Журнал «Музика» зразка 1920-х: степ, кролі, вирафінована розпуста і просвіта широких мас

Періодизація

Журнал «Музика» на момент своєї появи був єдиним музичним місячником. Його перший київський номер у січні 1923 року налічував 32 сторінки, останній – за листопад-грудень 1927, виданий вже у Харкові – 92 сторінки. Тираж складав 1000-1500 екземплярів.

Надалі журнал змінював назви (а з ними – місце видання, редакційну колегію, спрямування, тираж тощо). Навіть можна зафіксувати певну послідовність цих змін:

• 1923—1925 — «Музика» (щомісячник, Київ, Музичне Т-во ім. Леонтовича);
• 1926 — «Українська музична газета» (щотижневик, Київ, Музичне Т-во ім. Леонтовича);
• 1927 — «Музика» (6 номерів на рік, Київ, Музичне Т-во ім. Леонтовича, останній випуск – Харків);
• 1928—1930 — «Музика — масам» (щомісячник, Харків, УПО НКО, ЦК ЛКСМУ, Музичне Т-во ім. Леонтовича, Культсектора ВУРПС);
• 1931 — «Музика мас» (щомісячник, Харків, орган Сектора Мистецтв НКО УСРР, Культсектора ВУРПС, ЦК ЛКСМУ та Всеукраїнського Т-ва Революційних Музик (ВУТОРМ);
• 1933—1941 — «Радянська музика» (щомісячник, Харків, оргбюро Спілки Радянських музик України і Сектора Мистецтв НКО);
• 1970—1991 — «Музика» (Київ, Міністерство культури УРСР, Спілка композиторів України, Музичне товариство УРСР);
• 1992—2018 — «Музика» (Київ, Міністерство культури України, Спілка композиторів України, Всеукраїнська музична спілка);
• З 2019 — «Музика» (Київ, ТОВ «Видавничий дім «Українська культура»).

Розповідь про народження журналу треба почати зі смерті.

Смерть Леоновича

Вбивство композитора Миколи Леонтовича для української культурної спільноти було не менш приголомшливим, аніж для фанатів «The Beatles» убивство Джона Леннона. На цьому подібність закінчується – смаку успіху за життя Леонтович майже не відчув. Слава до нього прийшла вже після смерті завдяки політичному проєкту Симона Петлюри: тріумфальним гастролям Української республіканської капели під керівництвом Олександра Кошиця. Як і фантастична світова популярність одного-єдиного твору – «Щедрика». Хоча, перетворившись на традиційну колядку «Carol of the Bells», він фактично втратив своє авторство.

Леонтовича вбили рано-вранці 23 січня 1921 року пострілом впритул. Вже після розпаду СРСР у Держархіві Вінницької області знайшли наказ щодо першого завдання Афанасія Грищенка на посаді інформатора Гайсинської ВНК (Всеросійської надзвичайної комісії з боротьби з контрреволюцією і саботажем). Його відправили до Гайсинського повіту з хорошим авансом у 5 тисяч рублів. А пізніше в секретному рапорті Подільського губернського управління міліції зазначили, що «в ночь на 23-е января агент уездчека Грищенко выстрелом из винтовки убил сына священника с. Марковки, Кубличской волости Николая Леонтовича 43-х лет, у которого Грищенко ночевал, и 26-го января Грищенко, скрывавшийся в м. Теплике, при преследовании его чинами милиции, выстрелом из винтовки ранил в живот милиционера Твердохлеба».

Тільки-но місцеві органи дізналися про те, що Леонтович загинув від рук чекіста, їм довелось поширити версію вбивства на побутовому ґрунті із заїжджим білогвардійцем. Обурена інтелігенція цьому не повірила і відрядила до Марківки збирати докази товариша композитора – Гната Яструбецького. Останній працював заступником завідувача політвідділу одного з київських видавництв і Шерлоком Холмсом не був, а тому хоч і провів на місці трагедії чотири місяці, зібравши по теплому сліду свідчення очевидців, зокрема сестри композитора Вікторії та дочки Галини, частину фактів упустив. Тож в офіційних колах поширили версію про вбивство композитора «петлюрівцем».

Музичне товариство імені Леонтовича

Українців гуртує лихо, помножене на несправедливість, – це вже неодноразово доведено. На дев’ятий день після смерті Леонтовича культурні діячі поминали небіжчика й 1 лютого 1921 року заснували Всеукраїнський комітет із вшанування пам’яті Леонтовича (ВКВПЛ). Його фундатором став композитор Кирило Стеценко, а ще з музикантів увійшли композитор Пилип Козицький, диригент і композитор Михайло Вериківський (обидва надалі увійдуть в редакційну колегію журналу «Музика»), композитор Яків Степовий, хоровий диригент і композитор Порфирій Демуцький, композитор Семен Тележинський, співак і диригент Сергій Дурдуківський, хоровий диригент і майбутній засновник та керівник капели «Думка» Нестор Городовенко, фольклорист Порфирій Демуцький, музикознавець Болеслав Яворський та піаніст і композитор Фелікс Блуменфельд. 

Що цікаво, Павло Тичина, який теж увійшов до складу комітету, на той момент цінувався не лише як поет, але і як хоровий диригент. В дитинстві він був співаком архієрейського хору при монастирі, навчався в духовному училищі, володів кількома музичними інструментами – бандурою, роялем і кларнетом, з яких улюбленим був останній (зважаючи на назву першої збірки віршів «Сонячні кларнети», хто б сумнівався!). Семінарські вчителі пророчили Тичині музичну кар’єру. Він диригував хорами у Чернігові та у Києві, а ще – своєрідне посвячення: саме він навчав нотної грамоти свого семінаристського товариша Григорія Верьовку, у майбутньому – засновника величезного хорового колективу зі 134 артистів, який розпочне свій шлях у 1943 році в Харкові як співоча зброя тоталітарного режиму, а поколінню міленіалів та зумерів запам’ятається скандалом з Валерією Гонтарєвою та піснею «Горіла сосна».

Але музиканти складали лише половину діячів, які увійшли до складу ВКВПЛ. Смерть Леонтовича об’єднала навколо себе найкращих митців свого часу: художника-символіста Юхима Михайлова, літературознавця Володимира Дурдуківського, режисера Леся Курбаса, журналіста і першого біографа Леонтовича Олеся Чапківського, кооператорів і журналістів Гната Яструбецького та Олександра Харченка, музейника та одного із фундаторів вищої мистецької освіти в Україні Данила Щербаківського, письменника Степана Васильченка, історика української літератури Сергія Єфремова, художника й одного із засновників Української академії мистецтва Миколу Бурачека, актора і режисера Івана Мар’яненка та кооператора і голови Укрзовнішторгу (у минулому – міністра продовольчих справ УНР) Дмитра Коліуха. Головою комітету призначили Юхима Михайлова.

Майже всі вони потім були репресовані у 1930-ті або ж трагічно загинули. Але на момент 1 лютого 1921 року складається потужний клуб однодумців, здатний як до вибухових, так і системних перетворень. Щось середнє між масонською організацією та сучасним Аспен-клубом.

Комітет розпочав свою роботу зі з’ясування обставин вбивства композитора. А потім, відштовхуючись від пропагування творчості Леонтовича поступово став головною організацією з розвитку музичної культури України в цілому. Протягом року за сприяння Комітету відбулося близько 60 концертів. З урбаністичного: вулицю Гімназіальну (біля Володимирського собору у Києві) перейменували на вулицю Леонтовича. Кількість членів зросла до 49 діячів, а також до неї увійшли юридичні особи: Державна капела України, Українська академія мистецтва, Всеукраїнська академія наук, Українська медична академія, Київська консерваторія, Музично-драматичний інститут ім. М. Лисенка, Київський інститут народної освіти (тепер Київський національний університет імені Шевченка), Київська опера, Троїцький Народний Дім, Художньо-промислова палата, Сільськогосподарський вчений комітет, Кооперативний інститут, Уманська райспілка. Таким чином Комітет перетворився на потужний та впливовий орган, який самоорганізувався з найталановитіших митців і найвпливовіших культурних діячів свого часу.

На перші роковини смерті автора «Щедрика» провели концерт-реквієм у Київській опері (диригували Михайло Вериківський та Нестор Городовенко), а у Печерському клубі виступив хор-студія Леонтовича під орудою Павла Тичини. Невідомо, в якому обсязі вдалося це здійснити, але Комітет планував видати:

а) 50 000 примірників популярного короткого біографічного нарису до 2-х друкованих аркушів із портретом для широкого розповсюдження;

б) 10 000 примірників цинкогравюри портрета Миколи Леонтовича роботи Бориса Реріха (який на той час завідував секцією в Наркомпросі України);

в) 100 000 листівок із мініатюрним портретом митця та найкращими піснями.

У кожному разі масштаб запланованих видань безумовно вражав.

26 лютого 1922 року в Харкові Колегія Головполітосвіти затвердила Положення про Комітет, перейменувала його в Музичне товариство імені Миколи Леонтовича (МТЛ), надала грошову субсидію. І ще, вже перший рік діяльності МТЛ отримав позитивну оцінку з боку керівництва держави: «Общество им. Леонтовича – самая обширная организация с широкими музыкально-просветительскими задачами, ставящая своей целью внедрение музыкальной культуры в широкие массы».

Відділення МТЛ, немов гриби після дощу, з’являлися по всій країні, спеціалізуючись переважно на хоровому співі. Цьому сприяв і творчий доробок Леонтовича, переважно хоровий, і легкість створення колективів на місцях: співали акапельно, без супроводу музичних інструментів, тому витрати на утримання таких колективів були мінімальні. У київського відділення регіональні осередки МТЛ просили переважно ноти.

На піку свого існування ТМЛ об’єднувало понад 200 членів, мало 1014 музичних організацій по республіці та географічно охоплювало майже всю територію УСРР. До його складу входило 347 селянських хорів, 211 робітничих, 367 шкільних, 82 робітничі та селянські оркестри та 7 професійних хорів. Більшість з них мало ім’я Леонтовича або Лисенка.

Орієнтуючись на московські тенденції, 1926 року створили Асоціацію сучасної музики (АСМ), організаторами якої стали Борис Лятошинський, Лев Ревуцький, Михайло Вериківський, Федір Надененко та інші. У 1920-ті з-під пера українських класиків з’являлася доволі радикальна музика, яку довелося зрадити після низки горезвісних пленумів у другій половині 1930-х років. Ще одним напрямком була підтримка сталих зв’язків з діячами культури із Західної України: з 1923-го й до січня 1928-го у Києві (постійно), Харкові й Одесі (спорадично) проходили «Галицькі музичні вечори» з музикою Людкевича, Барвінського, Нижанківского, Колесси тощо. А під час вечорів пам’яті Івана Франка і живих зустрічей з Філаретом Колессою та Василем Барвінським на захід передавалися книжки й ноти, що друкувалися силами Товариства.

Найкращим документом, який зафіксував усі напрямки діяльності МТЛ, став його друкований орган – журнал «Музика», який існував під цією назвою та підпорядковувався МТЛ у 1923-1925 та у 1927 роках.

Формат

Блаженні часи! Для авторів журналу взагалі не було поняття «неформат». З іншого боку, і «формат» як такий ще не народився. За майже сто років існування, чесно кажучи, небагато змінилося, стиль у журналу так і не з’явився, але у 1920-ті він був кричуще строкатий. Підбір матеріалів найпростіше передати суржиковим словом «любе». Схоже, це від самого початку усвідомлювала і редакційна колегія, підкрадаючись до предмета свого дослідження. В першому ж номері у початковому редакційному зверненні читаємо:

«Музика», як журнал спеціяльний, переважаюче місце даватиме тим проблемам, які торкаються тонального мистецтва. В ньому стільки заплутаного, неясного. В ньому ще степ і степ, і цілина без краю…».

Степ цей флорою і фауною починає запліднюватися у вельми ірраціональний спосіб. В перший рік існування журнал взагалі позбавлений рубрикації, а зміст виписаний красивим трикутничком без зазначення відповідних сторінок. 

Першим зазвичай йшов некролог: у 1921-1922 роки померли одразу три кити української музики – Микола Лисенко, Яків Степовий і Кирило Стеценко. Кожному з них присвятили по кілька біографічних й аналітичних матеріалів.

Далі (або навпаки, на початку – то вже як зорі стануть) з’являлося дослідження із царини теорії, психології або ж космогонії музики – «Походження музичної матерії», «Психологія музичних переживань», «Музика у творчости життя».

Після цих текстів, стиль яких розгойдувався від наукпопу до публіцистки з елементами замилування незбагненою красою всесвіту Її Величності Музики, традиційно з’являлося чергове наукове дослідження Климента Квітки, яке редакція навіть не намагалася адаптувати для комфортного читання пересічним читачем. Ось маленький фрагмент з його статті «Пісенні форми з удвоє збільшеними ритмичними групами»:

«Семискладовий вірш із цезурою після 4 складу я формулую двома лат. літерами (напр. ab, cd), з яких перша завжди визначає першу групу (чотироскладову), а друга – другу групу (трискладову), отже, напр., строфова форма з двох семискладових віршів «Ой по ріллі, | по ріллі || походили | журавлі»- була б зображена як аb–cd. Однаковими літерами визначаються словесно однакові групи, хоч би вони різнилися в мелодії; отже строфова форма: “Ой по ріллі, | по ріллі || ой по ріллі | по ріллі || походили | журавлі, ||; походили журавлі = ab–ab–cd–cd. Повторення тих самих слів з тою самою мелодією визначається репризою «:|».

Ну, і далі – багатоповерхові схеми та нотні приклади.

Серед постійних рубрик був Огляд музичного життя (тут Товариство імені Леонтовича звітувало про свою роботу за останній місяць) і Хроніка мистецького життя – надзвичайно цінний документ, адже у перші півтора року існування, до вимушеної декларації гасла «Жовтень – в музику!», «Музика» друкувала в цій рубриці новини з усього світу.

У №1-3 за 1924 рік серед новин з-за кордону дізнаємося про перше виконання «Guerre-Lieder» Арнольда Шенберга, прем’єру оперети Франца Легара «Фраскіта», а також постановку в Берліні «у біжучому сезоні» трьох одноактних опер Пауля Гіндеміта – «Нуш-Нуші», «Свята Сусанна» та «Вбивство, надія женщин». Згадуються й інші сучасні композитори, чиї імена дуже скоро зникнуть зі сторінок радянської преси, – Ріхард Штраус, Артур Лур’є, Альбан Берг тощо.

Ідеологія

Попервах марксистсько-ленінський корпус текстів у «Музиці» був достатньо адекватним. Борис Манжос (Український педагог, учасник розбудови нової системи освіти, організатор першої в Україні фабрично-заводської семирічки в Києві, автор одного з перших в Україні досліджень гештальтпсихології) у статті «Марксизм і музика» виступав проти тенденцій встановлення «класових основ тих чи инших музичних напрямків, або окремих музичних індивідуальностів» (Журнал «Музика». Випуск №1, 1923 р. – С.24) та закликав не знецінювати творчість Фридерика Шопена, зводячи її до відображення ідеології дворянського класу, а Ріхарда Вагнера – до передчуття світового імперіалізму. І з іншого боку, не сприймати симфонії Олександра Скрябіна виключно як передвісників світової революції.

Також він підтримував створення нових музичних інструментів, завдяки яким можливо виконувати твори з 53-ступеневою темперацією (традиційна налічує 12 ступенів) та вірив в «упертий порив у майбутнє в дусі Мейєрхольда, Курбаса, Маяковського», який стане «історичним шляхом пролетаріати» (Журнал «Музика». Випуск №1-3, 1924 р. – С.24.).

Юхим Михайлів (Український художник та мистецтвознавець, у 1921 році – очільник Комітету пам’яті Миколи Леонтовича) у випуску №1-3 за 1924 рік, першому після смерті Лєніна, згадує свій візит до нього. Тут він чесно змальовує портрет Вождя: «присадкуватий, широкоплечий, з великим лобом і з маленькими, але жвавими очима» (Журнал «Музика». Випуск №1-3, 1924 р. – С.4). І згадує, яку музику він насправді любив – зовсім не революційного Бетховена, а сентиментальну салонну «Баркаролу» Петра Чайковського.

Намагаючись втілити в навчання марксистські заповіти, підтягуються до загальної дискусії й освітяни. Читаючи статтю Надії Гольденберг (Українська піаністка, педагогиня. У 1920-ті роки була однією з найактивніших викладачок, що впроваджували нову музичну освіту – від музстудій і музхоргуртків до Державного муз-драмінституту імені Лисенка), диву дивуєшся, наскільки актуальними сьогодні лишаються проблеми музичної освіти сторічної давнини. Що анітрохи не тішить. Вона критикує навчання, що заточене під «набивання» технічних навичок – швидкості та сили – без осмислення внутрішнього змісту твору. Вважає завданням музичної профшколи «створення особи з художньо музичним розвитком із загальною (але не вузько професійною) техничною та теоретичною підготовкою». А ще наводить приклади тексту колискової, написаної однією з груп її учнів – звісно, ідеологічно підкованої: 

Спи мой мальчик май

Баю, баю, бай

Все уж спит кругом

Крепким тихим сном.

 

Твой свободный край

Баю, баю, бай.

Будешь ты ведь храбр

Крестник твой октябрь.

 

Был у бога рай

Баю, баю, бай.

Но теперь он твой

Коммунистик мой.

50 кролів і квіти зла

Про трагічні сторінки біографій українських композиторів, чиє життя припало на кінець XIX – першу половину XX століття, ми зазвичай дізнаємося з розсекречених у часи Незалежності архівів і спогадів близьких і знайомих митців. Так-от, у журналі «Музика» було надруковано кілька таких історій.

Перша з них – про Дениса Січинського (1865-1909), чиє ім’я сьогодні носить Івано-Франківське музичне училище. Хрестоматійна біографія композитора демонструє його як першого у Галичині композитора з нелегким, але активним і визначним життєвим шляхом. Згадує як співзасновника Львівського комітету для збирання й публікації українських народних пісень, одного з ініціаторів Союзу Співочих і Музичних Товариств Галичини та засновника першої у Станіславі музичної школи. Але гріхи та вади сором’язливо замовчує.

Тим незвичніше читати у №4-6 статтю Володимира Гадзінського з заголовком «Бодлер української музики». Свій есей він починає словами: «Є у мистецтві типи, які (…) можна назвати “здекласованими інтелігентами”, або інтелігентами, що, маючи в руках так званий “порядний кавалок хліба” і можливість спокійного, міщанського життя, громадської пошани та артистичної слави — плюють на ці всі закони пронятого людьми доброго тону — “SAVOIR VIVRE”, ідуть на так зване “суспільне дно”, де всевладно панує спірт-алькоголь, кокаїна, продажна любов і вирафінована розпуста, — і у якому родяться, виростають “Fleurs du mal” (“квіти зла”) у формі розсипаних шляхом такого життя перлин найбільше чистого ліризму, найсильнішого драматизму, а інколи індивідуальної та суспільної трагедії». Таким здекласованим типом Гадзінський прямо називає композитора Дениса Січинського.

Січинський походив з «чесної, шанованої, патріотичної і відомої» галицької попівської родини». Вибираючи між конвенційним шляхом порядного громадянина, який має певну немузичну посаду і паралельно займається творчістю (як дилетант) або митцем, що повністю присвятив себе музиці, відмовившись від усіх благ, композитор вибрав останнє. Він втратив кохання свого життя – вчительку Лесю (Олександру) Домбчевську (її називають першою жінкою-диригенткою Галичини), яка одружилася з доктором філософії. Їй Січинський присвятив один із найкращих творів для соліста, хору й оркестру — «Лічу в неволі» на слова Шевченка.

Коли злидні настільки наступали на горло, що «не ставало тютюну і спірту (голод був не так важний)», композитор тікав до свого брата-священника, у якого гостював кілька днів. «Там дружина попа, коли він ішов спати, залишала в його кімнаті бутилку коняку, дві пачки тютюну, нотовий папір, «кобзаря», «зівяле листя» та другі поезії — і ранком Д. Січинський мав готові, такі перлини, як «У мене був коханий, рідний край», «Із сліз моїх любко родилась», «У гаю гаю…», «Нудьга гнітить», «Як почуєш в ночі», то що».

У своїх тезах Гадзінський іде ще далі, припускаючи, що дореволюційна українська музика (включно з Миколою Лисенком) має риси дилетантизму. «Я думаю також, що музику Великої України вивели з періоду дилетантизму тільки великі імена Леонтовича, Сениці, Стеценка, і аж – з другого десятка ХХ століття можна сказати: українська музика вийшла з рамок дилетантизму та етнографії», — пише автор.

Наприкінці його тексту редакція «Музики» акуратно додає: «Редакція вважає цінною та цікавою спробу шан. автора проаналізувати творчість Січинського методом матеріялистичним. І хоч редакція не в повній мірі погоджується з конечними висновками т. Гадзінського, вона все-ж вважає потрібним надруковати цю статтю, лишаючи за собою право при нагоді подати свій погляд на композиції Д. Січинського».

Ще один композитор з трагічною долею, про якого пише «Музика» – це Павло Сениця (1879-1960). Йому вдалося уникнути фізичних репресій ціною фактичної заборони виконань та видань власних творів.

Павло Сениця народився на Полтавщині, освіту отримав в Московській консерваторії – на трьох факультетах: вокальному, оркестровому (навчався гри на контрабасі) і композиторському. Після її закінчення працював там само викладачем теоретичних дисциплін. У 1920-ті збирав фольклор.

Перший авторський концерт Сениці відбувся у 1923 році у Празі й в тому ж році його виконали у Харкові в програмі «Три ЕС» (Стеценко, Степовий, Сениця). Стояти в одній програмі на одному рівні з класиками означало лише одне – надзвичайний пієтет до молодого автора. Але все розбивається вщент за два роки – його звинувачують як контрреволюціонера, творчість надовго забороняється.

Репортаж-інтерв’ю з Сеницею з’являється на сторінках «Музики» у 1923 році. Його автор – знову ж таки Володимир Гадзінський (у журналі підписаний лише ініціалами В.Г.)

У серпні 1922 року Гадзінський приїхав на підмосковну дачу Сениці у «Владичино». Композитора він описує так: «Кремезна стать українського селянина з Полтавщини, одарена таким темпераментом, що і сьогодня, хоч йому сорок років, коли зачне говорити, то не може цього робити спокійно, а жестикулює з такою енергією, що у трамваї, в який ми сіли, щоб дістатися на станцію (він запросив мене до себе), спокійні москвичі з респектом і осторожністю відсувалися на безпечну віддаль від нього».

Під час поїздки у трамваї композитор зізнається автору, що може жити музикою лише п’ять місяців на рік, а сім працює на городі, аби вижити – і так вже сім років. Саму дачу Гадзінський змальовує так:

«Уявіть собі чотирокутник городу в 20 сажнів ширини, а 30 довжини, на якому він сам один (а тільки його дружина помагає йому часом полоти) все скопав, порізав грядки і плекає картоплю, капусту, трускавки, горох і др.» І далі: «Сам збудував собі шалас, де літом мешкає наче новітній Діоген у бочці, через який під час дощу протікає вода і у якому він ночує на горстці соломи».

В цій розмові Гадзінський і Сениця чесно говорять про те, що в Москві простіше вижити, аніж в Україні, що в столицю тікають найліпші сили. 

Потім вони вечеряли – картоплею зі знайденим грибом, пили каву. А ще розглядали кролів. «Їх коло п’ятидесяти пар, – похвалився композитор. – М’ясо гарне і продається не зле».

Громадсько-зразковий суд над хористом-дезертиром 

У №7-9 за 1924 – тому самому, де вперше з’являється Зміст з нумерацією сторінок, заклик «Жовтень – в музику!» і одночасно зникає закордонна хроніка, окрім новин про робітничі страйки в Берлінській опері, – розміщена стаття під назвою «В громадському ділі – тверда громадська дисципліна!» В ній розказана історія «перевиховання» хориста з інвалідністю.

Події відбувалися у так званому «Інвалідному городку», який налічував 1000 «червоних інвалідів» та розміщувався на території Києво-Печерської лаври. Автор статті – керівник хорової секції «Інвалідного городка» Редько з жалем розповідає, що на перших порах його мешканці неохоче записувалися до гуртка. Тоді культкомісія влаштувала театралізований суд над одним із чоловіків, який замість громадської роботи ходив до церкви, підспівуючи «Іже херувими». Усіх потенційних хористів зібрали в одному приміщенні, де розіграли сценку, у якій актор, що грає хориста-дезертира, сидить на лаві підсудних, а «суд» доводить, «що вчинки обвинуваченого шкідливі для громади й паскудять звання червоного інваліда». «Громадський обвинувач» доводив, що «таким елементам не місце серед інвалідної сім’ї». «Захисник» погоджувався, що вчинки хориста шкідливі для трудящого люду, але просив полегшення кари, адже людина виросла на селі, де освіта і хорове мистецтво «за старого ладу цілком зосереджувалися по церковних хорах».

«Обвинувачений» на початку суду не визнавав своєї провини, але на кінець почав каятися перед судом і присутніми товаришами, закликаючи «всім вкупі взятися до справи інвалідного хоргуртка, щоб голосно залунала наша рідна робітнича пісня». «Суд» спочатку постановив виключити його з громади інвалідів (що, ймовірно, означало би вірну смерть для людини з інвалідністю в той час), але як пом’якшення вироку – за попередні заслуги перед радянською владою – поки що замінити виключення громадською доганою.

Мешканці «Інвалідного городка» швидко зрозуміли, про що йдеться, і протягом наступних трьох днів хоргурток збільшився вдвічі.

Замість фіналу

У 1927 році попри звинувачення у націоналізмі Товариству імені Миколи Леонтовича доручили організувати українську експозицію на Міжнародній виставці у Франкфурті-на-Майні. На ній представили 391 експонат: музичні інструменти, ноти, макети оперних постановок, афіші й програмки, відбулися виступи українських співаків.

Початок кінця МТЛ можна відраховувати від січня 1926 року, коли група композиторів Харківської філії звинуватила Товариство у націоналізмі та відхиленні від ідей революційного пролетарського мистецтва. З жовтня 1926 президія Товариства вже переїхала до Харкова, а в лютому 1928 уряд ліквідував МТЛ, утворивши на його місці ВУТОРМ — Всеукраїнське товариство революційних музикантів, оскільки ім’я Леонтовича було визнане неактуальним для радянської доби. Того ж року журнал «Музика» був переформований у видання «Музика  –  масам», вільне від «націоналістичних поглядів».

Журнал «Музика  –  масам» у 1928-1930 роки виходив у харківському видавництві «Радянське село», яке також випускало журнали «Селянка України», «Сільський театр», «Молодняк» і «Червона преса». Його основним завданням, відповідно, стала допомога в організації масової музичної роботи в регіонах: друкувалися короткі освітні статті для «простих людей», а також нескладні партитури хорів на радянську тематику. З’явилася постійна рубрикація: Передова (їй пасували статті на кшталт «Організуймо добрий врожай»); Вказівки, поради й довідки (від допомоги керівнику хоргуртка до організації оркестру неаполітанських інструментів); Трибуна музкора («Киньте оком на периферію!», «Таких музкорів – на чорну дошку»); Матеріали для самоосвіти (треба сказати, для музиканта рівня «advanced» – «Короткі нариси з теорії ладового ритму. Двічі-лади» і таке інше); З музичного життя (про композиторів-ювілярів та пам’ятні дати). Також були нотні додатки й розважальна сторінка, без якої достукатися до широких мас, зрозуміло, було б ніяк (тут публікувалися дружні шаржі й музичний гумор). Подальші трансформації журналу в «Музику мас» і «Радянську музику» є цінними документами епохи 1930-х років, завдяки яким сьогодні можна не лише дізнатися про її складнощі, але й відчути її стиль і прихований страх.

З 1941 по 1969 роки журнал не друкувався. З 1970 і до сьогодні він існує під назвою «Музика» і вже давно потребує реформації. У 2016 році розпався на два видання: друковану версію на чолі з Володимиром Корнійчуком (яку можна назвати регресом і без того консервативного журналу) та інтернет-версію, яку очолила попередня редакторка Ольга Голинська. В останній переважно дві дописувачки – сама редакторка та музикознавиця Юлія Гожик. З 2020 рок – студентський інтернет-часопис «The Claquers», який як за якістю матеріалів, так і за дизайном витіснив журнал «Музика» на маргінес. Здається, порушивши її гегемонію вперше за її майже 100-річну історію.