«Світо-вид»: чи може древній ідол говорити сучасною художньою мовою

Втім, у книжці «Спомини в біографії» Бойчук пише, що імпульс йшов від його дружини: «На Марію Ревакович найшла дика ідея – видавати спільний журнал діаспори з Україною. Я мав досить всякого редагування, тому й не мав особливої охоти братися за такий почин. Я також знав із довголітньої практики, що увесь тягар роботи впаде на мої плечі. Але Марія почала докоряти мені, що я, мовляв, засів собі вигідно на лаврах, а молоді автори в Україні й в діаспорі не мають вільної платформи. Це була ще Радянська Україна під володінням Щербицького. Закид Марії взяв мене за живе, бо я завжди чванився тим, що був співчутливим до молодих авторів і помагав їм».

У передмові до Бойчукового поетичного вибраного літературознавець Микола Жулинський зазначає, що трохи раніше, у липні 1989-го, коли він, Жулинський, гостював у поетичного подружжя Бойчука та Ревакович на американському континенті, Бойчук уже готувався до свого першого приїзду до України і мав бажання «не лише відкритися своєю творчістю, але й витворити своєрідний міст, по якому українська література могла вільно переходити з однієї країни в іншу». 

Міст між діаспорою та «материком»

Хай там як, а міст поети й літературознавці побудували, і то досить швидко. Як можна зрозуміти зі спогадів Бойчука, переконувати відомого мецената і громадського діяча Мар’яна Коця довго не треба було. «Мар’ян Коць захопився нашою ідеєю й погодився видавати початкові числа журналу», згадує Бойчук у «Споминах в біографії». Поет, перекладач і дослідник Нью-Йоркської групи Тадей Карабович, який у «Світо-виді» виконував функції одного з редакторів-кореспондентів, конкретизує, що Коць займався фінансуванням журналу впродовж першого року, себто 1990-го.

Перемовини стосовно спільного видання українських і діаспорних письменників, читаємо у книжці Карабовича, відбулися 9 жовтня 1989 року, по завершенні творчого вечора Бойчука та Ревакович у приміщенні Спілки письменників. Тоді-таки, в процесі обговорення проєкту, узгодили назву запланованого журналу. Повернувшись до Нью-Йорка, Бойчук вирішив трохи схитрувати. Архаїчний ідол на обкладинці – не найкраща реклама для модерного журналу. Зате етимологія імени «Світовид» не суперечила образові моста, навіть більше – вона підкреслювала належний зв’язок зі світом. Так у назві з’явився дефіс, і вона стала відлунювати «видом на світ». Про цей трюк із назвою дізнаємося з тієї ж таки Бойчукової книжки споминів.

Журнал виходив раз на квартал, отже, чотири рази на рік. Як Світовид, що має четверо облич і охоплює поглядом чотири сторони світу, журнал змінював свій колір відповідно до сезону. При цьому дизайн обкладинки не змінювався. Колір першоквартального числа варіювався від рожевого до фіолетового і синього, число за другий квартал мало зелений колір весни, за третій – червоний колір спілих ягід, а за четвертий – голубу або синю барву.

Біографія «Світо-виду» складає рівно 10 років – від 1990-го по 1999-й. Загалом вийшло 37 чисел. На титульній сторінці квартальника зазначалося, що є він виданням Київської організації Спілки письменників і Нью-Йоркської групи. Основну роботу виконували Бойчук і Ревакович. На всіх числах Бойчук значиться відповідальним редактором, а Ревакович – заступницею редактора або редакторкою. При цій парі була посада ще одного редактора, функція якого полягала у зборі та редагуванні матеріалів вітчизняних авторів. Спершу цим займався Ігор Римарук (поки Іван Дзюба не «перетягнув» його на початку 1993 року до «Сучасности»), у 1993–94 роках – Василь Герасим’юк, а від 1996-го – Віктор Кордун. Посада Кордуна визначалася як редактор випуску, вона включала більший обсяг роботи, ніж посада звичайного редактора. Принаймні так вважає Юрій Тарнавський, колега Бойчука по Нью-Йоркській групі, який, між іншим, підготував одне з чисел – спецвипуск, присвячений Нью-йоркській групі. Крім уже згаданих працівників, квартальник мав ще п’ятьох редакторів-кореспондентів у різних частинах світу: Віру Вовк, Тадея Карабовича, Романа Бабовала, Марка Павлишина і Павла Романюка. Вони займалися пошуком авторів у своїх краях, надавали власні матеріали та переклади. Право остаточного рішення стосовно публікації матеріалів належало відповідальному редакторові.

Як і належало часописові, котрий прагнув стати мостом, перші його числа виходили паралельно в Києві та Нью-Йорку. Робилося це не з концептуальної забаганки, а для того, щоб уникнути цензури. Частину накладу друкували в Америці, а тоді надсилали кліше до Києва, і вже в Україні друкували решту накладу. Цензура залишалася без роботи. Згодом увесь наклад журналу почали друкувати у Києві.

У передмовах до першого числа журналу Богдан Бойчук та Микола Жулинський писали про потребу переосмислення літературних явищ, зв’язки між письменством в Україні та діаспорі, про пам’ять, автентику, творчість дисидентів і нової літературної генерації, про свободу творчости і відсутність цензури у новому виданні.

Читайте також: Карби поезії Богдана Бойчука

Мистецький контент

Тираж квартальника, якщо вірити технічній сторінці, коливався від 30-ти тисяч до 3-х, а можливо, що й нижче. «Світо-вид» не міг претендувати на таку популярність, як «Дзвін», «Сучасність» і подібного типу часописи, бо останні, крім літературних та мистецьких рубрик, містили також публіцистичні, історичні, політологічні матеріали, суспільний інтерес до яких традиційно вищий, ніж до суто мистецьких явищ. «Світо-вид» не виходив за межі літературно-мистецького контенту. Це робило журнал виданням для нешироких мистецьких кіл.

Візуальна частина кожного номера «Світо-виду» створювалася з репродукцій робіт певного українського художника чи скульптора модерного спрямування. Художні роботи, як правило, супроводжувалися статтею про творчість митця або розмовою з ним. Серед тих, чиї художні артефакти представлені у числах журналу, – Яків Гніздовський, Іван Марчук, Олександр Дубовик, Андрій Саєнко, Михайло Урбан, Володимир Гарбуз, Емма Андієвська, Никифор, Юрій Соловій, Ілона Сочинська, Кость Мілонадіс тощо. На жаль, репродукції робіт майже завжди були чорно-білими. З-поміж статей, присвячених образотворчому мистецтву, згадаймо «Кілька думок про тривалість українського авангарду» Мирослави М. Мудрак (1992, № ІІІ), статті Михайла Слабошпицького про Никифора (1990, № ІІ), Василя Качуровського про кінетичні скульптури Костя Мілонадіса (1993, № І), Аркадії Оленської-Петришин про Якова Гніздовського (1990, № І) та «Суміє, мистецтво зен-буддизму» (1994, № ІІІ). Траплялися в журналі й перекладні матеріали про візуальне мистецтво, як-от стаття Ґійома Аполлінера про Олександра Архипенка (1992, № ІІІ).

Час від часу «Світо-вид» друкував матеріали, присвячені актуальним театральним постановкам чи балетним виставам на американських (частіше) та українських (рідше) сценах. Ці матеріали готували Богдан Бойчук або Марія Ревакович, йшлося у них про роботи таких сучасних режисерів, як Роберт Вілсон, Еллен Стюарт, Джоанна Акалайтис, Вірляна Ткач, публікації супроводжувалися фотографіями з мистецьких подій. Були також матеріали з історії театру та балету. Зокрема, розвідка Ірини Макарик про першу українську постановку Шекспірового «Гамлета», здійснену 1943 року режисером Йосипом Гірняком в окупованому німцями Львові (1995, № IV), та екскурс Василя Туркевича в куцу історію українського балету, що не обіцяє світла в кінці тунелю (1990, № III). Зі статті про балерину Марту Ґрегем мені запам’яталося, що в той день, як Бойчук читав на якомусь заході свій вірш, їй присвячений, вона ж і померла, у віці 97 років (1992, № ІІ).

Мистецький контент видання доповнювали музикознавчі публікації, хоча з’являлися вони у «Світо-виді» нечасто. У них висвітлювано окремі помітні події класичної музики, в яких фігурують українці. Варто згадати публікацію оглядової статті «Здобутки української симфонії» Олени Зінькевич (1992, № ІІ), рецензію композитора Леоніда Грабовського на альбоми Вірка Балея (1995, № IV), репортаж про виступ скрипаля Олега Криси в Карнегі Гол (1990, № ІІ). А ви знали, що Альфред Шнітке написав твір для цього скрипаля українського походження? 

Культурологічно-мистецький характер видання підсилювали нечисленні, але від того ще більш вартісні переклади культурологічних студій. Серед таких неможливо обійти увагою проникливий, на межі з психологією творчости, завжди актуальний есей Ґертруди Стайн «Що таке шедеври й чому їх так мало» (1995, № ІІ). Також варто згадати статтю Свена Біркертса (не Біккертса – коректора таки бракувало у штаті «Світо-виду») «Талант у кімнаті», в якій автор говорить про стійку відразу до сучасности як характерну рису американської романістики другої половини сімдесятих – початку дев’яностих років ХХ століття і шукає спроби романістів подолати цю тенденцію (1994, № II), статтю Річарда Джоунса «Заспіваймо пісеньку з Деррідою» (скорочена версія статті «Sing Doo Wah Diddy with Derrida») – про деконструкцію, звісно ж (1994, № IV).

Літературний дискурс

Якщо говорити про літературознавчі публікації, то їх у «Світо-виді» було трохи більше, ніж мистецтво- чи музикознавчих, але не набагато. Інколи траплялися студії, присвячені важливим з погляду редакції поетичним явищам першої половини ХХ століття, зокрема, статті Віктора Неборака про натурфілософський аспект поезії Володимира Свідзінського (1996, № ІІ), Ганни Токмань про Євгена Плужника (1998, № ІІІ), Богдана Бойчука про ранню поезію Василя Барки (1998, № IV), Богдана Рубчака про ранню поезію Евгена Маланюка (1997, № IV)). Статей про літературу ХІХ століття майже не було, за винятком нині вже знаменитих «Роздумів про вуса» Соломії Павличко (1992, № ІІ). Серед знакових публікацій, вперше опублікованих у «Світо-виді», варто назвати статті «Канон та іконостас» і «Два художні тіла сучасної прози» Марка Павлишина (1992, № ІІІ; 1997, № III), «Декаданс і постмодернізм: питання мови», «Постмодернізм і постструктуралізм: питання текстуальності», «Література і письмо, або Місце нового в українській літературі» Тамари Гундорової (відповідно 1995, № І; 1996, № І; 1997, № III). 

Зрозуміло, що в наміри редакції входило переформатування літературного канону, висвітлення актуальних моментів літературного розвитку, скерування читацької уваги на творчість авторів, чиї творчі пошуки суголосні естетичним пріоритетам редакторського колективу. Тож час від часу на сторінках журналу з’являлися статті про тих авторів, що співпрацювали з виданням: про Олега Зуєвського – авторства Богдана Рубчака (1993, № III), про Богдана Рубчака як поета – авторства Миколи Рябчука (1992, № 1), про Віктора Кордуна – авторства Михайла Москаленка (1997, № 1-2). Та при цьому були й публікації, присвячені шістдесятникам – кілька матеріалів про творчість Ліни Костенко (в тому числі «Розмова літа з вереснем» – стаття Богдана Рубчака (1990, № ІІ)), Василя Стуса («До питання «естетики страждання», «Міф про Василя Стуса як дзеркало шістдесятників», «Чорне сонце з білої ночі потойбічности» – статті відповідно Мілени Чорної, Василя Івашка, Сергія Квіта). 

Шістдесятники versus Нью-Йоркська група та Київська школа – досить драстична тема. Певною мірою це помітно й у «Світо-виді». Те, що гедлайнери покоління шістдесятників рідко оприявнювалися на сторінках квартальника, – деталь сама по собі не надто промовиста (публікувалися ж у «Світо-виді» і Володимир Дрозд, і Микола Вінграновський, і Валерій Шевчук). А от те, що поруч з нейтральними розвідками про поетику шістдесятників на сторінках журналу з’являлися й досить різкі матеріали пера Василя Івашка, Юрка Ґудзя, – це симптоматично. На думку щойно згаданих авторів, шістдесятники – це кон’юнктурники, які «натхненно, самовіддано, з комсомольським ентузіазмом допомагали зміцнювати» радянську владу, а коли це перестало бути вигідно, то мімікрували й витворили про себе міф як про борців з радянською владою. У такій думці, безумовно, є доля істини, але є і надто приблизні узагальнення, що нівелюють суттєву відмінність позицій різних представників покоління шістдесятників (для порівняння назвімо хоча б пару несумісних імен – Михайлина Коцюбинська і Борис Олійник). Провокативні положення статті Івашка, проте, не спричинили дискусії на сторінках часопису, натомість матеріал так сподобався редакції, що вона визнала його одним із найкращих за 1994 рік і нагородила премією журналу. 

В есеї Вячеслава Медведя «З іменням другої самотности» (1995, № ІІІ) про шістдесятників не згадується, як і про будь-кого з українських письменників. Проте у ньому йдеться саме про них – живих класиків, – і завдяки замовчуванню адресата автор, очевидно, полоскотав нерви не одному з інженерів людських душ. «Ви огірдливо й з занепокоєнням дозираєте щонайменшу спробу зволити Вас із п’єдесталу, – Ви самі породили своїх убивць, саме тих, котрі з примусу заучували Ваші тексти, а тепер заражені комплексом «батьковбивць». Свідомо чи ні, але Ви породили цілу епоху, що тепер вона приречена на забуття, то ж чи вдасться – й навіщо – виборсатися з неї і довести – кому – свою непричетність до злочинного сенсу цієї епохи, являючи те, що хоч і було заховане в Ваших творіннях, але за що Ви на кожному кроці вибачалися перед державним «ликом», натякаючи на свою безсумнівну лояльність». Есей Медведя – своєрідна пояснювальна записка, в якій ідеться про те, чому автор не може виконати чиєсь прохання і написати щось про живого класика, одного з духовних наставників свого покоління (прізвище класика – кому цікаво – нескладно знайти в опублікованих в іншому числі Медведевих нотатках). 

Ненаписання тексту-на-прохання Медвідь представляє як відмову від приневоленого статусу українського письменника – такого, що потай плекає ідею української державности, але готового в разі необхідности діяти відповідно до власної безпеки. Розважливо, без перегинів, в есеї описано ту світоглядну прірву, яка витворилася між спілчанським бомондом і не обтяженими високими державними посадами й нагородами письменниками середнього віку.

Читайте також: Українська книга в 1914-1939 роках: підпільна, емігрантська, реабілітована

Про нагороди, між іншим

Як уже згадувалося, «Світо-вид» теж мав свою нагороду. Впродовж чотирьох років – 1994–1997 – редакція відзначала найбільш вдалі, з її погляду, поетичні, прозові та літературно-критичні публікації і переклади. Цю нагороду отримували поети Київської школи Василь Голобородько, Микола Воробйов, Михайло Григорів, а також наближені до «киян» Олег Лишега та Михайло Москаленко. Крім них – Володимир Дрозд, Вячеслав Медвідь, Тамара Гундорова, Леонід Талалай, Світлана Жолоб, Юрій Олійник, Сергій Квіт, Юлія Седик. Як бачимо, відзначено було лише вітчизняних авторів. Більшість імен загальновідомі у літературних колах, та є і такі, чиї прізвища нині відомі небагатьом. Юлія Седик, тоді ще студентка-третьокурсниця, здобула відзнаку за переклади віршів Клаудіо Ірвінга Деса. Свого часу ця публікація заімпонувала й мені, тож у серпні 2000-го року я навіть читав окремі вірші з неї в нічному ефірі радіо «Метро» на хвилях «Ініціативи 102,5 FM». Згодом Андрій Підпалий здивував мене, сказавши, що ніякого Клаудіо Ірвінга Деса не існувало, студентка «переклала» ті вірші з власної голови. На користь твердження про містифікацію нині говорить і те, що Google не знайомий з відомим, очевидно, тільки в колах читачів журналу «Світо-вид» поетом Клаудіо Ірвінгом Десом.

Літературний контент

Літературні публікації займали у «Світо-виді» найбільше місця. Журнал не мав рубрик, лише назви текстів і прізвища авторів. Жанрово домінувала поезія, що є зрозумілим з огляду на кілька причин: поетичні профілі членів редакції, редакторське минуле Богдана Бойчука у річнику Нью-Йоркської групи «Нові поезії» (1959–1971) і – last but not least – невеликий обсяг журналу (8–10 друкованих аркушів), що не давав змоги розігнатися на друк романів. Поруч з представниками Нью-Йоркської групи, Київської школи та їхнього оточення на сторінках журналу часто друкувалися вісімдесятники і молодше покоління. Починаючи від Юрія Андруховича, Віктора Неборака, Василя Герасим’юка, Івана Малковича, Оксани Забужко (прозовий дебют!), Костянтина Москальця, Володимира Кашки (ще один дебют у «Світо-виді»!), Тараса Федюка, Василя Слапчука, – до тоді ще зовсім юних Оксани Самари, Олени Єфімчук (нині – Захарченко), Олени Пашук. 

Потрібно розуміти, що на час становлення «Світо-виду» і Київська школа, і Нью-Йоркська група перебували поза літературним каноном. З творчістю Нью-Йоркської групи могли бути ознайомлені хіба ті, що мали доступ до діаспорних видань, принаймні, журналу «Сучасність». Спільної платформи Нью-Йоркської групи – в ролі якої виступали річник «Нові поезії» та видавництво, під маркою котрого виходили у світ книжки членів угруповання і наближених до них поетів, – на 1990-й рік не існувало. В інтерв’ю з членами НЙГ, яке провів Іван Фізер у 1988 році, Юрій Тарнавський сказав, що групи як такої вже не існує, бо нема спільних проєктів.

Про Київську школу у 1990 році могли знати хіба ті втаємничені, що мали контакти з цим літературно-мистецьким середовищем. Бо хоча тексти «киян» уже були доступними для вітчизняного читача – приблизно в середині вісімдесятих років ці поети позбулися заборони на друк, у світ вийшли перші в Україні збірки Віктора Кордуна (1984; 1987), Миколи Воробйова (1985; 1986; 1988), Василя Голобородька (1988) тощо, – та це були індивідуальні публікації. Терміну «Київська школа» у літературознавчому дискурсі на той час вживано не було. Тарас Пастух, автор ґрунтовного монографічного дослідження про Київську школу, датує витоки дискурсу про це угруповання початком дев’яностих років. Тобто – періодом виходу у світ журналу «Світо-вид». І якщо ми захочемо простежити бібліографію Київської школи, публікації про групу, то побачимо, що немала частина таких публікацій була саме у «Світо-виді». Зокрема, у здвоєному числі за перше півріччя 1997 року, присвяченому Київській школі (перше спільне представлення цієї спільноти!), опублікували низку матеріалів, що згодом увійдуть до антології «Українські літературні школи та групи 60–90-х рр. ХХ ст.», що її впорядкував і видав Василь Ґабор. Передовсім варто назвати ці дві публікації: «Київська школа поезії – що це таке?» Віктора Кордуна та «Adamo et Diana» Олега Лишеги. У «Світо-виді» надруковано ще низку студій про Київську школу – авторства Володимира Моренця, Миколи Сулими, Михайла Москаленка. Зауважмо, що автура у присвяченому Київській школі номері часопису не обмежена чільним квартетом (Голобородько, Кордун, Воробйов, Григорів), хоча й не охоплює усього кола письменників, яких можна зараховувати до цього угруповання.  У номері подано тексти Станіслава Вишенського, Івана Семененка, Раїси Лиші і Тетяни Каунової (проза), але відсутні Валерій Ілля, Василь Рубан, Михайло Саченко, Валентина Отрощенко, Надія Кир’ян тощо. Тексти більшости з них можна знайти в інших числах «Світо-виду».

Від явища історії до активного співучасника

Було й окреме число «Світо-виду», присвячене 40-річчю Нью-Йоркської групи (1996, № ІІ). У передмові редактор випуску Юрій Тарнавський, імпліцитно згадуючи про свою позицію кількарічної давнини стосовно існування-неіснування Нью-Йоркської групи, писав: «Хоч ще недавно декому здавалося, що Нью-Йоркська група це вже явище історії, сьогодні вона, безперечно, знову активний співучасник сучасности української літератури. <…> Головним проявом того було постання Світо-вида <…>». Отже, Тарнавський визнав, що «Світо-вид» відродив Групу.

Читайте також: Юрій Тарнавський і його теплі полярні ночі

Як зазначає у своїй монографії про Нью-Йоркську групу Тадей Карабович, сильною стороною «Світо-виду» були також переклади. Якщо говорити про переклади поетичні (їх найбільше), то переважно це була справа рук подружжя редакторів, а також Михайла Москаленка. Бойчук і Ревакович представляли українському читачеві Стенлі Кюніца (1997, № IV), Дейвіда Ігнатова (1994, № ІІ), Роберта Блая (1994, № ІІ), Никанора Парра (1993, № ІІ), Пола Пайнса (1998, № IV). Михайло Москаленко постачав журнал великими поетичними добірками Федеріко Ґарсія Льорки (1998, № ІІІ: збірка «Поет у Нью-Йорку»), Сен-Жон Перса (1994, № IV; 1997, № IV), Анрі Мішо (1998, № IV), Поля Валері (1998, № 1-2). Публікувалися в журналі також поетичні переклади Олега Зуєвського, Ярини Сенчишин, Віктора Кордуна та інших. Згадані перекладачі представляли твори відповідно Поля Верлена (1994, № IV), Віслави Шимборської (1999, № І), сучасних поетів Македонії (1999, № ІІ).

Редакція журналу намагалася знайти цікаві маловідомі імена серед української діаспори, в тому числі й такі, що попри українське походження не пишуть українською мовою. Так у часописі з’являлися переклади творів відомого американського прозаїка, колишнього редактора журналу «Agni» Аскольда Мельничука (1992, № І; 1993, № ІІ), а також невеликі добірки поезій Мирона Лисенка, Ірини Романовської (обоє – 1994, № І), Юрія Леха (1995, № ІІ). Часом переклади робилися з певної нагоди, були оперативною реакцією на події в літературному світі. Смерть Семюеля Беккета, присудження Нобеля Шеймасові Гіні стали приводом для публікацій перекладів їхніх творів та критичних статей про них (1990, № ІІ; 1996, № І).

Кінець моста

Улітку 1999 року життєві шляхи Марії Ревакович і Богдана Бойчука розійшлися. Журнал виконав зобов’язання перед передплатниками – дожив до кінця року – і на цьому завершив свою десятилітню історію.

«Світо-вид» став мостом, що відразу ж, тільки-но виникла нагода, сполучив літературні шляхи в Україні та за її межами. Таку ж місію виконували, більшою чи меншою мірою, і інші літературні журнали, зокрема «Сучасність». Особливістю «Світо-виду» було те, що поезії у ньому відводилося не менше місця, ніж прозі. І в основному це була справді модерна поезія, якою далеко не кожен тогочасний український літературний журнал міг похвалитися. 

«Світо-вид» відіграв важливу роль у формуванні дискурсу про Нью-Йоркську групу та Київську школу. Учасники цих творчих спільнот часто друкувалися на сторінках квартальника, їхні голоси доповнювали один одного, творили разом з іншими поетичними голосами панораму української модерної поезії перших років Незалежности. Журнал став платформою для перших спільних публікацій Київської школи та літературно-критичних досліджень про це угруповання. Для Нью-Йоркської групи «Світо-вид» був не першою платформою, але він відродив це угруповання (в оновленому складі) й активно знайомив вітчизняних читачів із творчістю представників Групи. 

Менш системно, але все ж «Світо-вид» відіграв роль і як джерело інформації про українське візуальне та музичне мистецтво в Америці, а також про актуальне американське театральне і балетне мистецтво.

Все це дає підстави говорити про «Світо-вид» як один з найпрогресивніших літературних часописів 90-х років. Думаю, що свою місію модернізації він виконав. Навіть якщо вплинути на переформатування канону відповідно до уявлень редакторського колективу часопису достатньою мірою і не вдалося.