«Українська книга»: семирічний форпост українського книгознавства

Контекст інституалізації книгознавства та розвитку фахової періодики

20–30-ті роки XX століття для українського книгознавства без перебільшення – унікальна доба, адже цей період позначений поступовим формуванням теоретичних і практичних засад українського бібліографічного репертуару, появою ґрунтовних досліджень у галузі української книги, створенням окремих наукових осередків, діяльність яких фокусувалася на вивченні книжкового репертуару, опрацюванні архівних джерел з історії видавничої справи тощо. Зокрема, найбільш потужними інституціями стали Український науковий інститут книгознавства (УНІК), заснований на базі Головної Книжкової палати в Києві 1922 року, Центральний бібліографічний відділ Всеукраїнського державного видавництва (що з 1920 року діяв у Харкові), Бібліографічна (бібліологічна) комісія Наукового товариства імені Шевченка (одна з найстаріших бібліографічних інституцій, заснована 1909 року як складова Історично-філологічної секції НТШ, а 1934 року реорганізована на бібліологічну комісію), Українське товариство прихильників книги у Празі (бібліологічний осередок української еміграції в міжвоєнній Чехословаччині, що діяв з 1927 року й мав окремі осередки в Україні, Німеччині, Франції) та інші. 

Стрімкий розвиток інституцій спричинив появу і їхніх друкованих органів – періодичних видань, які, з одного боку, знайомили широкі кола читачів з основними напрацюваннями національної школи книгознавців і бібліографів, а з іншого – ставали майданчиком для професійних дискусій. Передусім згадаємо такі часописи, як: «Книгарь» (Київ, 1917–1920 роки, редактори – Василь Королів-Старий, Микола Зеров), «Журнал бібліотекознавства та бібліографії» (Київ, 1927–1930 роки, офіційний орган Всенародної (Національної) бібліотеки України (ВБУ) при Всеукраїнській академії наук), «Книжка» (Станиславів, 1921–1923 роки, перший бібліографічний часопис у Західній Україні), «Бібліологічні вісті» (Київ, 1923–1930 роки, офіційний друкований орган УНІКу), «Голос друку» (1921 рік, перше і єдине число надруковане у Всеукраїнському державному видавництві в Харкові), «Нова книга» (Харків, 1924–1925 роки, орган Української книжкової палати) та інші.

Біля джерел формування української книгознавчої думки стояли Лев Биковський, Михайло Возняк, Володимир Дорошенко, Дмитро Дорошенко, Аркадій Животко, Петро Зленко, Василь Королів-Старий, Іван Кревецький, Юрій Меженко, Євген-Юлій Пеленський, Богдан Романенчук, Степан Сірополко, Дмитро Чижевський, Ярослав Стешенко, Федір Ернст, Сергій Маслов, Іван Огієнко, Іван Крип’якевич, Теоктист Пачовський, Володимир Січинський, Іларіон Свєнціцький та багато інших.

Однак уже на початку 30-х років ХХ століття в радянській Україні майже повністю були згорнуті дослідження з історії розвитку видавничої справи, з актуальних питань книгознавства, зокрема тих, що стосувалися національної книги й бібліографії [9, с. 6]. Розпочалися репресивні заходи щодо співробітників Українського наукового інституту книги, розгорнута ідеологічно-інформаційна кампанія проти УНІКу та безпосередньо авторів часопису «Бібліологічні вісті», а також викриття «небезпечних» зв’язків українських радянських книгознавців із колегами з еміграції (зокрема, цькування Юрія Меженка за співпрацю із «творцями націонал-фашистського книгознавства в еміграції», до яких Яків Керекез зарахував Івана Огієнка, Степана Сірополка та Лева Биковського), – практично знівелювали попередні здобутки книгознавчої наукової школи. 

Паралельно з цими процесами в радянській Україні книгознавці Західної України та сили з еміграції певним чином намагалися заповнити науковий вакуум своїми дослідженнями. Протягом 1927–1932 років за редакцією Степана Сірополка виходив часопис «Книголюб», що був друкованим органом Українського Товариства Прихильників Книги у Празі. На його шпальтах друкувалися огляди з розвитку бібліотечної справи, публікації про психологію читача, запровадження єдиної бібліотечної термінології тощо. Важливе місце в наукових розвідках відводилося питанням розвитку видавничої справи в Україні та за її межами. Однак матеріальні нестатки спричинили до того, що вже у 1932 році «Книголюб» припинив свою діяльність [6, с. 6]. 

Більш придатною й системною щодо книгознавчих досліджень виглядала ситуація в Західній Україні. Бібліографічна комісія Наукового товариства імені Шевченка, яку заснували 26 травня 1909 року на одинадцятому засіданні Історико-філологічної секції, упродовж 28 років була чи не найбільш авторитетним науковим осередком розвитку книгознавства й бібліології. Також наприкінці 1910 року при бібліотеці НТШ виникла ще одна бібліографічна організація – бібліографічне бюро, що мало займатися поточним обліком нових українських видань. Протягом трьох років (з 1911 року) бюро реєструвало все, що виходило українською мовою в обох частинах України, а також за її межами будь-яким шрифтом і правописом. Крім цього, у функції бюро входило комплектування українського відділення бібліотеки НТШ. Але початок Першої світової війни, несприятлива політична й економічна ситуація перешкодили цій організації по-справжньому розгорнути свою діяльність. 

Щодо діяльності Бібліографічної комісії НТШ, то особливої ваги в наукових колах одержали «Матеріали до української бібліографії», сім томів яких були підготовлені й видані Бібліологічною комісією НТШ протягом 1909–1937 років. «Матеріали до української бібліографії» – це передусім фундаментальні дослідження, відтак вони не могли репрезентувати повноту книгознавчих та бібліографічних зацікавлень науковців, які входили до комісії. Як наслідок – Бібліографічна комісія НТШ почала співпрацювати з часописами, що надавали особливого значення висвітленню на своїх шпальтах проблематики історії книги, теоретичним питанням розвитку книгознавства й національної бібліографії тощо. Як засвідчує дослідниця діяльності Бібліографічної комісії НТШ Наталія Черниш, часопис «Літературно-науковий вістник» (виходив до 1932 року), а пізніше галицький журнал «Стара Україна» (1924–1925 роки) стали прихистком для науковців-книгознавців, що досліджували актуальні питання українського книгознавства на початку XX століття [12]. Окрім того, бібліологічні та книгознавчі розвідки науковців періодично друкувалися в таких газетах і часописах, як «Дзвони», «Українська школа», «Дажбог», «Богословія», «Рідна мова», «Наша культура» та інших.

І все ж, попри досить сприятливу ситуацію для книгознавців, поява нового фахового часопису наприкінці 30-х років ХХ століття була вкрай необхідною. На об’єднаних засіданнях Бібліологічної комісії НТШ й Українського товариства бібліофілів у Львові (17 грудня 1936 року та 1 січня 1937 року) заснували новий галицький науковий часопис «Українська книга».

Українське товариство бібліофілів у Львові проіснувало з 30 березня 1929 року по вересень 1939 року. Основними завданнями організації були збирання, упорядкування й друк матеріалів до української бібліографії, вивчення історії української видавничої справи. З 1936 року до Ради Товариства входили: Ярослав Рудницький (голова міста), Богдан Романенчук (секретар Товариства), Іван Ковалик (скарбник Товариства), Богдан-Ігор Антонич (помер у 1937 році), Іларіон Свєнціцький, Марія Деркачева, Володимир  Дорошенко (члени Контрольної комісії Товариства). Створив й очолив Товариство відомий український науковець, літературний критик, бібліолог і бібліофіл, редактор і видавець Євген-Юлій Пеленський, який паралельно працював на посаді секретаря Бібліологічної комісії НТШ. 

Саме Пеленському і належала ініціатива створення нового книгознавчого періодичного видання. Представники обох інституцій-засновників висунули кандидатуру Пеленського на редактора «Української книги» [13]. Відзначу, що уже в 1934 році молодий науковець опублікував одне з найкращих на той час наукових досліджень «Бібліографія української бібліографії» (спочатку друкувалася на шпальтах літературно-наукового часопису «Дзвони», а 1934 року вийшла як окремим виданням в межах проєкту «Бібліотека «Дзвонів»),  що здійснило певний прорив у бібліографічній діяльності [10]. Значний досвід у науковій і видавничій роботі самого редактора, звісно, сприяв тому, що «Українська книга» дістала чітко окреслену програму, яка згодом і дозволила часопису перетворитися на головний друкований орган НТШ.

Читайте також: Бути почутими – це бути перекладеними: чим живе україністика США й Німеччини

Концепція і тематична рубрикація часопису

Концепція «Української книги» зосереджувалася на тому, щоб висвітлювати «всі ділянки історичного і описового книгознавства та бібліофільство» [4, арк. 13]. З 1937 до 1943 років вийшло 5 річників часопису «Українська книга». Річник – це умовна назва всіх чисел часопису за конкретний рік, кожне наступне число часопису продовжувало нумерацію сторінок попереднього числа (1937, 1938 роках вийшло по 10 чисел, 1939 року – один зшиток, а 1942 року – річник за 1940 рік, присвячений 125-річчю з дня народження Тараса Шевченка, і в 1943 році з’явився останній річник до 450-річчя українського друкарства в Кракові). 

У першому числі «Української книги» за 1937 рік у матеріалі «Від редакції» прописані основні позиції діяльності редакційної колегії та власне тематичне наповнення часопису, що й становили його програмний зміст: 

«ввійдуть тут розвідки про історію українських рукописів, книжок і преси та про пов’язані з тим питання продукції та поширення книжки. Другий відділ буде присвячений сучасній книжці, далі бібліоекономії та бібліопсихології. Третій відділ це бібліотекознавство, історичне і сучасне. Четвертий відділ займатиме бібліофільство, справи зв’язані з мистецьким вивінуванням книжки та загалом її культурою. У п’ятий відділ нашого часопису ввійдуть бібліографічні покажчики поодиноких питань, врешті біжуча зах.-українська повна бібліографія. Будемо старатися подавати всі книжки, що появляться на ринку, навіть найменші. Останній відділ займе книгознавча «всячина»: замітки, дискусії, статті про книжкові куріози, хроніка книгознавчих установ та книжкового руху, рецензії на нові бібліологічні та бібліофільські видання тощо» [5, с. 30].

Отож протягом 1937–1943 років тематичне наповнення рубрик виглядало так:

1. «Історичне книгознавство» (вивчення першопочатків українського друкарства, актуалізація питання формування книжкового руху, політичної та культурної боротьби за українську книгу): 1937 рік – 14 публікацій (автура – Михайло Возняк, Антін Генсьорський, Володимир Дорошенко, Сергій Єфремов, Василь Королів-Старий, Іван Крип’якевич, Теоктист Пачовський, Євген-Юлій Пеленський, Марія Фуртак-Деркач); 1938 рік  – 8 публікацій (Ілько Борщак, Богдан Бучинський, Михайло Возняк, Аркадій Животко, Євген-Юлій Пеленський, Володимир Січинський); 1939 рік – 2 публікації (Лев Биковський); 1942 рік – 2 публікації (Володимир Дорошенко, Євген-Юлій Пеленський); 1943 рік – 6 публікацій (Петро Зленко, Іван Кревецький, Іван Крип’якевич, Євген-Юлій Пеленський, Степан Сірополко, Дмитро Чижевський);
2. «Архіваторство» (аналіз українських друків, періодичних видань, що виступали документальним свідченням розвитку української видавничої справи зокрема та різноманітних культурних і політичних процесів у цілому):  1937 рік – 6 публікацій (автура – Михайло Возняк, Євген Грицак, Аркадій Животко, Франц Косовський, Євген-Юлій Пеленський); 1938 рік – 3 публікації (Михайло Возняк, Іван Крип’якевич); 1939 рік – 1 публікація (Євген-Юлій Пеленський); 1942 рік – відсутні публікації; 1943 рік – 1 публікація (Дам’ян Горняткевич);
3. «Друкарство» (дослідження вагомих осередків видавничої справи в Україні, традицій українських першодрукарів тощо): 1937 рік – 2 публікації (автура – Володимир Дорошенко, Сергій Єфремов); 1938 рік – 1 публікація (Євген-Юлій Пеленський); 1939–1943 роки – відсутні публікації;
4. «Бібліографія» (створення актуальних списків українських книжкових видань, які виходили в Україні та за кордоном): 1937 рік – 17 публікацій (автура – Микола Андрусяк, Богдан Романенчук); 1938 рік – 12 публікацій (Микола Андрусяк, Євген-Юлій Пеленський, Богдан Романенчук, Михайло Рудницький); 1939 рік – 4 публікації (Богдан Романенчук, Євген-Юлій Пеленський, Теоктист Пачовський); 1942 рік – 3 публікації (Павло Богацький, Богдан Романенчук); 1943 рік – 4 публікації (Євген-Юлій Пеленський, Богдан Романенчук);
5. «Статистика» (відомості про виробничі ресурси українських та закордонних видавництв): 1937, 1942 –1943 – відсутні публікації, 1938 рік – дві публікації (автура – Петро Зленко, Богдан Романенчук); 1939 рік – 2 публікації (Євген-Юлій Пеленський, Богдан Романенчук); 
6. «Бібліотекознавство» (історія формування українських бібліотек, традиції опрацювання й укладання книгозбірні): 1937 рік – 2 публікації (автура – Іван Крип’якевич); 1938 рік – 1 публікація (Лев Биковський); 1939 – 1 публікація (Степан Сірополко); 1942–1943 роки – відсутні публікації;
7. «Бібліофільство» (історія українських приватних бібліотек, формування читацької культури серед політичної та культурної еліти України у різні історичні періоди та ін.): 1937 рік – 13 публікацій (автура – Дмитро Дорошенко, Петро Зленко, Іван Крип’якевич, Роман Лукань, Михайло Рудницький, Степан Сірополко); 1938 рік – 2 публікації (Петро Зленко, Михайло Рудницький); 1939–1943 роки – відсутні публікації;
8.   «Мистецтво книги» (досвід національної школи граверів, започаткування нових тенденцій в художньо-технічному редагуванні книги, місце і роль художніх елементів у сприйнятті книги): 1937 рік – 3 публікації (автура – Іван Крип’якевич, Володимир Січинський); 1938–1942 роки – відсутні публікації; 1943 рік – 1 публікація (Володимир Січинський); 
9.  «З життя книгознавчих установ» (це своєрідний літопис українського книжкового руху кінця 30-х років XX століття: знайомивши сучасників із важливими подіями книжкового життя, цей відділ часопису водночас переходив у розряд рубрик власне історичних, завдяки якій наступні книгознавці, дослідники історії української книги мають змогу сьогодні реконструювати історію книгознавчих і бібліологічних відкриттів першої половини XX століття): 1937 рік – 4 блоки публікацій; 1938 рік – 3 блоки публікацій; 1939–1943 роки – відсутні  публікації; 
10.    «Хроніка»: 1937 рік – 4 блоки публікацій; 1938 рік – 3 блоки публікацій; 1939 р. – 1 блок публікацій; 1942 рік – 1 блок публікацій; 1943 рік – відсутні  публікації; 

   «Редакційні справи»: 1937 рік – 2 блоки публікацій; 1938 рік – 1 блок публікацій; 1939 рік – 1 блок публікацій; 1942 рік – відсутні публікації; 1943 рік – 1 блок  публікацій.

Автура «Української книги»

Авторський колектив «Української книги» формувався в умовах, коли визнані науковці старшого покоління практично були позбавлені можливості продовжувати свою роботу в підрадянській Україні через політичну складову та в еміграції через брак коштів, а молодше покоління лише починало активно завойовувати свої позиції в науковому середовищі. Саме тому більшість авторів мігрували між тематичними рубриками. Проте і сьогодні опрацьовуючи контент видання, можна виокремити окремий фокус досліджень тогочасних дописувачів часопису. Отже, представимо досить умовний поділ наукових зацікавлень авторів «Української книги»: 

1. Історичну проблематику української видавничої справи, історичного книгознавства, історією розвитку бібліофільства та бібліотечного руху в Україні на шпальтах  видання представляли Іван Крип’якевич, Михайло Возняк, Сергій Єфремов, Теоктист Пачовський, Аркадій Животко, Іван Кревецький, Петро Зленко, Володимир Січинський та інші.
2. Питання теоретичного книгознавства та бібліотекознавства найбільш широко представлені такими авторами, як: Лев Биковський, Євген-Юлій Пеленський, частково – Степан Сірополко. До речі, саме напрацювання Лева Биковського в цій царині стали визначальними не лише для його подальшої діяльності, а й для розвитку теоретичних основ сучасного бібліотекознавства. 
3. Упорядкуванням бібліографічних покажчиків до так званих «авторських бібліографій» та бібліографії українських книжок, що були видані переважно в Галичині та за кордоном українськими громадами переважно займалися (Богдан Романенчук, Микола Андрусяк, Павло Богацький, Михайло Рудницький, Текоктист Пачовський та ін.).
4.   У найбільш цікаву групу для майбутніх дослідників можна виокремити авторів, які подавали власні наукові розвідки практично з усіх напрямів діяльності «Української книги» Це Євген-Юлій Пеленський, Степан Сірополко, Володимир Дорошенко. Прикметно, що всі три науковці, які зазначені в цій репрезентативній групі, очолювали найповажніші книгознавчі установи: Володимир Дорошенко – голова Бібліографічної комісії НТШ, Степан Сірополко – голова Українського товариства прихильників книги у Празі, Євген-Юлій Пеленський – голова Українського товариства бібліофілів у Львові. При цьому, кожен мав також досвід у виданні книгознавчих досліджень. Зокрема, Володимир Дорошенко відповідав за підготовку фундаментального дослідження «Матеріали до української бібліографії», які видавало НТШ (до речі, у 1918 році у цій серії було опубліковано четвертий том «Спис творів Івана Франка з додатком статей про нього і рецензій на його писання», автором якого і виступив В. Дорошенко, а в 1932 році знову виходить його дослідження у цій же серії під назвою «Гете в українських перекладах, переспівах та наслідуваннях: Спроба бібліографії з нагоди століття смерті великого німецького письменника»), Степан Сірополко упродовж шести років очолював празький книгознавчий часопис «Книголюб», а Євген-Юлій Пеленський, окрім часопису «Українська книга», був автором фундаментального хрестоматійного дослідження «Бібліографія української бібліографії».

Художнє рішення

На замовлення редактора Пеленського дизайн обкладинки створив відомий український художник-графік Микола Бутович. Учасник Першої світової війни, вояк армії УНР, інтернований до Польщі, він закінчив навчання спочатку у празькій Вищій художньо-промисловій школі, а згодом удосконалював свою майстерність у Берліні й в Академії графічних мистецтв у Лейпцигу. 

Уже під час навчання Микола Бутович виявив себе як непересічний митець, випустивши, зокрема, у 1924 році альбом дереворитів «Українські духи», у якому представив персонажів української демонології. Водночас удосконалювався як майстер книжкових обкладинок і плакатів (створив цілу серію ілюстрацій до творів Івана Котляревського, Миколи Гоголя, Пантелеймона Куліша, Василя Стефаника тощо).

Справи адміністраторські

У третьому числі «Української книги» за 1938 рік із публікації-звідомлення про діяльність Українського товариства бібліофілів у Львові дізнаємося про особливості адміністративного та фінансового керування часописом: 

«В 1937 р. нарешті увінчалися успіхом довголітні заходи попередньої і теперішньої Ради Товариства – видавання власного органу. Українське Товариство Бібліофілів не могло б зважитися на це – для наших умов – велике діло без прихильного попертя і помочі Наукового Товариства ім. Шевченка у Львові. – На предложення Голови Укр. Т-ва Бібліофілів Бібліологічна Комісія Наукового Товариства ім. Шевченка погодилася видавати спільно з нашим Товариством один орган. Це рішення Комісії знайшло повне зрозуміння і одобрення в Виділі Наукового Товариства ім. Шевченка, що рішив покривати половину коштів друку журналу. За це прихильне становище до справи належиться Виділові, а вже Голові Наукового Товариства ім. Шевченка, Високоповажному Панові Др. Іванові Раковському щира дяка зарівно від нашого Товариства, як і від усіх українських бібліофілів і бібліографів. Не менш прихильно віднеслися до справ журналу Секретар НТШ Високоповажний Пан Др. Іван Крипякевич і Голова Бібліологічної Комісії, Високоповажний Директор Володимир Дорошенко, що підпомагали журнал теж своїм цінним співробітництвом.  

З дальшою допомогою для журналу прийшло Видавництво «Ізмарагд», що прийняло на себе адміністративний догляд видання та безкорисно відступило свій льокаль для адміністрації» [7, с. 64].

«Українська книга» розповсюджувалася не лише в Україні, а й за кордоном, про що зазначено на звороті титулу видання: «Передплата в краю, в ЧСР, і в Австрії: річно 10 зол., піврічно 5 зл. Поодиноке число 1 зол. В інших краях: річно 3 дол., або їх рівновартість». 

В еміграції

Тут, у Кракові, Пеленський стає співзасновником спілки прихильників національного друку з обмеженою відповідальністю (більш відомою під назвою «Українське Видавництво») і першим редактором «Українського Видавництва», а також кількох його часописів [10]. Відповідальність за розвиток книгознавчої думки не полишала науковця, тому він вдався до переговорів із книгознавчого часопису, звісно, – справа примарна в умовах тотальної окупації, проте дипломатія та далекоглядність Пеленського дозволили йому одержати згоду від німецької влади на випуск німецькою владою щодо відновлення «Української книги» як річника. Існування повноцінного ще двох річників «Української книги». Присвяти обох видань так чи інакше пов’язані з німецькими впливами на розвиток українського видавничого руху. Зокрема, книгознавчий річник за 1940 рік, що був приурочений до сторіччя Шевченкового «Кобзаря», торкався питання видання головної праці Шевченка у Велико-Німеччині (сюди редактор зарахував видання творів Шевченка в Лейпцигу 1859 року та видання 1863 року у Відні).

Подібна ситуація й з останнім річником «Української книги», присвяченим знаменній даті – 450-річчю українського друкарства в Кракові. У листі Пеленського до Михайла Возняка від 25 грудня 1941 року читаємо:

«Справа в цензурі товчеться вже пів року, мабуть, остаточно дістану дозвіл. Але мотивую це тим, що Укр. Книга присвячена двом великим річницям: 100-ліття Кобзара і 450-ліття Фіоля. З огляду на те, що натиск маю положити на видання Кобзара в Німеччині, і на те, що Фіоль був німець – певно дістану дозвіл. Але це виключає можливість друку інших праць у цих двох випусках. 

Супроти цього остає такий вихід: можливо, що по виході цих двох випусків (за 1940, 1941 р.) дістану дозволу випустити «Укр. Книгу» і за 1942 р.» [3, арк. 1].

Обидва річники виходили під опікою «Українського Видавництва», але власне друкарські зобов’язання взяла на себе «Нова Друкарня Денникова», що безпосередньо підпорядковувалася «УВ». Звернімо увагу ще на один аспект – на четвертій сторінці останнього річника «Української книги» зазначено, що він вийшов «Коштом «Бистриці», Спілки з обмеженою відповідальністю, Краків, Медова 9». 

Як ми вже зазначали, Євген-Юлій Пеленський обіймав посаду директора «УВ» із листопада 1939 року по травень 1940 року. Пізніше, попри офіційний відхід від керівництва спілки, редактор все ж продовжував з нею тісну співпрацю, про що засвідчує низка видавничих проєктів Пеленського в межах діяльності «Українського Видавництва»: 12 шкільних підручників, літературознавчі праці «Шевченко і Галичина», «Шевченко-клясик – 1855–1861», «Овідій в українській літературі», «Богдан Лепкий. Творчий шлях», власне віднова книгознавчого часопису «Українська книга» тощо [10]. 

Проте вже з 1940 року Пеленський засновує власну спілку з обмеженою відповідальністю «Бистриця» [8, с. 160], яка є водночас і видавництвом, і гуртовою книгарнею, і друкарнею. І часописи, і наукові видання, що їх розповсюджувала «Бистриця», виходили як проєкт «Українського Видавництва», проте через фактичне фінансування проєктів коштом Пеленського, його видавництво одержало виключні права на розповсюдження цих видань. 

Сьогодні можемо говорити про те, що співпраця з «Українським Видавництвом», зокрема, була спричинена політичними умовами, адже дозволи на видання проходили через цензурні комітети, а зважаючи на те, що «Українське Видавництво» мало офіційний статус такого, що дозволене німецькою владою, то й одержання відповідних дозволів через нього було справою простішою.

Читайте також: Українська книга в 1914-1939 роках: підпільна, емігрантська, реабілітована

Замість висновків

«Українська книга» протягом 7 років була єдиним друкованим органом, який виконував роль об’єднавчого для українських книгознавців і бібліографів. У цих обставинах особливою заслугою Євгена-Юлія Пеленського стало втілення вдалої спроби залучити до свого часопису не просто науковців, а людей, які свого часу стояли у витоків української книгознавчої науки. На тлі заснування українського книгознавчого часопису відбулося і єднання різних поколінь науковців – старшої когорти, до якої і належали Володимир Дорошенко та Степан Сірополко, та молодшої, найяскравішими представниками якої були, наприклад, Євген-Юлій Пеленський та Богдан Романенчук (заступник редактора, який опікувався упорядкуванням бібліографічних покажчиків до так званої «авторської бібліографії» та поточної бібліографії українських друків). 

Позитивні відгуки як на адресу редактора, так і всього видання, засвідчують безперечний успіх часопису та його редакційного колективу. Як писав Володимир Дорошенко, «і з внутрішнього, і з зовнішнього боку була «Українська книга» визначним явищем на нашому книгознавчому полі. Це був справді надзвичайно культурний журнал, що гідно репрезентував українське книгознавство у європейському світі. Кожне число було складено живо й цікаво» [2, арк. 9–10].

Часопис в умовах політичної безпорадності й знищення наукових інституцій став згуртував українських книгознавців різних наукових інституцій (НТШ, Товариства прихильників книги у Празі, Українського товариства бібліофілів у Львові) та окремих науковців, які до них не належали, підтримував дослідників української видавничої справи, розділених географічно – межами етнічної України та межами української еміграції (Чехословаччини, Польщі, Канади, Франції, Болгарії тощо). І попри всі тогочасні виклики, протримався як провідний науковий часопис із книгознавства, що завершував еру якісних і політично неупереджених бібліологічних досліджень.

1998 року в серії «Бібліографічні покажчики», започаткованому Дослідницьким центром історії української преси, вийшов друком анотований покажчик змісту «Української книги», підготовлений дослідниками Михайлом Грузовим і Миколою Шудрею [6]. Цінність його безперечна, адже на сьогодні часопис окремими випусками представлений лише в кількох книгозбірнях – Національної бібліотеки України імені Вернадського, Державної історичної бібліотеки України, Наукової бібліотеки імені Максимовича Київського національного університету імені Тараса Шевченка, Наукової бібліотеки Львівського національного університету Івана Франка. 

Повне зібрання п’яти річників «Української книги» є лише у фондах Львівської національної наукової бібліотеки імені Василя Стефаника. Більше того, у вступній статті автори покажчика вперше звертають увагу дослідників на «філадельфійське» продовження історії часопису, а саме – заснування в 1972 році силами американської та канадської Бібліографічних комісій НТШ, Товариства українських бібліотекарів Америки (ТУБА), а також Товариства українських книголюбів (бібліофілів) на еміграції за ініціативи колишнього заступника редактора «Української книги» Богдана Романенчука журналу бібліографії й книгознавства «Українська книга». Як зазначав новий редактор часопису: «Від того [українського – І. П.] журналу перебираємо назву і вінєту обкладинки, а також його цілі й завдання, з увагою на тутешні й сучасні потреби, але теперішній журнал не є продовженням попереднього, тільки, може, його відновленням».