Товариство «Руська бесіда»: видавничий рух від москвофільського «язичія» до національного пробудження

Просвітницькі товариства Буковини як центри національної консолідації населення

В історії Буковини у контексті австрійської приналежності виділяють два знакові періоди: власне австрійський (1775 – 1867) та австро-угорський (1867 – 1918). З погляду видавничої справи, нам цікавий останній. Саме на цей час припадає її активний розвиток зі злетами, падіннями та знаковим внеском у розвиток різнонаціональної культури краю.

Загалом початок буковинського книгодрукування пов’язаний з іменем німецького друкаря Петера Екгардта і датується 1799 роком. Тоді видання були в основному німецькомовними. Перша кирилична книга «Октоихос или Осмигласник» Іоана Дамаскіна датована 1804 роком. До 1867-го вийшло не більше двох десятків назв книг, видрукованих переважно «язичієм» (штучним варіантом книжної мови, в основі якої були елементи старослов’янської з домішками російської, староукраїнської та західноукраїнських діалектів) або українською (руською, русинською) мовою з використанням латинських шрифтів (наприклад, «Slovo na slovo do redaktora “Slova”» Антона Кобилянського 1861 року). Здебільшого це були книжки релігійного чи нормативного спрямування. З 1868 до 1918 року їхня кількість вже перевищила сім сотень найменувань. Це як окремі видання, так і серії чи збірники. 

Таке пожвавлення видавничих процесів пов’язане з активізацією діяльності різнонаціональних просвітницьких товариств. Для українського населення таким центром стало літературне товариство «Руська Бесіда» (1869), для румунського – «Товариство румунської літератури та культури на Буковині» («Sociaetății pentru cultura și literatura poporului român în Bucovina», 1862), для польського – «Товариство братньої допомоги» («Towarzystwo Bratniej Pomocy», 1867), а також для німецького – «Німецька читальня у Чернівцях» («Deutsche Lesehalle in Czernowitz», 1871). З часом кількість різнонаціональних організацій лише зростала, все більше охоплюючи освітньо-просвітницьку сферу. За даними газети «Буковина» (число 135 за 1903 рік), на 1901 рік у краї офіційно було зареєстровано 821 товариство. Однак, на думку редакції, «всі ті товариства єствують тільки на папері, бо ледве половина з них яко-тако животіє». А вже у 1913 році тільки українських організацій у Чернівцях налічувалося 54. Найактивніші з них на цей час «Руська рада» (1870), «Союз» (1875), «Руська школа» («Українська школа») (1887), «Союз руських хліборобських спілок на Буковині “Селянська каса”» (1903) і та ж таки «Руська бесіда» (1869).

«Руська бесіда»: завдання «ширити просвіту і піднести добробут народу на Буковині»

Дослідник історії Буковини Аркадій Жуковський в «Енциклопедії українознавства» (1973. Т. 7. С. 2652-2661) писав: «“Руська бесіда” – перша і до 1918 найповажніша українська громадсько-культурно-освітня організація на Буковині, заснована 26. 01. 1869 року з ініціативи Євгена Гакмана, до 1918 з централею у Чернівцях; проіснувала до 1940. На початку задумана як клюбне товариство інтеліґентів з метою «піднести товариське життя між русинами на Буковині» (чинних членів близько 150). Разом з тим вона була триступеневою організацією: з централею, філіями (у 1914 – 9: Вашківці, Вижниця, Заставна, Кіцмань, Путила, Серет, Сторожинець, Чернівці місто, Чернівецький повіт) і читальнями (150 з 13 000 членів)». Керівниками товариства у різні роки були Василь Продан, Сидір Воробкевич, Омелян Калужняцький, Єротей Пігуляк, Омелян Попович, Михайло Івашко.

Товариство пройшло складний шлях розвитку. За ідеологічною складовою його діяльність можна поділити на два знакові періоди: москвофільський (національно-культурна та суспільно-політична течія на заході Україні, згідно з якою місцеве населення українців (русини) належали до єдиного російського («русского») народу, послуговувалися російською мовою або язичієм, обґрунтовували свою позицію історичною традицією східних слов’ян, подібністю етнонімів «руський» і «русский» тощо) та народовський (громадсько-культурна та суспільно-політична течія українського національного руху другої половини ХІХ століття, головною метою діяльності якої був розвиток української мови та культури, а також формування національної свідомості українського населення краю). Чернівецький історик Олександр Добржанський у праці «“Руська бесіда” – провідне українське просвітнє товариство на Буковині другої половини ХІХ – початку ХХ століть зазначав, що в перший період  «у товаристві переважали старорусини (москвофіли), а прихильники народовства були у меншості. На засіданнях «Руської бесіди» в цей час точилися гострі дискусії щодо того, на кого орієнтуватися, як відстоювати інтереси українців та організовувати просвітні заходи. Значний вплив на товариство в цей час справляли російські консули, які намагалися нав’язати його керівництву проросійські ідейні орієнтири».

Натомість другий період (з 1884 року) характеризується чітким національно-просвітницьким поступом.

У різні роки «Руська бесіда» стояла біля джерел утворення різноманітних громадських організацій, як-от «Міщанська читальня» (1880), «Руське драматично-літературне товариство» (1884), «Народний дім» (1884), «Руська (згодом Українська) школа» (1887), «Буковинський вояк» (1895), «Руська каса» (1896), «Жіноча громада» (1906). 1875 року за її ініціативи на філософському факультеті Чернівецького університету створена кафедра української мови і літератури, а 1899 року на теологічному факультеті – кафедра практичного богослов’я та церковнослов’янської мови з частковим викладанням українською мовою.

«Читальні навчають темних досі людей розуму в користь їх душ і тіла…»

Окремим явищем діяльності товариства стало заснування мережі сільських читалень. Окреслюючи їхню важливість, газета «Буковина» від 13 лютого 1888 року писала:

Для полегшення створення («закладення») власних читалень товариство «Руська бесіда» підготувала книжку-порадник «Статути для читалень». У ній описувалися усі необхідні кроки, нормативні особливості та рекомендації. Інформацію про неї поширювали через пресу, зокрема, зокрема читаємо у газеті «Буковина» за 1886 рік: «Статути для читалень в 5 примірниках разом з повчанням: «як закладати читальні» можна дістати у «Руській бесіді» в Чернівцях».

Кількість читалень швидко зростала. Якщо у 1885 році відкрили 4 читальні, то у 1894 році їх уже було 46, у 1902 – 64, а в 1913 – 154 (на цей час товариство налічувало понад 900 дійсних членів). Керівництво активно допомагало в упорядкуванні читалень, підготовці статутів до реєстрації, навчанні кадрів, комплектуванні відповідною національно-просвітницькою літературою. 

Безперечно, не всі читальні діяли активно. Часто потрібно було долати опір місцевої влади, вороже налаштованих священників, чиновників-москвофілів тощо, проте відкриття кожної нової читальні перетворювалося на велике народне свято з патріотичними виступами та концертами.

Друковане слово як першоджерело національного єднання

Часопис «Буковинская Зоря»

Та все ж характерною особливістю діяльності тогочасних організацій став випуск друкованої продукції. На думку Олександра Добржанського, «видавничою справою займалися ледве не всі просвітні та фахові товариства». Не стала винятком і «Руська бесіда». Уже в першому варіанті її статуту зазначалося, що вона є «об’єднанням для піднесення освіти і суспільного життя», а засобом досягнення мети визначалося створення бібліотеки, видання корисних для народу творів, часописів тощо.

Одразу вирішили видавати різноманітну просвітницьку літературу. Активізувалася дискусія щодо змісту та мови майбутнього видання: «Після обміну думок було вирішено видавати часопис-місячник з таким тематичним засягом: історія руського народу – книжною мовою, наука про господарство, моральність, гумористичні і поетичні твори – «простонародною мовою» (Буковина: її минуле і сучасне. 1956. С. 274-275). Саме в цей період з’являється видавничий первісток товариства – часопис «Буковинская Зоря» (1870-1871). Його редактором став гімназійський учитель, затятий москвофіл Іван Глібовицький. Перший номер побачив світ 2 (14) лютого 1870 року. Підзаголовок – «Журналъ неполитическій, посвященный науце и розвеселению»,  проте регулярно вміщалися й поточні новини. Надрукований етимологічним правописом, про що говорять назви публікацій (наприклад, «Радовецько-Чернівецька єпископія і святителі її», «Из сборника буковинских простонародних песен, казок, повестей, пословиц, суеверий»). Через брак коштів, зацікавленості членів товариства та й загалом невелику популярність вийшли лише 16 номерів. 

Далі були спроби друку інших часописів, але й вони «не втрималися при житті через штучну мову».

«Буковинський православний календар»

Наступним видавничим проєктом стало видання власного календаря. Він проіснував від 1874 до 1918 року, змінюючи назву (з 1887 року – «Буковинський православний календар»), наповнення, мову друку, але залишаючись популярним у читачів. 

Коротка довідка з «Енциклопедії сучасної України»  за 2004 рік свідчить: «“Буковинський календар” – популярне ілюстроване видання товариства «Руська бесіда». Видавався щороку 1874–1918 (1874–1916 – у Чернівцях, від 1917 – у Відні; до 1884 друкувався «язичієм», від 1885 – українською мовою). Більшість випусків вийшли за редакцією Омеляна Поповича. Крім календарних даних, тут друкували науково-популярні статті з різних галузей знань, зокрема літературознавчі, фольклорно-етнографічні, історичні та педагогічні (Івана Франка, Сидора Воробкевича, Григорія Купчанка, Омеляна Поповича та інших), твори українських письменників 19 – початку 20 століття (Тараса Шевченка, Степана Руданського, Івана Франка, Євгенії Ярошинської, Ольги Кобилянської, Лесі Українки, Юрія Федьковича, Бориса Грінченка, Павла Грабовського, Сидора Воробкевича, Осипа Маковея, Олександра Олеся), переклади та переспіви творів Льва Толстого, Всеволода Гаршина, П’єра–Жана Беранже».

Варто зазначити, що ледь не кожне тогочасне товариство прагнуло видавати свій щорічний календар, проте не всі вони користувалися популярністю у читача, натомість календар «Руської бесіди» незмінно виходив до 1918 року. На думку Євгенія Дмитріва, «він став справді народною книжкою, без якої русин не може обійтися». У своїй праці «Ілюстрована історія просвітного товариства «Руська бесіда» в Чернівцях (1869–1909)» (1909. С. 84) він писав: «Наш Календар появлявся від року 1874 щороку без перерви до тепер, обіймає отже 36 річників. Найменший його об’єм був 4½ аркуша друку, найбільший – 15½ аркуша. Першого року друкувався в 300 примірниках, […] до року 1894 друковано 500 примірників, до 1896 – 600, до 1901 – 1000, до 1904 – 1200, відтак 2000 примірників, при чім весь наклад скоро розходиться».

Задум про видання власного календаря зародився ще в серпні 1872 року, проте через нестачу грошей його не вдалося одразу здійснити. Лише у жовтні 1873 року створили редакційний комітет на чолі з Сидором Воробкевичем, який приступив до активної роботи. Календар вийшов друком у грудні під назвою «Буковинско-русскій мѣсяцесловъ на обыкновенный годъ 1874». Мова – «язичіє»,  обсяг – 72 сторінки невеликого формату, наклад – 300 примірників. Це було видання альманахового типу, яке складалося з трьох частин – календарна, інформаційна, для науки і забави («Часть поучительная і забавная») – і містило інформацію, яка могла б зацікавити буковинського читача. Про її різноплановість свідчать назви публікацій:  «Нїсколько історических дат о селї Шипинцах», «Славяне в Турції», «О порцелянї», «Анекдоти», «О наших часописах», вірші Сидора Воробкевича.

Хоч орієнтувалося видання на українського селянина, його мова була складною для сприйняття. Газета «Діло» (1884. 20 березня) зазначала: «А і календар не зовсім нас задовольняє, бо календар, призначений для руського народу в Буковині, повинен виключно лиш по-малоруськи бути писаний, а не стилем Київської академії XVIII віку, як часть календаря подано. Народ такої робленої мови не розуміє, а інтеліґенція, котра в великій части в Буковині ще не знає, що она, чи руська, чи румунська, чи російська (par excellence «русская»), лиш баламутиться, а не служить до скріплення руського елементу в Буковині».

Проте зміни уже відбувались. Так, спочатку до редагування приступив Омелян Попович, а 14 липня 1883 року, ще до остаточної перемоги народовців, ухвалили «щоби календар уложено в язиці для народу больше доступному». З 1885 року мова видання стала народною, з’явилося багато ілюстрацій, а з 1895 року матеріали друкувалися фонетичним правописом. Відповідно зросли тиражі і читацька популярність. Загалом, на думку пресознавця Мирослава Романюка, календар «відіграв значну роль у поширенні української літератури та культури».

Щодо наступних найближчих видавничих ініціатив, то вони не стали популярними у читачів. Омелян Попович згадував: «В рік опісля [1879] вдалося мені розпочати «Изданія Русской Бесѣды». Вийшла перша книжечка в обємі одного аркуша друку, в якій були поміщені статті, зглядно вірші Сидора Воробкевича, Льва Кириловича й мої. Лев Кирилович, професор реальної школи в Чернівцях, завзятущий кацап, перепер, щоби видання «Бесіди» були писані «вищою» мовою, себто «язичієм», бо ми, казав він, мусимо підносити народ, а «не знижуватися до нього». Та це мертвонароджене дитя остало на довго єдиним плодом “Бесіди”».  

Перехід виключно на «народну мову»

Новий період видавничої діяльності товариства почався після активізації його народовського крила, яке прагнуло відмовитись від старорусинських догм. Це призвело до певної кризи, відходу москвофілів та приходу до влади у 1884 році активістів на чолі зі знаним громадсько-політичним діячем, публіцистом, пізніше депутатом австрійського парламенту та буковинського сейму Єротеєм Пігуляком. Період до початку Першої світової війни став часом найбільшого розквіту товариства. Особливо цьому посприяла активна діяльність Омеляна Поповича, громадсько-політичного і педагогічного діяча, публіциста, співредактора і редактора газети «Буковина» (1885–92), «Бібліотеки для молодіжи, селян та міщан» (1885–94), календарів «Руської бесіди», автора низки шкільних підручників (наприклад, «Граматики для шкіл народних» у 3 томах, 1893–94).

У товаристві одразу створили окремий видавничий комітет, який визначив, що відтепер всі видання «Руської бесіди» виходитимуть тільки «народною мовою». Такими стали найбільша українська газета краю «Буковина» (з 1885), популярні місячні книжечки: «Бібліотека для молодежи, селян і міщанства» (1885 – 1894; 120 чисел), «Ластівка» (1894 – 1896), «Читальня» (1911 – 1914), окремі книги і підручники (твори Юрія Федьковича, Сидора та Григорія Воробкевичів, «Ілюстрована історія Буковини» Мирона Кордуби, читанки для початкових і середніх шкіл тощо), а також уже згаданий «Буковинський православний календар» (1874 – 1918).

Власної друкарні товариство не мало і тривалий час друкувало свою продукцію у Рудольфа Екгардта, Германа Чоппа (який багато в чому симпатизував українцям), друкарні «Руської ради» та інших. За період з 1874 до 1911 року воно видало 67 найменувань книг загальним тиражем понад 70 тисяч примірників, а до 1918 року кількість періодичних і неперіодичних книжкових видань сягнула 270.

Найзнаковішими проєктами були газета «Буковина» та книжечки серії «Бібліотека для молоді».

Газета «Буковина» 

Свого часу в «Історії української преси» за 1999 рік дослідник Аркадій Животко зазначав: «Лише в половині 1880 років на Буковині помічається пробудження української національної думки. Знаходить вона своє оформлення в Товаристві «Руська бесіда», що в цей час переходить до рук народовецьких. Тоді ж при активній праці Степана Смаль-Стоцького та Омеляна Поповича появляється і перший орган української думки «Буковина». Саме їй судилося активно відстоювати права жителів краю, формувати їхні національно-патріотичні та світоглядні погляди. На її сторінках чимало цікавих свідчень, документів, статистичних даних про розвиток суспільно-політичної та громадської думки краю, творів художньої літератури. 

Виходила з невеликими перервами упродовж 1885-1918 років з різною періодичністю (1896-1898 – щоденно) майже весь час у Чернівцях (у 1915-1917 роках – у Відні). Перший номер датований 1 січня 1885 року, останній – 10 грудня 1918 року, в якому редакція зазначала, що друкарня «замкнена румунськими військами, часопис не міг виходити». На початках «Буковину» видавало товариство «Руська бесіда», пізніше вона стала неофіційним органом народовців, Української національно-демократичної партії та «Руської ради». У віденський період друкувалася за підтримки «Союзу українських послів на Буковині».

З редакцією співпрацювали майже всі тогочасні визначні громадські діячі та організації краю, а редакторами в різний час були Юрій Федькович, Павло Кирчів, Сільвестр Дашкевич, Михайло Токарик, Василь Дутчак, Лев Когут, Денис Лукіянович, Осип Маковей, Іван Хромовський, Іван Созанський, Іван Захарко, Омелян Попович, Юрій Сербинюк та інші. 

Редакційна політика видання була чітко сформульована уже в першому номері: «Газета «Буковина» має поставити народ Буковини на рівний ступінь духовного й морального розвою з іншими народами австрійської монархії. «Буковина» буде, проте, на першім місці обговорювати справи, стоячі в тісній зв’язі з відношеннями нашого народу і його рідного краю».

Видавнича серія «Бібліотека для молоді» 

«Руська бесіда» при підготовці різних видань часто співпрацювала з іншими буковинськими товариствами (наприклад, з «Селянською касою» у серіях «Народна бібліотека», «Спілкова бібліотека», «Бібліотека суспільних наук», «Світова бібліотека», «Дитяча бібліотека» («Діточа бібліотека»)). Однак найбільшого поширення набула власна книжкова серія «Бібліотека для молоді». Її назва кілька разів змінювалася («Бібліотека для молодежи», «Ілюстрована бібліотека для молодіжи, міщан і селян», «Ластівка: Ілюстрована бібліотека для молодіжи, міщан і селян»), проте залишалися постійними ідея, концепція та наскрізна нумерація видань. Виходила серія щомісяця упродовж 10 років. Редагував її Омелян Попович. Початковий наклад – 300 примірників.

Зі спогадів Євгенія Дмитріва (Ілюстрована історія просвітного товариства «Руська бесіда» в Чернівцях (1869–1909). С. 86-87): «Року 1885 почав виділ «Бесіди» будити і освідомляти дрімаючу руську суспільність через газету «Буковину», однак щоби з неї зробити справді свідомих руьских горожан, треба було починати від молодіжи. Маючи молодіж на увазі, постановила Бесіда видавати для неї щомісячні цікаві книжечки […], «Бібліотеки для молодіжи», яка почала виходити в 300 примірниках. Спершу був зміст призначений для найменшої молодіжи, пізніше для старшої».

Основу перших книжечок становили вірші, байки, «повісточки», «наукові статийки», «благожеланя», приповідки, загадки та іграшки, наприклад,  «Кирило Кожемяка», «Лисичка-сестричка і вовк-панібрат», «Милосердний пес», «Оповіданє пані Крапельки», «Журавель Бідолашко». Навіть були запроваджені премії для тих, хто надсилали збірнички казок, байок, пісень, приповідок, загадок тощо. Починаючи з 1886 року серія стала ілюстрованою.

Щоби зацікавити ширше коло читачів, змінили назву на «Ілюстрована бібліотека для молодіжи, міщан і селян» (з 1894 – «Ластівка, ілюстрована бібліотека для молодіжи, міщан і селян»), розширили тематику художньої літератури. З’явилися розлогі статті морального, наукового, патріотичного, господарського та «гігієнічного» змісту: «Що таке істория», «Князь Олег», «Европа», «Азия», «Що таке школа», «Дещо з фізики», «Лев», «Добрий господар», «Життєписи» («Наш цісар», «Василь Продан», «Сидір Воробкевич) тощо. 

Загалом з 1885 до 1895 року вийшли друком 120 книжечок серії, «які значно причинилися до свідомості молодіжи і старших і заохотили їх до читання руських книжок». Пізніше, разом із «Руською школою», ще видавали неперіодичну серію «Бібліотека для молодіжи» (1910-1912).

Замість підсумків

Роки перед Першою світовою війною для українського книгодруку краю стали останніми в його розквіті. Надалі відбувається поступовий спад з майже повною зупинкою у 1915-1917 роках. 1914 року в оновленій серії «Наука і розвага» товариства «Руська рада» вийшло друком оповідання норвезького письменника Бйорнстьєрне Бернзона «Арне». Закінчується його текст словом «Кінець» у красивому графічному виконанні. І, як влучно зазначив дослідник Остап Ножак, «це слово виявилося «на місці» не лише для книги, а й для цілої серії і взагалі серійно-видавничого буму на Буковині. Наступні видання були зупинені воєнною ситуацією і перипетіями, пов’язаними з переходом з однієї держави в іншу». Перша світова війна, врешті, призвела до геополітичних змін у Європі. Північну Буковину захопила королівська Румунія. За словами Василя Сімовича, «це час […] закриття читалень та інших просвітних та культурних організацій по селах, систематичне викорінювання українського слова з публічного життя, […] переслідування за читання української газети, книжки, чи навіть молитовника, конфіскати українських книг…». З підтекстом «ворожа діяльність супроти держави» та «недіяльності» заарештвали багатьох представників української культури, ліквідували значну кількість українських просвітницьких товариств («Руська рада», «Руська бесіда», «Січ», «Союз», «Читальня», «Запороже»), діяльність інших перебувала під постійним наглядом. 

Тому за перше румунське десятиліття на Буковині українською мовою вийшло друком лише 39 книг. З 1938 року «Руська бесіда» спробувала поновити свою діяльність, проте, з окупацією Буковини совітами 1940 року вона, як і всі інші українські організації, була остаточно заборонена. Але не забута. З початком національного відродження кінця ХХ століття її діяльність стала джерелом вивчення культурно-просвітніх процесів на Буковині, а видані нею часописи та книги, збережені у приватних книгозбірнях, державних бібліотеках та архівах (Державний архів Чернівецької області, Наукова бібліотека Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича, Чернівецька обласна універсальна наукова бібліотека імені Михайла Івасюка тощо) поповнили фонди національно-культурної спадщини. Відрадно, що їхні оцифровані версії поступово стають доступними для широкого кола читачів на сайтах згаданих установ.