Література другої категорії. Як створювалась і працювала система маргіналізації української словесності
У класичній моделі “колонізатори – тубільці” передбачається, що в останніх немає власної літератури, відтак принести на підкорені землі писемність та інші блага цивілізації і є місією “білої людини”. У випадку з Україною і Московією все склалося навпаки: інтегровані у європейський контекст українська культура та освіта були на дві голови вищі за російську. Саме такою було диспозиція станом на середину XVII століття, коли Москва почала поглинати нашу територію. Завойовники обрали хитру стратегію: переманити наукові і творчі кадри до Москви і Петербургу, а потім закрити такі місцеві освітні центри, як Києво-Могилянська чи Острозька академії. Через кілька століть це дасть підстави говорити про те, що ніякої української освіти і науки без російського патронату ніколи не існувало.
Тубільна література, що розважає
Після того, як поле духовної (а саме вона була визначальною у XVII-XVIII століттях) літератури зачистили (одних авторів русифікували, твори інших заборонили), сфера функціонування української (точніше було б сказати, староукраїнської) мови спочатку звузилася, а згодом зникла узагалі.
Жива українська мова, якою говорили тоді на Наддніпрянщині, знайшла друковане втілення в “Енеїді” Івана Котляревського. За уявленнями тогочасних теоретиків, авторів численних “поетик” проста мова, “низький стиль” пасували легким комедійним жанрам. Відтак “Енеїда” відкрила добу “малороссийских водевілей” – кумедних п’єсок, де поруч із вельможними панами завжди знайдеться веселий крутій, такий собі Шельменко-денщик, що говорить “тубільною мовою”. Така література не тільки не заборонялася, а й заохочувалася імперією: розважати “на смешном украінском язике” було правилом хорошого тону. Навіть російські автори, що до пуття не знали української, намагалися створювати подібні водевілі. З приходом романтизму життєвий простір української літератури дещо розширився до чутливих балад про козака і дівчину, але не далі. Серйозна драматургія чи то пак історичний роман цією мовою і надалі не були передбачені. Для цього були письменники з метрополії, які писали російською. Як-от етнічний українець Микола Гоголь.
Якщо ж малоросійський автор насмілюється братися за серйозні теми, то з нього обов’язково уїдливо насміхатимуться, зміщуючи візіонерські акценти. У пресі зразка 1841 року зокрема читаємо таку рецензію провідного російського критика Віссаріона Бєлінського на поему «Гайдамаки» Тараса Шевченка:
«Тут є все необхідне кожній малоросійській поемі: тут ляхи, жиди, козаки; тут гарно лаються, пʼють, бʼють, палять, ріжуть; ну, звісно, в антрактах кобзар (бо ж без кобзаря яка може бути малоросійська поема!) співає свої натхненні пісні, позбавлені будь-якого змісту, а дівчина плаче, а буря гомонить…».
Від часів Шевченка українська література поступово переходить в андеграунд. Достатньо згадати перший український історичний роман “Чорна рада” Пантелеймона Куліша. Він написаний у 1845-1847, однак політичні репресії проти автора унеможливили його видання, книжка побачила світ лише 1857 року одночасно російською(!) та українською мовами, друге повне видання сталося вже у 1890 році у Львові, адже в Російській імперії українською в той час було заборонено видавати будь-що.
З часів Гоголя і до падіння цензури у 1905-му році українську літературу в російській імперії воліли просто не помічати: замилування водевілями і баладами минуло, кожен, хто хотів, щоб його почули на просторах велетенської імперії, мав писати російською і належати до загального контексту, який створювався у Москві та Петербурзі. Українські книжки тим часом писалися, друкувалося з обережністю (як-от видавництва “Україно-руської видавничої спілка”, “Вік”). Високочолим панам з метрополії могло здатися, що вони виконали свою “цивілізаторську функцію”: “тубільці” прийняли ту словесність, яку несе їм імперія.
Генерали і рядові соцреалізму
Короткий період української державності 1917 – 1921 років заклав початок відродженню української культури. Політика українізації 1920-х укріпила цей процес, давши величезний поштовх для розвитку національної літератури. В тодішній палких дискусіях на шпальтах багатотиражних видань відкрито говорили про боротьбу двох культур (української та російської), Микола Хвильовий, один із найвидатніших діячів тієї епохи, всерйоз порушив питання деколонізації, український приклад якої стане взірцем для поневолених народів Азії. Фінал стрімкого розвитку 1920-х відомий. Політичний терор 1937-го пережили одиниці.
На засадничому рівні більшовицька влада, а відтак і література, постулювала рівноправ’я та інтернаціоналізм. Москва поставила завдання, що література мусить бути в кожного народу, який проживає на теренах СРСР. Створили Інститут літератури у Москві, де мали підготувати “пролетарських письменників” для всіх корінних народів, включно з тими, що досі не мали писемності. Так, наприклад, чукчи, евенки, ненці та інші мешканці Крайньої Півночі мали кирилицею писати в стилі соцреалізму про “світло нового життя”.
Не було якихось установчих документів, де б проголошувалось, що російська література є “материнською” для республіканських. Це домінування було негласним. “Генералами” соцреалізму, панівноного жанру в мистецтві, були виключно російськомовні письменники. “Молода гвардія” Алєксандра Фадєєва, “Як гартувалась сталь” Миколи Островського та “Піднята цілина” Міхаіла Шолохова – три кити радянської літератури, зміст цих книг знав кожен: таджик, грузин чи українець, якщо мав бодай якусь надію здобути вищу освіту. Національні письменники могли бути, якщо продовжити армійську аналогію, максимум “полковниками” (до речі, український класик Микола Бажан в роки Другої світової був головним редактором газети “За радянську Україну” і справді мав чин полковника радянської армії) у літературі соцреалізму.
Дмитро Донцов сталінську тезу про те, що література має бути національної за формою і пролетарською за змістом розтлумачив так: “національна за формою, російська за змістом”. І це доволі влучне визначення: літератури республік мали стати “другим ешелоном”, який мав підтримувати флагманську російську літературу.
Перекладати російських класиків українською не було потреби, бо ж є “общепонятный”, книжки на якому щедро заповнювали бібліотеки всіх республік. З пересторогою ставилися і до перекладів національних літератур в межах республіки, з підозрою, якщо українські перекладачі намагалися перекладати з англійської, іспанської, французької мов тощо: інститут перекладацтва повинен концентруватися на Москві й розвивати російську мову. Це і є причиною, приміром, того, що термінологічних словників точних наук в Україні за рідкісними винятками не було.
Невидима ієрархія
У радянському кінематографі, який за визначенням самого Владіміра Леніна, був найважливішим з усіх мистецтв, існувала категоризація фільмів: стрічки для загальносоюзного прокату (вони обов’язково мали російську озвучку) та призначені для показу у національних республіках (їх дозволялося знімати мовою республіки). У цій начебто мультикультурній практиці приховувалася цензура. Загалом в СРСР були три способи обмежити вихід фільму: пряма заборона (це було властиво сталінській епосі), відправити його на “полицю” (стрічка зберігалася, але її вихід затримувався на 10-20 років) і надати йому “другу категорію”, себто показати, але виключно на території республіки, де він був знятий. Останній прийом був доволі поширений і менш токсичний, його застосовували найчастіше до грузинських кінематографістів, що встигли створити свою школу, яка погано вписувалася у всесоюзний канон. “Друга категорія” означала приречення фільму на маргіналізацію: його не помітить “велика” критика, він гарантовано не потрапить на міжнародний кінофестваль, його показ навіть в столиці республіки пройде малопоміченим, прокат відбуватиметься здебільшого в сільській місцевості, для невибагливої публіки.
Подібні механізми діяли і в літературі, з тією різницею, що тут не існувало чіткого поділу на категорії для творів і письменників. Це ієрархія була невидимою. У моєї шкільної вчительки української була фраза-кліше “твір розповідає про важку долю поневоленого українського народу” – це визначення пасувало усім творам з підручника укрліт від Шевченка до радянської доби. А для тієї доби були інші штампи “твір розповідає про боротьбу українського народу в роки громадянської війни”, “боротьбу проти фашистських загарбників” чи “мирне будівництво”. Соцреалізм для літератури “другої категорії” не залишав інших тем. У людини, що вчила українську літературу в радянській школі, формувалося таке уявлення про власний народ: до “Великого Жовтня” ми страждали і поневірялися, після нього прийшло щастя, за яке слід боротися, і навіть сьогодні не втрачати пильності, щоб бути готовими в разі чого дати відсіч “злим капіталістам”. Герой такої літератури нескладний, навіть варто б сказати, примітивний, він страждає, мучиться, повстає і гине, або мирно працює на землі і бореться з тими, хто заважає його мирній хліборобській праці.
На які теми можна було писати радянським письменникам?
- боротьба вашого народу в роки громадянської війни
- боротьба проти фашистських загарбників
- мирне будівництво
Герой літератури другої категорії не має складних моральних дилем, духовного пошуку, еволюції, конфлікту почуття і обов’язку. Всі ці високі матерії властиві літературі “великій”, себто російській. “Страдающий егоїст” Євгєній Онєгін Алєксандра Пушкіна, “лишний человек” Пєчорін Міхаїла Лєрмонтова, загадковий масон П’єр Безухов Льва Толстого, грішник, що йде шляхом каяття Родіон Раскольніков у романі Фьодора Достоєвського, потойбічний Воланд Міхаїла Булгакова та навіть завзятий комсомолець Павка Корчагін Островсьокого, що попри смертельну хворобу продовжує служити своїм ідеалам, – ось герої першого ряду. Жоден із персонажів дозволеної в СРСР української літератури не міг стати поруч із цими “титанами”. І саме тому сьогодні люди, які захищають пам’ятник Пушкіну в Одесі, не розуміють, хто може заступити місце “солнца русской поезии”.
Канон із села
Біографія кожного дозволеного українського автора мала починатися словами “народився у селі”: це був важливий чинник для формування образу української літератури як сільської, а відтак відсталої. Про серйозні міські проблеми мала оповідати російська література. Українським авторам віддавалась на відкуп тема колективізації (але вона мала бути змальована як благо, якому перешкоджають зловісні куркулі, і ні слова про Голодомор). Сьогодні вже мало хто згадає “Бур’ян” Андрія Головка чи “В степах України” Олександра Корнійчука – твори відверто другосортні навіть в межах соцреалізму. А свого часу саме вони формували “кістяк” шкільної програми з укрліту. В ній не було місця модерністам, в ній дуже куцо були представлені “шістдесятники”, а без цих талановитих генерацій українська література просто приречена стати літописом кріпацтва і колгоспних буднів. Український читач радянської доби нічого не знав про урбаністичні й авангардні експерименти наших футуристів, складні моральні дилеми героїв Хвильового, героїчну лірику Олега Ольжича та Олени Теліги. Так само йому була недоступна проза Івана Багряного та Уласа Самчука. Відверто антирадянські чи надто складні для літератури другої категорії автори залишалися табу.
Українська радянська в СРСР = це література без
Коли подивитися із сучасного погляду, “канонічна” радянська укрліт побудована на підмінах: замість новатора драматургії Миколи Куліша в топі був вже згаданий ідеологічно зручний графоман Корнійчук або так само “благонадійний” Іван Кочерга, замість модерної прози Хвильового і Валер’яна Підмогильного були тиражовані прості і не вигадливі романи Михайла Стельмаха та Петра Панча. У творчості Максима Рильського, Павла Тичини і Миколи Бажана, – тих небагатьох поетів, що вижила в добу сталінських репресій, на передній план постійно виставлялися ідеологічні агітки, а вартісна лірика залишалася в тіні віршів про колгоспи, вождів і “подвиг радянського народу”.
Тих яскравих письменників, яким все ж пощастило увійти у так званий канон, перетворювали на пласкі постаті, підкріплюючи образи клішованими літературними дослідженнями, пам’ятниками, музейними експозиціями. Тарас Шевченко перетворюється на приниженого кріпака й старого кобзаря, Лесю Українку — на мученицю, а Іван Франко — на каменяра.
«З уквітчаних бездарністю “Просвіт”, / з культури, що заплуталась в рушниках, / вийшов Ваш, / Тарасе Григоровичу, / плаксивий портрет / у широкий світ / на сміх / і на жах!..», — писав розстріляний поет Ґео Шкурупій ще на початку ХХ століття, ніби передбачаючи, як іще впродовж цілого століття виглядатимуть українські класики.
“Собор” у тіньовому бані
Олесь Гончар – відзначений багатьма преміями і обласканий владою в страшні роки ждановщини за роман “Прапороносці” потрапив у немилість наприкінці 1960-х. Свій роман “Собор” він опублікував 1968-го, коли вже минула відлига. Доба сміливих текстів минула, і живому класику про це нагадали. Критика спочатку позитивно оцінила роман, однак щойно пролунала команда “фас” з Дніпропетровського обкому партії, почалася справжнє цькування. Найлегше зі звинувачень, яке було на адресу автора, те, що “твір просто невдалий”. Його як незручний фільм “поклали на полицю” – на 20 років припинили видавати, з бібліотек не вилучали, але й зайвий раз не згадували. “Собор” тріумфально повернеться до українського читача вже наприкінці 1980-х.
Це не була за своєю суттю антирадянська книжка, вони лише злегка торкалася замовчаних моментів історії (як-от “чорна піхота” – українські чоловіки, яких після приходу радянської армії мобілізували до війська і погано озброєних кидали в атаки, які сьогодні називають м’ясними штурмами”), пошук ідентичності, занепад людяності у поколінні радянських людей, які мали дожити до комунізму. Просто представник літератури другої категорії дозволив собі ставити запитання, які не відповідають визначеному йому масштабу діяльності, і цього не пробачили. Відправили у тіньовий бан. Але таких і текстів, які десятиліттями лежали по шухлядах, було сотні. Маргіналізували й цілі генерації письменників: сімдесятників, відомих як “витіснене покоління”, не лише не видавали, з ними не рахувалися, прирікши на забуття.
Дмитро Крапивенко
Ця стаття є частиною спецпроєкту “Стирання слова”, створеного на підтримку виставки «Антитекст». Проєкт реалізовує медіа про книжки «Читомо» спільно із Харківським літературним музеєм