художника-дисидента Опанаса Заливахи Баран був звільнений з посади директора Центральної фотостудії; йому було заборонено виставлятися.

«Світло й тінь» надолужувало культурні білі плями, спричинені радянською владою: журнал друкував статті про Гельмута Ньютона, Анрі Картьє-Брессона, Річарда Аведона та інших зірок світової фотографії. У другому номері у рубриці «Вісті з діаспори» йшлося про американського фотографа Уілтона Тіффа, який у той час подорожував Україною і завітав до редакції. Та й сам журнал можна було купити у Канаді, Німеччині, США, Австралії, Австрії, Польщі, Італії.

1991 рік, радянський піпл та оголені жінки у виконанні Ньютона. Журнал був приречений на популярність, хоча траплялися у ньому і статті з заголовками на кшталт «Волошковий запах жінки».

Постійними рубриками були й «Нове ім’я», «Дебют в С й Т», що мали на меті надати молодим авторам опублікувати свої роботи. У №4 за 1993 рік у рубриці “Дебют в С й Т” можна побачити ню-фотографії від знаного українського фотографа Ігоря Гайдая, якому на той момент було 32 роки.

А рубрика «Фотографії з конвертів» формувала читацьку спільноту, дозволяла відкрити цікаві нові імена й, власне, була інтерактивною, демонструвала відкритість. «Мабуть, наше видання єдине, що акуратно безпосередньо відповідає на всі листи наших читачів, публікує безкоштовну рекламу (звичайно, вибірково)», — йшлося в передньому слові від редактора.

Публікації були присвячені й львівським художникам та їх зв`язкам з фотографією, зокрема Любомиру Медвідю, Роману Сельському, Івану Трушу. Також у «Світло й тіні» можна знайти матеріали про митців харківської школи фотографії: Германа Дрюкова, Олега Мальованого, Олександра Супруна. 

«Світло й тінь», по суті, — єдине періодичне видання ХХ століття про українську фотографію. Кожна його сторінка — це вже історія.