10

Мандрівні друкарі – відчайдушні фрілансери ранньомодерного часу

Валентина Бочковська

Перші друкарні у Речі Посполитій були похідні, мандрівні, або як їх ще називали «drukarni latającej», тобто летючі друкарні, а їхніми виданнями були не лише книги, але й «druki ulotni» – інформаційні листівки, реляції, накази. Оскільки українські землі входили до складу Речі Посполитої, усі процеси, які були пов’язані з книговиданням, позначалися і на наших теренах. Ще до приїзду Івана Федоровича до Львова 1572 року, там вирувала жвава книжкова торгівля. А згодом задовольняти інтереси українського інтелектуального читача почали мандрівні друкарні, розширюючи асортимент і конкуруючи між собою.

«drukarni latającej», тобто летючі друкарні

Вергілій, Езоп, підручники космографії – що читали українці у XV столітті?

Початки книгодрукування загалом у Речі Посполитій, і зокрема на українських теренах, чітко визначити досить складно, оскільки це залежить від збереження архівних документів і раритетних стародруків. Можемо лише впевнено констатувати, що найдавнішим зі збережених стародруків є «Almanach», виданий у Кракові 1474 року, натомість найдавнішим зі збережених українських стародруків є «Апостол», надрукований у Львові мандрівним друкарем Іваном Федоровичем 1574 року. Тема початків українського книгодрукування завжди була дуже заполітизована та вправно використовувалася російською книгознавчою наукою для успішної колонізації України. Тому будь-які докази на користь «дофедорівського друку» безапеляційно відкидалися.

Тут варто згадати і про мандрівних книгарів, якими часто були ті ж самі видавці. До слова, ще до приїзду Івана Федоровича до Львова у 1572 році, там вирувала жвава книжкова торгівля. 

Спочатку це були мандрівні книгарі, як то Пйотр з Любека чи Ян Пфеффер з Кракова. А вже з середини XVI століття у Львові діяли постійні книгарні. До прикладу, з посмертного інвентарю книгарні Пйотра Познанця від 1559 року дізнаємося про 3 скрині книг (525 томів), їхню орієнтовну вартість і репертуар. Серед них переважали твори античної літератури, філософські праці (Езопа, Цицерона, Катона, Еразма Ротердамського), підручники з права, історії, словники, молитовники, книжки з виховання дітей, господарчі порадники. Не менш цікавим виявився і посмертний інвентар львівського книгаря Гануша Брікнера від 1573 року, де зафіксовано 250 назв книг (1000 томів). За дослідженням Ірини Котлобулатової, основу збірки складали видання наукові, медичні, історичні, філософські; твори Цицерона, Вергілія, Міколая Рея; підручники космографії, арифметики, дидактики, музики; книги для молоді.

 

Як і чому виникали мандрівні друкарні?

Поштовхом до появи мандрівних друкарень став розквіт культурного життя в Речі Посполитій та Україні, зокрема – секуляризація освіти, попит на офіційні новини, суспільний запит на світську книгу, історичні хроніки та інше. До того ж різнобарвним було і конфесійне життя на українських теренах, де багато питань дискутувалися, а отже була потреба у полемічній та релігійній літературі. Стаціонарні друкарні не могли задовольнити цей попит повною мірою, адже далеко не завжди вони були готові друкувати такі книги. Так виникли мобільні «officiny» (майстерні) – приватні друкарні, які видавали книги швидко, досить якісно, та могли виконати різні за змістом замовлення. Тут йдеться не лише про кириличні друкарні, але й польські на українських теренах.

Мандрівні друкарні були приватними і не мали постійного осередку діяльності. Знайшовши зацікавлених осіб серед заможних шляхтичів, друкарі облаштовували свої друкарні на рік чи два в їхньому просторі. Тобто такі собі малі видавництва із друкарями – фрілансерами, які вірили у свій талант та щасливу долю, і були настільки вільними у своєму виборі, що могли наважитися жити й творити коштом свого ремесла. По суті, це було можливим лише у країні з політичною культурою «свободи- вольності», якою на той час була Річ Посполита. Поза тим, діяльність кожної мандрівної друкарні – це ще і дзеркало її творця. Зазвичай це були високоінтелектуальні й непересічні особистості.

 

Перша мандрівна друкарня на українських теренах

Перша мандрівна друкарня на українських теренах зафіксована у Львові 1578 року. Це була похідна друкарня королівської канцелярії — філія варшавської друкарні Миколи Шарфенбергера. Керівником друкарні був підмайстер Валентин Лапка. Відомо, що під час перебування друкарні по кілька місяців у різних містах, Лапка ще й гендлював (торгував) у тому числі й книгами інших видавництв. (Soltan Andrzej. Handel ksiazka i czytelnictwo mieszcanskie w Warszawie w XVI i pierwszej polowie XVII w.). У каталозі Ярослава Ісаєвича та Якима Запаска зафіксовані 5 видань цієї друкарні латинською та польською: Kochanowski Jan «Dryas Zamchana Polonice et Latine. Pan Zamchanus Latine» (1578), Sokołowski Stanislaus «Concio de vestitu et fructu haereseon» (1578), «Conciones duae» (1578), [Uniwersał poborowy 1578], [Універсал Стефана Баторія про монету від 10.VII 1578 р.]. 

Перша книга у вищеназваному переліку – панегірик Яна Кохановського з нагоди перебування польського короля Стефана Баторія на полюванні в Замху. Ян Кохановський – один з найвідоміших поетів епохи Відродження, який найбільше прислужився саме у творенні польської літературної мови (Jerzy R. Krzyzanowski. Krzyzanowski Jerzy Roman. Jan Kochanowski). Оригінал відомий лише в одному примірнику і зберігається у Національній бібліотеці у Варшаві. 

Друге і третє видання у переліку – релігійні проповіді. Ці книги збереглися у 2-3 примірниках у світі. Книга Соколовського Станіслава «Concio de vestitu et fructu haereseon» є у Львівській національній науковій бібліотеці України ім. Стефаника та Бібліотеці Товариства друзів народу у Познані, а інша його книга «Conciones duae» – лише у 3 збірках (1 примірник у Львівській БАН). Наступні видання цієї друкарні – універсали, відомі лише за згадками в архівних джерелах або за наступними передруками. Зберігся архівний запис про виплату друкареві Валентину Лапці за надрукування податкового універсалу короля Стефана Баторія від 10.VI 1578 року.

Кириличні друки Павла-Домжива Люткович

Однією з перших мандрівних друкарень, яка видавала кириличні книги, була друкарня ченця Павла-Домжива Лютковича у Телицях (сучасна Львівщина). Відомо, що постриг отець Павло прийняв у Києво-Печерському монастирі. Ймовірно, він деякий час перебував у Святодухівській обителі при Віленському братстві, де й вивчив друкарську справу. У 1609 році його послали від братства на сейм до Варшави. Пізніше Павло організовував акції проти греко-католицького єпископа Іпатія Потія в Новогрудку. Тоді Павло заявив про себе як активний діяч антиуніатського руху.

1610 року Павло разом з Логвином (Леонтієм) Карповичем друкує у Вільно полемічний твір Мелетія Смотрицького «Тренос». Король Речі Посполитої Сигізмунд III наказав конфіскувати друкарню й ув’язнити видавців. Павло змушений був переховуватися на Волині, очевидно, в Дерманському монастирі, який тоді був оплотом православних консерваторів. 

Орієнтовно 1617 року Павло-Домжив Люткович розпочав видавничу діяльність в Угорцях (Самбірщина, Львівська область) у володінні православного магната Олександра Шептицького, який, імовірно, запросив друкаря з його помічником Сильвестром до себе. Друкарня існувала на кошти Шептицького, тож саме тому про угорцівські видання часом писали, що вони «печати пана Шептицкого в Угорцах». Зокрема про це пише Сергій Горін у своїй праці «Монастирі Західної Волині (друга половина XV – перша половина XVII століть)».

1618 року побачило світ перше видання «Собрание вкратце словес от Божественного Писанія». Книга розрахована на дітей, містила короткий катехизис, уривки з повчань отців Церкви. Перша частина книжки написана давньою українською мовою, уривки з творів візантійських богословів — церковнослов’янською. 

Працювати доводилося під тиском католицької громади, які час від часу нападали на місцевих православних братчиків. Таких нападів не уникнув друкар Павло, про що засвідчує запис у Луцькій гродській книзі. У ній 6 травня 1628 року зафіксована скарга про напад дзвонаря католицького костьолу Собко.

1629 року, ймовірно, через переслідування, Павло разом із Сильвестром прибули на запрошення пана Адама Урсула-Рудецького до села Чорна, що неподалік від Гощі (нині Рівненська область). Тут існував Спасо-Преображенський монастир, фундатором якого виступав Адам Урсул-Рудецький. У цьому монастирі й поселилися Павло та Сильвестр, де продовжили свою видавничу діяльність. Тут вийшло 2 книги — «Часослов» та книга Станіслава Решки «Діалог або розмова человіка хорого албо умираючого з духом». Останнє згадане видання відоме лише за рукописною копією та за згадкою в «Оглавлении книг, кто их сложил», містить переклад давньою українською мовою твору польського письменника. 

По смерті 1631 року Адама Урсули-Рудецького, покровителя друкарів, прийшов час нових гонінь на Павла і Сильвестра вже з боку сина шляхтича. Дмитро Урсул – Рудецький не захотів визнавати фундуш свого батька. Тоді Павло, бувши ігуменом цього монастиря, звернувся до Петра Могили, щоб той взяв його під опіку Києво-Печерської лаври, що і було зроблено. Проте справа зайшла в глухий кут і змістилася у бік судової тяганини. В таких умовах було не до видавничої діяльності. По смерті Павло-Домжив Лютковича 1631 року друкарня перейшла до Луцького братства. 

 

Мандрівна друкарня Яна Шеліги

Серед мандрівних друкарень книгознавці називають також польську друкарню Яна Шеліги. Хоча на самих початках її діяльності,можна говорити швидше про мандрівного друкаря, аніж друкарню. 

1611 року у селі Боневичі під Добромилем Ян Щасний Гербурт заснував друкарню й запросив туди з Кракова Шелігу. Вона діяла близько шести років. Впродовж цього часу вийшло 13 книг, але ж які! Це було видання «Хроніки» Яна Длугоша та «Історії Польщі» Вінцентія Кадлубека, твори Станіслава Оріховського, тези Богдана Крупки про філософію Дунса Скота. 

Звісно, що репертуар цієї друкарні залежав від головного замовника, інтелектуала і бунтівника Яна Гербурта. На той час він перебував під домашнім арештом, відсидів рік у в’язниці, зазнав обструкції та розорення. Вочевидь, він прагнув змін у власній країні, активно виступав проти примусового нав’язування унії й заявляв про своє українське коріння. 

Мабуть, тому він звернувся до творів Станіслава Оріховського. Очевидно, що його погляди не суперечили поглядам автора. Найбільша історична праця Роксолана Оріховського «Annales» – хроніка перших років панування польського короля Сигізмунда Августа. Праця залишилася незавершеною та вийшла друком лише зусиллями Гербурта 1611 року.

Аби добре усвідомити, яка це була історія Польщі, звернемося до тексту книги, де Оріховський з-поміж інших слов’ян виокремлює «русинів»-українців. Про королівство Польське Оріховський пише, що воно «складається з Поляків, Литви, Русі і Прусів», відтак це швидше федерація народів. Дуже цікавим є визначення Оріховським національної приналежності за мовним принципом. На думку Роксолана, «не має ж бо поміж народу нічого так вкоріненого і властивого, як мовна сутність і спільність, яка хоча багатьма способами похитнутися може, викорінена однак із нас дощенту не може бути…». 

Не менш важливим було видання «Хроніки Длугоша» (латиною), де подана історія Польщі до 1480 року. Для її написання автор використав матеріали архівів, польські, чеські і угорські хроніки, руські і литовські літописи. Його праця містить численні відомості про історію України, взяті навіть з таких руських літописних пам’яток, що не дійшли до наших днів – Київський літописний звід, Перемишльський єпископський звід. 

Ян Щасний усвідомлював власну місію у справі видання книг. Зокрема у його листуванні з перемиським єпископом Станіславом Січинським він зазначав таке: «Маю тверду надію на милість Божу, що те, що в друкарні добромильській виходить у світ, принесе мені й дому моєму благословення, а вітчизні втіху». 

Він практично долучався до підготовки кожного з видань, писав передмови, а часом і тексти книг. Одне з таких видань «Artes Dobromilienses. Nauka Dobromilska» (1613) містило передмову до «шляхетської молоді»; вислови латинською і польською мовами, здебільшого античних авторів; короткі оповідання з грецької і римської історії; в другій частині — гербовник. 

Ще один його твір «O przyjaźniach i przyjaciołach» («Про дружбу і приятелів») був надрукований в Добромилі у 1611- 1616 роках. Книга вийшла під псевдонімом Анджей Мачуський і є компіляцією творів Платона, Плутарха, Цицерона. На титулі міститься видавнича марка, яка імовірно розроблена самим Гербуртом та його дружиною – княжною з Острога, Єлизаветою Заславською. Основу зображення становлять три колони, де на центральній – герб Гербуртів, на геральдично лівій – герб Острозьких, одна колона залишилася без герба, а всі разом вони об’єднані бандероллю з написом «Prawdą a Pracą» («Правда і Праця»). Книга відома лише в одному примірнику, який зберігається у збірці Ягеллонського університету. 

Діяльність друкарні та її засновника не залишилася непоміченою владою. На Вишенському сеймику ухвалили рішення проти Гербуртової видавничої діяльності, мовляв, він виставляє шляхтичів у непривабливому світлі. Невдовзі королівським декретом наклали арешт на наклад «Історії Польщі» Длугоша. До того ж Гербурт не отримав дозволу від короля на відкриття друкарні. Влада Речі Посполитої бачила небезпеку в Гербуртах, тому королівським декретом 8 січня 1616 року друкарню закрили, а всі надруковані книги конфіскували. 

Після закриття друкарні у Добромилі, друкар Ян Шеліга поїхав працювати до Львова, а згодом до Яворова, де видав драму польського письменника Якуба Ґаватовича «Трагедії, або Образ смерті пресвятого Йоана Хрестителя, посланця Божого» (1619), до якої додані дві інтермедії українською мовою. 

У Львові друкарня діяла з перервами, але вдалося видати 64 книги, серед яких панегірики, наукові трактати, вірші, тези диспутів, поема  Доброцеського про Білоцерківську битву козаків і коронного війська польською, шість збірок поезій польського поета Казимежа Твардовського, коментар Еразма Сикста  до творів Луція Сенеки, твори Мелетія Смотрицького «Apologia», «Exethesis», «Protestatia». І це була одна з найпотужніших друкарень в тодішній Україні, виходячи з кількості видань. У 1621–1626 роках друкував у Ярославі (нині Польща), звідси перебрався знову до Львова, де працював до кінця життя. Після його смерті у 1636 році львівський друкар Михайло Сльозка придбав його друкарню у спадкоємців Яна Шеліги.

Мандрівна друкарня Кирила Транквіліон Ставровецького

На початку XVII століття, у часі діяльності мандрівних друкарень Павла Домжив-Люткевича та Яна Шеліги, з’являється ще один активний релігійний і культурний діяч – Кирило Транквіліон Ставровецький. 

У 1618 році він організував власну друкарню спочатку у Почаєві, де надрукував книгу «Зерцало богословія», що стала першою спробою самостійно викласти церковну догматику «простою мовою» (давньою українською мовою). На титульному аркуші міститься докладна та інформація про видавця книги: «Сіа книга Зерцало Богословіятрудолюбієм составлєна ієромонаха Кирила Транквіліона і проповідника Слова Божіяєго власним коштом и накладом видрукована. В монастиру Почаєвском в маєтности його милості пана Андрея Фірлея».

Як бачимо, у цьому випадку, мандрівний друкар виявився фінансово досить спроможним, щоби здійснити таке видання. Проте розміщення у різних примірниках цієї книги віршів на присвяту окремим особам – Лаврентію Древинському, Олександру Пузині, Іоанну Ярмолинському – свідчило про пошуки друкарем потенційних меценатів та покровителей для своїх видань. В передмові до книжки Кирило Ставровецький уточнює важливість уживання давньої української мови у текстах: «Відай і то, ласкавий чителнику, для чого покладалося в тій книзі простий язик і словенський, а не все попросту. Та причина єсть: по словенський ся клали слова богословців і доводи писма святого, а другоє, іж слова нікоториї словенського язику трудниї, на простий язик нелацно понятиї …, і много такових найдується, леч простакови все криво, хотяй і найпростійше». (Богословський трактат Кирила Транквіліона Ставровецького «Зерцало богословії», Почаїв 1618). Книгу «Зерцало богословія» згодом перевидала друкарня Почаївського монастиря у 1790 році. 

Кирило Транквіліон Ставровецький став одним з перших представників тогочасної духовної культури України, який відійшов від притаманного тодішнім українським мислителям негативного ставлення до західноєвропейської вченості. Дослідники припускають, щовін, ймовірно, здобув освіту у Замойській академії, володів кількома мовами – польською, грецькою, латинською, церковнослов’янською. У 80-х роках XVI століття був дидаскалом Львівської, а з 1592 року – Віленської братських шкіл. .Був ігуменом Унівського і Любартівського монастирів. 

Ще одним успішним видавничим проєктом, який здійснив Ставровецький, стало видання збірки проповідей «Євангеліє учительне» у Рохманові 1619 року. Вихід книжки викликав гострі суперечки між її прихильниками і супротивниками. Особливо негативне ставлення щодо неї виявила ієрархія православної церкви. Собор єпископів, на чолі з митрополитом Йовом Борецьким, заборонив вірникам під страхом анафеми «купувати, читати, в церквах або домах держати» Кирилове Євангеліє учительне. Навряд чи в Україні така заборона могла бути реалізована, в усякому разі нема жодної інформації про якісь дії в цьому напрямку.

Хто ж був друкарем у друкарні Ставровецького? Ярослав Ісаєвич припустив, що друкував книжки за кошти Ставровецького та під його наглядом у 1618-1619 роках Тимофій Вербицький, який в той час працював в Острозі: «Спільність друкарських матеріалів перших двох видань Ставровецького з виданнями власної друкарні Вербицького і друкарень, до яких перейшли його матеріали, дає змогу вважати найімовірнішим, що саме цей майстер друкував на замовлення Ставровецького його перші дві книжки. Завдяки співробітництву видавця-книжника з кваліфікованим майстром-друкарем почаївське і рохманівське видання стали безсумнівним досягненням книжкового мистецтва». 

Мандрівна друкарня Тимофія Вербицького

Сам же Тимофій Вербицький також мав свою мандрівну друкарню у Києві. Його видавнича діяльність була пов’язана з Києвом, Острогом, а також, імовірно з діяльністю Кирила Транквіліона Ставровецького у Почаєві та Рохманові. Про місце народження Вербицького нічого невідомо. Замолоду прийшов на Запорізьку Січ, де став реєстровим козаком. У 1618 році перебував у Львові, де, імовірно, познайомився з Кирилом Ставровецьким та брав участь у його видавничих проєктах у Почаєві та Рохманові. У 1620 році переїздить до Києва, наймається до друкарні Києво-Печерської лаври та працює разом з друкарями Степаном Бериндою і Тимофієм Петровичем. 

1624 року, під впливом та за підтримки Київського митрополита Йова Борецького, закладає власну друкарню. Того ж року за 200 литовських копійок купує садибу на Подолі. Це була перша приватна друкарня в Києві, де вийшли одне за одним видання  Часослов (двічі), Буквар 1627 року, Псалтир.

1625 року відправляється до Острога, де мав намір купити залишки Острозької слов’янської друкарні. Прибувши до Острога, друкар неочікувано потрапляє на кілька днів до в’язниці, оскільки містом прокотилася чутка, що приїхав запорожець – друкар «схизматських книг». За кілька днів був врятований, завдяки втручанню православної громади.

У 1628 році Вербицький допомагає білоруському друкареві Спиридонові Соболю відкрити другу приватну друкарню у Києві. На цей час авторитет Вербицького був беззаперечним. Він товаришує з архимандритом Петром Могилою і за його дорученням тимчасово закриває власну друкарню, щоб відправляється до Волощини і допомогти господарю Матею Басарабу у налагодженні друкарської справи. 1635 року там виходить з друку перше видання – «Требник». Друкарський канон, започаткований Тимофієм Вербицьким, був основним для всіх наступних волоських і молдавських видань. Дошки рохманівського Євангелія учительного, за допомогою Вербицького, потрапляють до Ясс.

Наприкінці 1630-х років Вербицький повертається до Києва, де отримує 400 злотих, які йому заповів митрополит Йов Борецький. Остання згадка про нього є у 1642 році, коли він працював у друкарні Києво-Печерської лаври. Ймовірно, брав участь у виданні Требника Петра Могили 1646 року.

 

Замість висновків

Мандрівне друкарство, що виникло у XV столітті у Речі Посполитій, у XVI столітті охопило різні регіони України. Йдучи по слідах мандрівних друкарів, ми потрапляємо у Львів, Угорці (Самбірщина), Четвертню (Волинь), Луцьк, Добромиль, Яворів, Почаїв, Рохманів, Київ, Острог, а ще у Мінськ та Ясси. 

Мандрівні друкарні виникали поруч зі стаціонарними, оскільки останні не могли задовольнити суспільний запит на іншу книгу – світську, полемічну, історичні хроніки тощо. Скажімо, важко уявити, що друкарня Києво-Печерської лаври взялася би видавати «Annales» Станіслава Оріховського чи  «Євангеліє учительне» Ставровецького, заборонене православними ієрархами. 

Іван Огієнко стверджував, що українське кириличне друкарство в зазначений період так і не стало цілком самодостатньою комерційною справою та в силу різних обставин помітно відставало від латинського друкарства Західної й навіть Центральної Європи. Хоча досить важко погодитися з першою частиною цієї тези, адже продукція стаціонарних друкарень Львівського ставропігійного братства чи Києво-Печерської лаври виходила великими тиражами – від 1200 (богослужбові видання) до 5000 (букварі) примірників, які добре продавалися. Натомість діяльність мандрівних друкарень залежала від коштів меценатів, які доводилося шукати друкареві. Відповідно це міг бути досить успішний, але короткотривалий проєкт. Власникам друкарень доводилося займатися як редакторською, техніко-поліграфічною працею, так і художнім оформленням книги. Така багатозадачність, з далеко не ідеальними умовами життя, могла реалізуватися лише талановитою та освіченою, наділеною підприємницькими якостями особистістю. 

Збірний образ мандрівного видавця кінця XVI – першої половини XVII століття – це такий собі портрет від Пікассо. За соціальним статусом – це міг бути міщанин, шляхтич, чернець, священник, який сповідував католицьку, православну, протестантську, греко-католицьку віру. Мав добру освіту та знання мов, професійні навички у друкарстві. І головне – любив подорожувати та вбачав у своїй роботі місію.    

Значення діяльності мандрівних друкарень на українських теренах важко переоцінити, адже завдяки цьому українці отримали доступ до творів античної літератури, історичних хронік знаменитих авторів Станіслава Оріховського, Яна Длугоша, Вінцентія Кадлубека, поетичних творів Яна Кохановського, перших українських інтермедій, творів Мелетія Смотрицького, літератури з виховання «шляхетської молоді» та авторських релігійних творів.

Джерела та література
  1. Апостол, Львів, 1574, післямова. Музей книги і друкарства України, СД-
  2. Богословський трактат Кирила Транквіліона Ставровецького «Зерцало богословії» (Почаїв 1618): Факсимільне видання, транслітерація тексту і наукове дослідження. Львів: Видавництво УКУ, 2022. 616 с.
  3. Вирський Д. Як творяться міфи? «Сарматизм» в українській та польській історії. Газета «День». Випуск № 111, 7 липня 2017. URL: https://day.kyiv.ua/article/istoriya-i-ya/yak-tvoryatsya-mify
  4. Горін Сергій. Монастирі Західної Волині (друга половина XV – перша половина XVII століть). Львів, Видавництво Отців Василіян «Місіонер», 2007, с. 136
  5. Державний архів Тернопільської області. Ф. 258, Духовний собор Почаївської Успенської Лаври . Оп. 3, спр. 1163. Журнал регистрации событий и документаций монастыря. 1557-1779. 160 арк, арк. 123
  6. Дзюба О. Вербицький Тимофій Олександрович. Енциклопедія історії України: у 10 т. Київ: Наукова думка, 2003. 688 с. Т. 1, с. 478.
  7. Запаско Я., Мацюк О., Стасенко В. Початки українського друкарства. Львів: Центр Європи, 2000. — 224 с.
  8. Зерцало Богословія. Почаїв, 1618. 
  9. Енциклопедія українознавства : Словникова частина : [в 11 т.] / Наукове товариство імені Шевченка ; гол. ред. проф., д-р Володимир Кубійович. — Париж — Нью-Йорк : Молоде життя, 1955—1995.
  10. Ісаєвич Я., Запаско Я. Пам’ятки  книжкового  мистецтва: Каталог стародруків, виданих на Україні. Книга перша  (1574-1700). 
  11. Ісаєвич Я. Українське книговидання: витоки, розвиток, проблеми. Львів, 2002. С. 154-163.
  12. Ісаєвич. Я. Д.  Люткович Павло, Домжив-Люткович-Телиця Павло. Енциклопедія історії України: у 10 т.  Київ: Наукова думка, 2009. Т. 6 : Ла — Мі, с. 398. 784 с. 
  13. Котлобулатова Ірина. Книгарі та книгарні в минулом Львова. Львів, Аверс, 2005. С. 13-14
  14. Маслов, С. І. Українська друкована книга XVI-XVIII ст. Київ: Державне видавництво України, 1925. – 76 с.
  15. Пагутяк Г. Історія в бур’янах, або Як знищили Добромильську друкарню. URL: https://zaxid.net/istoriya_v_buryanah_abo_yak_znishhili_dobromilsku_drukarnyu_n1229851
  16. Krzyzanowski Jerzy Roman. Jan Kochanowski. URL:
  17. https://www.britannica.com/biography/Jan-Kochanowski
  18. Książka drukowana XV–XVIII wieku. Zarys historyczny. Wyd. 3 popr. Warszawa: PWN Wrocław. 1980
  19. Soltan Andrzej. Handel ksiazka i czytelnictwo mieszcanskie w Warszawie w XVI i pierwszej polowie XVII w. Almanach muzealny 2, 37-84 – 1999, c.45