ВАПЛІТЕ: останні сторінки «літературної дискусії»

666 карбованців

Вони остаточно вирішили створити своє видання 5 листопада 1926 року (такі дані, принаймні, є у «Ваплітянському збірнику» – матеріалах архіву організації, більшість із яких вдалося зберегти Аркадію Любченку). Тираж двомісячника становив у середньому близько 2000 примірників (що непогано для тодішнього літературного видання). Скромніший наклад мав зосереджений суто на теорії та політиці, зовсім без художніх творів (зате зі статутом ВАПЛІТЕ) «Зошит перший» – 1600 примірників. А от «Альманаху першого» надрукували аж п’ять тисяч. Цікаво, що письменник, член ВАПЛІТЕ Іван Сенченко в листі до колеги Івана Дніпровського розповідав, як редакція хоче збільшити тираж: змусити всіх членів ВАПЛІТЕ передплатити журнал і загітувати на передплату знайомих. Персонально Дніпровському пропонувалось агітувати мешканців Криму, де він перебував на лікуванні – для цього Сенченко навіть вислав квитанції.

Журнал «ВАПЛІТЕ», вочевидь, друкувався за державний або переважно за державний кошт. На одному з «ваплітянських» засідань пропонувалося просити у влади на цю справу 50000 карбованців. У згадуваному архіві літорганізації, опублікованому Юрієм Луцьким, є й такий допис («рукою Любченка»): «Субсидію на журнал раптом урізано. Недодержано 666 карб. Порушуємо справу перед Затонським». Цифра, звісно, колоритна. Але якщо сприймати це як поважне свідчення, а не, скажімо, як літературну гру, то вартий уваги тут радше рівень комунікації «ваплітян» із владою («вибивати» гроші планувалось у Володимира Затонського, який працював секретарем ЦК КП(б)У), а також те, що субсидувалась організація з уже відверто скандальним іміджем. Утім, зв’язки з владою в цього середовища завжди були міцними. Скажімо, навіть перед самогубством Микола Хвильовий намагався добитися звільнення арештованого Михайла Ялового у «високих кабінетах». Та й багато хто з самих членів ВАПЛІТЕ мали доволі впливові посади, серед них вистачало «партійців».

Потрібно нагадати, що журнал «ВАПЛІТЕ» і збірники-альманахи з’явились у досить специфічні роки. Тоді саме тривала так звана «літературна дискусія». Але – на момент 1926 і 1927 років основні питання цієї дискусії були вже розв’язані. Як свідчать історики, сюжет розпочався з майже одночасного «наступу» націонал-комуністів (здебільшого колишніх боротьбистів) на політичному і культурному «фронтах» Радянської України, щоб посилити її автономію в межах СРСР та посилити власні позиції у партії та у владі загалом. Олександр Шумський заявив про потребу змінити керівний склад КП(б)У на користь місцевих кадрів (читай: націонал-комуністів; зокрема, зняти з посади Лазаря Кагановича) і навіть спробував провести про це переговори з Іосіфом Сталіним. А Микола Хвильовий згенерував багатосерійну літературну суперечку, в якій обстоював відмову від масовізму, а також орієнтацію на європейську культуру, що мала означати більшу емансипацію від культури російської («Геть від Москви!»). Складається враження, що цей виступ міг бути скоординованим (у чому, властиво, Хвильового з Шумським і звинуватили). Дехто – хоч би й історик Василь Дубровський у мемуарах – закидали, що запальна пара надто рано розкрила карти. Колишні боротьбисти в Україні могли розраховувати на якісь поступки центральної влади СРСР через те, що саме в той час на загальносоюзному рівні відбувалася боротьба з лівою опозицією, доходило навіть до вуличних сутичок і заворушень. Ставлення українських націонал-комуністів (зокрема, й літераторів), як і суспільства в цілому, до цієї драми залишається не надто висвітленим. Звісно, можна поспекулювати з приводу того, що частина націонал-комуністів могла, наприклад, знайти спільну мову з деякими опозиціонерами в критиці НЕПу (що видно і в деяких творах ваплітянської періодики), порахувати згадки про Льва Троцького в памфлетах Хвильового. Проте виразних і загальновизнаних свідчень серйозної взаємодії боротьбистів та інших «націонал-ухильників» із «троцькістами» чи «зінов’євцями» не маємо (приміром, у мемуарах «укапіста» Івана Майстренка «Історія мого покоління» передано атмосферу радше взаємного співчуття представників різних опозицій, ніж спільної активності). Промовистий, зрештою, і сам факт візиту Олександра Шумського саме до Сталіна. Може, пропонувалася лояльність в обмін на посилення «шумськістів» у КП(б)У? Якими б не були пропозиції Шумського, Сталін їх очевидно не прийняв. У війні з лівою опозицією в нього була виразна стратегічна ініціатива, перемога стала питанням часу. Тож який сенс «здавати» Кагановича, який був безпосереднім емісаром Сталіна? Є дані, що саме він (і без Шумського) забезпечив підтримку Сталіна з боку КП(б)У. Замість поступок, товариш Сталін у квітні 1926 року виступив із закидами до націонал-комуністів і персонально Шумського та Хвильового. Це, звичайно, радикально підважило позиції ВАПЛІТЕ, отож свою періодику організація видавала вже в режимі «відступу з боями». Її почали критикувати з праведним гнівом і з усіх напрямків. З часом до засудження «ваплітян» довелося долучитися навіть самому Шумському. Взагалі, чимало націонал-комуністів та екс-боротьбистів активно виступали в тій дискусії проти Хвильового і ВАПЛІТЕ (Сергій Пилипенко, Микола Скрипник, Валер’ян Поліщук (хоча на певному етапі Поліщук шукав союзництва з «хвильовистами»), Андрій Хвиля, Володимир Коряк тощо).

Читайте також: Олег Ільницький: «Хвильовий-комуніст – це не Каганович»

«Ваплітянський» відступ з боями

Саме через те, що часопис «ВАПЛІТЕ» побачив світ у цей час, уже після «слова Сталіна», значною частиною його змісту були різноманітні спроби самовиправдальної публіцистики (хоч поки ще й бадьорої та задерикуватої). Ось чому в другому числі журналу, в рубриці поточної хроніки, з’являється повідомлення такого змісту: «Підчас літературної дискусії т. т. Досвітній, Хвильовий та Яловий прийшли до помилкових тверджень, що набрали значіння ідеологічних збочень Разом із цим зазначені т. т., перебуваючи в складі Президії та Контрольної ради «Вапліте», не ставили дискусійних питань на попереднє обговорення цілої організації (за винятком питання про неокласиків). Керуючи видавничими справами «Вапліте», вони вмістили в зошиті ч. 1 статтю Досвітнього про неокласиків, не взявши до уваги застережень і протилежних думок загальних зборів. Протягом часу виявилось, що т. т. не відмовились од тенденцій вести відокремлену од організації лінію, що й призвело до розриву їх з «Вапліте». Хоча т. т. і зреклися у листі (1-ХІІ-26 р.) своїх помилок, проте надалі в остаточних по літературній дискусії висновках, а також у поглядах на шляхи розвитку пролетарської літератури на Україні між т. т. та рештою «Вапліте» не досягнено згоди, постановили: виключити т. т. Досвітнього, Хвильового та Ялового зі складу «Вапліте». І згадана стаття Олеся Досвітнього (спроба пояснити прихильність «ВАПЛІТЕ» до ідеологічно «недоторканних» неокласиків як до корисних «спеців», тобто безпартійних, ідеологічно чужих фахівців, котрі, однак, на певному етапі можуть допомогти у «розбудові пролетарської літератури»), і, скажімо, стаття «Соціологічний еквівалент» трьох критичних оглядів» Миколи Хвильового в №1 з продовженням у №5 (полеміка з Володимиром Коряком з приводу його статей), і «Критика чи прокурорський допит?» Миколи Куліша (№5), і деякі інші матеріали – все це вже більшою чи меншою мірою самовиправдання опальної літературної організації, спроба перекинути літературним опонентам «гарячу картоплину» небезпечних обвинувачень. Наприклад, деякі пасажі анонімної статті «Наше сьогодні» (№3) читаються як доноси на Сергія Єфремова та редакцію журналу «Україна»: «Далі виступає А.Хвиля, А.Машкін і всі дуже старанно «виловлюють» ваплітівську «крамолу» – так ніби передмов до українських класиків уже більше не пише С.Єфремов та йому подібні, так ніби не в УСРР виходить такий цікавий журнал, як «Україна», звідки йдуть плісняві ідейки селянсько-робітничої України». Сьогодні такі твори цікаві як документи історії інтелектуального оформлення ідеологічної схоластики в процесі згортання свободи творчості й свободи слова. Зрозуміло, що найбільш ефектні та резонансі памфлети й статті Хвильового, а також «хвильовистів» до часопису «ВАПЛІТЕ» не ввійшли. Зате саме тут, у №5, побачив світ початок легендарного й міфологізованого роману «Вальдшнепи». Продовження мало вийти в шостому числі журналу, але номер конфіскувала й знищила цензура. Сам письменник у покаянному «Листі до редакції «Комуніста» заявив, що «кінець свого роману «Вальдшнепи» я знищив». Повний текст і дотепер шукають у різних архівах дослідники, але наразі безрезультатно. Хоча, наприклад, Ростислав Мельників, упорядник найповнішого на сьогодні нового «смолоскипівського» 5-томника творів Хвильового, вірить: роман іще може знайтися. Опубліковану частину «Вальдшнепів» одні вважають етапом естетичного згасання письменника на шляху від іскристих речей першої половини двадцятих до простих і безбарвних текстів тридцятих років. Інші – позитивним етапом опанування нового письма, нової стилістики, ясної, психологізованої, реалістичної (а Хвильовий таки прагнув нової естетики з середини 1920-х, про що свідчить, до прикладу, один із його листів до Миколи Зерова; зрештою, і в художніх, і в публіцистичних писаннях різних авторів «ВАПЛІТЕ» регулярно виринає мотив оновлення письма в умовах певної стабілізації життя і побуту радянського суспільства після революційних вирів). Автор цих рядків особисто схиляється до першої думки, але в кожному разі інтелектуальний, політичний роман «Вальдшнепи» зачіпав дуже гострі питання свого часу (власне, «націонал-комуністичні»), давав багатий матеріал для думок і вражень. А його «видавнича доля» стала і символом придушення свободи творчості, свободи думки, й символом нерозгаданості деяких таємниць Хвильового та його літературного покоління.

«Художка»: і традиція, й експеримент

Які ж, окрім «Вальдшнепів», яскраві й пам’ятні художні твори побачили світ у журналі «ВАПЛІТЕ» та двох збірниках? У тому-таки (перед)останньому п’ятому числі знаходимо значущий вірш Миколи (вже не Ніка) Бажана «Елегія атракціонів»:

Про недосяжність революційного ідеалу та помірковану опозицію

Дуже важлива ознака і поезії, і прози з періодики «ВАПЛІТЕ» – соціально-політична заангажованість. Навіть не більшість, а майже всі художні твори тут неодмінно концентруються на тому чи іншому політичному аспекті революції, громадянської війни, розбудови нового суспільства та його суперечливих больових точок на зразок НЕПу, національної політики, «вигоряння» чи переродження революціонерів, складного побуту, економічних проблем тощо. Часто-густо – з просто катастрофічним рівнем елементарної більшовицької пропаганди. Це, звісно, відверто утруднює читання «ваплітянських» текстів, додає одноманітності. Природу такої монотонності пояснити нескладно: і об’єктивним масштабом подій, що їх важко було оминути, і дискусійною гостротою проблем, що провокувала на регулярні висловлювання, зокрема й художні, та, нарешті, політичною кон’юнктурою, яка перетворювалася на кон’юнктуру виживання та вимагала від письменників активно взаємодіяти з актуальною політикою. Із перспективи сьогодення, соціально-політична гіперзаангажованість художніх текстів «ВАПЛІТЕ» дозволяє провести деякі паралелі – до прикладу, побачити, які ризики надмірної монотематичності вже для сучасної української літератури створили обставини Революції Гідності та війни з Росією (щоправда, здається, цих ризиків вдалось уникнути: загалом у сьогоднішніх авторів чимало яскравих творів, пов’язаних з актуальними й гострими подіями, але вони не витіснили інших дискурсів і тем). У текстах із «громадським навантаженням» авторів «ВАПЛІТЕ» є кілька головних лейтмотивів. Мабуть, найперший з них – те, що можна умовно назвати «кризою післяреволюційного миру». Тут і невміння вчорашніх героїв-пасіонаріїв пристосуватися до буденного життя (нагадаю, що це й одна з головних, так і не вичерпаних тем творчості лідера організації), і розбіжність реального радянського суспільства з очікуваннями в дні революції, з ідеалами, за які вмиралось і вбивалось. Постійно на сторінках «ВАПЛІТЕ» виникає і пов’язана з попередньою тема НЕПу. «Нова економічна політика» постає таким собі подразником, символом задухи, перероджень, компромісу з революційними ідеалами, хоча до радикального, програмового заперечення справа не доходить. Зрозуміла річ, регулярно постають «націонал-комуністичні» питання становища українців, української мови і культури в УСРР. І – «виразки» на кшталт безпритульності, проституції, бідності, важких житлових умов. Цікаво, що до теми експериментів зі сферою родинного і сексуального життя «ваплітяни» підходили доволі обережно й стримано. Із майже сторічної відстані політичний курс художньої літератури в періодиці «ВАПЛІТЕ» видається, сказати б, помірковано-опозиційним чи конструктивно-опозиційним. За дуже нечисленними винятками (насамперед це «Вальдшнепи»), всі критичні чи альтернативні політичні конструкції перебувають абсолютно в межах загального радянського дискурсу. Поміж публіцистичних і літературознавчо-критичних матеріалів «ВАПЛІТЕ», знову-таки, важливе місце посідають тексти ідеологічного характеру та ті, що присвячені міжгруповим чварам радянських письменників. Про найяскравіші з них вже згадувалося. Дещо з цього з’являлось у хроніці – наприклад, у №3 є лист Олександра Довженка і Юрія Яновського про їхню публікацію в Семенковому виданні «Бумеранг»: письменники постфактум від «Бумерангу» відмежовуються. Таким був відгомін більшого скандалу з приводу права колег-«ваплітян» друкуватись у «конкурентів»-футуристів. Микола Бажан писав пояснення, а Ґео Шкурупій, зрештою, пішов з організації. Поза тим, може, навіть несподівано велику увагу приділено питанню художньої форми в різних вимірах. Тут необхідно згадати статтю Ієремії Айзенштока «Десять років «Опоязу» в №1 (діяльність цієї групи російських літературознавців і лінгвістів-«формалістів» взагалі пильно вивчали чи не всі середовища тодішньої української радянської літератури), статтю власне опоязівця Романа Якобсона «Про реалізм у мистецтві» (№2), «Аналізи оповідань» Майка Йогансена («Зошит перший» і «ВАПЛІТЕ» №2), «Nature morte в художній літературі» Юрія Смолича (№4), а також «До проблеми образотворчого мистецтва» Олександра Довженка («Зошит перший»), «На шляхах революційного мистецтва» Івана Врони та «Шляхи Березоля» Леся Курбаса (№3). Три останні публікації маніфестують спроби «ВАПЛІТЕ» додати часопису «мультимедійності», не обмежуватися літературою. Але спроби залишилися поодинокими, значно менш успішними, ніж, наприклад, у «Новій Генерації» чи в «Авангарді» (символічною в цьому контексті є відверта скромність «візуалки» у «ВАПЛІТЕ» на тлі яскравого й концептуального оформлення двох згаданих журналів).

Читайте також: Джеймс Мейс про національний комунізм у радянській Україні

Міжнародний контекст

Послідовнішими виявилися «ваплітяни» в питанні міжнародного контексту. Кожне число двомісячника містить перекладні художні матеріали та статті з різних країн, від Франції та Чехії до Вірменії та Білорусі. Скажімо, у другому і третьому числах «ВАПЛІТЕ» надруковано масштабний і цікавий огляд тогочасної чеської поезії, виконаний Антіном Павлюком. Принагідно відзначу, що Павлюк був українським емігрантом у Чехії та учасником тамтешнього літературно-політичного об’єднання «Жовтневе коло» націонал-комуністичного розливу, ідейно і фразеологічно досить близького до ВАПЛІТЕ, але значно посереднішого художньо. Єдиною справді яскравою постаттю «Жовтневого кола» був художник і поет Василь Хмелюк (саме він у своїй творчості нав’язливих політичних декларацій уникав).