Подрібнення культурного простору, створення багатьох бульбашок «за інтересами» та за ідейними переконаннями вплинула не лише на наші комунікації (офлайн та онлайн), а й на розвиток мистецьких видань. Поряд з літературними журналами старої генерації, «Дніпром», «Українським мистецтвом», «Всесвітом», щороку з’являються десятки нових самвидавних проєктів від молодих митців та критиків. Це явище отримало назву DIY (Do-it-yourself) культура, а окремі аматорські часописи та збірки називають зінами.
Завдяки соціальним мережам зіни збирають чималі авдиторії, їм присвячують рейв-презентації й тематичні фестивалі, водночас як інші залишаються доступними для прочитання лише за умови особистого знайомства з автором\авторкою проєкту. Фіксація цих видань, попри їх новизну, вкрай крихка, і потребує пильної уваги з боку читачів. Тому ми говоримо про набирання обертів DIY культури в Україні й водночас виправляємо себе — кому помітна ця культура?
До історії поняття:
звідки походить
явище зінів
Термін «зін» (в оригіналі — zine) походить з англійського слова «журнал», тобто «magazine». Це самвидавний проєкт, тобто у зінів відсутні УДК і ISBN. Як правило, це аматорські часописи, хоч тут ми одразу наштовхуємось на різночитання терміну — адже над зінами часто працюють професійні ілюстратори й автори. Видання бувають як авторські — індивідуальні збірки поезій, прози, фотографії, так і колективні, що можуть бути як разовими, так і періодичними.
Важливими особливостями зінів є малий тираж і неприбутковість, і тут теж є зауваги. Окремі проєкти, як-от український еротичний зін «Грішниця» чи загальнокультурний «То Салют», поширюються платно, а тираж деяких, як-от британського феміністичного часопису «Votes for women» (1907-1918), досягав понад 10 000 примірників. У контексті світової історії DIY культури є практика переходу самвидавного зіну в офіційний журнал чи в комерційний інтернет-портал і навпаки — перехід від офіційного медіа в підпілля, як це трапилось з вище згаданим «Votes for women».
Перші зіни, які були найбільш подібними до сучасних, почали з’являтися у 30-хх роках минулого століття у США та Європі, а уже в 1949 році термін «зін» був внесений до Оксфордського словника. Звісно, історію зінів можна починати мало не від перших листівок Гутенберга, але оскільки DIY культура — це насамперед позасистемне явище, то мову про нього ми розпочнемо з часів посилення самої системи — асоціацій видавців та преси. International Publishers Assosiation (IPA), яка опікувалась, зокрема і журналами, розпочала свою діяльність в 1896 році. У цей час у США уже діють асоціації аматорської періодики (як-от United Amateur Press Association з 1895-го року, чи National Amateur Press Association з 1876-го). У таких збірках учасники асоціації друкували свої вірші, оповідання, критичні статті. Зокрема активістом United Amateur Press Association був Стівен Говард Лавкрафт.
Зіни, як і вузькоспеціалізовані видання, виконували консолідативну функцію, об’єднували митців і аматорів зі спільними інтересами та цінностями. Звідси популярність фензінів, видань присвячені науковій фантастиці The Comet (1930), а також збірок на різні тематики: горору Journal of Frankenstein (1958), коміксам The Comic Collector’s News (1949), рок-н-ролу Crawdaddy! (1966). З’являлися і новинні видання (ньюсзіни), і збірки, присвячені лише одному автору (персонелзіни). Окремою віхою самвидавної культури є панк-зіни — видання, за якими можна досліджувати панк-культуру — біографії виконавців, особливості їхньої музики та стилю одягу, цінності. Серед найпопулярніших самвидавів — Sniffin’ Glue, Chainsaw, Artcore Fanzine. Їх поширювали на концертах, нерідко розкидаючи просто зі сцени. Уже для панк-видань, як і пізніше, для квір-кор зінів, окрім консолідації буде важливою створення альтернативи мейнстримній культурі чи ідеології.
Важливим концептом зінів є контркультурність та висвітлення проблемних питань суспільства, які відмовлялися висвітлювати офіційні медіа. Самвидавні проєкти супроводжували як партизанські та пронаціоналістичні рухи, так і феміністичні й ЛГБТ. До активістських видань відносять часописи 80-90-хх років — жіноча оптика панк-сцени — Riot Grrrl zines, в яких можна було знайти есеї на тему гендерної рівності, сексуальної свободи, безпечного сексу і контролю над репродуктивним здоров’ям.
Зін-активізм був та залишається важливим у підтримці ЛГБТК+ спільноти. Для останньої довгий час формат зіну був єдиноможливим для висвітлення як культурних явищ (квір-поезії, vougue балів), так і дискримінаційних тем (побиття і вбивства поліцейськими трансгендерних осіб у США, рейди на гей-клуби). В офіційних ЗМІ ці теми були табуйовані у зв’язку з дією закону «проти содомії».
Зіни й самвидав
в Україні
У широкому сенсі до DIY-культури можна включати чимало самвидавних проєктів XX століття, починаючи від самвидавної книжки Івана Багряного «Поема» (1929) і продовжуючи партизанськими газетами й листівками УПА. Репресивний цензурний апарат «сприяв» поширенню у самвидавному форматі творів шістдесятників, проте зіни, у сучасному розумінні цього слова, як видання із вагомим акцентом на візуальне, з’являється із поширенням рок-н-рольного самвидаву «Біт-Ехо» у Харкові (1966).
Чимало зінів випускали у 80-хх, в основному на музичні й загальнокультурні теми. Одним з найпопулярніших у Києві був самвидав «Гучномовець» (1988-1991), в Івано-Франківську «ГЕЙ-ГОП», у Львові «Кремнюк». У 2000-хх зіни, як і друковані часописи, переходять в онлайн, проте з 2010-хх починається новий сплеск розвитку друкованої зін-культури, у 2013 році у Львові відбувається перша міжнародна виставка зінів «Zineshow», що свідчить про активний інтерес авдиторії до самвидаву й інтеграцію українських тенденцій у світовий контекст.
Сучасний розвиток зінів пов’язаний, по перше, з утомою від цифрових девайсів, потребою у концентрованому сприйнятті інформації, яке дають друковані видання. По друге, в Україні зіни продовжують супроводжувати активістські рухи та проговорювати соціальні теми, як-от зін «праце(не)влаштована». По третє, потреба самовираження і фіксації своїх творів у друкованій формі залишилась як в митців-аматорів, так і загострилась у середовищі професійних авторів, адже традиція «великих журналів» слабне. Тобто паперові журнали як інституції, як платформи довіри, зникають, і зіни стають альтернативною платформою для друку. До того ж видання стають цікавішими й складнішими у візуальному оформленні, свої часописи й збірки випускають професійні дизайнери, ілюстратори, художники, коміксисти, фотографи. Так, самвидавні артбуки випускає Павло Маков, а галерея Корсаків пропонує самвидавні альбоми з цитатами та картинами Емми Андієвської. Для професійних літераторів зіни стають новим простором колаборації з митцями візуальних жанрів.
Впливає на розвиток зінів і дешевизна виробництва — зробити самвидавну збірку для молодого автора чи ілюстратора куди дешевше ніж видати книгу чи створити часопис, а поширювати видання можна такими ж способами, що й офіційні. До фінансування сучасних зінів також залучають грантові кошти («ВОНО», «не\справжня робота», «праце(не)влаштована», «Метаморфози»). Поширеними стають воркшопи та лекції зі створення зінів (як-от у межах фестивалю Kyiv Book Fest чи в межах навчальної програми Kyiv Academy of Media Arts).
Активними читачами зінів (окрім авторів та їхніх друзів) залишаються аматори мистецтва. Саме для них автори зінів влаштовують експериментальні події, як-от рейв-читання (газета «Листок»), закриті квартирники («Лезо»), і презентації у пабах («То салют»), Голосіївському лісі («необратимая мясистость»), у сквотах, артпросторах.
Видавництва зінів
Чи не найбільша кількість продукування зінів пов’язана з візуальним мистецтвом, передовсім фотографією та ілюстрацією, проте тут виокремимо видання, які мають літературну складову або основу. Ці видавництва коливаються від створення ідейних нішевих ініціатив до продукування унікальних і комерційно маржинальних видань, які мають потенціал конкурувати з «офіційними» видавництвами.
Гіпертелія
Домашнє мінівидавництво, створене Назаром Шешуряком, і діє з 2017 року. За цей час випустили 18 різних релізів, накладами від 5 до 150 примірників. Авторів і авторок видавець знаходить за тематичними опен-колами, які оголошує у соцмережах.
«Зін — це по-мистецьки дисфункціональна і надлишкова штука. Термін «гіпертелія», до речі, рівно це й означає: надлишковий дисфункціональний орган, як третій сосок. Люблю порівнювати самвидав з непрофесійним декоративно-прикладним мистецтвом. Зін — це молодший брат дембельського альбому і племінник лебедя з покришки», — додає Назар.
Серед проєктів Гіпертелії — зіни з оповіданнями Катерини Лебедєвої, а також збірник абстрактного мистецтва «мммм», збірник аплікацій «Водойми України», збірник фотографій «нижній світ», авторські листівки, стікерпаки.
«Мої оповідання у «Гіпертелії» вийшли серією, три зіни протягом двох років: «Криниця часу», «Клаузура», «Пригоди бджіл». Кожна книжечка оформлена іншим художником, для яких ці видання стали першим професійним досвідом. У цьому проєкті досягнуто цілковитої гармонії форми й змісту. Подібний експеримент не можливий з професійним видавництвом, адже більшості з них, на жаль, не вистачає креативності чи навіть елементарної цікавості до нового», — розповідає Катерина Лебедєва.
«Книги деяких професійних видавництв вдень зі свічкою не знайдеш, тоді як самвидав можна спокійно замовити онлайн», — наголошує авторка.
Trash fiction
Харківсько-київське видавництво зінів, дійсне з 2021 року. Наразі випустили поетичний зін «Нічого вже хорошого в жизні не буде» з накладом 200 примірників з фотографіями індустріального Харкова та віршами, написаними харківським суржиком. У команді засновників Богдан Серпокрил, Олексій Кравченко й Андрій Несміян.
Співзасновник видавництва Андрій розповідає: «Зіни — це в значному сенсі не про тексти. Це про самопальні культурні артефакти, про ексклюзивні іграшки для культурної публіки. Ми вирішили взяти цей формат, але спробувати зробити це якомога якісніше. Автори зінів часто намагаються зекономити на всьому, на чому можна і спрощують свої задуми. Але для нас було важливо зробити так, щоб це було якісно. Ви не уявляєте, наскільки важко було знайти видавництво, яке б дозволило друкувати на кальці (у нас обкладинка з кальки)».
Наразі trash fiction відкриті до пропозицій наступних проєктів, які планує, як і збірку, просувати комерційно, через соціальні мережі. Андрій додає, що у перший день релізу зіну було продано 50 примірників.
Так вийшло
Видавництво зінів у Львові, що діяло у 2018-2020 роках. Специфіка ініціативи в тому, що авторам ілюстрацій, коміксів, ліногравюри, текстів була змога долучитись до безпосереднього створення зінів у майстерні — тобто до ручного відтиску, й саморобного зшивання примірників. Паралельно з цим «Так вийшло» проводили онлайн опен-коли. Таким чином було випущено 5 колективних тематичних випусків. Окрім колективних збірок, також видавали індивідуальні зіни, зокрема із художніми текстами.
Співзасновник ініціативи Павло Олефіренко розповідає про процес створення перших видань: «Перші 3 чи 4 випуски друкували власноруч на різних принтерах, хто на роботі, хто в іншому місці. Це все було чорно-біле. Потім збирались різали то все, скріплювали та ставили штамп картоплею. Потім приятельки, з якими все починали, перестали займатись зіном і далі продовжував сам, людей менше приходило їх робити вручну, тому я перемкнувся на поліграфію, що дало можливість друкувати в кольорі».
Зіни як періодика
Окремі зіни за оформленням, змістом та періодичністю видання майже не відрізняються від офіційних журналів і газет. За рецензіями й художніми текстами, вміщеними у них, можна документувати й досліджувати культурні процеси — не лише андеграундні, а й мейнстримні.
Світ фентезі
Фензін, присвячений жанру фентезі. Діє з 2013 року спершу лише у друкованому форматі, а згодом, паралельно з ним додався формат вебсайту. Видання перебуває на межі онлайн-зіну й інтернет-медіа, адже попри нішовість теми має чималу авдиторію (4,5 тис. підписників у Facebook). Журнал публікує інтерв’ю з письменниками, репортажі із зустрічей фентезистів та фантастичних фестивалів, рецензії на книги й фільми, анонси подій, прозові та поетичні тексти як аматорів, так і фахівців.
«Плануємо і надалі робити тематичні зверстані номери, експериментувати з різними медіа, форматами та майданчиками. Одна з переваг електронного фензіну — ти можеш оперувати не лише текстами й зображеннями, а й аудіо та відео. Що дозволяє напряму вбудовувати записи з подій, подкасти, відзняті косплей-виступи й т.д. Також плануємо через кілька місяців видати збірку оповідань за результатами нашого конкурсу на тему українського міста, а потім, можливо, влаштуємо іще один на цікаву тему», — поділилась заступниця редактора «Світу фентезі» Оксана Пронько.
Листок
Це двомовний зін про актуальну поезію. Часопис виходив у паперовому форматі щомісяця, із 2017 по 2019 рік, зусиллями команди видавництва Лоція та kyiv poetry week. У кожному випуску можна знайти поетичні тексти, переклади, рецензії на поетичні книжки, огляди перформативних літературних подій, анонси поетичних видань та заходів, критику, полеміку, листування з читачами. Також «Листок» функціонував як дизайнерська резиденція, адже кожен випуск оформлював спеціально запрошений дизайнер. Формат видання — листок А3, який у кожному номері був складений та зверстаний в іншій формі (від згортка А5 до газети-обгортки для букета квітів).
«Від початку ми з видавництвом «Лоція» хотіли створити велику онлайн-платформу про сучасну українську поезію, де автори могли б зареєструватися і публікувати свої тексти. Діма Казаков придумав багаторівневу структуру цього ресурсу, і Листок мав би стати hard copy вибору редакції: фізичною публікацією текстів, обраних серед тих, що з’явилися на сайті протягом місяця. Але виявилося, що створення такого сайту займе понад рік. Тому ми вирішили зробити перший крок з кінця — почали видавати Листок, поки сайт у розробці. Оскільки Листок мав стати фізичним сателітом нефізичного ресурсу, як самостійна онлайн платформа він існувати, на мою думку, не може», — розповідає співзасновниця зіну Тася Шпіль.
ВОНО
Незалежне мультидисциплінарне медіа про культуру в Україні, створене у 2016 році як студентський проєкт мистецтвознавиць Національної Академії Образотворчого Мистецтва та Архітектури. З 2016 по 2019 рік газета виходила щомісячно, накладом у 500 примірників, і поширювалась безплатно у мистецьких інституціях Києва, Харкова, Львова, Херсона, Одеси, Ужгорода. Згодом з друкованого формату видання перейшло в онлайн і продовжує публікувати аналітичні матеріали про актуальні культурні процеси. Діяльність «ВОНО» це позаробоча і часто волонтерська праця Ольги Гордієнко, Катерини Цигикало, Дар’ї Пугач та Лізи Корнійчук.
«Хоча ми й досі сампроголошено вважаємо себе медіа, але зін — значно більш вдале визначення. Ми робимо дуже повільні, вибіркові лонгріди про теми, які цікавлять нас і не цікавлять майже нікого більше, особливо «справжні» медіа. Ми нерегулярні, але візуально вигадливі. Тому так, ми можемо зватись зіном і дійсно відповідати цьому визначенню», — розповідає головна редакторка «ВОНО» Ліза Корнійчук.
Лезо
Це український лесбійський самвидав, що діє із 2020 року. Проєкт вміщує есеї, поезії, ілюстрації, комікси, фотографії про лесбійську побутову культуру та сапфічну сексуальність. Наразі вийшло тематичних 5 випусків, видання поширюються безплатно й реалізуються за підтримки Rosa Luxemburg Stiftung в Україні.
«”Лезо” має активістський елемент. Сам формат і тематика цього зіну робить його невіддільним від активістського аспекту. Авдиторія «Лезо» складається із сапфічних жінок*, тобто не тільки лесбійки*, а й бі-, пансексуальні жінки* та квір особи. На ширшу авдиторію «Лезо» не намагається орієнтуватися, зокрема через специфіку тем, які порушуються в зіні, хто їх обговорює і для кого. А проте, зін цікавий для багатьох з-поза спільноти й отримує багато підтримки», — розповідає головна редакторка зіну Катерина Рубар.
Більше
Міждисциплінарний панк-зін про музику і мистецтво. Діяв з 2013 по 2014 рік у друкованому форматі, а також паралельно у форматі онлайн-блогу. Вміщував огляди концертів, інтерв’ю з музикантами, рецепти алкоголю, прозові шкіци, вірші, огляди книжок.
Сергій Рафальський, дописувач до зіну: «Ми писали не тільки про музику, літературу, кіно та інше, а ще про проблеми молоді, захист тварин, війна — в принципі на різні теми, яких так чи інакше стосується панк або навпаки. Я хотів би, щоб «більше» став повноцінним медіа, але залишився таким само вільним місцем для дописів. Але панк-зін культура це частина певного етапу життя, всі ми так чи інакше зв’язані соціальними зобов’язаннями, тому знаходити час на колабораційний проєкт, коли в тебе є робота, сім‘я, особисті амбіції, справи або зобі — важко.»
La merde
Зін з есеями, колажами, інтерв’ю, ілюстраціями, поезією, перекладами, кросвордами, які досліджують жіночі досвіди. Спершу планувався як періодичне видання, але наразі вийшло 2 релізи (2019) і готується третій, зусиллями феміністичної організації FemSolution та за підтримки організації FRIDA.
«Ідея зіну полягала в тому, щоби дати простір низькому (на противагу «високому») мистецтву, зокрема, тому ми обрали таку назву для нашого зіну (La Merde — з франц. лайно). Такого роду творчість часто асоціюється з досвідом пригноблення, життєвих практик як форм спротиву, відповідно, формат перших випусків був максимально вільним, не обмежений нашими рамками», — розповідає співзасновниця Світлана Веденєєва.
Разові проєкти
Київ поетичний
Зін урбаністичної поезії від молодих українських авторів й авторок, дотичних до літературного проєкту «Київ. Головпоштамт». У виданні вміщені тексти 22 поетів і поеток, а також фотографії 3 авторів і авторок.
«На той момент здавалось, що в широких колах містяни не знають, що є класна поезія про сучасний Київ, — розповідає про ідею зіну редакторка проєкту Марія Пашкова. Нам здавалось, що наша аудиторія може виходити за межі літератури.
До того ж була мотивація закарбувати момент перетворення міста. Хотілось десь на стику активізму, урбаністики й мистецтва зафіксувати цей невловний імпульс міського сантименту по тому «старому Києву», який ми втрачаємо з кожною новою забудовою».
Логографічна поезія
Добірка інтерсекціональних зінів, що поєднують сучасну українську поезію та фольклорні елементи — логографи (письмена) Трипільської культури. Проєкт було створено у 2019 році й презентовано у друкованому форматі мистецькою групою IDentity Project (Олена Бодасюк, Дарина Гладун, Анна Люднова, Наталія Мандрицька). Поетки представили чотири індивідуальних зіни й один спільний. За мотивами проєкту видавництво «Рідна мова» підготувало арткалендар «Трипільські орнаменти» на 2020 рік.
Дарина Гладун, одна зі співзасновниць зіну, розповідає, що кожне видання відрізнялось і формально, і текстуально. На свій проєкт її надихнула робота художника Саші Курмаза, який створив самвидав із табличок прохачів у метро. «Я виготовила свій зін з картонних коробок, у яких постійно перевозила речі з одного тимчасового житла в інше. Ці постійні переїзди скінчилися, тож коробки стали непотрібними. Через цупкий матеріал сторінок, цей зін дуже тактильний.
Також на «Книжковому арсеналі» ми з Identity Project презентували спільний зін на тканині. Для нас було важливо передати м’якість, ніжність, тактильність наших віршів. Ми хотіли зробити щось ужиткове, на кшталт скатертини, що можна використовувати в побуті. В такий спосіб ми зберігаємо зв’язок із традиційною народною культурою. Цю лінію продовжує у своїй творчій практиці Анна Люднова, яка запустила лінію унікальних дизайнерських футболок і худі, розписаних логографічною поезію».
Осередки
зін-культури
Наразі зіни можна знаходити на фестивалях (Книжковий Арсенал, цьогорічний Kyiv Book Fest), у крамничках артвидань (як-от у крамницях при галереях The Naked Room у Києві, Come in у Харкові, матьора галерея-батярня у Львові), у бібліотеках (Дослідницька платформа та інші), у пабах («Хвильовий» у Києві, «Правда» у Львові та ін.). Онлайн — в магазині Redellion, за пошуком на платформі issue, у соцмережах авторів. Але йдеться про пошук насамперед нових зінів, кількість яких продовжує зростати.
Водночас через маленькі тиражі зін-культура зникома, знайти видання початку 2010-хх (не кажучи про 80-ті й 90-ті) уже непроста справа. Централізованого архіву зінів як мистецьких чи видавничих об’єктів, в Україні немає. Колекціонуванням і популяризацією зінів займається з 2013 року ініціатива 665lib — бібліотека самвидаву. Бібліотека не має публічної локації й діє у поп-ап форматі, презентуючи видання під час заходів, квартирників. Ознайомитись з колекцією можна за запитом. Співзасновниця 665lib Марина Марініченко розповідає: «За роки існування фокус колекції поступово змінювався разом із нашим розвитком як художниць/ків, змінами у команді й форматі. Спочатку ми цікавились переважно книжками про графіті та вуличну культуру, потім — артбуками та книжковою ілюстрацією, останні роки — артбуки й зіни як протест та інструмент роботи з громадами. Почали збирати феміністські та квір видання».
Окремі видання закуповує і зберігає, наприклад, Дослідницька платформа Pinchuk Art Centre. Архівістка бібліотеки, Катерина Лазаревич, розповідає, що перевагу віддають виданням про сучасне та концептуальне мистецтво, а також часописам із критичними матеріалами. Сподіваємось, найближчим часом все більше бібліотек перейматимуть цю практику й ознайомитись з індивідуальними самвидавними літературними проєктами — збірками віршів, прози, есеїв — зможуть не лише друзі та друзі друзів письменників.
Чи потрібно архівувати та зберігати зіни — одне з відкритих питань. Адже з одного боку, збереження зінів — це збереження андеграундової культури, яка впливає на культуру інсайдерів і може визначати її в перспективі (як це сталося з поетикою текстів нью-йоркської групи й журналом «Нові поезії»). До того ж це сприятиме розвитку культури зінів — через збереження вартісних прикладів як референсів для «прийдешніх поколінь» зін-мейкерів. З іншої — чи не стане відбір зінів до бібліотек чи навіть досліджень прикладом штучної ієрархії (бо ж якісь зіни визнаватимуть більш вартими до збереження, якісь менш, а ще якісь, можливо, будуть відсіяні суб’єктивними уподобаннями куратора чи цензурою), проти якої й постають творці самвидавних часописів?
Яким би не був підхід до розгляду зінів, мистецький, політичний чи тематичний, очевидно одне — у 2021 році в Україні ми спостерігаємо розквіт DIY-культури, що добре римується з активним самвидавом радянських часів. І це і радісно, і смутно, адже постійно ризикуєш упустити важливе явище, як у бібліотечному проєкті, так і в оглядовому матеріалі, на кшталт цього. Тому, наприклад, питання про історію фензінів в радянській Україні та яскраві кейси зінів як практик сучасних актуальних художників ми винесемо за дужки, з надією поспілкуватись про це за іншої нагоди.
Авторка: Вікторія Фещук