06

Київський «Вік»: від студентського гуртка до впливового видавництва

Вікторія Хоню

Київське видавництво «Вік» (1894—1919) – захоплива і майже невідома широкому загалу сторінка історії вітчизняного науково-просвітницького та видавничого руху. Видавництво постало у час, коли, за словами Сергія Єфремова, «українська справа» виходить «з тісного кругу окремих прихильників української ідеї» і стає «справою всенародньою». До його заснування і діяльності дотичні знакові постаті тогочасного українського суспільства – літературознавці, історики, публіцисти і видавці, серед яких – Сергій Єфремов, Олександр Лотоцький, Василь Доманицький, Федір Матушевський та інші. Гурток студентської молоді, натхненної до спільної наукової праці Олександром Кониським у середині 90-х років ХІХ століття, стає одним із найбільших видавництв української книжки.

Гурт «віківців». Київ. Початок 1900-х років

 

Перші кроки молодого видавництва

Долаючи обмеження й утиски, інерцію громадянства, доводячи, що українське книговидання є не чимось епізодичним чи випадковим, а справою ідейною і довготривалою, у той час з’являються великі видавництва: Бориса Грінченка в Чернігові, «Українсько-руська видавнича спілка» у Галичині та інші. Серед них і видавництво «Вік», яке за весь період існування видає 140 назв загальним накладом 560 тисяч примірників, без урахування перевидань. Це дозволяє вважати його першим тогочасним видавничим осередком на Наддіпрянській Україні і другим (після «Українсько-руської видавничої спілки») на цілій Україні за кількістю назв і загальним тиражем. А от середній тираж однієї книжки – 4 тисячі примірників – є типовим для того часу.

У різних джерелах знаходимо суперечливі думки щодо року заснування видавництва «Вік». Найбільш ранньою датою є 1894 рік, коли побачила світ перша книжка тоді ще безіменного гуртка студентів: «У тісної баби» Олександра Кониського, який, за свідченням Сергія Єфремова, і вніс перші 75 карбованців на видання популярних брошур, так званий «основний фонд». Звідтоді для видавців почалась «боротьба з цензурою, з хронічним безгрішшям, з браком організованого збуту»: десятками надсилали рукописи до цензури, більшість «вертались назад у такому вигляді, що можна було друкувати лише одиниці». Про це пише Єфремов у праці «В тісних рямцях», а в статті «Вне закона» наводить вражаючі цифри: у 1895–1903 роках до цензури подали «230 рукописів, з них надруковано з 80, біля 1/3».

 

Ранні видання «Віку»: Київ—Черкаси 

 

Усі ці прикрі перепони молоде видавництво подолало, і вже на початку нового століття «справа стала на твердіший ґрунт». Уже восени 1895 року виник цілісний план видання «книжечок белетристичного змісту» й утворився кістяк співробітників. За спогадом Єфремова, до гурту його запросив Олександр Лотоцький (майбутній громадсько-політичний діяч, учений, письменник і публіцист).  До кола пристали літературознавець, громадський діяч, педагог-практик Володимир Дурдуківський та видавець, редактор, громадсько-політичний діяч, науковець і дипломат Федір Матушевський, знайомий якого, Василь Колодочка, заснував друкарню в Черкасах і погодився друкувати дешево, з виплатою «по спромозі». Саме ця друкарня зазначена у вихідних відомостях і переліках видань раннього періоду, зокрема, повісті Євгена Гребінки «Іван Золотаренко» та оповідання «Грошолюбка» Олександра Кониського (обидві – Черкаси, 1899).

 

Антологія «Вік»: перший великий проєкт. Набуття назви та видавничої марки

До початку нового століття видавці набули досвіду на виданні белетристичних книжок невеликого обсягу і зрештою насмілилися на амбітний проєкт – тритомний ювілейний збірник українського письменства. Задум збірки української поезії «за 100 літ» виник ще 1897 року, до відзначення 100-ліття виходу «Енеїди» Івана Котляревського. Реалізація збірника затяглася, а згодом його концепція розширилася.

1900 року виходить з друку перший том антології, із віршами близько 50-ти поетів. «Більш трьохсот утворів поетичних, цілком узятих або в найкращих уступах», створені впродовж цілого століття (1798–1898), які дають читачеві «згідне з правдою враження про те, якими шляхами та стежками йшла поезія народу за час століття і який спадок лишила по собі ХХ вікові…», – читаємо в рецензії «Antologia maloruska WIK (1798–1898)» на цей том збірника у тижневому варшавському часописі «Prawda». 

Зважаючи на значний попит на збірник, 1902 року гуртківці перевидають (зі змінами) перший том і видають два томи прози. Загалом у тритомній антології «Вік» представлено більш як 70 українських письменників, вона стає своєрідною епохою, явищем винятковим, яке пізніший дослідник Олексій Дей визнав провісником нової тенденції – прагнення до фундаментальних узагальнювальних видань.

 

Обкладинки 1-го та 2-го томів Антології «Вік» (1900; 1902)

 

До того ж, це було перше передплатне видання, яке розійшлося майже миттєво: за пів року по книгарнях не можна було знайти жодного примірника. Причина популярності антології в середовищі української інтелігенції – вишукане оздоблення, «пишний друк і вельми чільна коректа»; біографічні довідки про письменників, їхні портрети, бібліографія творів; диференційоване зовнішнє виконання: відповідно варіювалася ціна (від 2 до 4 руб., «въ оправі» кожен том коштував «на 1 руб. дорожче»). Частини тиражу друкувалися на різному папері: «звичайному», «веленевому» і «слоновому» (цупкий і шорсткий папір для малювання та креслення, для атласів і карт на замовлення).

 

Титул та один із внутрішніх розворотів 1-го тому Антології «Вік» (1900)

 

Завдяки успішно здійсненому проєктові, гурток молоді переймає однойменну назву («ВІК») і перетворюється на видавництво, із власною книжковою маркою, яке починає відігравати помітну роль у видавничому рухові в Україні. 

Серії видавництва «Вік» як основа книжкового репертуару: від брошур до академічних видань

Один із результатів діяльності видавництва «Вік» – внесок у розроблення типології книжкових видань, розширення репертуару української книжки. 

Видання виходили трьома серіями. Перша – «Селянська бібліотека» (1894–1912) – розрахована на масового читача. Загалом побачили світ 68 випусків, серед яких – художні твори українських авторів (51 випуск), музичні твори (2 випуски), решта (15 випусків) – науково-популярні брошури (медичні, історичні, політичні, мово- та книгознавчі). Серед художніх творів цієї серії найбільшої популярності набули прозові твори Івана Левицького (Нечуя), Івана Франка (особливо – твори для дітей), Панаса Мирного та Бориса Грінченка, драматичні твори Івана Тобілевича (Карпенка-Карого). З-поміж науково-популярних брошур – видання з історії та белетризовані біографії Олександра Македонського та Івана Виговського. Чому белетризовані? Бо жодне більш-менш серйозне видання, із натяком на науковий зміст, ризикувало не пройти цензурування. Тож доводилось авторам-популяризаторам маскувати історичний і політичний контекст невибагливою сюжетною канвою. Навіть медичні знання вимагали «маскування», як-от у виданні Авраменка (псевдо лікаря-просвітника Олександра Черняхівського) «Різачка або дізентерія. Розмова лікаря з селянами» (Черкаси, 1899. Випуск 11). 

 

Видання народної серії «Селянська бібліотека»

 

Друга серія – «Українська бібліотека» (1901–1918) – розрахована на інтелігенцію: 23 випуски більшого обсягу і кращого оформлення (хоча б із портретами авторів), з творами красного письменства. Це переважно проза (від оповідань, повісток та ескізів до романів). Зокрема оповідання Марка Вовчка, Василя Стефаника, Любови Яновської, повісті Тараса Шевченка, сімейна хроніка Анатоля Свидницького «Люборацькі», тритомний збірник творів Івана Франка. Лише декілька випусків містять поезії: «Твори» Леоніда Глібова і «Зорі: поезії»  Миколи Чернявського та драматичні твори: «Дізгармонія : драматичні картини» Володимира Винниченка. 

 

Різножанрові твори красного письменства серії «Українська бібліотека»

 

Для нашого часу репертуар цих двох книжкових серій видавництва «Вік» не є дивиною, адже більшість із цих творів відомі зі шкільної програми. Але для тодішнього читача то було справжнім відкриттям. Нагадаємо, що тогочасні видавці існували в умовах тотальної цензури, коли кожна книжка могла бути повернута з найлютішими правками, які відтерміновували чи й унеможливлювали її вихід у світ. Крім того, доводилось долати інерцію суспільства, яке не мало звички та смаку до української книжки, доводити, що читати українською мовою не є чимось неприродним чи винятковим.

Поверненню українського слова обличчям до читача сприяли спостереження Бориса Грінченка за реакцією читача з народу на твори тогочасних авторів. Теоретичні розробки Грінченка відіграли значну роль у формуванні типу книг для народу, який поступово склався в Україні.

«Багато є вимог од путящої народньої книжки, проміж їми є й таке одно важне вимагання: щоб книжка до народнього читання була така і про таке написана, щоб її цікаво було прочитати й освіченому інтелігентові. Инакше кажучи – не повинно (в ідеалі) бути книжок спеціяльно для народнього читання і спеціяльно для інтелігенції»

Писав Грінченко у книзі «Перед широким світом» (Київ, 1907)

Пропонуючи видавати для народу «велику літературу», себто зразки світової літератури, Грінченко рекомендує і способи її адаптації: передмови, коментарі, примітки, пояснення й уточнення у тексті. Ці засоби використовувалися й у народних виданнях «Віку»: оригінальний текст подавався без змін, не ставав своєю спрощеною копією, навпаки розширювався й доповнювався коментарями, що значно збагачувало апарат народного видання. 

Але «віківці» ризикнули піти ще далі: довести, що серед здобутків книговидання в Україні є не лише дешеві «книжки-метелики», але й, за словами Єфремова, певні «літературні традиції, літературні вигляди та перспективи», докласти всіх зусиль задля виходу з меж «брошурної літератури». Власне, у цьому полягає великий прорив видавничого осередку – не лише дати народові можливість читати своєю мовою, прищепити йому смак до читання, але й закласти основу для подолання світоглядної прірви між народом та інтелігенцією, повірити у можливість поступу. 

Третя серія видавничого осередку – «Наші справи» (1908–1918), за планом видавців, мала слугувати своєрідним містком: від інтелігенції до народу. Серія налічує 21 випуск: це переважно публіцистичні твори на злободенні теми (соціально-політичного та просвітницького характеру) та наукові розвідки історичного й літературознавчого змісту. 

 

Публіцистичні та наукові видання серії «Наші справи»

 

З-поміж видань серії «Наші справи» вирізняються публіцистичні – авторства Єфремова: це літературно-критичні розвідки «Між двома душами. Микола Гоголь» та «Муза гніву та зневір`я», і гострі публіцистичні матеріали з «біжучих» проблем тогочасного культурного і соціально-політичного розвитку українства: «З громадського життя на Україні» і «Під обухом. Большевики в Києві». І звісно, видана поза серіями узагальнююча наукова праця «Історія українського письменства» (1911; 1918), у якій, зокрема, Єфремов дає канон періодизації української літератури. 

Певний сегмент книжкового репертуару видавничого осередку сприяв популяризації української мови як мови літературного і громадського життя, як і розвиткові української наукової термінології. Так, до типу «Підручники» і «Довідкові видання» належать  «Українська граматка» Бориса Грінченка, для початкового ознайомлення з українським правописом, і укладений Василем Доманицьким «Словарик» (Словарик з поясненнями чужих та не дуже зрозумілих слів), у допомогу в опануванні лексичним запасом мови. 

До болючих проблем української школи та освіти народу, викликаних забороною його мови як мови освіти й літератури, привертають увагу декілька видань серії «Наші справи», авторства наймолодших «віківців» – лінгвіста і публіциста Андрія Ніковського та педагога, публіциста й історика В`ячеслава Прокоповича. 

Окрему групу видань (Єфремов її також називає серією, звісно, умовною, адже ніяк не була оформлена чи систематизована і не отримала офіційної назви) становлять позасерійні книжки – кількатомні збірники творів тогочасних письменників і класиків, літературно-мистецькі та ювілейні видання (більше 15-ти назв упродовж усього часу існування), серед яких – зібрання творів (10 назв), моновидання (6 назв), збірники (8 назв) та збірки (2 назви). 

Видання «Української бібліотеки» і позасерійні, зібрання творів та літературні збірники, наскільки дозволяли тодішні цензурні умови, наближалися до академічних, завдяки розширеному апарату видання (довідково-бібліографічним матеріалам, редакційним та авторським передмовам і післямовам, текстологічним й історичним коментарям, бібліографічним покажчикам тощо). Цими книжками, як і серією «Українська бібліотека», видавці започаткували підготовку академічних видань в Україні.

Книжкова продукція видавництва охоплює видання громадсько-політичні, літературно-художні, наукові, науково-популярні, навчальні й довідкові; антології, каталоги, монографії, документально-художні та науково-художні видання. Редакторський, упорядницький, літературно-критичний та організаційний досвід видавців сприяв розширенню тогочасної книговидавничої практики, завдяки чому закладено основи текстології, підготовки літературно-художніх видань. Співробітники видавництва прагнули охопити якнайширший спектр завдань, залучаючи, наскільки то було можливо за тогочасних умов, усі чинники впливу на самосвідомість українства. Й у своєму тяжінні до системності й універсальності таки досягли успіху.

 

Концепція оформлення і популяризації книжок під маркою «Вік»

Оформлення книжок трьох основних серій мало свої особливості. Так видання «Селянської бібліотеки» були стримані і мінімалістичні. Дмитро Дорошенко у збірнику відгуків на тогочасні українські народні видання зауважує, що під час їхньої підготовки до друку наголошувалося як на «приступності» і зрозумілості мови, систематичності матеріалу (від простого до складнішого), так і на вишуканості зовнішнього вигляду, за умов збереження «приступності ціни». 

 

Оформлення обкладинок видань «Селянської бібліотеки»

 

Вже з першого випуску серії, оповідання Олександра Кониського «У тісної баби» (1894; 1896), брошури «Селянської бібліотеки» мали бути ілюстрованими, хоча б обкладинка, хоч із технічних причин це не завжди вдавалося. Зокрема, ілюстровану обкладинку, нехай і доволі дешеву, мають збірник для дитячого читання «Щасливою стежкою» та книжка дитячих оповідань, перекладених Настею Грінченко, донькою Бориса Грінченка, «Між хмарами сонечко». Вочевидь, це засвідчує особливу увагу видавців до створення україномовної дитячої книги, покликаної сприяти глибокому національному вихованню, готувати ґрунт для знайомства цієї категорії читачів із набутками світового письменства і культури.

 

Оформлення книжок для дітей під маркою «ВІК»

 

З ілюстрованою обкладинкою та буквицями на початку кожної строфи у народній серії «Селянська бібліотека» вийшла і поема «Катерина» Тараса Шевченка, також розрахована на масового читача. Значної популярності здобули окремі видання драматичних творів Івана Тобілевича «Бурлака»  і «Наймичка» із чорно-білим портретом автора на обкладинці, а також белетризована біографія «Іван Виговський, його життя та діла», складена Борисом Грінченком, із портретом гетьмана на титульному аркуші.  

 

Типова ілюстрована обкладинка видань серії «Українська бібліотека», ілюстровані видання серії «Селянська бібліотека»

 

Значно ширша палітра засобів художнього оформлення видань серії для інтелігенції «Українська бібліотека» та деяких позасерійних, що містили оригінальні твори красного письменства. Значно більші за обсягом (понад 100 сторінок), вони мали тверду обкладинку (оправу), із тисненням і віньєтками, як у книжці «Оповідання» Михайла Грушевського, або м’яку, із типовим малюнком (із зображенням сувою на тлі місячної ночі на ставку), як у виданнях прозових і поетичних творів українських письменників Василя Стефаника, Архипа Тесленка, Миколи Чернявського, Марка Вовчка та інших.

Серед книжок видавництва «Вік» цього сегменту найбільшою популярністю користувалися позасерійні ювілейно-меморіальні збірники «Корифеї української сцени» (1901), «Літературний збірник, зложений на спомин Олександра Кониського» (1903), «На вічну пам’ять Котляревському» (1904), «Над могилою Бориса Грінченка: автобіографія, похорон, спомини, статті» (1910). 

Для поліграфічного відтворення задуму видавці зверталися до провідних тогочасних київських друкарів: типографії Стефана Кульженка, типографії Петра Барського, Першої Київської Друкарської Спілки.

 

Оформлення позасерійних ювілейно-меморіальних збірників

 

Особливо примітне оформлення ювілейних видань – літературного збірника «На вічну пам`ять Котляревському» (1904) та творів Івана Котляревського, з портретом автора на додатковому титулі, ілюстраціями Василя Корнієнка, заставками Івана Бурячка та іншими малюнками. Видання оздоблені віньєтками, буквицями, геометричними, рослинними та іншими орнаментами, які, разом із сюжетними ілюстраціями, поглиблюють зміст і є засобами емоційного впливу на читача.

 

Позасерійне ювілейне видання «На вічну пам`ять Котляревському»

 

Видання серії «Наші справи» тяжіли до наукових, за внутрішніми та зовнішніми ознаками (мовою, стилем і способом викладу; особливостями оформлення) подібні до видань «Української бібліотеки», хоча їхнє поліграфічне виконання дещо спрощене, адже видавці були зацікавлені у ширшому розповсюдженні актуальних видань, тож їхня ціна мала залишатися помірною. 

 

 

Шлях до читача

Заслуга «віківців» – у налагодженні системи «книготворення книговидання книгопоширення книговживання». Про комплексний підхід до самої концепції книговидання свідчить заснування (ще на початковому етапі діяльності, спільно з редакцією журналу «Киевская старина») першої спеціалізованої «Української книгарні», що стає безпосереднім поштовхом до початку власне української книготоргівлі. Проте тогочасна книготоргівля зокрема, і мережа розповсюдження української книги загалом, були ще не досить сталими, а послуги дилерських організацій (за сучасною термінологією) лише почали виокремлюватися у специфічний вид діяльності, й уся відповідальність за книгорозповсюдження покладалася на видавництва. Найбільше продавали книжки через спеціальних уповноважених (агентів) з власного середовища; завдяки співробітництву видавництв із книгарнями, завдяки інформуванню про нові видання. Доцільно згадати «Каталог книжок для народного читання», що вийшов у серії «Селянська бібліотека» і містив не тільки рекомендовані переліки книжок (не лише видавництва «Вік») за різними «відділами» (видами), але і поради, «які після яких книжки читати».

 

 

На пошану

Свідченням визнання діяльності видавництва «Вік» як важливої складової становлення українського книговидання є увага до його книжкової продукції з боку спеціалістів. Відомі відгуки Івана Франка в «Літературно-науковому віснику» на Антологію «Вік», збірник «На вічну пам’ять Котляревському», книгу Володимира Винниченка тощо. Значний попит на книги видавництва засвідчує і кількість перевидань, що їх витримали більшість із них. 

Книжки під маркою «Вік» і досі залишаються серед раритетних, що з ними довгий час можна було ознайомитися виключно у відділах рідкісних видань. І тим приємніше констатувати, що нині вони значно більш доступні для широкого загалу, зокрема, завдяки інтернет-проєктам електронних бібліотек «Культура України» та «Україніка», де зібрано значні масиви оцифрованих видань, серед яких доволі представницька частка книжок видавництва «Вік», із фондів українських книгозбірень – і не лише столичних.

 

 

Періодизація діяльності й осмислення досвіду видавничого осередку: що є цінного для наступних поколінь?

 

I. 1894–1895

Зародковий період: вийшли два видання (обидва – у Києві), а видавничі плани і завдання ще не були чітко окреслені

II. 1896–1900

Початковий період: «черкаський», значно активніший: 17 назв книжкової продукції – 15 випусків серії «Селянська бібліотека», позасерійні кількатомні видання творів класиків української літератури

ІІІ. 1901–1907

Період остаточного усвідомлення тактичних і стратегічних завдань видавців: сформувався колектив, почалася активна й успішна робота з автурою, читачами. Продовжується випуск «Селянської бібліотеки» (випуски 17–57); започаткована серія «Українська бібліотека» (20 випусків), позасерійно вийшло дев’ять томів зібрань художніх творів, чотири ювілейні збірники, три моновидання

IV. 1908–1912

Період різнобічного (інформаційного, культурно-просвітнього) впливу на широкі читацькі кола, що розпочався заснуванням серії «Наші справи» (випуски 1–18)

V. 1913–1916

Період консервації активності через фатальний вплив першої світової війни: 1913 року – декілька позасерійних видань і жодного серіального

VI. 1917–1919

Завершальний період короткочасного поновлення активності: нове видання серії «Наші справи» і перевидання популярних книжок попередніх років. Суперечливі обставини революційних років спричинилися до того, що нове дихання, підтримуване надзвичайним піднесенням національного почуття, вичерпалося на перевиданнях, у яких також відчувалася потреба

Серед причин припинення діяльності видавництва «Вік»: неможливість систематичної редакційної підготовки видань, у тому числі, через «перекачування» творчої енергії в політику й публіцистику; несприятливі політичні обставини: утвердження більшовицької влади унеможливило систематичну видавничу діяльність; знищення приватних видавництв унаслідок створення так званого Укрцентрагу, згодом – Всеукраїнського державного видавництва (1919), які стають монополіями.

Однак, видавництво «Вік» проіснувало довше, аніж усі тогочасні видавничі осередки, давши наступним поколінням видавців канву діяльності, підготувавши ґрунт для нових течій, процесів і підходів ‒ не лише у площині культури, але й у державобудуванні.

Завдяки акумуляції зусиль – активності літературно-публіцистичної, громадсько-політичної, культурно-просвітньої – досягнуті результати не лише у царині книготворення і книгопоширення, а й у популяризації української книги. Діяльність видавництва «Вік» відіграла значну роль у розвої видавничої справи в Україні, формуванні функціонального підходу, критеріїв систематизації видань, закладенні професійних підвалин вітчизняного книговидання.

Джерела та література
  1. Айзеншток І. Habent sua fata… // Голос друку. 1921. Кн. 1. С. 5059.
  2. Дей О. Книга і друкарство на Україні з 60-х рр. ХІХ ст. // Книга і друкарство на Україні. К., 1965. С. 160. 
  3. Дорошенко В., Зленко П. Видавництва // Енциклопедія українознавства: у 2-х т. Т. І/3. Мюнхен ; Нью-Йорк : Наук. т-во ім. Т. Шевченка, 1949. С. 972–981. 
  4. Дорошенко Д. Народная украинская литература. Санкт-Петербург: Благотв. об-во издания общеполез. и дешевых книг, 1904. С. 7, 29, 67.
  5. Енциклопедія українознавства : у 2-х т. Мюнхен ; Нью-Йорк, 1949. Т. ІІ/1. С. 245–246. 
  6. Єфремов С. В тісних рямцях. Українська книга в 1798–1916 рр. К., 1926. 30 с. 
  7. Єфремов С. Відгуки з життя та письменства. К., 1906. С. 3. 
  8. Єфремов С. Вне закона // Русское богатство. 1905. Кн. І. С. 88. 
  9. Єфремов С. Історія українського письменства. К.: Феміна, 1995. 686 с. 
  10. Козаченко А. Минуле української книги : іст. нарис. К. ; Харків : ДВУ, 1930. 82 с.   
  11. Хоню В. Видавництво «Вік» // Друкарство. 1998. Вересень–грудень. С. 30–33.
  12. Хоню В. В. Діяльність видавництва «Вік» (1894–1919). Становлення видавничої галузі в Україні : дис… канд. філол. наук: [спец.] 10.01.08 «Журналістика» / Нац. технічний ун-т України «Київський політехнічний ін-т». К., 2000. 206 арк., 117 арк. дод.: рис. – арк. 181–192. З дис. можна ознайомитися у б-ці ІЖ КНУ, б-ці НТУУ «КПІ», НБУВ ім. В. І. Вернадського. 
  13. Хоню В. Позиція видавництва «Вік» у царині української мови і культури // Вісн. Кн. палати. 1999. № 3. С. 27–28. 
  14. Хоню В. Публіцистичні виступи співробітників видавництва «Вік» (1894–1919) у контексті формування засад національно-культурної діяльності в Україні // Наукові записки Ін-ту журналістики : електрон. версія журн. 2007. Т. 26. Січеньберезень. С. 98103. URL : http://journlib.univ.kiev.ua/index.php?act=article&article=2230 (дата звернення 23.06.2023). 
  15. Хоню В. Розробка типології видань та репертуару української книги кінця ХІХ – початку ХХ ст. на прикладі видавництва «Вік» (1894‒1919) // Вісн. Кн. палати. 1998. № 12. С. 21–23.
  16. Ukraine. A concise encyclopedia/Prep. Shevchenko Scientific Sosiety. Toronto : University of Toronto Press, 1963. Vol. 1. 1185 p., ill.