Авангард
Журнал-ребус, журнал-порнографія, журнал-хуліган — це все про журнал, який не мав навіть однієї назви для всіх номерів (і тому журнал-ребус). Якщо у випадку з «Новою генерацією» необізнані читачі почали накидати цю назву міфічній літературній організації, якої ніколи не існувало (автори НГ час від часу утворювали
різні літературні об’єднання, але зовсім під іншими назвами), то у випадку «Авангарду» назву літературного угруповання автоматично перенесли на його друкований орган.
«Бюлетень Авангарду» (1928). Обкладинка Василя Єрмілова. Перший випуск друкованого органу групи «Авангард», заснованої 1925 року. Майже три роки група добивалася офіційного визнання і державної підтримки.
«Мистецькі матеріяли Авангарду» (1929). Обкладинка Василя Єрмілова. Ця обкладинка стала іконічною для українського авангарду: на ній уперше разом використано знамениті єрміловські літеру «А» і чорний круг, які згодом повторюватимуться в інших роботах Єрмілова.
«Авангард 3» (1929). Обкладинка Василя Єрмілова. Третє число журналу стало останнім. У ньому опубліковано афоризми Валер’яна Поліщука зі згадкою про Леніна та заклик «Хай живе прилюдний поцілунок у голу жіночу грудь!».
Валер’ян Поліщук (1897–1937) — поет, прозаїк, публіцист, ідейний натхненник, організатор і очільник групи «Авангард», редактор її друкованого органу та інших її видань. За 15 років творчої діяльности видав понад сорок книжок віршів, прози, критики.
Василь Єрмілов (1894–1968) — український художник-авангардист. Друг і однодумець Валер’яна Поліщука, Єрмілов був найвірнішим послідовником ідей авангарду. На фото стоїть біля своєї роботи — рекламного постера для вітрин книгарень «Читайте книжки Валеріяна Поліщука».
Леонід Чернов (Малошийченко) (1899–1932) — український поет і прозаїк. Після розгрому «Авангарду» тільки Чернов і Єрмілов не опублікували в пресі покаянні листи і залишилися вірними ідеям авангарду. Свою єдину збірку віршів хотів назвати «Кобзар на мотоциклі», але вона вийшла вже після його смерти під іншою назвою.
«Радиус авангардовцев» (1928). Обкладинка Василя Єрмілова. Літературний збірник російської секції «Авангарду», де опубліковано, зокрема, невідомі твори російського футуриста Велемира Хлєбнікова.
Сторінка з гаслами групи «Авангард». Група виступала за європеїзм у художній техніці та пропонувала новий стиль — конструктивний динамізм (спіралізм).
Валеріян Поліщук. «Літературний авангард» (1926). Обкладинка Адольфа Страхова. Поліщук видав дві книжки з обґрунтуванням нового напряму, що його він пропагував, в українській літературі. Друга — «Пульс епохи» (1927).
Михайло Паньків. «Суддя Рейтан» (1931). Обкладинка Василя Єрмілова. Михайло Паньків (1893–1934?) — активний учасник групи «Авангард». Роман написано на основі однойменного сценарію (фільм «Суддя Рейтан» вийшов 1929 року). Для книжки Єрмілов зробив авангардну обкладинку — з фотомонтажем і фірмовою літерою «А». Хоча «Авангард» на той час уже два роки як не існував.
ВАПЛІТЕ
Культова і легендарна літературна група 1920-х років ВАПЛІТЕ («Вільна академія пролетарської літератури»), що гриміла такими іменами, як Микола Хвильовий, Микола Куліш, Павло Тичина, Майк Йогансен, Микола Бажан, Юрій Яновський, Олекса Слісаренко, Юліан Шпол, Юрій Смолич, Володимир Сосюра та інші, з’явилася 1925 року.
«Камо грядеши». Іще одна карикатура часів «Літературної дискусії», відгук С.Вакуленка на однойменний памфлет Хвильового.
«ВАПЛІТЕ. Альманах перший». «Альманах перший» і «Зошит перший” презентують етап становлення «ваплітянської» літературної періодики.
5 число часопису «ВАПЛІТЕ», останнє доступне сьогоднішнім читачам. Був іще №6, але його знищили в процесі друку, головно через публікацію продовження роману Миколи Хвильового «Вальдшнепи».
Емблема організації ВАПЛІТЕ.
Зліва – направо: Петро Панч, Майк Йогансен, Василь Вражливий, Григорій Епік. 1926 рік. Усі – члени ВАПЛІТЕ.
«Концерт-монстр». Активні й дедалі більш жовчні суперечки різних літературних організацій і письменників, відомі як «Літературна дискусія», викликали чимало іронічних і пародійних відгуків. Матеріал – з оглядової статті Ярини Цимбал «Літературна дискусія в шаржах і пародіях» на ЛітАкценті.
Шехтман Мануїл. Мати, 1927 р.
Оголошення про передплату журналу «ВАПЛІТЕ». Від авторів журналу і членів організації ВАПЛІТЕ вимагали, щоб вони самі «агітували» на передплату своїх знайомих. Так, Іван Дніпровський, який тоді був у Криму, мав «вербувати» курортників і кримчан.
Анатоль Петрицький. Портрет Івана Сенченка. 1929 р.
Кіно
Пересічний український глядач 1920-х років запросто міг уявити портрет сучасної йому кіноіндустрії без, скажімо, Олександра Довженка та Дзиґи Вертова, а от помислити своє життя без яскравого часопису «Кіно» – навряд. Стильний, модний, молодіжний. І що найважливіше – чи не єдиний профільний український та україномовний журнал про кіно та кіноіндустрію. Він був приречений стати бестселером. На піку своєї популярності місячний наклад журналу, що упродовж 1925-1933 років виходив як щомісячно, так і двічі на місяць спершу у Харкові, а пізніше і в Києві, сягав близько тридцяти тисяч примірників, що в середньому у п’ять разів більше, ніж річний наклад часопису «Кіно-Театр», одинокого героїчного кіножурналу сучасної України.
Восьме число журналу у фірмовому «червоному» дизайні, який урізноманітнить свою кольорову гаму з середини наступного року. З обкладинки на нас розпачливо дивиться один із найкращих комедійних акторів німого українського кіно Дмитро Капка. Цього разу, в ролі американського детектива Сміта, який щосили намагається знешкодити «підозрілий багаж» з однойменного фільму.
Зміст останнього числа журналу за, фактично перший, 1926 рік існування видання. Серед авторів номеру і головний редактор часопису Микола Бажан, і провідний угорський теоретик кіно Бела Балаш, і директор найбільшої на той час української кінофабрики в Одесі. А поважний художник-модерніст, один із перших «архітектів» (художників-оформлювачів) українських фільмів Василь Кричевський ділиться спогадами про свою роботу над першим байопіком про Тараса Шевченка.
Із посиленням централізаційних проців та неуникного підпорядкування ВУФКУ Москві, журнал «Кіно» втрачає свій дискусійний характер, перетворюючись на відверту ідеологічну платформу: «Кіновиробничнику! Чи дбаєш ти про те, щоб вирвати дітей з лабет буржуазного мотлоху і дати їм повноцінний і наичений комуністичної ідеологією фільм? Коли ні, то цим самим ти робиш злочин перед майбутнім».
Своїм знанням про майбутнє українського кінематографу ділиться репресований журналіст, письменник і поет Микола Курочка, більше відомий як Віталій Сніжний. Як не дивно, та у своїх порівняннях України та Америки, Сніжний геть не оригінальний. Після того як головний редактор Одеської кінофабрики Юрій Яновський проголосив ВУФКУ «Українським Голівудом», цей публіцистичний штамп підхопили чи не всі українські медіа.
Доволі оперативний травневий відгук про «Цирк» (1928), новий фільм одного з улюбленців радянської кінокритики Чарлі Чапліна, прем’єра якого відбудеться у січні 1928 року. Американським співробітником журналу є ніхто інший як український поет, публіцист та журналіст Мирослав Ірчан. Після закінчення Карлового університету Ірчан переїздить у Канаду, і вже звідти знайомить українських читачів із новинками північноамериканського кіноринку.
Журнал «Кіно» ніколи не цурався читацького інтерактиву. Окрім традиційної рубрики «листи читачів», на сторінках журналу трпалялося чимало «крутиголовок», кросвордів, загадок, та іншої поживи для допитливої аудиторії. Цього разу пропонують вирізати українських та закордонних кіноакторів, поділити їх серед двох гравців та влаштувати епічний батл у «кіно-шашки».
На обкладинці номеру унікальні кадри з незбереженого фільму за мотивами сценарію Владіміра Маяковского «Три кімнати з кухнею». Через землетрус у Ялті сценарну групу розформували, а зйомки фільму перенесли на Одеську кінофабрику. Сценарій про боротьбу з міщанство в побуті, зрештою, дописав Соломон Лазурін, а режисер-дебютант Микола Шпиковський стане незабаром класиком українського кіно.
Увага ВУФКУ до деталей, перетворюють журнал «Кіно» на один із візуально найцікавіших кіночасописів Союзу. Розроблені художниками (зокрема Володимиром Дев’ятніним, Володимиром Мюллером і Євгеном Макаровим) шрифти та конструктивістська верстка тішать око та душу футуристично налаштованої аудиторії.
«Земля» Олександра Довженка і досі вважається одним із найкращих українських фільмів, контроверсійним первістком і взірцем «поетичного кіно». Розкритиковану Сталіним стрічку, звинувачують у формалізмі та натуралізмі та знімають з прокату вже на дев’ятий день після прем’єри.
На запрошення ВУФКУ класик турецького кінематографу, режисер Ертугрул Мухсін-Бей знімає на Одеській кінофабриці дві стрічки: єдиний радянській пеплум «Спартак» (1926) та екранізацію однойменного роману Фердінанда Дюшена «Тамілла» (1928). Перед нами рецензія на «Таміллу», фільм, що разом із «Ордером на арешт» (1926) та «Джальмою» (1928) попвонив репертуар вуфківських фільмів про емансипацію радянської жінки.
«Нічний візник» – один із небагатьох українських фільмів про революційне навернення «маленької людини» знятий у жанрі камерної драми, майстерно поєднує експресіоністичну естетику з революційною етикою. Конструктивістський плакат фільму для російського прокату створив один із найдосвідченіших радянських художників кіноплакатистів, уродженець києва та випускник Київського художнього училища Михайло Длугач.
Книгарь
Журнал, який зумів об’єднати довкола себе й української книги тогочасну прогресивну інтелігенцію; який, проіснувавши усього два з половиною роки, став натомість центром книгознавчої думки, взірцем спеціалізованого часопису для майбутніх видань. Журнал, якому після активного становлення та розвитку судилося тривале забуття (як і його двом редакторам) і поступове відродження майже через століття.
Зображення переписувача як ключовий елемент обкладинки використане майже в усіх номерах часопису. Лише у 1920 році структура обкладинки була змінена.
Перша сторінка номера була комбінованою. Вгорі – традиційна «шапка» видання (повна назва, місце, рік та місяць видання, наскрізна нумерація та періодичність), решта площі – передова стаття, присвячена певній події, автору чи ювілею.
Це сторінка для реклами (передплата на періодику та книжкові серії, реклама книжкових крамниць та їхньої продукції тощо), переліку авторів, а також змісту поточного номера «Книгаря» (перелік усіх рубрик; назви публікацій тут не наводилися, за винятком передових статей).
Наймасовіша група матеріалів – рецензії, об’єднані назвою «Критика і бібліографія». Тематичний і жанровий діапазон їх був найрізноманітніший: історія, історичні оповідання, публіцистика, економіка, агітаційні видання, красне письменство (белєтристика), педагогіка і школа, видання для дітей, інформаційні видання, медицина, мистецтво, поезії, театр і п’єси, музика, релігія та церква, критичні розвідки, художні видання, українська преса (часописи), біографії, мовознавство, сільське господарство і ветеринарія, історія літератури, сатира і гумор, календарі, словники, етнографія тощо. За всі роки містить 1093 рецензії (1917 р. – 266, 1918 р. – 476, 1919 р. – 337, 1920 р. – 18).
Кожна з рубрик мала свою специфіку та частоту подачі матеріалів. Наприклад, «Видавнича хроніка» представлена щономера короткими публікаціями про підготовку чи вихід друком тих чи інших видавничих проектів. Загальна кількість таких публікацій – 500: 1917 р. – 118 публікацій, 1918 р. – 249, 1919 р. – 127, 1920 р. – 6.
«Літературне життя» (пізніше – «Літературне життя (звістки та чутки)» за всі роки мало 263 публікації про літературні новинки, нові твори українських письменників тощо: 1917 р. – 63, 1918 р. – 143, 1919 р. – 49, 1920 р. – 8.
У рубриці «Всячина» подавалися відомості з питань друкарського мистецтва. З’являлася вона на сторінках «Книгаря» лише двічі: у першому і другому числах. Стосувалася передусім видавців, оскільки в ній містилась корисна інформація технічного характеру.
Рубрика «Листування редакції» теж не займала якогось чільного місця у «Книгарі». Спочатку редакція провадила спілкування з читачами на сторінках часопису, проте пізніше від такої практики відмовилися. Загалом за два роки маємо лише 48 відповідей читачам на сторінках журналу (1917 р. – 29, 1918 р. – 19).
Нова генерація
«Нова генерація» — найбільш авангардний, найбільш послідовний, найбільш відкритий, найбільш західний журнал 1920-х років. Звичайно, мірила авангардности чи «західности» не існує, але незаперечний факт, що саме «Нова генерація» познайомила українського читача з ідеями і роботами чільних представників світового авангарду: від експресіонізму й кубізму до Баухаузу й сюрреалізму.
«Нова генерація», 1927, № 1. Обкладинка Вадима Меллера (1984–1962). На обкладинці улюбленого футуристами канаркового кольору використано ескіз для «Балету тріад» Оскара Шлеммера, визнаного сценографа Баухаузу. Вадим Меллер керував оформленням журналу перші півроку його існування.
«Нова ґенерація», 1929, № 6. Обкладинка Павла Ковжуна (1896–1939). Художник Павль Ковжун — учасник першого угруповання українських футуристів «Кверо» (1914) разом із братами Семенками. У 1929 році, повертаючись із відрядження до Німеччини, Семенко зустрівся у Львові з давнім товаришем. Тоді ж таки Ковжун виконав одну-єдину обкладинку для журналу «Нова генерація».
«Нова ґенерація», 1929, № 9. Обкладинка Миколи Холостенка (1902–1978). Це старший із двох братів-митців Холостенків. Український архітектор, опублікував у журналі десяток архітектурних проєктів, статті про Міс ван дер Рое та ін. Брат Євген належав до учнів Бойчука, а Микола з футуристами громив апологетів бойчукізму.
Гасла «Нової генерації». Новинкою була не тільки яскраво-жовта обкладинка журналу, а й формулювання та оформлення засад панфутуризму — у вигляді не розлогої статті, а лаконічного переліку.
Михайль Семенко (1892–1937) — основоположник і лідер українського футуризму. «Нова генерація» — його щонайменше п’ята і нарешті вдала спроба заснувати футуристське періодичне видання
Михайло Глущенко. Портрети Миколи Скуби та Івана Маловічка. «Нова генерація» стала стартовою платформою для кількох десятків молодих письменників і митців. Михайло Глущенко (1909–1981) — художник, прийшов у журнал двадцятирічним. Микола Скуба (1907–1937) та Іван Маловічко (1909–1937) дебютували в «Новій генерації» в рубриці «Відповіді читачам», а згодом опублікували перші вірші.
Анатоль Петрицький. Шмуцтитул до книжки Михайля Семенка «Вибрані вірші» (1932). Учасник раннього футуристського об’єднання «Фламінго» (1919), поновив співпрацю з футуристами 1927 року. У «Новій генерації» вперше надруковано роботи з портретної серії діячів літератури і мистецтва, яку Петрицький створив у кінці 1920-х — на початку 1930-х років.
Лист секретаря «Нової генерації» Євгена Яворовського на фірмовому бланку журналу до Андрія Чужого. Зразок конструктивістського графічного дизайну. Журнал вів широке листування, щоб максимально охопити читацькі маси та залучати автуру.
Олексій Полторацький, Дан Сотник. «Герой нашого часу» (1930). Взірець жанру, що його практикувала «Нова генерація», — репортаж про Закавказзя, монтаж тексту та фотоілюстрацій (і фотограм). Дан Сотник — фотограф-експериментатор, завідувач редакції і керівник оформленням журналу.
Гро Вакар. «Поїзди підуть на Париж» (1932). Обкладинка Василя Єрмілова. Антиколоніальний роман Гро Вакара (1901–1937) вийшов через два роки після того, як у «Новій генерації» з’явилося сповіщення про його вихід. Це зразок мемуарів — ще одного поруч із репортажем жанру «фактової літератури», яку пропагував журнал.
Українська книга
Видавати книгознавчий часопис із досить обмеженими фінансовими ресурсами й за несприятливої політичної ситуації, вигадати спецпропозицію для німецького окупаційного уряду, аби зберегти останній форпост національної книгознавчої періодики і повсякчас спростовувати тезу «не на часі»… Усе це стосується редакції фахового часопису «Українська книга», яка наприкінці 30-х років ХХ століття заклала фундамент для наукових студій з історії українського книгознавства і становлення видавничої справи в Україні, теорії та методики архівної справи і бібліографії на десятки років вперед. «Українська книга» – це не просто продовження справи «Бібліологічних вістей» чи «Книгаря». Це виклик сучасному видавничому ринку, що дотепер не спромігся запропонувати фаховий часопис, який підкладатимеш не лише для ВАКу, а який вироблятиме культуру й стандарти наукової дискусії.
«Українська книга» — книгознавчий місячник, який видавався Бібліологічною комісію НТШ та Українського товариства бібліофілів у Львові за редакцією Євгена-Юлія Пеленського. Протягом 1937—1939 років світ побачив 21 число часопису, а 1942—1943 ще два річники.
Євген-Юлій Пеленський (1908-1956) — бібліограф, літературознавець, музеєзнавець, видавець, громадський діяч, а також редактор часопису «Українська книга».
Богдан Романенчук (1908-1989) — літературознавець, заступник редактора «Української книги», який опікувався упорядкуванням бібліографічних покажчиків до так званої «авторської бібліографії» та поточної бібліографії українських друків. За його ініціативи у 1972-му році у США заснують «журнал-спадкоємець» з однойменною назвою.
«Українська книга» розповсюджувалася не лише в Україні, а й за кордоном, а до часопису окремо додавався передплатний листок, який був оформлений польською мовою.
Дизайн обкладинки створив відомий український художник-графік Микола Бутович. Учасник Першої світової війни, вояк армії УНР, інтернований до Польщі, він закінчив навчання спочатку у празькій Вищій художньо-промисловій школі, а згодом удосконалював свою майстерність у Берліні й в Академії графічних мистецтв у Лейпцигу.
Автор обкладинки часопису Микола Бутович удосконалювався як майстер книжкових обкладинок і плакатів. Він також створив цілу серію ілюстрацій до творів Івана Котляревського, Миколи Гоголя, Пантелеймона Куліша, Василя Стефаника та інших українських письменників.
Один із чотирьох будинків Наукового товариства ім. Шевченка у Львові. Саме на об’єднаних засіданнях Бібліологічної комісії НТШ й Українського товариства бібліофілів у Львові (17 грудня 1936 року та 1 січня 1937 року) заснували новий галицький науковий часопис «Українська книга».
Часопис окремими випусками представлений лише у декількох книгозбірнях українських бібліотек, а повне зібрання п’яти річників «Української книги» має лише у фонд Львівської національної наукової бібліотеки імені Василя Стефаника.
У 1972 році силами американської та канадської Бібліографічних комісій НТШ, Товариства українських бібліотекарів Америки (ТУБА), а також Товариства українських книголюбів (бібліофілів) на еміграції заснували журнал бібліографії й книгознавства «Українська книга» — «видання-спадкоємець» однойменного часопису 1930-1940 років.
Нотатки з мистецтва
Стильний, впливовий, унікальний — протягом 27 років журнал «Нотатки мистецтва» / Ukrainian Art Digest виходив друком у США та висвітлював український арт-процес.
Журнал з’являється раз на рік з 1963-го до 1991-го років, вміщував матеріали про історію українського мистецтва та біографії художників, рецензії на книжки й виставки, некрологи та хроніку подій. Тексти та зображення, оприлюднені у журналі «Нотатки з мистецтва», є неоціненним джерелом для дослідження історії української діаспори у США загалом та історії українського мистецтва зокрема.
У журналі часто репродукували твори Якова Гніздовського — українського графіка, який здобув славу у США. На цій сторінці, наприклад, вміщено і знаменитий дереворіз «Вівця» Гніздовського, і репродукцію підробки цієї роботи.
Степан Рожок. Життя і колір. Полотно, олія.
Ukrainian Art Digest виходив на якісному крейдяному папері. Друк кольорових вклейок з репродукціями творів оплачували самі митці.
Михайло Туровський. Потрет лікаря Миколи Амосова. Пастель. 1973 рік.
Росколана Лучковська-Армстронг. Плакат.
«Нотатки з мистецтва», хоч журнал і виходив у США, уважно стежив за тим, що відбувається в Україні.
Обкладинка альбому «Дереворити» Ніла Хасевича, який став видавничим дебютом Петра Мегика. Альбом вийшов у Варшаві у 1939 році.
Ніл Хасевич — один з найбільш визначних українських графіків, який був членом ОУН і керував друкарнями в УПА.
Картина Петра Мегика «Нагадай бандуро співами…» 1989 рік. Полотно, олія. Мегик закінчив Варшавську Академію Мистецтв у 1925 році і був чудовим живописцем.
Ініціатором виходу журналу, його технічним редактором та ідейним натхненником був Петро Мегик (1899—1992) — художник, мистецтвознавець, педагог. Мегик помер наступного року після того, як «Нотатки з мистецтва» припинили вихід.
Петро Андрусів. Автопортрет. 1977 рік
Емблема «Об’єднання мистців українців в Америці» прикрашала кожну з тридцяти обкладинок «Нотаток з мистецтва».
У 1952—84 роках в одному приміщенні з редакцією журнала працювала Студія мистецтв у Філадельфії. У ній навчалися талановиті студенти з України. Очолював студію Петро Мегик разом зі своїм другом і колегою, художником Петром Андрусевим.
Журнал «Нотатки з мистецтва» / Ukrainian Art Digest виходив друком у США протягом 27 років, з 1963-о до 1991-о. Журнал вміщував матеріали про історію українського мистецтва та біографії художників, рецензії на книжки і виставки, некрологи і хроніку подій.
Образотворче мистецтво
Ідейна заангажованість радянського мистецтвознавства у різні періоди існування часопису «Мистецтво»/«Образотворче мистецтво», одного з найстаріших журналів України (він виходить із перервами протягом уже 85 років), очевидна. Пропаганда «радянського способу життя» (на противагу буржуазному) і «виховання гідної зміни» (митців — членів партії) залежали від кон’юнктури органів-засновників часопису, але були незмінною як ідеологічна платформа. Хоча вона мала різні форми — тоталітарна культурна політика їх виробляла і вдосконалювала, відшліфовувала і відбраковувала постійно, постійно ж і підкреслюючи засадничу сервільність митців щодо «лідерів партії й народу», пропагуючи певні «зразки-еталони» як у темах, так і у видах мистецтва, раз по раз, число за числом, десятиліттями нав`язуючи митцям і читачам ієрархію візуальних і вербальних риторик. Зв`язок із мистецтвом сприймався лише через роль наставника, передавача партійних настанов, а світове мистецтво було, радше, музейним зразком, історією, що відбулась, ніж зв`язком із реальними мистецькими процесами.
Обкладинка, на якій бесідують два бронзові вожді приблизно одного віку, мала засвідчити їх рівнозначність, хоч 54 річного Леніна вже 14 років як було муміфіковано, а Сталіну мало виповнитись 60 у грудні 1938 року. Ідеологія вважала їх ровесниками і вічно живими мудрецями, мистецтво їх такими мало закарбувати в пам`яті поколінь.
І. Щербакова. День Перемоги. Тканина, 1975 р.
Задля того, аби підкреслити близькість китайського і радянського народів ввели друк додатковою фарбою – кіновар мала підкреслити загальні революційні традиції, в руслі яких працював Держлітвидав УРСР над книгою поезій Мао.
№6, 1936
Рисунки Павла Грубника.
Г. Галкін. Плакат, 1966 р.
Анатолій Петрицький. Не сад – вулиця Києва, 1961 р.
Г. Нарбут. Обкладинка до журналу «Солнце труда», 1919 р.
Ноти у часописі були хоч і реальні, однак ці фрагменти навряд чи могли допомогти професіоналам виконати твір, це була декоративна турбота про формування смаків.
Поява цієї сторінки свідчила про інтелектуальні зусилля із формування постатей, життя і творчість яких були сумісними із естетикою «радянського», як у соцреалізмі, так і у його класичних проявах
Універсальний журнал
«Немає на світі такої речі, що про неї не можна було б цікаво розповісти». Навіть якби «УЖ» придумав тільки це гасло, він уже залишився б в історії української літератури й журналістики. У цій історії не було іншого видання, яке існувало б так недовго і яке мало б такий засадничий вплив на белетристику і документалістику. «УЖ» ствердив право на існування в українській літературі таких жанрів як фантастика, детектив і репортаж. І це ще не все.
Історія самого «УЖа» збереглася в спогадах Юрія Смолича, його незмінного редактора. Починається вона так: «УЖ» придумали Майк [Йогансен] із Левком Ковальовим, а на редакторство спокусили мене». Ідея належала власне Йогансену — «створити зовсім оригінальний журнал, не знаного ще в українській журналістиці типу англійського «мегезін» — «Універсальний журнал» («УЖ»)».
«Універсальний журнал», 1928, № 1. Автор обкладинки невідомий. «УЖ» задумувався як масовий журнал для широкого читача. Уже після появи перших номерів його визнали знаменним явищем у радянській журналістиці (не лише українській!).
Реклама «УЖа». Остання сторінка обкладинки (1929, № 4). Рецензенти відзначали такі характерні прикмети журналу: «різноманітний зміст, матеріал переважно літературний (оповідання, романи, вірші), сила нарисів і ряснота ілюстрацій».
Юрій Шовкопляс і уявний лікар Піддубний. У першому числі «УЖа» стартувала серія детективних оповідань Шовкопляса «Проникливість лікаря Піддубного» (всього в «УЖі» їх опубліковано п’ять). Відповідь автора на літературну анкету «Проза чи вірш?» називалася «Лікар Піддубний пробує матеріялізуватися» і супроводжувалася цим фотоколажем.
Робітники Дніпропетровського металургійного заводу ім. Г. І. Петровського в гостях у редакції «УЖа». Зліва направо: Левко Ковалів, робітники Мишкін і Єрмолін, секретар «УЖа» Р. Новосадський, Юрій Смолич. Одиноке фото редакції журналу.
«УЖ», 1929, № 2. Обкладинка Веніаміна Брискіна. «Універсальний журнал» виходив у видавничому комбінаті «Робітничої газети “Пролетар”», яким керував Брис Ліфшиць і де виходили також однойменна газета та журнали «Червоний перець», «Фото для всіх», «Жовтеня», «Декада».
Ілюстрація Бориса Фрідкіна до роману Юрія Смолича «Господарство доктора Гальванеску». Роман з продовженням про злого генія Гальванеску, який перетворює людей на зомбі і визискує їх, але… «Далі буде» — «УЖ» першим використав цей популярний на Заході прийом, щоб не відпускати читача.
Редакційний бланк «УЖа» з нотатками автора, географа Юрія Платонова. Смолич у спогадах стверджував, що на бланку журналу вгорі стояло гасло «Немає у світі такої речі, про яку не можна було б цікаво розповісти». Виявляється, це правда. Фізично бланків «УЖа» не збереглося.
«УЖ», 1929, № 3. Обкладинка Майї Сімашкевич. Це число «УЖа» читалося з двох боків: від початку до середини звичайно, від середини до кінця догори дригом. Або навпаки: від останньої сторінки до середини звичайно і далі навпаки. Середню розгортку задруковано вертикально, на ній зміст номера.
Сцена з ревю «Алло на хвилі 477» у театрі «Березіль, 1929 рік. Багато авторів «УЖа» були причетні до створення текстів для «Алло на хвилі 477», а Майк Йогансен написав для ревю всі пісні й куплети. У третій дії, яка розповідала про пригоди Остапа Вищні, на сцені з’являлася реклама «УЖа».
Архітектура Радянської України
«Архітектура Радянської України» – це журнал не про архітектуру, точніше не зовсім про неї. Зазирнувши всередину, ви станете свідками епохи тотального контролю та пошуку ворогів, де навіть за сухими архітектурними термінами ховалася ідеологія. Також просто на ваших очах створюватиметься канон соціалістичного реалізму, який поховав під собою все те живе і творче, що породила епоха авангарду 1920-х років.
Будинок проєктів та готель Інтернаціонал. АРУ 1, 1939, с.15
Будинок червоної армії і флоту в Харкові. АРУ №2 1938 с. 11
Пам’ятник Т.Г. Шевченкові в Харкові. АРУ №2 1939 с. 38
Центральний універмаг в Києві. АРУ №1 1940 с. 10