Павло Тичина: і міністр, і модерніст

Поет, що боявся наступати на мурах. Голова «парламенту» і міністр тоталітарної радянської республіки. Модерніст із вишуканим, експериментальним і «музичним» письмом. Автор наївних і смішних пропагандистських віршів. І все це одна людина — Павло Тичина (1891-1967).

Поезія зі смаком музики

Література в усі часи була багата на химерні й парадоксальні постаті. Але, здається, особливо рясніло ними драматичне і грозове XX століття. Один із таких — українець Павло Тичина, потужний поет і живий символ парадоксів свого часу.

Він прийшов до літератури в 1910-ті роки, коли в українській поезії вже утвердився модернізм, хоча головні його досягнення були ще попереду. Читачів вразила мелодійність, музичність текстів нового героя літературної сцени («Там тополі у полі на волі / (Хтось на заході жертву приніс) / З буйним вітром свавольним і диким / Струнко рвуться кудись в далечінь»), його «пантеїстична» картина світу, безпосередність і метафоризм, драматичне мислення. А популярності додало те, що нові літературні тенденції та експерименти Тичина якось невимушено поєднував з елементами традиції, ніби «знімаючи» суперечки між «прогресивними» та «консервативними» читачами. Тому вже ранні його публікації викликали широкий захват, а перша книжка «Сонячні кларнети» практично одразу стала вважатися класикою.

Не Зевс, не Пан, не Голуб-Дух,

Лиш Сонячні Кларнети.

У танці я, ритмічний рух,

В безсмертнім — всі планети.

Я був — не Я. Лиш мрія, сон.

Навколо — дзвонні згуки,

І пітьми творчої хітон,

І благовісні руки.

Прокинувсь я — і я вже Ти:

Над мною, підо мною

Горять світи, біжать світи

Музичною рікою.

І стежив я, і я веснів:

Акордились планети.

Навік я взнав, що Ти не Гнів, —

Лиш Сонячні Кларнети.

Або:

Одчиняйте двері —

Наречена йде!

Одчиняйте двері —

Голуба блакить!

Очі, серце і хорали

Стали,

Ждуть…

Одчинились двері —

Горобина ніч!

Одчинились двері —

Всі шляхи в

крові!

Незриданними сльозами

Тьмами

Дощ…

Павло Тичина народився 1891 року в селі Піски недалеко від міста Чернігів, колись одного з головних центрів середньовічної Київської Русі та України козацьких часів. Саме в Чернігові юний Тичина навчався в духовному училищі, а потім у семінарії та співав в архієрейському хорі при православному Єлецькому монастирі. І, мені здається, це був один із тих випадків, коли релігійна освіта відштовхнула талановиту людину від релігії в її канонічному розумінні, проте лишила глибокий слід у світогляді та в способі пізнання, мислення. Назавжди залишилася з Павлом Тичиною і музика, особливо спів. А навчання в художника Михайла Жука додало ще більше «мультимедійності» до світосприйняття поета. Жук, до речі, як вважається, познайомив Тичину з чернігівською інтелігенцією. Цікаво, що в Чернігові Павло Тичина входив до підпільної студентської організації «Братство Самостійників». Ця група ставила за мету боротьбу за незалежність України від Російської Імперії.

Поет на кладовищі

Втім, більше за діяльність будь-яких підпільників розхитала цю імперію Перша світова війна. У 1917 році сталася революція, царська влада впала, а в Україні з’явилась Українська Народна Республіка, що спершу була автономією, а з часом проголосила незалежність і після кількарічних кривавих боїв була завойована більшовиками та ввійшла до складу Радянського Союзу. Поет Павло Тичина — в Києві, столиці нової держави. Займається літературою, журналістикою…

Життя в Києві 1917-1920-х років було строкатим, аж занадто. Сьогодні — богемні вечори в мистецьких кав’ярня на зразок «Х.Л.А.М.» чи «Мистецький льох». Завтра — штурм міста із застосуванням артилерії та з розстрілами цивільних. Сьогодні ти йдеш читати вірші чи вигадуєш концепцію авангардної виставки, завтра вже мусиш переховуватися від нової влади. А влада тоді в Україні мінялася більш ніж регулярно. Траплялося навіть, що Київ за один день встигав побувати під контролем трьох армій. Українські війська, більшовицькі загони з Росії (та з України й з інших країн), німці, австрійці, поляки, білі росіяни, загони Антанти, анархісти Махна та ще ціла купа неконтрольованих і політично гнучких мініармій під орудою «отаманів» — усі вони воювали на території України.

Павло Тичина досить виразно маніфестував прихильність до незалежності України, зокрема, написав деякі відомі патріотичні вірші, присвячені тодішній боротьбі. Тож коли Київ захопили білогвардійці, які прагнули винищити все українське та вбили багатьох українських діячів, молодий поет ховався від «білих». Є свідчення, що переховувався він у склепі на одному з київських цвинтарів.

Цей образ — поет, який ховається на кладовищі, — вельми символічний для Тичини. У багатьох спогадах і свідченнях він постає людиною переляканою, схиленою перед силою і владою («Одягайсь на розстріл! — крикнув хтось / і постукав у двері. / Я прокинувся. Вітер розчинив вікно. / Зеленіло й / добрішало небо. А над усім містом величезний / рояль грав»). Але водночас — делікатною та співчутливою. Тендітність, страх, хворобливість, любов до життя — важко сказати, чого тут було більше. 

Письменник Іван Сенченко згадує, як під час зустрічі з уже немолодим Тичиною був вражений його дивною «танцюючою» ходою на одній з київських вулиць. Коли ж він придивився, виявилося, що поет просто боявся наступити на мурашок, котрі бігли кудись тротуаром у своїх комашиних справах. Сам Тичина згадував, як ледь не знепритомнів від містичних вражень у печерах православного монастиря в Чернігові. 

З подібних «дивацтв» можна згадати те, що тривалий час ховав у квартирі від своїх друзів цивільну дружину Лідію Папарук. До речі, про кохання. Цікавий момент — деякі дослідники стверджують, що поет регулярно закохувався в пари сестер. Про що й написав один з найвідоміших своїх віршів:

О, панно Інно, панно Інно!

Я — сам. Вікно. Сніги…

Сестру я Вашу так любив —

Дитинно, злотоцінно.

Любив? — Давно. Цвіли луги…

О, панно Інно, панно Інно,

Любові усміх квітне раз — ще й тлінно.

Сніги, сніги, сніги… (…)

«Золоті» двадцяті

Мабуть, гіперчутливість у певному сенсі посприяла появі у 1920 році, можливо, найпотужнішої книжки Павла Тичина — «Замість сонетів і октав». Побудована ніби за «античною» структурою (строфа — антистрофа), насправді вона складається з експресивних верлібрів складної ритмічної структури та яскравої образності, позначених дуже виразним антивоєнним, антитоталітарним і гуманістичним настроєм.

Сплю — не сплю. Чиюсь вволяю волю. Лю.

І раптом якось повно! Люлі-лю…

Півні (вікно) і повінь зеленого пива (крізь вікно) — все згучить на О.

— Не розумію. “Марсель Етьєн! Марсель Етьєн!” — кричали з прапорами. Тепер тліють в землі. Ти кажеш — і я умру?

Геть через усе життя прослалося леґато (гудок на заводі). Годі! Заголубій і на мою долю. Люлі-лю… І тільки пташка за вікнами: тріолями, тріолями!

А як же краса? і невмирущість? — Пригадую (аж смішно): повік з тобою! — заприсягала кохана. —

Очевидячки люди лише по духу енгармонійні. Бо всі трагедії й драми — врешті є консонанси.

— Вставайте! — у місто вступила нова влада!

Розплющую очі («консонанси»).

На стіні від сонця густорамне вікно як огнистий дієз.

Вигадливі метафори, химерна риторичність, пошук масштабних узагальнень, поєднання авангарду з «антикварними» елементами — такою була поезія Тичини 1920-х років, періоду його найбільшої активності.

Тоді ж поет занурився у вир літературних угруповань, долучився до організації ВАПЛІТЕ, яка поєднувала схильність до модернізму з відносно м’якою опозиційністю щодо радянської влади, особливо в національному питанні. 

Читайте також: ВАПЛІТЕ: останні сторінки «літературної дискусії»

А втім, у «золоті» для Павла Тичини двадцяті в його поезії дедалі виразніше інфільтрується політична пропаганда. Десь щира (очевидно, Павло Тичина і його коло мали ліві погляди і все ще сподівалися на побудову реального соціалізму в СРСР), десь уже вимушена (на тих, які не демонстрували підтримку більшовицької «лінії партії», відчутно посилювався тиск). Що ж, десь такими були 1920-ті роки й для культури Радянської України в цілому: з одного боку, строкаті експерименти й бурхливий розвиток, з іншого — швидка розбудова мурів, якими зручно буде обмежувати, за якими вигідно буде ув’язнювати, при яких комфортно буде розстрілювати.

Гра з пропагандою

1931 року в Павла Тичини вийшла книжка «Чернігів». Це дуже специфічна збірка. Вірші в ній просто до абсурду переповнено тодішніми комуністичними гаслами, типовими газетними зворотами. Тематика текстів — теж позірно здебільшого агітаційні історійки про досягнення радянської індустріалізації, занепад буржуазних країн чи боротьбу зі «шкідниками». Але втілено все це в експериментальній, грайливій, авангардній формі, на межі розпаду мови та фольклорних цитат. Політична вірнопіддана патетика раптом перетворюється на буфонаду в стилі давніх інтермедій. 

«Чернігів», мабуть, остання книжка, де, віддаючи «кесареве кесареві», Тичина робить це по-справжньому артистично і вишукано.

(…) Штурмуєм панські устрої

у нас доба індустрії

в нас темп і тлум понтонові

труди і дні двотонові

залізобетонові

Нехай Европа кумкає

а в нас одна лиш думка є

одна одна турбація

традицій підрізація

колективізація

Не батькова не неніна

дочка і мас і Леніна

ця мисль усім звідомлена

незламлена незломлена

переусвідомлена (…)

Збірка «Чернігів» стала приводом обвинуватити поета у «формалізмі» (дуже серйозний закид у Радянському Союзі), на кілька десятиліть її «забули». Як були заборонені або «забуті» чи «відредаговані» й чимало інших, особливо ранніх, віршів Тичини.

У тридцяті роки, як заведено вважати, Павло Тичина «зламався». Тиск радянської влади на письменників із хоча б відносно незалежним голосом різко посилився. Пішли арешти сотень авторів і авторок із божевільними звинуваченнями на зразок «підготування терактів» чи «участі в підпільних організаціях», а далі й розстріли. Демонстративно наклав на себе руки лідер ВАПЛІТЕ (яку змусили «саморозпуститися»), харизматичний письменник і публіцист Микола Хвильовий. Ті, хто вижили та уникнули в’язниці, або замовкали, або, щоб продовжити бути публічним письменником чи письменницею, мусили переводити свою творчість на рейки пропаганди, а в естетиці інтегруватись у «соціалістичний реалізм» — монументальну, патетичну мішанину реалістично-народницьких, романтичних і авангардних тенденцій.

В умовах безжальних і непередбачуваних репресій (у другій половині 1930-х в СРСР уже не треба було робити нічого крамольного, щоб потрапити до в’язниці — арешти і страти перетворилися на лотерею) Тичина, як і багато інших, почав писати «по-новому». Вчорашній вишуканий «музичний» модерніст і вигадливий авангардист тепер творив нескінченні агітаційні тексти, інфантильно перевантажені пропагандою та наснажені бадьорими ритмами. Зміна була настільки блискавичною і вражаючою, що одні говорили про миттєву деградацію, іншим здавалося, що Тичина приховано знущається з радянської влади, третім — що він бореться сам із собою. Хай там як, відома історія про те, що вірш «Партія веде», написаний Тичиною начебто для дитячого видання, раптом вирішили опублікувати в головній радянській газеті «Правда» і зробили його класичним текстом поета.

Та нехай собі як знають

Божеволіють, конають, –

Нам своє робить:

Всіх панів до ‘дної ями,

Буржуїв за буржуями

Будем, будем бить!

Будем, будем бить!

Адже це уже не дивно,

Що ми твердо, супротивно,

Владно устаєм.

Ми йдемо походом гідним, –

Всім пригнобленим і бідним

Руку подаєм!

Руку подаєм!

Оживляєм гори, води,

Вибудовуєм заводи,

Ростемо ж ми, гей! (…)

Павло Тичина вже не повернувся до себе колишнього в поезії (навіть після смерті Сталіна, в часи хрущовської «відлиги»). Хіба в деяких текстах, як, наприклад, «Сковорода» (присвячена українському філософу-містику вісімнадцятого століття, Григорію Сковороді) чи «Похорон друга», можна впізнати «того самого Тичину».

Пишучи радянський гімн…

Наляканий тонкий поет, котрий міг будь-якої хвилини чекати на арешт, поступово був визнаний класиком радянської літератури. Отримав купу нагород. Написав гімн Радянської України (здається, я належу до останнього покоління, яке мусило вчити цей текст у школі напам’ять, а нині, в рамках декомунізації, за публічне виконання гімну передбачена кримінальна відповідальність — схоже, Тичині знову не пощастило).

Живи, Україно, прекрасна і сильна,

В Радянськім Союзі ти щастя знайшла.

Між рівними рівна, між вільними вільна,

Під сонцем свободи, як цвіт, розцвіла (…)

Сподіваюся, це було не публічне виконання?

Під час Другої світової війни Тичину призначили міністром освіти УРСР. А в 1953-1959 роках він і взагалі став Головою Верховної Ради республіки. Спікером «парламенту» обрали поета? Сьогодні це, може, й виглядає незвично. Але перед Тичиною Головою Верховної Ради був з 1947 по 1953 рік драматург Олександр Корнійчук. І він знов обійняв цю посаду з 1959 й аж до 1972 року. У «країні Рад» могли дозволити собі таку забаганку: Верховна Рада УРСР, як і інших радянських республік, та й СРСР загалом, обиралася не на конкурентних виборах і повністю контролювалася Комуністичною партією, тому «парламентом» її можна називати з великою долею умовності, в лапках, а отже, чом би письменникам і не «покерувати»?

Тичина мав тепер забезпечене і побутово комфортне життя. Але, як розповідають, він залишився тривожним і при цьому чуйним до людей і культури. Там, де мав можливість, намагався допомогти. Наприклад, розповідають, що під час зустрічей із молодими поетами підкладав їм у кишені гроші. На своїх посадах Тичина намагався опиратися русифікації України, нав’язуванню російської мови в різних сферах.

У квартирі, де Тичина провів кілька останніх десятиліть життя, в центрі Києва, тепер розташувався невеличкий музей поета з колоритною атмосферою та експонатами. У сьогоднішній Україні Тичина залишається об’єктом суперечок. Хто він: видатний поет чи радянський колаборант, чи поет, який просто хотів вижити? Людина зі зламаною долею чи той, хто зміг бодай у чомусь перехитрити тоталітарну машину? Не в останню чергу завдяки цим парадоксам і двозначностям його продовжують читати і досліджувати. Але й поза тим годі уявити українську літературу XX століття без нього.

Читайте також: Безтурботний самітник, гоноровий химерник сповідує самовладання – Сковорода