«Книгоспілка»: як видавати і продавати книжки

Дитя НЕПу

В історії «Книгоспілки» був ніби доісторичний період. За часів гетьмана Павла Скоропадського, у серпні 1918 року, в Києві заснували Всеукраїнський кооперативний книговидавничий союз, який займався виданням і розповсюдженням книжок. У роки Української революції робити це було дуже непросто. Від лютого 1920-го радянська влада розгорнула свою політику: книгарні позакривали або ж експропріювали й передали в державну власність. Восени того року малі видавництва спершу злили у видавничу секцію Вукоопспілки, а потім, після ліквідації всіх кооперативів в Україні, приєднали до Всеукраїнського державного видавництва (Всевидат, Вседержвидат).

Уже за пару років влада змінила орієнтири і запровадила нову економічну політику — НЕП. В Україні відродився кооперативний рух, настав зоряний час і для приватних і кооперативних видавництв.

У 1922 році виникла ідея створити кооперативний центр, який із невеликими наявними тоді коштами (а це були головно непродані книжкові запаси і збиткові друкарні з того доісторичного періоду) почав би видавничу роботу кооперації і налагодив би книготорговельну роботу на периферії. Це було нагальне завдання — постачати на село українські підручники, посібники для сільської школи, просувати на селі виробничо-практичну літературу про сільське господарство й кооперацію.

«Книгоспілку» зареєстрували 21 листопада 1922 року як міжкооперативний центр. У справу мало хто вірив, тому на початку діяльності в «Книгоспілку» вступили тільки сім пайовиків, але це були найбільші в Україні кооперативні об’єднання: Вукорада (Всеукраїнська міжкооперативна рада), Вукоопспілка — від споживчої кооперації, «Сільський господар» — від сільськогосподарської кооперації, Українкустарспілка — від промислової кооперації, Українбанк — галузевий банк українських кооператорів, Коопстрах — центр кооперативного страхування, Уцеробкоп — від робітничої кооперації, Уцустран — від транспортно-споживчої кооперації.

Спершу пайовиками «Книгоспілки» могли стати лише коопспілки зі вступним внеском 50 карбованців золотом, а надалі вже всі кооперативи із внеском 25 карбованців золотом. Очевидно, що це мало бути підприємство, тобто йшлося про книжковий бізнес, нехай попервах збитковий, але в майбутньому він мав приносити зиск пайовикам.

Пайовики-засновники передали «Книгоспілці» книжкове й видавниче майно, яке у них було, а також поліграфічні підприємства, редакційні приміщення, книжкові склади і майстерні. При цьому фундатори зобов’язувалися не провадити доручених тепер «Книгоспілці» видавничих і торговельних операцій, тобто вони самоусувалися зі сфери видання і торгівлі книжками.

На зборах засновники обрали правління нового об’єднання, до якого ввійшли відомий діяч кооперативного руху, колишній голова Вукоопспілки, професор Віктор Целларіус, літератор, голова Спілки селянських письменників «Плуг» Сергій Пилипенко та помітний діяч у галузі книговидання Михайло Агуф.

Отже, новий і основний етап «Книгоспілка» починала, маючи два видавництва — в Києві й Харкові, три книжкові склади або, як тоді казали, комори — в Києві, Харкові й Одесі, дві друкарні з літографією — в Києві й Харкові, паперову крамницю і дев’ять книгарень на периферії, майстерню наочного приладдя, діапозитивну майстерню, а також 176 рукописів, які залишилися від усіх тих малих видавництв, що їх свого часу приєднали до Вукоопспілки (а це були Час, Дзвін, Вернигора та інші).

Книжкові мільйонери

За перший рік діяльності «Книгоспілка» видала 59 назв загальним накладом 743 460 примірників. На 85 % це були підручники для шкіл і курсів української мови для дорослих. Тільки навчальної книги вийшло 26 назв тиражем 610 060 примірників: букварі, граматики, читанки, підручники з математики й географії, «Вчимося писати» професора Олекси Синявського й інші.

За три роки без сторонньої допомоги і без жодних субсидій «Книгоспілка» перетворилася на міцний кооперативний центр. За перший рік пайовиків стало 68, за другий — 168, станом на кінець 1925-го членами «Книгоспілки» стала 201 кооперативна організація.

Книготоргівля української кооперації зростала небаченими темпами: оборот за перший операційний рік (січень-жовтень) склав 362 тисячі карбованців, на третій рік діяльності виріс утричі — до 1 мільйона 17 тисяч карбованців.

Книготорговельна мережа на кінець третього року складалася з 13 власних філій, яким належали 26 книгарень і точок продажу, 81 торгової точки в містах, а також 3 000 сільських кооперативів, які більш-менш систематично торгували книжками, серед них – 600 так званих сільських книгарень — постійних книжкових полиць.

Не відставало і книговидання. За три роки тиражі виросли вп’ятеро, лише за третій випустили понад 5 мільйонів примірників, наступного року вдалося продати понад 6 мільйонів примірників книжок на суму майже 2 мільйони карбованців.

У ці перші роки асортимент «Книгоспілки» був вельми скромний: навчальна література для школи і самоосвіти, художня література — оригінальна й перекладна — українською мовою, книжки про сільське господарство, економіку, кооперацію для сільських споживчих товариств, портрети партійних і державних діячів, агітплакати та діапозитиви.

Видавництво пишалося тим, що стояло в авангарді українізації. Відсоток продажів україномовної книжки в 1924/1925 фінансовому році склав 70 % і надалі зростав. «Видаючи на 96 % книжку мовою українською, “Книгоспілка” є таким чином видавництво суто українське», — підкреслював голова правління Адольф Геттлер, підсумовуючи три роки їхньої діяльності.

Крім книжок, брошур, плакатів, «Книгоспілка» видавала двотижневий ілюстрований кооперативно-літературний журнал «Нова громада». Щоб забезпечувати культурно-освітню роботу кооперативних та інших організацій, «Книгоспілка» випускала також наочне і канцелярське приладдя: від паперу й креслярських інструментів до фізичних приладів, колекцій, гербаріїв, таблиць, спиртових препаратів, анатомічних муляжів, діапозитивів і «чарівних ліхтарів». Серед підприємств, що торгували канцтоварами, це була найбільша організація в Україні в середині 1920-х.

15 червня — 15 вересня 1924 року в бельгійському Ґенті проходила Міжнародна кооперативна виставка (Exposition internationale de la Coopération et des Oeuvres sociales), де «Книгоспілку» нагородили дипломом за її роботу.

Делегація української кооперації на останньому конгресі Міжнародного Кооперативного Альянсу в Генті, 1924 рік.

Боги маркетингу

Книжку треба не лише видати, а й продати. Найбільший попит мали, звичайно, підручники. Кошти від їхнього продажу, навіть якщо їх виходило 25 % від загального накладу видавництва, давали змогу швидко розширити видавничий план. Для продажу підручників і посібників «Книгоспілка» використала мережу споживчої кооперації. І незабаром вийшла в лідери за обсягами продажів на сільському ринку. Для низових продавців організовували практичні семінари, налагодили доступне кредитування.

З часом цього стало замало. Звичайні книгоноші не вміли продавати спеціалізовану літературу, для цього потрібні були фахівці в окремих галузях. Наприкінці 1924 року «Книгоспілка» оголосила про перші в Україні курси з підготовки й перепідготовки кооперативних книгарів. З місць на курси відрядили 44 особи, які протягом чотирьох тижнів освоювали книжковий маркетинг наших 20-х. Надалі ці курси діяли на постійній основі, бо запит на фахових книгарів не зникав, видавництва й книготорговці охоче платили за навчання своїх працівників.

Одночасно «Книгоспілка» взялася вивчати читацьку аудиторію. Завідувач книготорговельного відділу «Книгоспілки» Микола Нечаєв видав кілька книжок-посібників із рекомендаціями. Наприклад, для того, щоб дізнатися про смаки і вподобання читацтва, він радив такі прийоми: довірливу розмову продавця з покупцем у книгарні, читання вголос книжок у читальні, школі, кооперативі, «червоному кутку» тощо, залучення до обговорення нових книжок селян, сількорів, учителів, розповсюдження книжок по бібліотеках і дальше їхнє публічне вивчання через читання, обговорення тощо. У межах широкої кампанії з вивчення сільського читацтва оргвідділ «Книгоспілки» розробив бланки для рецензування таких подій і заходів. Заповнені анкети просили надсилати в правління видавництва в Харкові або в редакцію часопису «Кооперативний книгар». Як свідчать каталоги видавництва, воно зважало на зібрану в такий спосіб інформацію.

Та був ще один чарівний прийом, яким володіла лише «Книгоспілка». По всій Україні в кооперативних крамницях її книжками нерідко давали решту. Маленькі й дешеві книжки, доступні малописьменній і небагатій людині. У цій дрібній бібліотеці було чотири групи: красне письменство, дитячі книжки, довідкова література і ноти.

Від масової до академічної книжки

У 1924 році в Україні повністю відновився книжковий обіг, нарешті дозволили приватне й кооперативне книговидання. Порівняно з попереднім роком продуктивність «Книгоспілки» зросла на 100 %. Наступного року її підприємства вперше дали прибуток.

«Книгоспілка», як і раніше, орієнтувалася передусім на підручники і навчальну літературу, які досі робили касу. Однак у суспільстві сформувався запит на складніші видання — для вишів, профшкіл, бо початкову і середню школу книжками забезпечили. За спеціалізовану літературу ніхто не брався, адже технічна книжка продавалася 6–8 років.

Економічна ситуація стабілізувалася, і нарешті заснували справжню видавничу серію під назвою «Бібліотека “Книгоспілки”». Вона, своєю чергою, складалася з восьми серій: гумор і сатира, критика й історія літератури, театральна, педагогічна, соціально-політична, економічна, сільськогосподарська та кооперативна. Крім того, ухвалили видавати «Шкільну бібліотеку для молоді» під орудою літературознавця Олександра Дорошкевича.

Одночасно «Книгоспілка» почала видавати масові дешеві серії брошур для села: «Бібліотека сільського господаря» з практичними порадами, «Бібліотека красного письменства» та «Бібліотека-копійка». Книжки з останньої серії коштували по 1 копійці, а тому користувалися серед селянства найбільшою популярністю. Більшість низових кооперативних товариств починали працювати з книжками саме цієї серії. Тиражі її коливалися від 3 до 30 тисяч примірників, як-от в книжок Остапа Вишні.

З 1926 року в серії «Загальна бібліотека» виходило багато іноземної літератури в українських перекладах.

Поряд із масовою дешевою художньою чи практичною книжкою «Книгоспілка» готувала до друку і видавала українську та зарубіжну класику, часто на академічному рівні. У 1929–1930 роках у «Книгоспілці» вийшли зібрання творів Лесі Українки (вперше!), Михайла Коцюбинського, Тараса Шевченка, Володимира Винниченка, Марка Вовчка, Миколи Гоголя, Марка Черемшини, Гі де Мопассана, Анатоля Франса, а також вибране в перекладах українською мовою з творів Шолом-Алейхема, Віктора Гюго, Герберта Велза, Артура Конан Дойля, Ярослава Гашека, Чарльза Діккенса, Льва Толстого, Антона Чехова та інших. Над цими виданнями працювали найкращі літературознавчі сили наших 20-х. Наклади цих книжок сягали від 2 тисяч (вірші Миколи Бажана, наприклад) до 25 тисяч (усмішки Остапа Вишні) примірників, середній тираж — 3–5 тисячі.

Обкладинки ілюстровані Петром Лапиним

Зірки «Книгоспілки»

Буквально в перші два місяці існування нової «Книгоспілки» завідувач Київської філії видавництва Михайло Качеровський зумів запопасти журнал «Нова громада», що його видавала Вукоопспілка. Редагував часопис письменник Олексій Варавва (псевдонім Олекса Кобець). Качеровському «Нова громада» була потрібна для рекламування діяльності «Книгоспілки», натомість вона наполовину обернулася на літературно-мистецький журнал. У його редакції в Києві збиралися письменники й митці різних поглядів, але крім футуристів, у яких була своя штаб-квартира, — редакція газети «Більшовик».

У «Новій громаді» активно друкувалися, а згодом брали участь у роботі «Книгоспілки» Максим Рильський, Микола Зеров, Павло Филипович, Освальд Бургардт, Григорій Косинка, Валер’ян Підмогильний, Євген Плужник, Тодось Осьмачка, Борис Антоненко-Давидович, Михайло Могилянський та інші письменники-кияни. З Харкова надсилали свої твори Остап Вишня, Володимир Сосюра, Майк Йогансен, Гнат Хоткевич, Михайло Доленго й інші. У «Книгоспілці» вийшли ключові романи й поетичні збірки наших 20-х: «Місто» Підмогильного і «Майстер корабля» Юрія Яновського (обидва 1928), «Золоті лисенята» Юліана Шпола і «Чорний ангел» Олекси Слісаренка (обидва 1929), «Радіо в житах» Валер’яна Поліщука й «Осінні зорі» Сосюри (обидві 1924), «Жарини слів» Гео Шкурупія (1925) і «Будівлі» Миколи Бажана (1929). А ще прозові збірки Косинки, Йогансена, Василя Вражливого, Петра Лісового, Аркадія Любченка, Олександра Копиленка й багатьох інших. Навряд чи у 1920-х були помітні письменники, які не видавалися в «Книгоспілці».

І вона справно платила гонорари — вчасно і гідно, якщо не щедро. За це її теж любила творча публіка. Напевне, це одиноке видавництво в історії української книжки, якому присвячено вірш — «“Книгоспілки” зорі» Володимира Сосюри.

Цікава історія Олекси Слісаренка, який до середини 1920-х жив у Києві, належав до Аспанфуту, а коло «Нової громади» радше зневажав. Уже після переїзду до Харкова Слісаренко став головним редактором «Книгоспілки». З його діяльністю на цій посаді пов’язано найбільший літературний скандал тих років.

Слісаренко звернувся з листом до світоча пролетарської літератури Максіма Горького, який тоді цілком по-буржуазному жив у Сорренто в Італії, з проханням дати дозвіл на переклад його повісті «Мать» українською мовою. Горький відповів, мовляв, в очікуванні всесвітньої мови він не бачить сенсу перекладати його твори «на украинское наречие». Хтозна чи показував Слісаренко того листа і кому, але про нього знали всі — аж до Винниченка в Парижі. Коли через два роки Горький приїхав до Харкова, більшість літературної публіки зігнорувала всі заходи за його участю.

Окремо слід назвати художників, які працювали для «Книгоспілки». Особливо багато книжок оформив Микола Алексєєв (твори Лесі Українки, Франка, Шевченка, Еміля Золя, Степана Васильченка, Юрія Смолича, Олександра Копиленка та інших). Кількісно набагато менше зробив Василь Кричевський, але його знаменита четвірка — обкладинки до книжок Бажана, Юрія Яновського, Слісаренка і Юліана Шпола — стала шедевром української книжкової графіки ХХ століття. Книжки «Книгоспілки» оформлювали й ілюстрували Василь Касіян, Охрім Судомора, бойчукісти Іван Падалка, Олена Сахновська, Олександр Довгаль, авангардисти Микола Міщенко, Сергій Боровий, а також Антін Середа, Лев Каплан, Борис Фрідкин і ще багато талановитих графіків і художників книги.

Ці самі митці, як-от Микола Міщенко, виготовляли плакатну продукцію для «Книгоспілки». Тоді плакати й листівки вважалися канцтоварами, а проте зберігся окремий каталог видавництва з плакатами (кооперативними, сільськогосподарськими, агітаційними), портретами українських письменників-класиків (головно роботи Михайла Жука) і лубками.

Кінець кооперативного книговидання

«Книгоспілка» прагнула стати універсальним видавництвом, але з 1927 року обмежилася кількома напрямами: кооперація, сільськогосподарська література, підручники і педагогічна література, красне письменство, дитяча книжка. Далі виходили журнали «Нова громада» та «Кооперативне життя», обидва збиткові. Книжковий обіг і збори «Книгоспілці» робила «копійчана» книжка та підручники українською мовою.

Крах почався в серпні 1930 року, коли Раднарком вирішив реорганізувати «Книгоспілку». Її позбавили міжкооперативного характеру і перетворили на секцію при Вукоопспілці, а керівництво розпустили. Владі потрібне було тільки книгорозповсюдження. У «Книгоспілки» відібрали право видавати книжки, частину видань так і не завершили.

Тоді ж таки в серпні Раднарком видав постанову про утворення ДВОУ — Державного видавничого об’єднання України — на базі дев’ятьох найбільших видавництв України, які всі одночасно припинили існування. Не втрималася і Вукоопспілка: через рік кооперативну книготоргівлю приєднали до державного Укркниготоргу.

Історія кооперативного книготорговельного і книговидавничого товариства «Книгоспілка» завершилася 13 листопада 1930 року. Того дня її редакційно-видавнича частина ввійшла до складу ДВОУ. За свою семирічну діяльність «Книгоспілка» видала понад три тисячі назв із різних галузей науки, освіти і письменства. У добу Великого терору частину цих видань було вилучили з книгарень і бібліотек, знищили або перевели в спецхрани і спецфонди. Менше постраждали видання класичної літератури: там просто викреслювали на титульних сторінках імена репресованих літературознавців і перекладачів, а ці книжки до сьогодні правлять за зразок і за основу при підготовці нових видань творів українських і зарубіжних класиків.

Володимир Сосюра

«КНИГОСПІЛКИ» ЗОРІ

«Книгоспілки» зорі зацвіли, заграли,

і уже з книжками в школі дітвора.

Пронизало далі неозоре рало,

бо нова настала для села пора.

На шпилі культури цілина незнана

морем-океаном рветься і гуде.

Одлітають в далі золоті тумани,

книжка завоює нам жаданий день.

Онде у хатині дівчинка маненька

пальчиком обводить слів ясні рядки,

І за це не лає доню бліда ненька,

це усе зробили воля і книжки.

Осінь. Вітер. Поле. Журавлі у сині.

Хмари вистилають райдужний килим.

Вже давно в сельбуді, в школі і в хатині

«Книгоспілки» зорі рясно зацвіли.

Хай живе могутнє, непокірне слово,

б’ється наче серце в радісній груді!

Бо не тільки в небі зорі малинові,

Є і в «Книгоспілки» зорі золоті.

[1925]