Наукові дослідження стають все складнішими для розуміння неспеціалістами. Проте їхні результати все більше впливають на життя пересічних людей. В епоху пандемії коронавірусної хвороби, питання на кшталт аеродинамічних властивостей крапель рідини чи тривалості життя клітин імунної пам’яті стають предметом найширшої дискусії серед громадськості. Канали й способи інформування суспільства науково-популярною інформації в таких умовах потребують аналізу. Спробуємо провести таку ревізію для української науково-популярної преси за останні 30 років Незалежності.
Мистецтво і наука.
Як це?
Як взагалі взаємодіють наука й преса? Науковці мають свої спеціалізовані журнали, в яких повідомляють колег про свої дослідження. Найвідомішими та найвпливовішими в галузі природничих наук є журнали британський «Nature» і американський «Science». Наукові журналісти та популяризатори науки переказують свіжі наукові публікації, описують контекст нових праць, доносять їх сутність до неспеціалістів за допомогою аналогій і метафор. Скажімо, механізм знищення старих і пошкоджених білків у клітині порівнюють зі шредером – знищувачем документів.
Одним із потужних інструментів пояснення складних наукових понять і явищ є залучення візуального мистецтва. Деякі об’єкти сучасної науки самі виглядають як витвори мистецтва. Різнокольорові флуоресцентні білки – ті, що світяться при опроміненні їх світлом певної довжини хвилі, періодичні кристалічні ґратки різних матеріалів, мікроскопічні поверхні тварин і рослин виглядають як дивовижні пейзажі або образи надзвичайної фантазії. Потужні технологічні компанії на кшталт Nikon та такі великі волонтерські платформи як Вікіпедія і Вікісховище регулярно проводять конкурси наукових зображень, які вражають своєю естетикою. В Україні науковці, організатори акції «Дні науки», зібрали й демонстрували в різних містах виставку «Мистецтво науки», що складалася виключно з зображень, отриманих при науковому дослідженні різноманітних природних та штучних об’єктів. Виставки переможців таких конкурсів розміщують у себе й галереї сучасного мистецтва, а також і друковані журнали.
Однак, не про все наукове можна розповісти картинками чи фотографіями, адже багато досліджень проілюстровані «нудними» графіками та моделями. Саме тому навіть наукові видання замість класичних наукових ілюстрацій звертаються до мистецтва. Митці дивляться на науку зі свого світу переживань та фантазій, а тому часто можуть показати пересічним читачам інший, відмінний від наукового, «об’ємний» образ проблеми. Ті ж Nature і Science на своїх обкладинках уже давно демонструють витвори професійних художників і дизайнерів, які дозволяють читачу миттєво схопити суть наукової теми, якій присвячений номер. Відомою дизайнеркою та лауреаткою багатьох нагород є Феліс Франкел (Felice Frankel), чиї фото не лише передають сутність наукового явища, але є високо естетичними. Дизайнерка Елла Марущенко, яка мешкає нині в Південній Кароліні також доклалася до створення привабливих обкладинок на основі складних наукових статей.
У пострадянських країнах науковці традиційно більш консервативні. Коли вчених небагато, конкуренції нема, а фінансування науки не залежить від запитів суспільства – нема потреби привертати до власних досліджень зайву увагу. Часи змінюються, українські науковці стають більш активними й демонстративними, проте такі традиції впливали як на наукові видання, так і на науково-популярні, що часто-густо засновувалися самими науковцями.
Перший український
періодичний наукпоп
Ті перші наукпоп журнали незалежної України шукали натхнення в радянських журналах «Наука и жизнь» чи «Техника — молодёжи», але й додавали туди щось нове й своє. Близькими навіть за назвами були київські журнали «Юный натуралист» і «Натураліст», «Юний технік України». Київський «Юный натуралист» заснували 1996 року як додаток до журналу «Наука-Фантастика», що переживав тоді період занепаду. Журнал був чорно-білий, а обкладинка містила кольорові фото. Він виходив нерегулярно принаймні до 2013 року, подальша його доля автору невідома. «Натураліст» містив статті українською та російською мовами, обкладинка та глянцева вкладка були оформлені якісною фотографією, як-от чорного шуліки на першому ж номері. Авторами виступали провідні українські зоологи, відомі натуралісти, акваріумісти тощо. А на монохромних сторінках світлини йшли вперемішку з малюнками по типу коміксів. Цей журнал виходив з 1996 року до початку 2010-х.
Зовсім інший тренд з’явився тоді, коли на український ринок зайшли русифіковані варіанти відомих англомовних часописів, на кшталт «National Geographic» та «Популярная механика». Це надихнуло окремих видавців на спроби відтворити це в Україні. Найвідомішою такою спробою став випуск «National Geographic» українською, що планувався з 2008 року. Стартував він у квітні 2013-го, але був зачинений через фінансові причини наприкінці 2014 року. Редакторами журналу були Ольга Вальчишин та Дмитро Губенко.
Цікавим проєктом був журнал «Світова географія», який явно наслідував естетику «National Geographic», хоча й створював власні тексти. Його видавець Ігор Козловський випускав друкований журнал у 1997-2010, а потім у 2013-2015 роках. Тираж у серпні 2013 досягав 20 тисяч екземплярів, що свідчить про значну популярність видання. Шкода, що нарівні зі статтями про різні країни, українських мандрівників і діаспору, репортажі з Антарктиди та провідних лабораторій світу, журнал публікував відверту псевдонауку. Так, на обкладинці одного з номерів за 2009 рік зустрічаємо колаж на основі фото людського черепа та руїн поселень з написом про 3-метрових людей, які ніби-то мешкали на території Грузії, хоча жодних наукових доказів тому нема. Журнал регулярно публікував статті, (цитуємо автора статті про журнал у Вікіпедії, який зареєструвався як «Ігор Козловський») «які відкривають перед читачами нові віяння в світовій науці, приміром, таке як креаціонізм». Так, у №7 за 2013 рік розміщена псевдонаукова антиеволюційна стаття відомого новозеландського апологета «розумного задуму» Джонатана Сарфаті про божественне походження комет.
Державні, дитячі,
красиві чи не дуже
Науково-популярні журнали, що їх випускають державні структури, «славляться» своєю невідомістю загалу. Зокрема під час підготовки цієї статті автор дізнався про існування «Паростку» – «науково-художнього журналу для дітей та юнацтва», що виходить аж з 1995 року під омофором Національного еколого-натуралістичного центру та Міністерства освіти і науки.
Більш відомий журнал «Світогляд», що його випускає Національна академія наук, хоча і його номери важко десь знайти. Ліпше йдуть справи в журналу «Зелені Карпати», який створює Карпатський біосферний заповідник – принаймні його електронний варіант можна знайти в інтернеті. Утім, є надія, що тисяча примірників «Зелених Карпат» і 300-400 екземплярів «Світогляду» осідає десь у бібліотеках.
Ці журнали містять чимало цікавих науково-популярних статей: «Зелені Карпати» з екології, природоохорони, етнографії, «Світогляд» охоплює найширші галузі науки – від фізики й астрономії (редакцію очолює відомий астроном Ярослав Яцків) до історії та мистецтвознавства. Разом з тим, ці журнали час від часу публікують не зовсім доречні пишні привітання чиновників до урочистих дат з дискусійними статтями, що пропонують незбалансовані погляди на ті чи інші навколонаукові проблеми. Оформлення номерів «Світогляду» стримане, класичне, переважно з використанням фотографій «з архівів авторів та редакції». На глянцевій обкладинці домінують колажі з картин космосу та портретів відомих українських учених.
Окрему групу складають дитячі науково-популярні журнали. Наприклад, журнал «Колосок» видається у Львові з 2006 року організаторами однойменного конкурсу з природничих наук для школярів. На школярів спрямований і журнал «Країна знань», колишня «Страна знаний». Чорно-біле, загалом класичне пострадянське видання вирізняється арт-дизайном обкладинки, де художники-волонтери зображували різноманітні алюзії на тему номера: візерунки на основі дирижаблів чи деталей годинника, мікроскопи, космічні зонди, хімічні елементи тощо. До журналу пишуть чимало провідних українських науковців, але статті там дуже різного ступеню складності та зрозумілості. Псує враження від журналу просування головною редакторкою Тамарою Білих радянських цінностей, зокрема регулярний випуск у травні до «Великої Перемоги».
З точки зору естетики оформлення, варто згадати видання «Птах», яке не є журналом у класичному розумінні, а бюлетенем Українського товариства охорони птахів. Дизайн його обкладинок аж з 2000 року виконується відомим українським художником-анімалістом Ігорем Землянських. Звісно, темою були птахи, зображені в авторському стилі. Ці фантастичні ілюстрації відтіняють фотографії різних птахів, які є всередині кожного номера.
Студентські спроби
Бажання популяризувати науку часто присутнє у студентів великих університетів. Звісно, студенти виростають і змінюють пріоритети, тому часто засновані ними видання не є довгоживучими. У квітні 2008 року зусиллями викладачів та студентів кафедри біології та екології Прикарпатського національного університету в Івано-Франковську був випущений перший номер журналу «Станіславівський натураліст» із загрозливим тиранозавром на обкладинці. Тираж у 3 тисячі екземплярів, кожен з яких коштував 10 гривень, не зміг окупити друку наступного номеру, який не вийшов через здорожчання витрат під час фінансової кризи. Надалі журнал повністю перейшов у електронну форму та існує й зараз як науково-популярний сайт у галузі біології та інших природничих наук.
Студенти природничого факультету Києво-Могилянської академії верстали журнал «Pauca Verba» у pdf-форматі, але на друк вирішили не витрачатися. Журнал планувався щомісячним, потім мав виходити що два місяці, а в останній рік він став щоквартальним. Загалом вийшло 14 електронних номерів видання у 2012-2015 роках.
Творчість студентів часто є вільнішою, передовою та ризикованою, ніж уявлення їхніх викладачів. Саме зі студентського середовища виросли два журнали, які примусили про себе говорити в науково-популярній спільноті: «Куншт» і «Пульсар».
Куншт
Навесні 2015 року в агенції «Укрінформ» за круглим столом зібралися науковці, журналісти, громадські активісти, які обговорили, як зробити науку ближчою до суспільства. Серед них було й кілька студентів Інституту міжнародних відносин Київського університету, один з яких заявив про підготовку випуску друкованого науково-популярного журналу. Присутні зустріли цю заяву зі скепсисом, адже навіть науково-популярні сайти в українському медіапросторі тоді не могли похвалитися високою відвідуваністю. Крім того, напередодні закрилися українські редакції таких великих світових гравців як «National Geographic» та «Esquire». Проте саме факт зникнення цих якісних друкованих видань, за спогадами Кирила Безкоровайного та Ангеліни Безнесюк, і мотивував їхню команду до дій. Журнал «Куншт» був чистим експериментом, іноді навіть провокаційним – в одному з перших номерів була стаття, де текст було надруковано нерівними рядками, «ялиночкою». Проте перший номер мав великий успіх і про «Куншт» заговорили всі в навколонауковій тусовці.
Редактори були ще студентами, ніколи не займалися наукою, а тому на початку не все проходило гладенько. Науковцям спочатку доводилося довго пояснювати, що публікувати на рівних позиції вчених щодо біологічної еволюції та антиеволюціоніста, який не є спеціалістом в еволюційній біології – некоректно та не відповідає вимогам науково-популярного жанру. Утім редакція з самого початку обрала шлях на взаємодію з найактивнішими українськими вченими й швидко вчилася на власних помилках. Статті «Куншту» ставали все кращими від номера до номера.
Кожний з 9 номерів журналу був присвячений певній узагальненійтемі: «Космічний туризм», «Еко», «Сни», «Ядерні технології», «Мозок», «Наука війни», «Час», «Гроші», «Еволюція». Кожен номер містив 12-15 статей, авторами яких були українські науковці, а також журналісти, для багатьох з яких статті в «Куншті» були одними з першими в кар’єрі. Тираж кожного номеру складав 2 тисячі номерів, більшість примірників станом на 2021 рік розпродані, невелика кількість передана до київських бібліотек. Журнал виходив нерегулярно, а поширювався через сайт, книжкові фестивалі, окремі книжкові мережі. Були спроби поширювати його через кіоски преси, розкладки в метро, супермаркети «Сільпо».
Гаслом журналу було «Наука як мистецтво», а ідеєю – показати складні наукові явища та моделі в простому вигляді за допомогою яскравих ілюстрацій. Редакторка й співвласниця «Куншту» Дарія Кузява каже, що їх з Кирилом надихали приклади англомовних журналів «Wired» та «Nautilus», які використовують різноманітний ілюстративний матеріал для своїх сторінок. Для кожної статті шукали свого ілюстратора.
Це були молоді митці, яких віднаходили у соцмережах, на платформі «Behance», на виставках. Одного разу провели курс зі школою «Projector», завдяки співпраці вийшов №6, «Наука війни». Серед відомих митців, які співпрацювали з журналом – Марися Рудська з роботами аквареллю, Ольга Протасова, яка працює з пластиліном, цифровий ілюстратор Сергій Майдуков. Статтю автора цього тексту в Куншті №7 «Час» проілюстрував відомий нині викладач та дизайнер Антон Або.
Останній номер друкованого «Куншту» вийшов 2018 року, а з 2019 редакція перейшла виключно в онлайн версію. Ціна публікації журналу була зависокою.
Пульсар
Журнал «Pulsar Scientific», або просто «Пульсар» також зародився у студентському середовищі. З самого початку він був і залишається виключно волонтерським. Загалом у період 2014-2020 років вийшло 7 номерів журналу. Він переважно поширюється у вигляді pdf-верстки, але також друкується малими тиражами. У 2014 році наклад склав 30 примірників, у 2016-му — 100, у 2018-му — 10, а у 2020-му, за підтримки порталу «Моя наука», — 30. Журнал позиціюється як видання волонтерської наукової спільноти pulsarmag.com. Редакція та колектив авторів складаються виключно з чинних науковців та студентів природничих чи медичних наук з усієї України – від Львова до Маріуполя та світу (від Орхуса до Окінави, від Ванкувера до Бохола).
Найбільша «концентрація» автор-ів/ок зосереджена в Інституті біології та медицини КНУ імені Тараса Шевченка та Інституту фізіології імені О.О. Богомольця НАН України. Журнал створюється не тільки як науково-популярний, але й з освітніми елементами, що допомагають молодим дослідникам у галузі біомедицини, фізики, біоінформатики знайти себе в науці. Автор(к)и пишуть про все, що їм цікаво самим: від утилізації ядерних відходів до механізмів дії канабісу на мозок. Трапляються в журналі й інтерв’ю відомих науковців, репортажі з науково-популярних заходів і навіть розмірковування щодо української політики в галузі науки.
Незмінним головним редактором «Пульсару» є спочатку студент, а нині – науковець, тераріуміст і дизайнер Андрій Костюк. Власне, всі ілюстрації та дизайн у журналі належать його пензлю (чи тепер треба казати «мишці й графпланшету»?). Андрій працює в різних стилях, але домінують флет, мінімалізм, векторна графіка. Дизайн окремих номерів журналу (№№5, 6 та 7) отримав відзнаки на міжнародній мистецькій платформі «Behance» у номінаціях «Editorial» та «Graphic Design».
Історія
завжди цікава
Але що ж ми це про фізику з біологією? Хочеться ж почитати щось наукове, але популярне й з соціогуманітарних дисциплін. Схоже, що науковці цих галузей мають достатньо майданчиків для висвітлення своєї проблематики на сторінках загальних суспільно-політичних часописів. Чисто науково-популярні видання з соціології, літературознавства чи етнографії, без великих домішків публіцистики, чомусь не потрапили на очі автору огляду. Краща ситуація в істориків. Наприклад, журнал «Воєнна історія» виходив у 2002-2014 роках і містив як оригінальні дослідження, так і науково-популярні статті, зокрема про історичні постаті відомих українських військовиків.
Але найуспішнішим наразі глянцевим періодичним виданням є історичний журнал «Локальна історія». Його запустив з кінця 2018 року однойменний проєкт, команда якого ще з 2013 року збирала персональні історії мешканців України, пов’язані з Другою світовою війною. Журнал виходить щомісячно, на вересень 2021 він має 34 номери. Тираж складає 1000 екземплярів, 30 відсотків його розходиться за передплатою, чимало купують відвідувачі книгарні «Є», щось продається в супермаркетах Львівської області. Засновник і головний редактор Віталій Ляска каже, що передивлявся аналогічні польські та німецькі часописи, але редакція вирішила робити все по-своєму.
Однією з головних цілей редактори «Локальної історії» вважають дати читачам сприйняття минулого в новому баченні. Для цього треба використовувати оригінальні візуальні прийоми, адже історична наука переважно володіє чорно-білим ілюстративним матеріалом. Обробкою старих фотографій займається Катерина Москалюк: фото ніби оживають на сторінках журналу. Коли старих фото бракує, вона та інші фотомитці можуть зробити сучасний репортаж з місця історичних подій. Іноді нові світлини передають усі перипетії нашої історії краще за будь-що: на одному з фото в статті, присвяченій битві під Крутами, є фото дореволюційної брами, «прикрашеної» пізніше радянськими зірками, а над нею майорить жовто-блакитний прапор.
А там, де фото вже ніяк не допоможе, долучаються ілюстратори. І дійсно, де взяти фото замаху українського студента Мирослава Січинського на цісарського намісника Галичини Анджея Потоцького 1908 року? Тут вступає у справу художник-ілюстратор: Сергій Костишин показав подію в стилі коміксу. А іноді артистично написаний портрет зачіпає читача значно більше, ніж стандартні впізнавані обличчя зі шкільних підручників. Саме такі портрети українських літераторів у виконанні художниці Марини Плохотнюк.
Вихід журналу залежить від інших проєктів команди Віталія Ляски, у першу чергу в онлайні. Але редакція з оптимізмом дивиться у майбутнє, адже бачить зростаючий інтерес українського суспільства до якісних друкованих текстів. Автор же цього огляду бажає, щоб у наступному його оновленні років за десять, періодичні видання, що популярно пишуть про науку українською, були доступні будь-якому читачу в Україні. Звісно, для цього потрібні потужні фінансові вливання. Їх може забезпечити або суспільство в вигляді донатів, або бізнес як спонсор чи меценат, або держава через цільові фонди. У статутних документах Національного фонду досліджень України записана грантова підтримка популяризації науки, проте досі бракує підзаконних актів для такої підтримки. Дуже хочеться також, щоб в аспекті прогресу культурно-мистецької галузі українці не забували, що наука загалом – а науково-популярні видання зокрема – є важливою частиною сучасної загальнолюдської та національної культури.