«УЖ» — радісне дзеркало нашої бадьорої епохи
«Немає на світі такої речі, що про неї не можна було б цікаво розповісти». Навіть якби «УЖ» придумав тільки це гасло, він уже залишився б в історії української літератури й журналістики. У цій історії не було іншого видання, яке існувало б так недовго і яке мало б такий засадничий вплив на белетристику і документалістику. «УЖ» ствердив право на існування в українській літературі таких жанрів як фантастика, детектив і репортаж. І це ще не все.
Історія самого «УЖа» збереглася в спогадах Юрія Смолича, його незмінного редактора. Починається вона так: «УЖ» придумали Майк [Йогансен] із Левком Ковальовим, а на редакторство спокусили мене». Ідея належала власне Йогансену — «створити зовсім оригінальний журнал, не знаного ще в українській журналістиці типу англійського «мегезін» — «Універсальний журнал» («УЖ»)».
Коротко про цю коротку історію. «Універсальний журнал» («УЖ») виходив з листопада 1928-го до серпня 1929 року включно, тобто неповний рік. Усього з’явилося 10 чисел журналу. Перші два числа (листопад і грудень 1928 року) вийшли накладом по 3 тисячі примірників. З 1929-го наклад зріс і коливався від найменшого тиражу в 4 тисячі примірників (№ 1, 2, 8) до найвищого в 6 тисяч (№ 8).
Офіційно редактором «УЖа» значився Борис Ліфшиць (1897–1937), директор видавничого комбінату «Робітничої газети «Пролетар»», де виходили також, крім власне газети, журнали «Червоний перець», «Фото для всіх», «Декада» та інші. Фактичним редактором журналу був Юрій Смолич
. Склад редакції теж варіювався в різних числах, але основу його становили Микола Бажан
, Остап Вишня
, В. Іволгін (справж. Володимир Зегерс), Майк Йогансен
, Левко Ковалів
та Олекса Слісаренко
. Роль перших двох у виданні журналу з’ясувати не вдалося, найпевніше, вона була номінальною, адже і Бажан, і Вишня не опублікували в «УЖі» жодного рядка, зате товаришували з іншими членами редколегії.
Немає в світі такої речі, що за неї не можна б цікаво розповісти
(хоча такі речі є у всесвіті й у земному глобусі).
В нашій країні одначе повелася звичка по газетах і журналах нецікаво розповідати про дуже цікаві речі.
Запобігти цьому лихові має перший на Україні цікавий, різномаїтий літературно-художній
УНІВЕРСАЛЬНИЙ ЖУРНАЛ
УЖ
який виходить у Харкові щомісячно за спільним редагуванням М. Бажана, Остапа Вишні, Майка Йогансена, Левка
Ковалева, О. Слісаренка, Ю. Смолича й відповідального редактора Б. Ліфшиця, а також за участю багатьох інших письменників, поетів, художників та винахідників.
Наша дійсність така різномаїта, різноколірна, яскрава і яра, має знайти для себе райдужне, веселе дзеркало.
УНІВЕРСАЛЬНИЙ ЖУРНАЛ
УЖ
є радісне дзеркало нашої бадьорої
епохи.
Усе починалося із шахів. Або з варення
«Універсальний журнал» Левко з Майком придумали колись увечері за шахматами, — згадував Смолич, — зразу подзвонили й Олексі Слісаренкові — ідіть негайно, буде чай з варенням! (Слісаренко над усе любив чай з варенням.) І вже втрьох за склянкою дуже міцного чаю з конфітурою умовили мене взяти на себе редакторство. Слісаренко, певна річ, підходив більше, ніж я, але ж був зайнятий на посаді головного редактора «Книгоспілки». В редакції «УЖ» Левко став відповідальним секретарем, а заразом і оформлювачем та випусковим, взагалі — душею журналу; в Майковому характері було подавати ідеї, але для їх реалізації він був непридатний, бо непосидючий та нетерплячий. Левко ж Ковалів був вдачі «кам’яної» — характер мав навдивовижу посидючий, упертий, точний, навіть педантичний: ніхто краще від Левка не вмів втілити Майкові ідеї».
Перше число нового ілюстрованого щомісячника «Універсальний журнал» вийшло в листопаді 1928 року. Його зміст привертав увагу не менше, ніж яскрава жовтогаряча обкладинка (на якій використано рекурсію — нове явище в тогочасному дизайні). У журналі опубліковано детективне оповідання Юрія Шовкопляса, репортаж Олександра Мар’ямова про Іран, оповідання Володимира Гжицького про алтайців, фантастичний роман з продовженням «Господарство доктора Гальванеску» Юрія Смолича, нариси, фото, гуморески й насамкінець відділ «Ломиголовок та ігор».
Смолич стверджує, нібито «УЖ» постав ще й через те, що Йогансен охолов до свого попереднього проєкту — позагрупового альманаху «Літературний ярмарок», і він покинув ярмарком заради іншої своєї ідеї. А проте це неправда, бо «Літературний ярмарок» почав виходити на один місяць пізніше за «УЖ» — з грудня 1928-го. А тому виникає сумнів, чи й правда «утворення журналу «УЖ» схвилювало колишніх «ваплітовців». Хвильовий їдко іронізував: «Рожденный ползать — летать не может». Він вважав утворення нашою групою свого журналу дезертирством і зрадою — ослаблення всього кола «літярмарчан», підривом ідеї «безорганізаційної організації» літературного процесу, проривом у противусппівському фронті. Куліш до самої програми журналу ставився з презирством: він не визнавав сюжетної прози, до всячеського «хохмачества» ставився з осудом (професія педагога давала про себе знати!), а дотепи — не невдалі, а справді смішні, на які реагували достоту всі, — його часто зовсім не смішили».
Та навіть якщо це правда, і Хвильовий з Кулішем не підтримали саму ідею універсального журналу чи Куліш не любив сюжетну прозу, обидва вони друкувалися в «УЖі», який хоч і починався з шахів та варення, але завдання перед собою ставив серйозні.
Народжений літати
По-перше, про «меґезін». «УЖ» справді замахнувся на те, щоби дати новий, досі незнаний тип журналу на українському книжковому ринку. Це розуміли всі, зокрема й критики. Олексій Полторацький у газеті «Література і мистецтво», додатку до урядових «Вістей ВУЦВК», писав:
«Універсальний журнал на Україні — явище незвичайне, і через те працювати над ним доводиться, очевидно, напомацки, обережно, лавіруючи між небезпекою виконувати «соціяльне замовлення» міщанства, подаючи на своїх сторінках зразки «легкої» літератури з гострим сюжетом та іншими ознаками «читабельности», але без глибшого соціяльного змісту; а з другого боку, боючися небезпеки першої — перевантажити журнал надто важким матеріалом, що потрібної широкої авдиторії не захопить і не охопить».
Тимчасом Смолич у «Розповідях про неспокій» описував далі історію журналу: «Як сказано, будувався «УЖ» за зразками англійських «мегезін», та кожний, хто пам’ятає «УЖ» і знає англійські «мегезін», бачить, що відштовхнувшися від «мегезін», «УЖ» швидко знайшов оригінальну форму, а у своєму штукарстві та різних формальних еківоках був парадоксальним і нерідко навіть «заумним» (Наприклад, номер, котрий читався і спереду, і ззаду, і просто, і догори ногами). Винні в тому штукарстві та формалізмі були ми всі: Майк, Левко, Олекса, я і Шовкопляс, що якраз прославився своїм оповіданням «Геній», негайно був підхоплений Майком і втягнутий у нашу компанію».
По-друге (і це пов’язано з першим зауваженням), означення «універсальний». Хоча всі відзначали розважальну рубрику «П’ять хвилин розумової гімнастики щодня» (щось на зразок нинішніх кросвордів), «УЖ» завжди розглядали й рецензували в контексті літературно-мистецьких журналів.
Той-таки Полторацький розвивав свою думку про «універсальність» нового журналу: Шукаючи шляхів до винайдення літературного жанру, найчитабельнішого за наших часів, «УЖ» заявляє, що він насамперед журнал сюжетної белетристики та сюжетної поезії. Ми гадаємо, що це помилкова установка журналу. Не тому, що ми проти сюжетної літератури, навпаки, сюжетна література цілком придатна для кожного журналу. Але річ у тому, що установка насамперед на неї, по-перше, порушує універсальний характер журналу-інформатора, по-друге, тут найбільша небезпека збочити до безідейної «лимонадної» літератури-розваги». Полторацький писав це не голослівно — він уже побачив ці загрозливі збочення до розваги. І його закиди стосувалися насамперед… детективу.
В іншій своїй мемуарній книжці Смолич уточнював: «У нашому гурті так розподілилися літературно-жанрові устремління: Мар’ямов і Йогансен — нарис, я — на той час наукова фантастика, Шовкопляс — пригодництво й детектив, Слісаренко — сатира. На нашу думку, українська література хибувала, не розвинувши саме цих, урбаністичного характеру, жанрів, і ми вважали себе мало не першопрохідцями на цій путі в загальному процесі української радянської літератури…» Отже, ясно було, кого за який «лимонад» «бити».
Як це бачили читачі? Десь так:
«Кидаючи загальний погляд на цей журнал, можна відзначити його характерні особливості: різноманітний зміст, матеріял переважно літературний (оповідання, романи, вірші), сила нарисів і ряснота ілюстрацій. Пересічно майже на кожну сторінку припадає і ілюстрація, найрізноманітнішого ґатунку, так що журнал справді багато ілюстрований. […]
Таким чином, уже зовнішній огляд змушує розцінювати факт появи масового журналу як знаменне явище в українській журналістиці».
Детектив і фантастика
Одразу в першому числі «УЖ» представив читачам проникливого лікаря Піддубного, який, крім лікарської практики, вмів розплутувати загадкові історії. Автором серії детективних оповідань, найближчих до класичного детективу, був молодий прозаїк Юрій Шовкопляс
. Смолич згадував: «У редакції Юрій Юрович [Шовкопляс] посів відділ художньої літератури, і ми з ним удвох зачали в «УЖі» два літературні жанри — широко розповсюджені в усіх літературах світу, однак до того часу зовсім відсутні в українській літературі (на нашу думку, це шкідливо обмежувало українську літературу виключно традиціями сільської сюжетності та стилістики і тим самим заганяло українську літературу у провінціальний закутень): я почав серію науково-фантастичних романів («Господарство доктора Гальванеску»), Шовкопляс — кримінальний роман, детектив («Записки лікаря Піддубного»)».
Детективи Шовкопляса будувалися за класичною схемою, у якій діє розумний детектив і його недалекий напарник. І Михайла Григоровича Піддубного, який працював десь у туберкульозному санаторії під Харковом, теж супроводжував свій Ватсон — наївний і простакуватий старший міліціонер Пересада, котрий чудово відтінював тямущого лікаря. Це не врятувало оповідання від конфлікту головний герой — радянська міліція. І міліціонери, і працівники карного розшуку в оповіданнях здебільшого прямолінійні й недоумкуваті, тому функцію боронити справедливість бере на себе проникливий лікар.
Це не влаштовувало критика, який, до речі, порівнював Шовкопляса не з Конан Дойлем, а з Честертоном, і вважав, що такий тип літератури — це щось нижче за висококультурного радянського читача: «Відомий тип патера Бровна перенесено в умови радянської дійсності і дурненького полісмена замінено на міліціонера Пересаду, але поза тим істотна суть оповідання — цілковите наслідування безідейних вправ Честертона. Побудовано шаблоновий кримінальний сюжет з фальшивою розв’язкою, правильне розв’язання дає лікар Піддубний і край. Таких оповідань можна написати тисячі, але вони придатні хіба на вечірню розвагу невибагливого читача».
Інший критик якраз назвав оповідання «Норовистий кінь» Шовкопляса «шаблоновою шерлок-холмщиною» і закидав, мовляв, «весь інтерес цього оповідання саме в його тільки кримінально-детективному плані і полягає, і жодного іншого — ні соціяльного, ні психологічного, ні навіть побутового інтересу не має».
Так само з першого числа в «УЖі» почав друкуватися з продовженням роман Смолича «Господарство доктора Гальванеску». Доктор Гальванеску — злий геній тоді ще румунської Бессарабії. У своєму маєтку він перетворює людей на зомбі, переливаючи їм замість крові спеціальну рідину, і спокійно їх визискує. Гальванеску викриває українка Юлія Сахно, яка приїздить сюди за відрядженням Берлінської академії вивчати передовий сільськогосподарський досвід.
Уже з перших сторінок починаються загадки: люди не хочуть навіть згадувати про доктора, наче він лихий дідько. Сахно заінтригована загадками, а відтак береться стежити, зіставляти спостереження, робити висновки; вона смілива, відважна, не боїться ризикувати, ходити поночі самотою і роззиратися в бінокль, попри застороги місцевих жителів. Це міцний сплав кримінальної та фантастичної прози, а завдяки потужним детективним елементам — загадка на початку і розслідування на очах у читача — його цілком закономірно можна віднести й до перших українських детективів.
Чого ж бракувало рецензентам? Адже всі нібито виступали за масові жанри, читабельну літературу, сюжетну прозу.
Виявляється, лякало насамперед наслідування західних зразків. «До створення читабельного нового жанру, що про нього згадує редакція, треба поставитися з усією серйозністю й дбати не тільки за розвагу читачеві, а й думати про те, як скерувати увагу читача. Отже, гостру сюжетну схему треба навантажувати глибшим сюжетним матеріалом. Без цієї умови літпрактика журналу рискує піти шляхом найменшого опору, шляхом наслідування імпортної белетристики, що, як відомо, має свою установку, зовсім не схожу на нашу».
Репортаж і нарис
Так само як футурист Олексій Полторацький зневажливо засуджував детективи й фантастику за «лимонадність», тобто за те, що вони правлять читачеві за розвагу і зовсім не несуть ідейного навантаження, так само полум’яно він боронив документальні жанри — нарис і репортаж (Треба нагадати, що це також чільні жанри фактової літератури, яку в той час пропагувала футуристська «Нова генерація», а також особисто Полторацький — теоретик і практик репортажу). У цьому він добачав запоруку успіху нового журналу — у розробці й розвитку документальних, або інформаційних жанрів.
«Щоб «УЖ» міг стати дійсне універсальним журналом, це значить треба поширити інформаційну частину. Це значить журнал розповідає у жвавій формі про економічне, політичне життя СРСР та Заходу, про побут, науку, мистецтво та інші галузі культури. Ріжниця між газетою та «УЖ’ем» мусить бути зовнішньою. «УЖ» розрахований на 30 днів, а не на один день, отже, в ньому мусять бути триваліші факти, до того ж у формі нарису, бо з усіх інформаційних жанрів цей жанр найлегше сприймається. Тут місце не лише для оповідання, а й для репортажу, побутового нарису, синтетичної статті. Ми знаємо, як зараз зростає цікавість до фактичного матеріялу, треба ту цікавість використати й створити цілий кадр висококваліфікованих художніх репортерів та «нарисистів».
«УЖ» почасти це й робить, але не завжди вдало».
Вдалими Полторацький уважав (не забуваймо, що він рецензував тільки два числа журналу) нариси Валентина Бородкина, Федора Кандиби, Михайла Бондаренка, серію Майка Йогансена «Обличчя буржуазної преси». Слабшими рецензент визнав статті Мар’ямова й С. Червоного та репортаж Валер’яна Поліщука про Норвегію, уривок із його майбутньої книжки «Рейд у Скандинавію».
А проте саме «УЖ» дав зразок нарису в українській літературі й журналістиці, а також вивів його з другорядних жанрів і поставив нарівні з художньою прозою. Смолич анітрохи не перебільшував, стверджуючи: «Найголовніше, «УЖ» — з Майкової [Йогансена] легкої, до чорта талановитої руки — встановив еталон для нарису в українській журналістиці, визначив рівень, нижче якого стало непристойно писати. Якість нарису, його цікавість у читанні стали тоді неодмінною і найпершою умовою для публікації. «УЖ» гаслом своїм виставив: «Нема в світі такої речі, про яку не можна б цікаво розповісти». Це гасло друкувалося не лише на першій сторінці журналу, а й на редакційних бланках як початок всіх текстів, що виходили з-під пера редакційних працівників. […]
Майк Йогансен визначив такий еталон для кваліфікації нарисовця: кожний повинен написати захоплюючу «Подорож навколо власної кімнати» і книгу про коробку сірників. Сам Майк, певна річ, лінувався писати і подорож довкола своєї кімнати, і книгу про коробку сірників, але за склянкою чаю, в доброму гуморі, справді захоплююче розповідав про свою кімнату (…); справді, міг до пізньої ночі розповідати про той-таки коробок сірників або пачку цигарок (…). І молода автура «УЖа» охоче слухала його порад».
Через номінального редактора журналу в «УЖ» прийшов і залишився надалі в цій компанії молодий талановитий журналіст Олександр Мар’ямов
. Вісімнадцятирічним юнаком він примчав до Харкова, гнаний мрією стати журналістом. І одразу через старого знайомого, колишнього редактора черкаської окружної газети Веніаміна Фурера, влаштувався репортером у «Робітничу газету «Пролетар»», яку редагував Борис Ліфшиць, друг Фурера. Тож для нього були відкриті всі видання, що їх випускав видавничий комбінат на чолі з Лівшицем, серед них і «УЖ».
Улітку 1928 року Мар’ямов відбув відрядження в Персію, нинішній Іран (маючи 19 років!), а тому на момент виходу «УЖа» він вже мав козирний матеріал — репортажі з екзотичної країни. Нарис «Там, за Паглеві» вміщено вже в № 1 «УЖа» за 1928 рік. Певна річ, серед майстрів слова юний Мар’ямов почувався учнем, адже він лише починав шлях у літературу: «Коли наша група починала видавати «Універсальний журнал», — писав Смолич, — Олександр Мар’ямов був у нашому гурті.
То був час літературних шукань, а для Мар’ямова — пора напруженого виховання та самоосвіти й спеціалізації в жанрі газетного й журнального нарисівства: він обрав тоді цей жанр для себе як головний».
Поки «УЖ», який редагувався Смоличем, друкував репортажі Мар’ямова зі Сванетії та Персії, у редакціях почалася справжня війна. Пресу сповістили, що на криголам «Літке», який іде в полярний рейс на острів Врангеля в Північному Льодовитому океані, візьмуть чотирьох українських журналістів, а незабаром це число й узагалі скоротили до двох. Урядова газета «Вісти ВУЦВК» вирішила послати молодого кореспондента Миколу Трублаїні. Друге ж місце на криголамі дісталося Олександру Мар’ямову, найпевніше, в результаті інтриг на найвищому рівні (недаремно його покровителями в ЦК КП(б)У були давні знайомці Веніамін Фурер і Борис Лівшиць).
Немає сумніву, що до цього приклав руку Лівшиць, і незабаром журнал радісно сповіщав: «Редакція УЖ’а відрядила О. Мар’ямова в цю далеку, довгу і небезпечну подорож, щоб у кожному наступному номері журналу радувати читача описом і чарівними фотограмами далеких, незнаних, привабних країв. Побажаємо щасливої водяної дороги товаришеві О. Мар’ямову».
З подорожі на «Літке» Мар’ямов привіз книжку «Береги дванадцяти вод» (1931). Її відкриває невеликий вступ, у якому автор відповів на закиди в суб’єктивності і неорганізованості фактів та який виразно нагадує трактування репортажного жанру Майком Йогансеном. Отже, школа «УЖа» для молодого письменника не минула даремно. Згадаймо також, як трохи пізніше один критик схарактеризував шлях Мар’ямова у велику літературу — «шлях від дрібнобуржуазної «Нової генерації» через міщансько-обивательський журнал «УЖ» — позагруповий альманах «Літературний ярмарок» — до активної участі в «Техно-мистецькій групі А».
Літературна анкета
Можна абсолютно впевнено стверджувати, що «УЖ» уперше винайшов цей жанр і явив його українській літературі. Друкувати літературні анкети редакція почала з другого числа. Схема була проста: для кожного числа придумувалося якесь питання, пов’язане з творчістю, і на нього відповідали троє-п’ятеро письменників. Анкета неодмінно супроводжувалася фото автора чи авторки.
Усього вийшло вісім таких анкет (за хронологією, крім першого й останнього номерів): «Мій перший твір», «Моя остання книга», «Кожний про своє», «Моя майбутня книга», «Книжка, якої я ніколи не напишу», «Чому я романтик?», «Проза чи вірш?», «А що ти зробив для боротьби зі спекою?» На ці різні питання відповіли 30 письменників і одна письменниця (за абеткою): Борис Антоненко-Давидович, Остап Вишня, Олекса Влизько, Василь Вражливий, Антін Дикий, Іван Дніпровський, Олесь Досвітній, Григорій Епік, Наталя Забіла, Павло Іванов, Майк Йогансен, Олександр Копиленко, Гордій Коцюба, Володимир Кузьміч, Іван Кулик, Олексій Кундзіч, Аркадій Любченко, Іван Микитенко, Петро Панч, Леонід Первомайський, Валер’ян Підмогильний, Михайль Семенко, Іван Сенченко, Олекса Слісаренко, Юрій Смолич, Володимир Сосюра, Микола Хвильовий, Василь Чечвянський, Юрій Шовкопляс, Юліан Шпол, Юрій Яновський.
Прикметно, що сучасники сприйняли анкету по-різному. Полторацький у рецензії писав: «Так само не можна привітати серію рекламного типу «Мій перший твір», де низка наших письменників подає відомості про свої перші твори. Навряд чи кому цікаво знати, хто з письменників і в яких обставинах написав вірша «Едит к нам краса-весна в колеснице золотой» і т. д. — лишімо це краще тим дослідникам, хто за 100 років вивчатиме питання типу «курил ли Пушкин». Зараз у цьому немає актуальної потреби».
Натомість інший рецензент хвалив (ідеться про літературний матеріал у № 3 за 1929 рік): «Єдиною хіба що вдалою справді цікавою спробою, але вже з іншої літературної галузи, є спроба подавати автобіографічні нотатки сучасних письменників про себе та свої твори. […] Ці нотатки мають не лише загальний, а й спеціяльний інтерес для науки й критики літературної, і доводиться лише пожалкувати, що деякі з них занадто вже скупі і недостатні».
На щастя, УЖ не послухався лихого рецензента. Сто років спливло, і нині дослідники раз у раз звертаються до цих анкет, цитують їх, і не тільки пишучи про те, чи курив Хвильовий, а й коли аналізують творчість Підмогильного чи Яновського, Йогансена чи Семенка. Документальну цінність тепер мають і фото, опубліковані в цих анкетах, адже оригіналів жодного з них, здається, не вціліло.
Вдалий експеримент
«Підсумуємо: шлях УЖ’а тяжкий, бо він не має попереднього досвіду. Через це на його шляху можуть бути і будуть ще, певно, помилки. Але разом з тим він подає уже і деякі ознаки наближення до потрібних форм», — так завершувалася сувора рецензія Олексія Полторацького. — Ми певні, що до УЖ’а треба ставитися як до експериментального журналу цікавої і потрібної формації. Треба зрозуміти, що керувати цим журналом важче, ніж іншими. Через це не можна живитися з випадкового «читабельного» матеріялу для розваги — треба згуртувати навколо УЖ’а кваліфікованих репортерів, культурних фейлетоністів, тих письменників, тих письменників, що свідомо хочуть працювати над культурою нарису. Тоді УЖ справді стане універсальним масовим журналом. Його орієнтація насамперед на газетний фейлетон, на нарис та змістовну інформаційну статтю, а не на імпортні форми поверхової белетристики».
Чи встиг «УЖ» справдити ці сподівання? Як стверджує Юрій Смолич у «Розповіді про неспокій», Хвильовий і Куліш «пророкували «УЖ’еві» швидку загибель і безславну кончину, що він не залишить про себе жодної пам’яті, що ніхто не піде за «УЖ’ем» з літературної молоді.
Перше пророкування — швидка загибель! — виявилося справедливим: минуло трохи більше року, вийшло чотирнадцять чи п’ятнадцять (лише десять. — Я. Ц.) місячників «УЖ’а» — і журнал був закритий.
Що ж до другого пророкування (ніхто за нами не піде, нікого ми не виховаємо!), то і тут і Григорович, і Гурович виявилися недалекозорими. З «УЖ’а» пішла ціла плеяда художників-оформлювачів-графіків: Каплан, Бондарович, Брискін та інші. «УЖ» знайшов і пустив у світ журналістики кілька чудових нарисовців — Олександр Мар’ямов, Бородкін, той же Ковалів — під десятком псевдонімів, ще інші, які не зі своєї волі пішли в непам’ять».
Справді, за своє коротке існування «УЖ» дав зразки різних жанрів, що їх досі взагалі не було в українській літератури, і встановив еталон нарису, як це означив Смолич. Наступна спроба «утворити новий тип журналу, розрахованого головним чином на масового читача, а не фахового, на якого переважно і розраховано наші літературні журнали», в українській літературі й журналістиці буде ще дуже не скоро.
Література і джерела
«Відкритий архів»: електронні матеріяли з історії української культури. Проєкт видавництва «Критика». — Вип. 2: Універсальний журнал (1928–1929) / Складання покажчиків, коментування: Степан Захаркін, Ярина Цимбал. — К.: Критика, 2006. — 36 с.
Іванова, Наталія. Есеїстичне письмо і поетика межових форм в українській літературі 1920-х років. Автореф. … канд. філол. наук / Національний університет «Києво-Могилянська академія». — К., 2009. — 21 с.
Речник української культури: Майк Йогансен у спогадах, листах, матеріалах / Передм., упор. і прим. Івана Лисенка. — К.: Рада, 2003. — 208 с.
Смолич, Юрій. Мої сучасники: Літературно-портретні нариси. — К.: Радянський письменник, 1978. — С. 204–222.
Смолич, Юрій. Розповідь про неспокій. Дещо з книги про двадцяті й тридцяті роки в українському літературному побуті: Частина перша. — К.: Радянський письменник, 1968. — 286 с.
Оцифровані примірники
Оцифровані примірники журналів можна проглянути на сайті електронної бібліотеки «Чтиво».