13

Видавництво «Смолоскип» – між різних вогнів і на різних континентах

Алла Миколаєнко

Українське видавництво в екзилі у радянські часи – не унікальне явище. Але видавництво, яке після проголошення незалежності України відразу повернулося на батьківщину, таке одне. І це Смолоскип.  Вирісши з часопису і правозахисної організації, воно повернуло в літературний обіг заборонених у радянські часи авторів. Повернувшись на батьківщину, формує тут середовище для самореалізації творчої молоді. Однойменний літературний конкурс видавництва, а також Семінар творчої молоді, які Смолоскип організовує чи не щорічно, стали «точкою входу» для величезної кількості авторів, що зараз вважаються зірками сучукрліту.

після проголошення незалежності України відразу повернулося на батьківщину

Осип Зінкевич – людина, що несла Смолоскип між багатьох вогнів

Історію Смолоскипа неможливо уявити без постаті Осипа Зінкевича – засновника видавництва, тактика й стратега закордонної видавничої політики, людини, яка після десятиліть за кордоном таки повернулася в Україну не лише на словах. До створення власного видавничого осередку в еміграції Зінкевичу довелося пройти низку випробувань. Після того, як 1944 року в місті Косові фашисти розстріляли його батька – січового стрільця Степана Зінкевича, родина Зінкевичів 1945 року перейшла кордон Чехо-Словаччини. Там Осип Зінкевич потрапив у більшовицькі партизани, яких прийняли в Червону армію і кинули на здобуття Праги.

Осип Зінкевич

З Чехо-Словаччини в 1946 році Зінкевичу вдалося нелегально дістатися Німеччини. У таборі для переселенців у місті Карлсфельді він закінчив учительську семінарію. Там почав активно брати участь у діяльності ОУН (м), що й призвело до арешту через зраду знайомого з ОУН (б). Саме за ґратами разом із польськими, білоруськими та російськими співв’язнями він і почав видавничу діяльність – журналом «Перекличка», який, щоправда, наглядачі в’язниці вилучили. За ґратами в Німеччині Зінкевич опанував справу переплетіння книжок, відвідував курси іноземних мов, читав пресу і художню літературу, що контрастно сприймається в порівнянні з радянськими в’язницями.

Після звільнення, опинившись у Франції (1949), Зінкевич, аби уникнути депортації, рік працював на вугільній шахті, де організував українську молодіжну громаду. Водночас він був обраний першим головою Спілки української молоді. Паралельно з роботою в шахті заочно навчався на факультеті журналістики Українського вільного університету. Згодом у Парижі йому пощастило отримати міжнародну стипендію на здобуття освіти біженцями і вступити до Інституту індустріальної хімії. Коли до Парижа переїхав Центральний союз українського студентства, Зінкевич став заступником голови, а згодом генеральним секретарем організації. Він був також активним учасником товариства «Зарево».

У студентському середовищі українців Франції в тижневику «Українське слово» з’явилася сторінка української молоді «Смолоскип», якою Зінкевич опікувався. Вона виходила у межах видання протягом 1950–1952-х років та виокремилася в окремий часопис. Жодна політична сила не фінансувала студентську ініціативу. У середовищі емігрантів діяльність Зінкевича неодноразово критикували українські радикали, яким у всьому вбачався «привид комунізму».

«Смолоскип» виходив друком у Парижі як щомісячник до 1957 року, а згодом, після трирічної перерви, видання перенесли до США в місто Балтимор штату Мериленд, куди Зінкевич перебрався з родиною..

 

Логотип «Смолоскипу». 1978 рік

Уже в США постало однойменне видавництво, першим завданням якого стали випуск і поширення самвидаву, який почав надходити за кордон, ставши одним із його найактивніших розповсюджувачів і популяризаторів. 

Першою книжкою видавництва стала праця самого Зінкевича «З генерації новаторів. Світличний і Дзюба» (1967). У 1968 році «Смолоскип» назвали іменем Василя Симоненка, який за кордоном на той час вважався символом українського шістдесятництва після потрапляння віршів і щоденника поета за кордон.

Спершу видавництво діяло неофіційно, хоча згідно з американськими законами, випуск і розповсюдження книжок без реєстрації видавництва були легальними, а громадсько-культурні осередки не обкладалися податком. Реєстрацію «Смолоскипа» безкоштовно здійснив Юрій Пазуняк з міста Вілмінгтон (штат Делавер) 1977 року, тобто за 10 років після заснування.

У той час співробітники видавництва працювали на громадських засадах, їм оплачували тільки мовну редакцію і коректуру. «Смолоскип»  розташовувався у власному помешканні Осипа Зінкевича. Над підготовкою та випуском видань Смолоскипа співробітники працювали у вільний від роботи час – вечорами й у вихідні. Ті з них, які обіймали посади в державних установах, були змушені підписуватися псевдонімами. Такі несприятливі обставини не заважали Смолоскипу бути повноцінним структурованим видавництвом. Українська громада, насамперед у США та Канаді, підтримувала Смолоскип, купувала всі його видання, що виходили кількатисячними тиражами – найвищими серед усіх еміграційних видавничих осередків. Діяльність «Смолоскипа» провадилася завдяки фінансовим пожертвам українців США і Канади. Більшість редакторів й авторів ніколи не потребували гонорару від видавця. 

Поява за кордоном українських осередків викликала лють комуністичної партії в СРСР. Радянські автори намагалися спаплюжити репутацію видавництва, називаючи його загрозливим буржуазно-націоналістичним осередком. Особливо негативну реакцію речників компартії викликало присвоєння видавництву імені Василя Симоненка, спадщину якого літературознавці СРСР тривалий час намагалися канонізувати як «партійну».

Непростим часто було і середовище еміграції для видавництва. Були внутрішні міжусобиці, які панували в українській громаді за кордоном. Зі Смолоскипом пов’язані декілька гучних дискусій в еміграційному середовищі, одна з яких стосувалася постаті Миколи Хвильового. Щойно видавництво оголосило, що планує видати його твори, у Нью-Йорку, Торонто, Каліфорнії відбулися публічні наради, на яких засудили «фітільовщиків» (справжнє прізвище Хвильового – Фітільов). Суперечка розвивалася навколо новели Миколи Хвильового «Я (Романтика)», написаній від першої особи. В образі чекіста, який убив власну матір, критики вбачали самого автора. Лише після того, як Зінкевич у Гарвардському університеті знайшов «Літературну газету» від 17 травня 1933 року, де були фотографії, на яких за труною Хвильового йдуть його донька й мати, дискусію припинили.

У зв’язку з культурним обміном у 1965–1966 роках Зінкевича засудили в місті Балтиморі через те, що він підтримував зв’язки з українцями з УРСР, які могли бути агентами КДБ, проте громадський суд не міг його ні покарати, ні виправдати. 

В умовах роз’єднаної української громади «Смолоскипу» на чолі з Зінкевичем часто доводилося відстоювати власні позиції: патріотичної риторики було замало, щоб викликати довіру серед української громади та американців. 

Що видавали в еміграції?

Увагу Смолоскипа в еміграції привертали автори з материкової України. Заборонені радянською цензурою рукописи дисидентів стали для Смолоскипа основним джерелом правдивої інформації про ситуацію в УРСР і важливим імпульсом для популяризації діяльності видавництва на міжнародному рівні.

Видані в Смолоскипі випуски позацензурного самвидавного журналу «Український вісник» під редакцією В’ячеслава Чорновола демонстрували світовій громаді правдиву інформацію про порушення свободи слова та прав в СРСР, про судові та позасудові репресії, становище українських політв’язнів. Еміграційний дослідник Денис Квітковський зазначив, що світова спільнота активно відреагувала на праці В’ячеслава Чорновола, «мужні й мудрі протести якого прорвали залізну куртину й показали світові правдиве обличчя Москви» [5, с. 52]. Резонансу також набули випущені у Смолоскипі праці українських авторів Євгена Сверстюка «Собор у риштованні» (1970), Михайла Осадчого «Більмо» (1971), Валентина Мороза «Бумеранг» (1974). Як зауважив Сверстюк, у період тимчасового послаблення комуністично-більшовицького тоталітаризму та хрущовської «відлиги» прихильники їхньої творчості в УРСР кожної нової публікації «чекали більше, ніж запуску ракети» [7, с. 25]. 

Обкладинки журналу «Український вісник», виданого «Смолоскипом» у США

Не менш важливу роль відіграли в еміграційній діяльності Смолоскипа літературно-художні видання. Випуск багатьох був знаковим для українського літературного процесу. Збірка віршів Ліни Костенко «Поезії» (1968) вийшла в час, коли поетесу перестали друкувати в СРСР. Роман Олеся Гончара «Собор» (1968) випустили у Смолоскипі після того, як твір розкритикували й заборонили в СРСР. 

Еміграційне видання Ліни Костенко «Поезії» (Смолоскип, 1968). Еміграційне видання роману Олеся Гончара «Собор» (Смолоскип, 1968)

1974 року створили відділ Smoloskyp Publishers, який працював над виданням українського самвидаву іноземними мовами, зокрема англійською. Смолоскип випустив за кордоном низку видань англійською: вірші Олени Теліги, листи українських жінок-політв’язнів, 6 і 7—8 випусків «Українського вісника», бюлетені Української Гельсінської групи, збірку свідчень на Міжнародних Сахаровських слуханнях, збірку документів Української Гельсінської групи, енциклопедичний довідник про тисячоліття християнства в Україні, довідник про українських олімпійських чемпіонів. Ця видавнича діяльність була спрямована на те, аби на Україну й українців звернула увагу світова громада, побачивши масштаби проблем тогочасного СРСР.

Вихід книжок у Смолоскипі супроводжувався презентаціями та літературними вечорами в усіх великих містах США й Канади, що були присвячені творчості Миколи Хвильового, Бориса Антоненка-Давидовича, Миколи Руденка, Докії Гуменної, Григорія Костюка, Петра Одарченка та іншим.

Правозахисна діяльність «Смолоскипа»

У США Смолоскип був не лише видавництвом, а й унікальною організацією, яка не обмежувалася випуском літератури. У межах осередку постійно створювалися й працювали правозахисні групи та служби. У структурі видавництва була створена Українська інформаційна служба «Смолоскип», очолювана Зінкевичем (1967), англомовна УІС Smoloskyp Information Service (1974), іспаномовна УІС в Аргентині (1975). При видавництві «Смолоскип» діяла Організація оборони людських прав в Україні, потреба в якій була зумовлена постійним переслідуванням учасників руху опору. Після створення в УРСР Української Гельсінської групи (1976), з ініціативи УІС «Смолоскип» у Вашингтоні заснований Комітет гельсінських гарантій для України на чолі з Андрієм Зваруном як представництво Української гельсінської групи в західних країнах. Комітет отримав від Миколи Руденка, Олеся Бердника, Оксани Мешко, Петра Григоренка меморандуми УГГ і низку інших документів, які переклали англійською мовою, поінформували про їхній зміст  Комісію безпеки і співробітництва в Європі, Комітет Гельсінської комісії Конгресу США та Канадського Парламенту, а також розповсюдили серед західних правозахисних організацій і преси.

Інформаційна служба «Смолоскип» повідомляла українську еміграційну й іноземну пресу про арешти та репресії в УРСР. Крім того, служба відстежувала результати своєї роботи, фіксувала кількість друкованих матеріалів, у яких світові ЗМІ реагували на факти, подані Смолоскипом. Від 1968 до 1978 року служба опублікувала 400 таких повідомлень лише українською. За статистичними даними, значний резонанс спричинили повідомлення Смолоскипа про те, що одного з активних учасників правозахисного руху Йосипа Терелю після кількох арештів примусово помістили в психіатричну лікарню, де медикаментозне втручання негативно позначилося на стані його здоров’я. Так видавництво доносило до світової спільноти правдиву інформацію щодо подій в УРСР.

Представники Смолоскипа постійно брали участь як кореспонденти у з’їздах, конференціях та інших заходах, де могли налагоджувати співпрацю зі світовими медіа, зокрема вони були на слуханнях Сахарова, європейському з’їзді письменників у Болгарії, на Белградській конференції, Світовому з’їзді психіатрів на Гаваях.

Про діяльність Смолоскипа добре знали в Білому домі США, куди в 1980-х роках декілька разів запрошували представників видавництва на офіційні конференції та зустрічі з президентом Рональдом Рейганом. Він цікавився рівнем масштабності й можливостей правозахисного руху в Україні. «Смолоскипівці» під час зустрічей з американськими високопосадовцями, зокрема з Рейганом, заявляли про перспективність правозахисного руху, посилаючись на відомі їм факти суспільно-політичного життя в УРСР, пов’язані з порушеннями прав людини. Видавництво запрошували на офіційні заходи в Державний департамент США. Інформація, якою ділилися представники видавництва, оприлюднювалася першими особами США.

На захист українських політв’язнів багатотисячними тиражами (10–50 тисяч) видавалася друкована продукція про арешти й репресії в Україні: буклети («Суди на Україні – 1972», «Суди на Україні – 1973», «Валентин Мороз», «Юрій Шухевич», «Ніна Строката», «Святослав Караванський»), листівки («Л. Плющ», «О. В. Романюк», «С. Параджанов»). Смолоскип зібрав понад 20 тисяч підписів проти тортур політв’язнів на оборону українських культурних діячів – Валентина Мороза, Ніни Строкатої та інших, ув’язнених в СРСР. Ці та інші матеріали друкувалися англійською (в США й Канаді) та іспанською (в Аргентині) мовами. «Смолоскипівці» передавали їх ООН, відділенням Міжнародної Амністії в різних країнах, правозахисним організаціям, іноземній пресі та політичним діячам.

 

Зв’язкові «Смолоскипа» і шляхи самвидаву

Унікальне явище в інформаційній діяльності Смолоскипа становили зв’язкові, які зазвичай їздили в Україну як туристи або на щорічні курси української мови в Києві для американських та канадських комуністів, що організовувалися Товариством культурних зв’язків «Україна» при Київському університеті. У такі групи Смолоскип відправляв своїх людей, які різними способами вивозили самвидав. Щоб документи дорогою з СРСР не вилучали, їх зв’язкові підкидали до багажу найстійкіших комуністів, яких перевіряли не так прискіпливо. 

Видавництво організувало курси зв’язкових під керівництвом журналіста й перекладача Петра Фединського, який 1975 року підготував спеціальний підручник, що включав інформацію про суспільну ситуацію в Україні, творчість шістдесятників, на випадок арештів чи допитів – про можливу конспіративну поведінку. 

Зв’язкова Надія Воляник з Клівленда їздила в Україну декілька разів і перевезла перші фотознімки львівських дисидентів на плівках, книжку Михайла Осадчого «Більмо», репродукції неофіційних картин Галини Севрук, деякі особисті речі Алли Горської. Зв’язковий Смолоскипа Богдан Колос (Торонто) вивіз з України спогади публіциста Данила Шумука, Юрій Саєвич (Вашингтон) – твори та колекцію фотографій письменника Миколи Руденка, спогади учасника й співорганізатора Норильського повстання Євгена Грицяка. Учителька Галина Пісецька (Балтимор), яка декілька разів їздила в Україну й зустрічалася з Борисом Антоненком-Давидовичем, вивезла кістки Українських січових стрільців зі зруйнованих стрілецьких могил у Тернополі разом із коробками печива. Зв’язкові одержували матеріали під час Олімпійських ігор, а також через Польщу, Чехословаччину, Болгарію, Югославію, Румунію.

Як і Смолоскип, інші еміграційні організації (ОУН (м), ОУН (б)) теж мали зв’язкових, але їм не завжди вдавалося успішно перевезти матеріали самвидаву. Під час перебування в Києві заарештували представників Смолоскипа Андрія Каркоця та Анну Процик, яким у подальшому заборонили приїздити в Україну. І все ж зв’язкові свідомо йшли на ризик і в більшості випадків справлялися із завданнями.

Матеріали й документи Української Гельсінської групи «смолоскипівці» одержували морським шляхом: їх привозив до данського міста Копенгагена капітан радянського торговельного судна (ім’я його досі не відоме) і передавав особисто Осипу Зінкевичу.

Видання Смолоскипа так само нелегально ввозили на територію СРСР. До початку перебудови їхнє зберігання й розповсюдження переслідувала влада.

Зв’язкові «Смолоскипа»: Андрій Каркоць, Надія Воляник, Богдан Колос, Юрій Саєвич 

Нарешті вдома

Зі здобуттям Україною незалежності Смолоскип переїхав до Києва, де став одним із перших приватних видавництв. Смолоскип успішно адаптувався до нових соціальних, економічних та політичних умов та визначився з майбутніми напрямами розвитку. Видавці продовжили випуск творів письменників «розстріляного відродження», шістдесятників, дисидентів, самвидаву, які виходили друком лише за кордоном. Специфіка видавничого репертуару Смолоскипа, набута під час діяльності в США, вирізняла його серед інших видавництв в Україні. Після повернення на батьківщину директором видавництва залишився Зінкевич (1992–2004), а нині є літературознавець, літературний критик, письменник, перекладач Ростислав Семків (з 2004 року).

У 2004 році у Смолоскипі започаткували серію «Вибрані твори», в якій видаються книжки авторів «розстріляного відродження», Празької школи, шістдесятників, зокрема таких письменників, як Богдан-Ігор Антонич, Іван Багряний, Микола Вінграновський, Микола Зеров, Майк Йогансен, Микола Куліш, Євген Маланюк, Олег Ольжич, Володимир Свідзінський, Михайль Семенко, Василь Симоненко, Василь Стус, Олена Теліга, Микола Хвильовий, Гео Шкурупій. До книжок серії входять найкращі твори того чи іншого письменника, серед яких – поезія, проза, критика, уривки зі щоденників, спогади й критичні статті про його творчість, бібліографія і фотоматеріали. У багатьох виданнях використані маловідомі факти, раніше не опубліковані твори. 

Обкладинки серії «Розстріляне Відродження»

Дисидентська тематика у виданнях Смолоскипа представлена спогадами Петра Григоренка, Ірини Жиленко, Світлани Кириченко, Леоніда Кореневича, Ярослава Лесіва, Василя Лісового, Ніни Марченко, Миколи Плахотнюка, Степана Сапеляка та інших; альбомами Опанаса Заливахи, Галини Севрук та Стефанії Шабатури.

Заслуговують на увагу багатотомні проєкти Смолоскипа. Зокрема видання текстів В’ячеслава Чорновола в 10-ти томах, щоденники Володимира Винниченка та нове повне зібрання творів Миколи Хвильового в 5-ти томах.

Серед унікальних довідкових видань, які вдалося випустити Смолоскипу, – енциклопедичний довідник «Рух опору в Україні: 1960–1990». У цьому виданні вперше з’явилися матеріали з українських еміграційних та західних джерел, які раніше не друкувалися. Цінністю енциклопедичного довідника є унікальні фотоматеріали (737 світлин), зібрані переважно з персональних архівів колишніх учасників руху опору в Україні та еміграції. У довіднику упорядковані факти, документальні матеріали, що були розпорошені в самвидаві та різних публікаціях, надрукованих за кордоном чи в Україні зі здобуттям незалежності. 

З 1998 року у видавництві працює Музей-архів і документаційний центр українського самвидаву. Колекція музею була зібрана працівниками Смолоскипа протягом діяльності у США й перевезена в Україну. Сучасні дослідники мають доступ до матеріалів музею, використовують їх у написанні нових досліджень. В архіві збережено всі видання Смолоскипа, які випущені за кордоном.

Відновив випуск і часопис Смолоскип, який видавництво випускало за кордоном. Періодичне видання стало називатися «Смолоскип України» і з 1996 року виходило з літературним додатком «Знак», присвяченим літературі молодих авторів. Видавництво випускало також альманахи «Молода нація» (1996–2007), «Український самвидав» (2001–2007).  

У 2007 році у Будинку Смолоскипа відкрита Українська книгарня «Смолоскип», що спеціалізується на художній, гуманітарній, історичній українськомовній книжці. Книгарня є осередком, де регулярно проводяться читання, презентації, зустрічі з авторами. 

Важливо зауважити, що музей, видавництво і книгарня працюють в одній будівлі. Переїхавши в Україну, Смолоскипу спочатку довелося орендувати приміщення, а у 2002 році вдалося купити власне – на  вулиці Межигірській. У Смолоскипі проводять читання, презентації, зустрічі з авторами, організовують тематичні літературні вечірки до дня народження книгарні, а з 2015 року – організовують Bloomsday до дня народження ірландського письменника Джеймса Джойса.

Смолоскип позиціює себе не лише як видавництво, а і як культурно-інформаційний центр, що працює в кількох напрямах: популяризує українську книгу (завдяки книгарні); надає приміщення для проведення мистецьких заходів (драматичні гуртки, літературні читання, дискусійні клуби, фестивалі); представляє себе у віртуальній реальності (підтримка сайту і соцмереж, ведення блогів).

Підтримка молоді

У 1994 році вперше відбувся літературний конкурс Смолоскипа для молодих авторів, який щорічно проводиться досі. У літературних колах цей конкурс дуже помітний, з його результатами рахуються, а чергових переможців автоматично приймають у лави талановитих авторів. Побутує негласне правило, за яким кожен молодий і дійсно талановитий письменник повинен взяти участь у цьому конкурсі.

Молодих  авторів видавництво  заохочує символічною грошовою премією. Проте найбільшим стимулом є публікація творів окремими книжками лауреатів І і II премій. Здебільшого дебютна збірка виходить накладом 500–1000 примірників. Автор отримує частину накладу й може розповсюджувати свої книжки, рекламувати їх, що є неабияким стимулом для кожного молодого письменника.

 Першим лауреатом першого конкурсу став письменник Сергій Жадан. Завдяки смолоскипівському конкурсу також стали відкриттям відомі нині автори: Іван Андрусяк, Андрій Кокотюха, Андрій Бондар, Тарас Прохасько, Мар’яна Савка, Анатолій Дністровий, Олена Степаненко, Софія Андрухович, Олег Коцарев, Катерина Калитко, Павло Коробчук та ін. Літературний конкурс Смолоскипа є знаковим для молодих авторів, які щороку стежать за його результатами, адже саме цей конкурс допомагає увійти в літературу, заявити про себе і свою творчість публічно.

Серія «Лауреати літературного конкурсу», у якій друкуються твори молодих авторів, – це книжки, що підвищують культурний статус видавництва, символічну репутацію. Вони зазвичай не приносять прибутку, проте є помітним внеском у популяризацію сучасної української літератури. 

Крім літературного конкурсу, з 2010 року видавництво також вручало премію імені Олега Ольжича, спрямовану на підтримку молодих дослідників. Премію отримали Наталка Котенко, Олеся Омельчук, Олег Коцарев, Юлія Стахівська, Роксоляна Свято, Оксана Щур, Данило Ільницький. Лауреати також мали можливість видати власне дослідження окремою книжкою.

Починаючи з 1995 року, Смолоскип проводить семінари творчої молоді у форматі виїзних конференцій в Ірпені та Ворзелі, де творча молодь набувала нових знань, обмінювалася досвідом, спільно створювала перформанси та фільми. Семінари у форматі своєрідних творчих лабораторій стали майданчиком для самореалізації творчої молоді, можливістю знайти однодумців серед представників різних регіонів України. У різні роки в семінарах взяли участь відомі українські політики, письменники, правозахисники Євген Сверстюк, Михайло Горинь, Василь Овсієнко, Олесь Доній, Оксана Забужко, Юрко Іздрик, Валерій Шевчук.

Підтримку для молоді вдається забезпечити завдяки постійним зв’язкам із меценатами – українцями Америки й Канади. Саме завдяки їхнім пожертвам видавництво має змогу видавати книжки молодих авторів, проводити конкурси й семінари, призначати премії і стипендії творчій молоді. Завдяки підтримці української громади вдалося заснувати Музей-архів та Документаційний центр українського самвидаву, придбати й утримувати власний будинок Смолоскипа в Києві. 

 

Бренд Смолоскипа як платформа

Унікальне поєднання закордонного та українського досвіду видавництва «Смолоскип», набутого на межі двох континентів та двох епох, важлива місія пропагування українського друкованого слова у світі переконливо демонструють вагому роль видавництва в історії та сьогоденні видавничої справи України. За кордоном видавництво стояло на захисті української ментальності, збереженні національної ідеї, закликаючи до національного визволення та незалежної держави. Видавництво «Смолоскип» об’єднувало і продовжує об’єднувати людей, які розуміють важливість видавничої справи, які в найкритичніші моменти знаходять сили й можливості працювати далі. Саме завдяки їхнім зусиллям ми маємо низку знакових імен з української літератури та гуманітаристики. Смолоскип символічно до своєї назви запалює нові імена в сучасній літературі, є одним із найвідоміших видавництв України, впливаючи на літпроцес сьогодні і формуючи його обриси в майбутньому.

Джерела та література
  1. Зв’язкові переходять кордони // Смолоскип. – 1956. – № 4–5 (62–63). – С. 1.
  2. Зінкевич О. Про «відсотки», «зраду», Спілку письменників, а також про енциклопедичний довідник «Рух опору в Україні: 1960–1990» / О. Зінкевич // Українська літературна газета. – 2011. – № 2. – С. 4.
  3. Зінкевич О. Як діставався «самвидав» на Захід / О. Зінкевич // Український самвидав. – 2003. – № 2–3. – С. 6.
  4. Ірванець О. Знак нерівності. У видавництві «Смолоскип» побачив світ новий літературний альманах [Електронний ресурс] / Олександр Ірванець // День. – 2013. – № 214. – Режим доступу: http://www.day.kiev. ua/uk/article/ukrayinci-chitayte/znak-nerivnosti (16.04.2013). – Назва з екрана.
  5. Квітковський Д. Боротьба за свободу в Україні / Денис Квітковський. – Торонто, 1968. – 67 с.
  6. Обертас О. Український самвидав: літературна критика та публіцистика (1960-і – початок 1970-х років) : монографія / Олесь Обертас ; передм. М. Коцюбинської; післям. О. Зінкевича. – Київ : Смолоскип, 2010. – 300 с.
  7. Сверстюк Є. Блудні сини України / Євген Сверстюк. – Київ : Знання, 1993. – 245 с.