01

Книжковий Вертоград Печерський

Валентина Бочковська

Друкарня Києво-Печерської лаври – один із найпотужніших та найвпливовіших українських видавничих осередків XVII-XX століття, який безперервно діяв понад 300 років. З 1616 року друкарня видала понад 700 видань церковнослов’янською, давньою українською, польською та латинською мовами. Нині, за безперечною логікою подій, Музей книги і друкарства України міститься в колишній будівлі монастирської друкарні та представляє історію українського книгописання і книгодрукування з найдавніших часів і до сьогодення.

300 років безперервної праці

Річ Посполита і Київ – місце лаврського книговидання. Передумови

Початок книгодрукування на українських теренах збігається з ухваленням Люблінської унії 1569 року, коли на сеймі постала держава Річ Посполита – федерація Польського королівства і Великого Князівства Литовського. Наступний важливий історичний момент – це ухвалення Берестейської унії у 1596 році, акту з’єднання частини ієрархів і вірян Київської митрополії Вселенського патріархату з Римсько-католицькою церквою. При цьому новостворена Руська унійна церква зберігала візантійську обрядовість. Унія також спричинила протистояння православних з уніатами та місію Єрусалимського патріарха Феофана III в Україну 1620 року, результатом якої стало відновлення православної церковної ієрархії. І саме ці ключові події визначали вектор розвитку українського книгодрукування XVI–XVII століть. Творення української книги відбувалося у межах загальної політичної та культурної матриці Речі Посполитої, спільної для кількох народів, де в той же час залишався простір для формування та розвитку власної ідентичності українців.

До появи лаврської друкарні у Речі Посполитій на кінець XVI століття діяло 25 друкарень, які представляли різні конфесії – католицьку, кальвіністську, лютеранську, православну, гебрейську. Їхній репертуар і кількість видань була різною. Перша постійна друкарня Каспера Гохфедера в Кракові у 1503–1505 роках надрукувала 30 видань, а вже її новий власник Йоганн Галлер впродовж 1505–1525 років – 250. Лазар Андрісович та Ян Янушовський керували однією з найбільш потужних друкарень у Кракові «Oficyna Łazarzowa» від 1578 року. Загальний обсяг продукції друкарні становив понад 400 найменувань. Першопрохідцем слов’янського книгодрукування кирилицею стала друкарня Швайпольт Фіоля у Кракові, де у 1486–1492 роках надрукували 4 літургійні твори. З 1525 року книги кирилицею видавав Франциск Скорина у Вільно. Згодом видавництвом заволоділи два покоління власників Кузьма і Лукаш Мамоничі (1574–1624), які успішно продовжили цю справу. У 1567–1570 роках діяла друкарня, заснована Петром Мстиславцем та Іваном Федоровим у Заблудові.

В той час на теренах українських земель у 1574–1616 роках працювало з перервами 15 друкарень, які видали 107 найменувань (деякі двомовні), з них 50 церковнослов’янською, 3 грецькою, 34 польською, 22 латиною, 1 вірменською, 1 єврейською (Ісаєвич Я., Запаско Я. Пам’ятки  книжкового  мистецтва: Каталог стародруків, виданих на Україні. Книга перша  (1574-1700)).  

На відміну від авторитарного східного сусіда, друкарні на українських теренах засновувалися, як і на всьому європейському просторі, в різний спосіб – приватними особами, монастирями та церквами різних конфесій, колегіумами, братствами, державцями, релігійними діячами та у різних місцях, а не лише у столиці держави. Це, своєю чергою, визначало їхній репертуар, мову, художнє оформлення. Географія цих видавничих осередків теж широка – Львів, Київ, Острог, Добромиль, Яворів, Луцьк, Дермань, Крилос, Стрятин, Панівці, надалі вона лише розширяється.

Заснування друкарні Києво-Печерського лаври. Період вільного друку (1616-1718)

Таке розмаїття книжкової продукції Речі Посполитої безумовно було відоме засновникові та керівникам друкарні Києво-Печерської лаври. До того ж архимандрит монастиря Єлисей Плетенецький (1554 – 1624) походив з Галичини, а його батько був дияконом Успенської церкви Львівського ставропігійного братства. Тож із книжками, які випускали, принаймні друкарні братства, Єлисей був добре знайомий. Освіту здобув, імовірно, у школі при Успенській церкві у Львові та в Острозькій академії. Був противником церковної унії, брав участь у Берестейському православному соборі 1596 року. Викупив Стрятинську друкарню Федора Балабана, організував гурток учених і письменників, яких запросив зі Львова й Острога – Йова Борецького, Захарія Копистенського, Памву Беринду та Тарасія Земку, заснував папірню у Радомишлі й розпочав книгодрукування.

Очевидна і мета створення друкарні. Вона повинна була задовольняти інтереси, в першу чергу, православного кліру. Хоча за цим, на другому плані, завжди стояла ідея утвердження власної русинської ідентичності. 

За дослідженнями Наталії Старченко, у XVI столітті ми мали підтвердження про руську ідентичність, яка була вже відрефлексована. На той час русини, які вважали себе громадянами Речі Посполитої, ідентифікували себе не через мову чи приналежність до православної віри, а  через  територію під назвою «Русь»,  на якій компактно проживали. Мелетій Смотрицький навіть вживає у своїх творах термін «Країна Руська». Визначаючи свою інакшість, русини (українці) цілковито поділяли такі засадничі цінності політичної культури Речі Посполитої, як «свобода-вольність», де усі громадяни вважали це найбільшим здобутком держави. Старченко стверджує, що навіть козацька версія історії адекватно описується саме з допомогою цього інструменту – політичної культури Речі Посполитої з її республіканською основою у ставленні до «вольності».

Перші керівники друкарні Тарасій Земка та Памво Беринда були високоосвіченими діячами. Земка володів грецькою, латиною, польською, церковнослов’янською та українською мовами. Беринда мав уявлення принаймні про десяток мов, серед яких німецька, грецька, далматська, давньоєврейська, латинська, московська, польська, руська, сирійська, словацька, чеська та церковнослов’янська. До того ж Памво Беринда вже мав досвід друкаря, гравера, перекладача у друкарнях Львова, Стрятина та Крилоса. Та й власне обладнання новоствореної друкарні, шрифти та книги були завезені зі Стрятина.

Першою книжкою друкарні став «Часослов» (1616), що призначався для шкільного навчання. Ця невелика книга стала апробацією сил для новоствореної друкарні. У 1619 році почали готувати більш серйозне видання – «Анфологіону» (1664 сторінки), що містило тексти богослужінь на весь рік. На доборі служб позначився намір видавців використати культ місцевих святих, щоб підкреслити роль Києва в житті країни та всього православного світу. До книги включені служби князям Володимирові, Борисові та Глібові, Антонію і Феодосію Печерським, апостолу Андрію, Єлисею та Євфимію — патронам Єлисея Плетенецького. 

За дослідженнями Миколи Возняка, за перші 8 років своєї діяльності (1616—1624) друкарня випустила 19 видань. Для порівняння, львівська друкарня за 32 роки (1591-1622) надрукувала 13 видань, острозька за 33 роки (1580-1612) – 18. Наклади становили в середньому 1200-1500 примірників. Обсяги тиражу залежали від матеріальних спроможностей друкарні, а також від кількості робітників та верстатів у друкарні. Відомо, що в Києво-Печерській лаврі у XVIII столітті, за «давнім звичаєм», при кожному верстаті працювало по троє складальників, «батирщик», «тискальщик», тобто прасар; нормою виробітку для них вважався «таборок», тобто 1200 аркушів за півтора-два дні. В друкарні Плантена 1250 аркушів друкували на одному верстаті за день, але там кожен верстат обслуговувала більша кількість робітників. Друкувати більші тиражі було не вигідно, бо для наступних видань потрібно було швидке повернення коштів, необхідних для купівлі паперу на подальші друки. У зв’язку з обмеженістю запасів шрифту, треба було якнайшвидше розбирати друкарські форми, бо майстри потребували літер для набору наступних сторінок. Саме тому коректура велася під час друкування, чим і пояснюються значні відмінності між примірниками. У друкарні Львівського єзуїтського колегіуму, яка мала один верстат, друкування книги, рівної за обсягом словникові Ґжеґожа Кнапіуса (1465 сторінок), займало один рік. Детальніше про це можна дізнатися у дослідженні Ісаєвич Я. «Українське книговидання: витоки, розвиток, проблеми».

Серед перших друків – «Служебник» (1620), «Книга о вірі єдиній» (1620), «Бесіди Іоанна Златоуста на діяння Апостолів» (1624), твір Касіяна Саковича «Вірші на жалостний погреб зацного рицера Петра … Сагайдачного» (після 1622).

Лексикон славенороський, друкарня Києво-Печерської лаври, 1627

Переклади й полімовність

Помітне місце належало перекладній літературі та підготовці словників, серед яких своєю фундаментальністю вирізнявся «Лексикон» Памви Беринди (1627), що містив 7 000 слів з тлумаченням давньою українською мовою і призначався для студентів. У цьому контексті варто згадати про появу у 30 роках XVII століття рукописного латинсько-українського словника, створеного київськими ченцями-василіанами Єпіфанієм Славинецьким та Арсенієм Корецьким-Сатановським.  Він був  зроблений на основі словника Амброджіо Калепіна у часі, коли починає функціонувати Києво-Могилянська колегія. Це найбільший за обсягом староукраїнський словник: налічує близько 27 000 слів

Тодішнє українське суспільство було полімовним. Мовою видань друкарні була переважно церковнослов’янська, оскільки вони призначалися не тільки для українського читача, а й для всього православного слов’янського світу. Проте поступово ситуація змінювалася, більшого значення набирала давня українська мова, хоч полемічна література або панегірики дедалі частіше друкувались польською та латинською.

 

Співпраця з освітніми закладами

Надалі діяльність друкарні була тісно пов’язана зі школою («гімназіумом»), яка була започаткована архимандритом монастиря Петром Могилою (1627-1647). (Кагамлик С. Р. Києво-Печерська лавра: світ православної духовності і культури (XVII-XVIII ст.): монографія). Вихованці обох шкіл часто працювали у лаврі. У наведеному Федоро Тітовим покажчику діячів друкарні, авторів і осіб, які мали до неї стосунок, налічується 21 учень Братської та 22 учні Монастирської школи..

Знаковою книгою для друкарні став «Патерик печерський». Ця літературна пам’ятка доби Київської Русі вийшла вперше у лаврській друкарні польською мовою під назвою «Paterikon» 1635 року. Митрополит Петро Могила надавав особливої ваги підготовці видання цієї пам’ятки. У такий спосіб він намагався піднести роль української православної церкви, готував канонізацію Печерських святих, про звитяги яких розповідається у Патерику. Перше видання мовою оригіналу вийшло 1661 року з 47 ілюстраціями Іллі. Книга мала великий попит серед вірян та паломників, тож 1668 року друкарня здійснила друге видання. 1702 року книгу видали у двох варіантах — масове видання з дереворитами та подарункове з 44 мідеритами Леонтія Тарасевича..

 

Від «вольності» до бароко

В основі політичної культури Речі Посполитої – її республіканська основа у ставленні до «вольності», а це, своєю чергою, знайшло відображення у лаврських друках.  

Перш за все, у виданнях друкарні простежується стала тенденція до секуляризації та гуманізації видавничої справи. Більшість лаврських видань мають авторську передмову, інколи дві – Єлисея Плетенецького, Захарія Копистенського, Памви Беринди, де можна побачити відомості про історичні події, ремінісценції з античної літератури. Досить часто на звороті титульних аркушів друкувалися герби з геральдичними віршами (у лаврських виданнях понад 20 текстів). Основний зміст віршів полягає в описі зображуваних на гербі елементів, що метафорично співвідносяться з тими чеснотами, якими автор наділяє власника герба. Такої персоналізації немає у московських виданнях, де ще до кінця XVII століття не було навіть титульних аркушів, а в передмовах і післямовах згадувалися хіба що царі та патріархи. Про те, щоб згадувати у друкованих виданнях представників шляхти, козацтва, ремісників чи студентів, не могло бути й мови. З іншого боку, впливи європейського друкарства прослідковуються у традиції видань панегіриків, лексиконів, моралізаторських і філософських видань. Тексти цих видань, а також їхнє оформлення – яскравий вияв феномену українського бароко, який є оригінальною трансформацією європейського бароко. 

 Друкарня лаври не стояла осторонь цих впливів. Одним з перших був надрукований панегірик Олександра Митури «Візерунок цнот … Єлисея Плетенецького» (1618). Показовим є видання панегірика до ювілею Петра Могили «Евхарістиріон албо вдячность… Петру Могилѣ… од спудеов гимназіум…» (1632). До видання ввійшли вірш на герб, присвята прозою, збірка віршів про 8 «визволених наук». Передмова підписана професором риторики лаврського гімназіуму Софронієм Почаським, який, ймовірно, був автором віршів. Під окремими віршами підписані студенти-декламатори: Стефан Стрибиль, Григорій Трипольський, Олександр Олекшич, Самійло Мужиловський, Василь Климович, Василь Каменицький, Михайло Полубенський, Максим Кресловський, Федір Сусло, Василь Чудновець, Георгій Негребецький, Євтихій Соболь, Трохим Онушкевич, Іван Заруцький та інші. У 1630 р. надрукований панегірик «Імнологіа си ест пѣснословіе… през дѣлатели в типографіи в даруночку низко принесена», піднесений Петру Могилі працівниками Києво-Печерської друкарні на Великдень. Окремі вірші підписали типонадзиратель Ісаія, типограф Стефан Беринда, наборщик Нафан Зінкович, ізобразителі Парфеній Молковицький і Михайло Фойнацький, писмолеатель Леонтій Єрусалимович, типікароводець Памво Беринда, коректор Тарасій 3емка. Дослідники припускають, що саме Беринда і Земка були основними авторами. (Ісаєвич Я., Запаско Я. Пам’ятки  книжкового  мистецтва: Каталог стародруків, виданих на Україні. Книга перша  (1574-1700)).

Проте більшість панегіриків видавалися польською чи латинською мовами, до прикладу, твори Йосифа Калимона «Sol post occasum oriens ad spectandum oratione propositus … in collegio suo Kioviensi» (1641), «Zal ponowiony ро pogrzebie Jasnie Przwelebnego о. Piotra Mohiły» (1647), Теодозія Баєвського «Choreae bini solis et lunac… in nuptiis… Janussii Radivil… et Mariae despotae Moldaviae filiae applaudente Collegio Mohilano Kioviensi» (1645), «Sancti Petri metropolitae Kijoviensis thaumaturgi Rossiae…» (1645).

Панегірик Теодозія Баєвського «Choreae bini solis et lunac», 1645. Гравер Ілля

Золота доба друкарні

У другій половині XVII – на початку XVIII століття лаврська друкарня стала провідним в Україні центром книговидання, ініціатором оновлення і збагачення тематики видань. Завдяки авторитетові Лаври в Українській козацькій державі та власним матеріальним можливостям, лаврська друкарня, краще, ніж всі інші, витримала труднощі, зумовлені військовими руйнуваннями, пошестями, скороченням ринків збуту.

Плідна діяльність учених Академії була запорукою успіху лаврської друкарні. Там видавалися твори Інокентія Гізеля, Лазаря Барановича, Іоаникія Галятовського та інших. 

Окремої уваги заслуговує постать Іоаникія Галятовського – автора 16 творів, 4 з яких надруковані лаврською друкарнею («Ключ розуміння» 1659 р., «Казання» 1660 р., «Месія правдивий» 1669 р., «Messiasz prawdziwy…» 1672 року). Цей могилянський книжник, як стверджує Наталія Яковенко, став найпопулярнішим серед православних авторів другої половини ХVІІ століття, чиї праці ще за його життя ставали бестселерами. Про це свідчили їхні численні перевидання, переклади, переписування вручну, феноменальне розповсюдження. Йому належала роль тлумача західних уявлень про Бога й світ. Це був один із перших письменників, який «витворив обличчя нової української культури». Завдяки йому латинська продукція стала частиною інтелектуального ландшафту України. Його твори видавалися давньою українською та польською мовами. Впродовж 7 років здійснили 3 видання однієї з найважливіших книг письменника «Ключ розуміння» (1659) – збірки проповідей та першого вітчизняного підручника з гомілетики. Основний меседж автора до майбутніх проповідників: «Старайся, жебы всі люде зрозуміли тоє, що ты мовишъ на казаню…».  (Галятовський І. Ключ розуміння). Продовжувачами його мовної традиції були Антоній Радивиловський і Дмитро Туптало. У результаті кількарічної праці Дмитро Туптала видали «Книги житій святих» (1689-1705). 

Ці автори послідовно обстоювали основи православної віри. Проте, як виявилося згодом, їхнє бачення різко відрізнялося від релігійного світогляду московитів. Петро Могила був підданий анафемі за «Требник» 1646 року. «Патерик Печерський» теж був заборонений до друку у 1703-1759 роках., оскільки така книга ніколи не видавалася у Московії.  До того ж на думку цензорів вона потребувала перекладу. Таке видання вийшло лише у 1759 році у Москві під назвою «Отечник». А згодом дозвіл на друк Патерика за московським зразком отримала і Києво-Печерська лавра.

Требник, друкарня Києво-Печерської лаври, 1646. Гравер Ілля

Національний характер оформлення

Від самих початків художнє оформлення видань друкарні було вишуканим, як і архітектоніка книги. З дослідження Ігоря Дудника дізнаємося, що у лаврських виданнях 1616-1632 року використані  абсолютно всі стрятинські шрифти та кілька нових київського походження. Епізодично вживалися грецькі та латинські шрифти. Щодо польських і латинських, то вони вже були наявні у друкарні у 1625 році, хоча датою початку книгодрукування латинським шрифтом у Києві вважається 1632 рік. Шрифтова організація шпальт була піднесена київськими друкарями до нового якісного рівня, порівняно з продукцією інших українських друкарень. 

Ошатності лаврським виданням додавали ілюстрації-дереворити, сюжетно-орнаментальні заставки та кінцівки. Чимало дослідників порушували питання про венеціанські запозичення у художньому оформленні лаврських видань. Їх можна простежити у декількох ранніх лаврських друках, зокрема, в Анфологіоні 1619 року. За зразок були взяті венеціанські видання Служебника (1566) та Часослова (1566). 

Попри  копіювання та наслідування, гроно самобутніх, талановитих та високоосвічених художників-граверів – Памво Беринда, Ілля, Олександр і Леонтій Тарасевич, Іван Щирський, Никодим Зубрицький,  впродовж усього XVII століття творили свій власний стиль оформлення книги. Згадуючи першого ілюстратора «Патерика печерського», видатного гравера Іллю, не можна обійти увагою його роботу з підготування «Ілюстрованої Біблії» (1645-1649). Митець створював свої ілюстрації Старого Завіту взоруючи на знамениту Біблію Піскатора (1643). Суттєва відмінність творів Іллі не лише у переосмисленні сюжетів, але й у використанні майстром іншої техніки у підготовці гравюр – ксилографіїї замість  техніки мідериту.

Біблія ілюстрована, друкарня Києво-Печерської лаври, 1645-1649 рр. Дереворит. Гравер Ілля. Незакінчений проект Петра Могили. (1645–1649).

Іноді траплялися кумедні ситуації у питаннях художнього оформлення лаврських видань, оскільки автори намагалися втручатися у ці творчі процеси. Так, у листі від 1665 року Лазар Баранович звертається до керівника друкарні Варлаама Ясинського з пропозицією власного проєкту форти книги: «Я накреслив було до святкових проповідей велику форту, але у зв’язку з тим, що вона була написана нерозбірливо, то її, як загадку, і не розібрали; тепер пишу ясно: Христос – книга життя, посередині, вздовж книги, хрест; книгу держить на самому початку Богородиця Діва, всі ангели і святі, на пам’ять яких знаходяться проповіді, розмістити їх таким чином, як вимагає живописне мистецтво й цими зображеннями облямувати край (форти), в такому порядку: зверху книги зобразити Пресвяту Діву, що держить обома руками книгу, біля неї архангел Михаїл та інші ангели підтримують однією рукою Богоматір, а іншою – книгу; по боках пророків – Іоанна Хрестителя та Іллю; нижче – апостолів Петра й Павла; потім великомучеників Георгія і Демитрія; потім великомучениць Святої Варвари й Параскеви, Іоакима й Анни …, потім святителів Василя, Григорія, Златоустого і св. Миколая, Петра, Олексія та інших; під книгою преподобних: Антонія й Феодосія, наче б то копаючих печери під землею. Напис: у книзі Твоїй всі напишуться. Коли б форта ця хоча б частково так була намальована, то було б до речі, якби на ній були представлені річні свята в особах» (Письма Преосвященного Лазаря Барановича). І далі йдуть описи осіб, які являють собою свята з детальною характеристикою як зображень, так і їх оздоблень. Зрозуміло, що архієпископу відмовили у його карколомних барокових фантазіях, адже помістити все це було неможливо на одному титульному аркуші.

У підсумку, відмічаємо також національний характер художнього оформлення лаврських видань, який чітко прослідковується у зображеннях предметної атрибутики, середовища, життєвих ситуацій. До прикладу, мотиви київської архітектури, плани Антонієвих і Феодосієвих печер були виконані Іллею за натурними рисунками. Тлом для багатьох зображень послужили монастирські подвір’я, мальовничі види на Києво-Печерську лавру з боку Дніпра.  Рослинний світ наших країв магічним чином трансформувався у розкішних заставках, кінцівках, ініціалах. 

 

Популярні у тогочасній Європі збірники для виховання дітей та молоді видавалися і лаврською друкарнею. Прикладом є видання «Іфіки ієрополітики» (іфіка — етика) у 1712 році. Створені для книжки мідерити гравера Никодима Зубрицького стали популярними в народі, їх відтворювали в малюнках на стінах, дверях, меблях, кахлях. 

Іфіка ієрополітика, друкарня Києво-Печерської лаври, 1712. 67 ілюстрацій – гравюр на міді, алегоричні за змістом. Гравер Никодим Зубрицький ( “NZ”).

Виявом високої поліграфічної майстерності були видання мініатюрного формату, такі як Часослов з молитвами у 1/24 частку аркуша (521 аркуш). Пізніше виходили книжки навіть у 1/32 аркуша. Видавалися й аркушеві естампні гравюри.

Читате також: Кого треба знати з українських графіків

Як свідчить монографія «Києво-Печерська лавра: світ православної духовності і культури (XVII-XVIII ст.)» (Кагамлик С. Р.), у період 1616-1718 роках лаврська друкарня видала 326 видань, з них церковнослов’янською – 293 (бл. 90%), польською та латиною – 33 (10%), з них літургійних та релігійних –  257, світських – 69. 

Період російської синодальної цензури лаврського друку (1718 – 1786)

Сьогодні, як і вчора, сусід-агресор з ординською ментальністю намагається розвернути вектор нашого руху на 180 градусів. Все, що було напрацьовано впродовж століття діяльності друкарні, піддано цензурі та знеціненню. Безкінечні укази російського імператора та Синоду, велика лаврська пожежа 1718 року, змушувало Лавру тримати удар, використовуючи різні методи – від протесту до покори. Така енерговитратна боротьба відволікала від надважливого – творення власного наративу.  

У 1720 році Петро І видав указ про обов’язкову цензуру київських і чернігівських видань для «повної відповідності з великоросійськими», щоб «ніякої різниці й особливого наріччя» (української мови) в них не було. З 1722 року починають з’являтись цензуровані примірники лаврських видань. В «Апостолі» 1722 році вперше зазначено, що книга «во всем с великоросским сходна». У тексті сумнозвісного указу Найсвятішого Синоду від 21 лютого 1721 року містилася також репресивна вимога –  друкарням на Лівобережній Україні дозволялося друкувати лише богослужбову літературу. У підсумку, репертуар видань лаврської друкарні значно звузився. Основна увага приділялася друкуванню книг для потреб церковної служби, видавалися також букварі, морально-дидактична література.

Апостол, друкарня Києво-Печерської лаври, 1722. Титульний аркуш. З колекції Музею книги і друкарства України

Читайте також: Путівник з історії утисків української мови

Не маючи змоги розширити репертуар за рахунок світської та наукової літератури, видавці значну увагу звертали на художнє оформлення та удосконалення поліграфічної техніки. Особливо вирізняються мистецьким оздобленням та друком Апостол 1722 року, Біблія 1758 року, тези диспутів у Київській академії. З друкарнею пов’язана діяльність таких відомих граверів, як Григорій Левицький, Аверкій Козачківський. 1787 року для потреб Київської академії при друкарні відкрита філія, де друкувалися гражданським шрифтом граматики, проповіді, історичні описи Києва, Софійського собору та Києво-Печерської лаври, календарі. На початку XIX століття розвиткові гражданського книгодрукування сприяв митрополит Євгеній Болховітінов. Друкарня продовжувала видавати підручники для народних та духовних училищ, але вони були цілковито позбавлені національного характеру та публікувалися лише російською мовою. 

У XIX столітті друкарня була організованим і прибутковим підприємством, видавала богослужбову літературу, букварі, календарі, обслуговувала Київську духовну академію, друкувала «Труды Киевской духовной академии», окремі граверні відбитки – Печерської Божої матері, святої Варвари, види Києво-Печерської лаври.

У 1922 році друкарня перейшла до Академії наук. А з 1925 року був підписаний договір оренди з Державним видавництвом України й до 1934 року друкарня ВУАН-ДВУ продовжувала справу лаврських сподвижників, видаючи літературу іншу за змістом, але не менш важливу. У фондах Музею книги і друкарства України зберігається понад 70 академічних видань, що були надруковані у друкарні ВУАН-ДВУ, коли вона перебувала в історичному будинку лаврської друкарні. Серед них праці академіків Дмитра Багалія «Нарис української історіографії. Джерелознавство», Агатангела Кримського «Історія Туреччини», «Хафиз та його пісні близько 1300-1389 рр.», Сергія Маслова «Етюди з історії стародруків ІХ-Х ст.» та багато інших.

 

Читайте також: Оптика деколонізації: як мають змінитися музеї книги 

 

Замість висновків

Безперечно, унікальним для всього європейського друкарства є 300-річна безперервна діяльність друкарні, найбільш впливового і потужного видавничого осередку України XVII-XIX століть. Логічно, що така тривала історія друкарні мала кілька етапів розвитку, найважливішим з яких став «Золотий вік» – період вільного друку (1616-1718). Її видавнича діяльність відіграла визначну роль у формуванні світогляду тодішнього українського суспільства, підкріплюючи напрямок розвитку у бік власної національної ідентичності. Завдяки талановитим діячам, авторам і художникам друкарні сформувався феномен українського бароко у книжковій культурі. Яскравим проявом європейськості друкарні стала тенденція до секуляризації та гуманізації видавничої справи, полімовність видань, тяжіння до європейського стилю художнього оформлення видань. У зв’язку зі зміною політичних обставин, а саме, підпорядкування Києво-Печерської лаври Російському Синоду, прийшов період синодальної цензури лаврського друку (1718 – 1786),  який приніс із собою духовну окупацію – денаціоналізацію, звуження репертуару, мовні репресії, залишивши колись впливовому українському видавничому осередку лише поле для розвитку мистецтва оформлення книги та типографської майстерності, намагаючись позбавити його решток проявів національної культури.

Найважливіші пам’ятки друкарні Києво-Печерської лаври зберігаються у Національній бібліотеці НАН України імені Вернадського, Науковій бібліотеці НАН України ім. Стефаника, Музеї книги і друкарства України, та багатьох вітчизняних, закордонних наукових і приватних колекціях. Для наукового вивчення здійснюється повнотекстове оцифрування цих пам’яток з наданням вільного доступу з метою збереження та дослідження такої вагомої частки світової книжкової спадщини.

Джерела та література

Дзюба О. Києво-Печерська друкарня. Енциклопедія історії України, 2007. 

URL:http://resource.history.org.ua/cgi-bin/eiu/history.exe?&I21DBN=EIU&P21DBN=EIU&S21STN=1&S21REF=10&S21FMT=eiu_all&C21COM=S&S21CNR=20&S21P01=0&S21P02=0&S21P03=TRN=&S21COLORTERMS=0&S21STR=Kyevo_Pecherska_drukarnya

Возняк М. Історія української літератури. Історія української літератури : у 2 кн. / М. С. Возняк. Львів : Світ, 1992 – 1994. Кн. 2 . Вид. 2-ге, випр., 1994. 555, [3] c.: іл.

Галятовський І. Ключ розуміння. Львів: Наукова думка, 1985. 443 с., арк. 519-520 зв.

Дудник І. Венеціанські джерела київських стародруків, Ігор Дудник, 2012. URL: http://cyreading.blogspot.com/2012/11/blog-post.html

Дудник І. Шрифти Києво-Печерської друкарні 1616-1632 років. Young Scientist, No 6 (58), June, 2018, с. 75-79

Ісаєвич Я., Запаско Я. Пам’ятки  книжкового  мистецтва: Каталог стародруків, виданих на Україні. Книга перша  (1574-1700). Львів: Вища школа, 1981. 136 с., с. 234-240

Ісаєвич Я. Українське книговидання: витоки, розвиток, проблеми. Львів, 2002. С. 299-300

Кагамлик С. Р. Києво-Печерська лавра: світ православної духовності і культури (XVII-XVIII ст.) : монографія. Київ: Нац. Києво-Печерський історико-культурний заповідник, 2005. 550, [1] с., [4] с. вкл. карт-схем., с. 103, 446-489

Латиномовна література України XV–XIX ст.: жанри, мотиви, ідеї: монографія / М. С. Трофимук. Львів : ЛНУ імені Івана Франка, 2014. 380 с., с. 280-281)

Письма Преосвященного Лазаря Барановича. С примечаниями. Чернигов: В типографии Ильинского монастыря. 1865. 253 с., с. 22–23

Старченко Н. Звідки походить прагнення українців до свободи. Локальна історія. 2022, травень.  URL: https://localhistory.org.ua/texts/kolonki/zvidki-pokhodit-pragnennia-ukrayintsiv-do-svobodi-nataliia-starchenko)

Титов Ф. И. Типография Киево-Печерской Лавры.: Исторический очерк. (1606- 1616-1918) / К. : Тип. КПЛ, 1916. Приложение к Т. 1. 1918, 546 с., с.  156

Encyklopedia wiedzy o książce. Wrocław-Warszawa-Kraków: Zakład Narodowy im. Ossolińskich, 1971. kolumna 1225–1226

Szwejkowska H.: Książka drukowana XV–XVIII wieku. Zarys historyczny. Wrocław-Warszawa: Państwowe Wydawnictwo Naukowe, 1975. C. 97, 100, 105, 108, 110, 111.