10 найцікавіших перекладів до Книжкового Арсеналу

На цьогорічному Арсеналі не бракуватиме цікавих перекладених книжок. Передовсім на відвідувачів фестивалю чекає багато різноманітної жанрової літератури. Особливо видавці потішать читачів горору й трилерів. Тут можна згадати й популярні світові бестселери від «КМ-Букс» та «КСД», і класичну готичну прозу від Видавництва Жупанського, і багато іншого. Не припиняється цікавість до серйозної літератури з екзотичним флером як далекого Сходу («Бог дрібниць» Рой Арундаті, «Ru» Кім Тхюї), так і близької Європи («Дитя землі» Сйона, «Середня стать» Євгенідіса Джеффрі, «Іншалла, Мадонно, іншалла» Міленка Єрґовича).

Ми ознайомилися з новинками до Книжкового Арсеналу і вибрали серед його різноманіття те, що точно не варто пропустити.

Юркі Вайнонен. Німий бог

Переклад з фінської Юрія Зуба. – Київ: Комора, 2018. – 176 с.

Якби вистави київського театру «Дах» чи ідеї божевільного французького драматурга Антонена Арто стали романом, це був би «Німий бог» сучасного фінського письменника Юркі Вайнонена.

Андре вирушає на пошук свого ніколи не знаного батька, перформатиста Шала, відомого завдяки ексцентричним і жорстоким діям над собою під час вистав. Цей пошук приводить Андре в місцину на краю світу – углиб Бретані. Там, у дивному поселенні, у вітряках якого живуть духи, серед мешканців побутує дивовижний культ: вони поклоняються печерним галкам і вірять, що одного дня до них зійде божество.

Час у Бретані минає для Андре за пошуком слідів свого батька, сюрреалістичними снами й наркотичними видіннями. До того ж чоловік знайомиться з коханкою свого батька і, врешті, осягає, ким був таємничий Шал.

Тож читачі поринають в атмосферу, з якої цілком міг би народитися трилер, але народилося щось на кшталт містерії. «Німий бог» впливає передовсім не на інтелект, а на емоції й глибинні пласти підсвідомості. Це подорож углиб себе, з якої, наче з містичної ритуальної церемонії, кожен читач повертається оновленим.

Міленко Єрґович. Іншалла, Мадонно, іншалла

Переклад з боснійської Катерини Калитко. – Львів: Видавництво Старого Лева, 2018. – 528 с.

У романі «Компас» Матіас Енар писав, що Схід починається не після невидимої лінії, яка буцімто відділяє його від Заходу. Схід однозначно починається на Заході, вплетений у нього тисячами непомітних ниток і сотнями назвами мистецьких творів. Екзотичний і поетичний світ Балкан Міленка Єрґовича, що опиняється просто посеред Європи, нагадує загадкове царство пресвітера Іоана, на яке не чекаєш натрапити у цій частині світу.

Тільки це таємниче царство, зосереджено десь у Сараєво, – це не екзотична дивовижа для стороннього ока. Це трагічно залишений дім, від якого герої цих оповідок тікають і до якого шукають дорогу назад. Хоча, як ми знаємо з численних легенд і творів, знайти дорогу до неіснуючого чи втраченого місця буває вкрай важко. Це тексти про досвід війни, смерті, страху, осмислення довгої історії цього краю. Але це також тексти про повернення додому, до своїх витоків, і про його прийняття.

«Іншалла, Мадонно, іншалла» – це збірка з 16 оповідань за мотивами боснійських савделінок, драматичних пісень. Це дуже романтичний жест – взяти народну пісню й переробити її на літературний текст. Зрештою, зі схожий практик починалися всі національні літератури.

Минулого року перекладачка цієї книжки Катерина Калитко видала збірку оповідань «Земля загублених» (перше оповідання якого, про дівчину, яку виростили хлопцем, очевидно перегукується з оповідання зі збірки Єрґовича). І можна однозначно сказати, що образ землі загублених міг би стати вдалою метафорою для описаного Єрґовичем світу.

Жуль Верн. Париж двадцятого століття

Переклад з французької Марії Абрамової. – Київ: Видавництво Жупанського, 2018. – 248 с.

Жуль Верн, якого ми знаємо, передбачив багато наукових відкриттів. Натомість «Париж двадцятого століття» відкриває нам нетипового Жуля Верна, а саме його антиутопію, у якій автор скептично поставився до розвитку прогресу й науки. І, до речі, цей роман, довгий час вважався втраченим.

Париж, 1960-ий рік. Замість творчої атмосфери, Монмартра, заселеного поетами, та іншого розвитку мистецтва, навколо панує комерція, наука та інші практичні речі. Юний Мішель, син музиканта, успадкував від батька поетичний первень.

Він шукає собі друзів і способів реалізуватися у світі, де мистецтво анітрішечки не цінується, якщо його не можна використати практично. Перед нами світ, де в бібліотеках немає книжок Віктора Гюго, ба більше, де ніхто не знає цього імені. Що цікаво, у цій антикультурній візії майбутнього Жуль Верн передбачив багато реальних феноменів. Зокрема авангардну поезію, контрактну армію та шляхи розвитку мистецтва в суспільстві споживання (зокрема перформанс та загравання літератури з масовою аудиторією).

А ще, це ідеальна книжка для книголюбів, які кайфуватимуть від діалогів і переживань останніх мистецтвофілів і романтиків цієї антиутопії. Адже персонажі говорять про літературу й торкаються сторінок книжок з такою ж побожною любов’ю, як Тільда Свінтон у фільмі «Виживуть тільки коханці».

Фредрік Бакман. Чоловік на ім’я Уве

Переклад з англійської Ольги Захарченко. – Київ: Книголав, 2018. – 352 с.

Разом з усіма упослідженими і раніше неприйнятними категоріями людей, яких тепер активно повертають до літератури, з’являється все більше книжок про старіння. Згадати б серед останніх перекладів на цю тему роман Елізабет Страут «Олівія Кіттеридж» чи «Наші душі вночі» Кента Гаруфа.  

Старий Уве поводиться як типовий старий скнара і псих. Він вимикає батареї, щоб з нього не знімали зайвих грошей, маніакально стежить за порядком у районі й не дуже любить людей. Може, цей чоловік був би трохи стерпнішим, але нещодавно в Уве померла дружина і до того ж його несподівано відправили на пенсію. Тож він (у цілком здоровому глузді) вирішує вчинити раціонально й накласти на себе руки. От тільки втілити цей намір у життя йому заважають тисячі випадковостей. То хтось звалюється на колію потяга саме перед тим, як він збирався туди стрибнути. То вагітна сусідка вимагає, щоб Уве відвіз її до лікарні саме тоді, коли він збирався отруїтися.

Це легка книжка про самотність і старість. Один із тих зворушливих творів, який намагається олюднити старих сусідів і задуматися над тим, які історії стоять за їхньою дивною поведінкою і вічним бурчанням.

Кім Тхюї. Ru

Переклад з французької Зої Борисюк. – Київ: Видавництво Анетти Антоненко, 2018. – 144 с.

«Ru» у перекладі з французької означає «потік». І цей символ у невеличкому романі канадійки в’єтнамського походження Кім Тхюї є наріжним. Перед нами не типовий емігрантський роман, а поетична книжка в прозі про те, як потік життєвої річки мешканців В’єтнаму змінює своє русло.

Через режим Хо Ші Міна багато в’єтнамських родин стали біженцями. Це трапилося й з оповідачкою книжки, яка на час цих подій була дитиною. Вона перебирається з родиною до Квебеку в Канаді, майже не вміючи говорити по-в’єтнамськи й виростаючи в зовсім іншій культурі. Та, попри це, оповідачка несе в собі великий колективний сегмент культурного спадку В’єтнаму. Те, що Юнг називав би колективним несвідомим.

Дівчина виростає, переживши весь травматичний досвід біженки. Але ми не бачимо її травмованою людиною, бо цей коротенький роман не стільки про неї, скільки про культурний код, вшитий в оповідачку. Не про її особисті страхи, скільки про комплекс страхів усіх в’єтнамських біженців. Цю книжку можна порівняти з наново розказаною казкою, в якій образ сплячої красуні набуває не типового казкового значення, а трансформується через епізод із дитинства, в якому батько готував дітей до отруєння, яке треба буде вчинити, якщо родина потрапить до рук комуністів. І в книзі повно таких епізодів, які змінюють значення слів і образів, надають їм нових асоціацій.

Власне, «Ru» означає не тільки «потік». В’єтнамською це слово вживається на позначення колискової, тобто пісні, покликаної змалечку в найпростішій формі розкрити основні буттєві речі дитині. І, переживши потужний і травматичний досвід, текст типової дитячої колискової неабияк змінюється.  

Ґертруда Стайн. Автобіографії Еліс Б. Токлас

Переклад з англійської Наталії Семенів. – Київ: O.K. Publishing, 2018. – 232 с.

Автобіографічна книжка видатної американської письменниці – це передовсім портрет мистецького середовища її епохи. Тут знайшлося вдосталь місця для Матісса, Пікассо, Аполлінера та багатьох інших людей мистецтва, які заходили до салону пані Стайн в Парижі за адресою вулиця Флерюс, 27.

Поза тим це, звісно, ніяка не (авто)біографія важливої для Стайн жінки, Еліс Токлас, а біографія самої Гертруди Стайн, створена нею. Хоча із цим біографічним моментом у книзі не все так просто. Тут немає ані слова про внутрішні поривання письменниці, її почуття, думки тощо. Напевно, треба було мати неабияке терпіння, щоб описати своє життя поглядом сторонньої людини і жодного разу не спокуситися подати зайву самовикривну деталь.

Тут усе – як у справжніх біографіях: лише ті спостереження, які були доступні стороннім людям. Створюється ефект, що Стайн у цій книзі розділяється на дві постаті: на себе як публічну особу, чиї розмови з художниками є важливими для історії чи для розуміння її творчості, і на себе як приватну особу, яка також розмовляє про щось з дружинами видатних людей чи реагує на певні зауваження загадковим сміхом. А от про що були ці приватні розмови й емоції – (авто)біографія замовчує.

Ця книжка є вдалим і витриманим автокоментарем письменниці, призмою, крізь яку вона дає змогу подивитися на власне життя і творчість. А ще «Автобіографії Еліс Б. Токлас» чудово доповнює корпус біографій митців і спогадів про першу половину ХХ століття. Її можна поставити десь поруч між «Вчорашнім світом» Стефана Цвейга та популярним романом Сомерсета Моема «Місяць і гріш».

Сйон. Дитя землі

Переклад з ісландської Віталія Кривоноса. – Київ: Видавництво, 2018. – 132 с.

«Видавництво» продовжує тішити читачів перекладами цікавих книжок на важливі й дражливі теми. Автор новинки від видавництва – роману «Дитя землі» – ісландський поет і прозаїк Сйон, відомий нам передовсім як автор текстів деяких пісень Бйорк.

У романі перед читачами постає красивий поетичний і притчевий текст із сильним міфологічним первнем та надзвичайними північними краєвидами. У цьому коротенькому романі паралельно розгортається дві лінії: полювання священика на блакитного песця та історія неповносправної дівчини Абби із синдромом Дауна. Звісно ж, між Аббою і цим священиком є таємничий зв’язок, який розкривається наприкінці книжки.

Оскільки час дії – ХІХ століття, – дітей навіть із найменшим натяком на майбутні фізичні й психологічні вади «милосердно» вбивають ще у колисці. Адже життя з вродженою відмінністю від інших перетворюється на випробування й несправедливе покарання.

Абба є своєрідним дитям землі, чистою душею, що створювала альбоми із засушених рослин і говорила своєю особистою мовою. Наче наївний і симпатичний дух, вона страждає від своєї природи й беззахисності перед жорстоким людським суспільством.

Втіленням же цього суспільства й антигероєм книжки виступає священик, цей потенційний пастир душ. На практиці він не схильна до емпатії людина, що вміє задовольняти тільки власні бажання (ось хто точно не страждає від усіх Фройдових незручностей культури). Щоправда, превелебний отець теж у романі є сином землі, інстинктивною істотою, що наприкінці отримує заслужене кармічне покарання.

Джеффрі Євгенідіс. Середня стать

Переклад з англійської Анни Вовченко. – Львів: Видавництво Старого Лева, 2018. – 704 с.

Родинними сагами вже нікого не здивуєш, але «Середній статі» ця неможлива місія все ж вдається. Мова у цій книзі, яка є лауреатом Пулітцерівської премії 2003 року, йде про гермафродита Каліопу/Калл Стефанідіс. А історія його/її роду тягтиметься впродовж кількох поколінь, від історії бабці Каліопи, яка втекла до Америки з грецького села та одружилася з рідним братом.

«Музо, повідай мені про рецесивну мутацію моєї п’ятої хромосоми!» – перекривлює на початку оповідач/ка зачин Гомерової «Іліади». Перед нами гарне перепрочитання новітньої грецької (і, можливо, ширше – європейської) історії, родинна сага, що уклалася в античний формат. Інцестуальні шлюби цього роману , що призвели до виродження одного грецького роду, вже самі по собі дають привід задуматися. Йдеться ж не лише про історію родини Стефанідісів. Йдеться про порятунок через переселення в американський ґрунт грецької культури, колиски європейської цивілізації.

Тлом для кровозмісної любові описуваної в романі родини стають війни. Поштовхом до Еросу стає близькість Танатосу, смерті (цей типовий грецький бог із машини, як згадує автор). Діда й бабцю Каліопи штовхнули в обійми одне одного Балканські війни, а батьків – Друга світова. Звісно, за ними можна побачити відгомін війни, описуваної Гомером. Бо, зрештою, перед нами новітній виток грецького міфу, тож кожна війна в цій історії – завжди та сама перша, Троянська війна.

Історія завжди повторюється, а «Сто років самотності» Маркеса задали модель родинної саги, в якій діти повсякчас повторюють помилки своїх батьків. Дивлячись на реалії сучасності автор ніби натякає, що все це вже було закладено в нашій культурі. Гермафродит Тіресій, заточений у лабіринті мінотавр, Троянська війна – усе це вже відбувалося й відбувається знову.

І не дарма бабця Каліопи займалася на батьківщині шовківництвом, а в романі звучить історія про те, як шовківництво контрабандою було привезено до Візантії з Китаю. Це ще одна велика подія, яка відбувається наново в романі, – спроба дати життя старій культурі на новій землі, провезти її контрабандою у новий, не спустошений світ. Зрештою, хіба не про це розповідає істотна частина сучасної американської літератури?

Сара Вінман. Коли бог був кроликом

Переклад з англійської Олексія Кондратюка. – Київ: Рідна мова, 2018. – 320 с.

Нова книжка із серії «Young adult» від видавництва Рідна мова – це популярний роман Сари Вінман про дорослішання й дітей шістдесятих.

В Еллі звичайна родина, в кожного члена якої є свої знакові великі й маленькі душевні драми. Її брат-гомосексуал важко пережив розрив зі своїм першим хлопцем. Подруга її дитинства Дженні Пенні, таємничо зникла на багато років із життя дівчинки. А тітка-лесбійка героїні, як подейкують, закохана в її маму.

60-ті роки були часом бурхливих експериментів, свободи й гри за власними правилами. Тож батьки Еллі та Джо ніколи не засуджують поведінку своїх дітей і намагаються виховувати їх за всіма правилами з книжки про дитячу психологію. Самі дорослі вічно тікають від своїх проблем і драм. Вони можуть спробувати розв’язати проблему спонтанною зміною місця проживання. На бекґраунді завжди є тітка-кінозірка, що постійно змінює коханок, і самотня мати подруги Еллі, яка знаходить собі нових полюбовників і вічно страждає від них же.

Натомість діти цього покоління, Еллі й Чарлі, знаходять себе не у вічних змінах, а в одному почутті довжиною на все романне життя. Дитячі обіцянки, якими обмінюються Еллі й Дженні Пенні виявляються значно важливішими, ніж просто елемент дитячої гри. А усі історії, що розпочалися в дитинстві, залишають глибокий слід на житті персонажів. Бо в осерді світу залишаються дитячі спогади й обіцянки. Як єдина стабільна річ у нашому стрімко змінюваному часі.  

Усі події роману відбуваються на тлі знакових історичних подій, під звуки популярної музики й образи з популярного кіно. А весь калейдоскоп буденних речей створює колорит і суть цієї історії. Щось схоже, хоча й значно драматичніше, читачі могли бачити в Майкла Каннінгема в «Будинку на краю світу». Маленькі драми маленької людини в часи, коли Бог був кроликом, а «одяг дорослого життя ще висів на тобі мішком».

Ієн Мак’юен. Спокута

Переклад з англійської О. Смольницької. – Київ: КМ-Букс, 2018. – 416 с.

Популярні й зворушливі романи про війну потроху відходять на другий і третій план. Але до виданих протягом попередніх кількох років книжок на чолі з «Всім тим незримим світлом» Ентоні Дорра хочеться згадати «Спокуту» британця Ієн Мак’юен, створену 17 років тому й цьогоріч видану українською.

Брайоні до гидотного правильна дівчинка. Вона багато читає і вважає себе маленьким генієм. І, на нещастя, вона ж стає свідком кількох еротичних сцен у батьківському домі, які неправильно розуміє. Із самовпевненістю творчої начитаної дівчинки, якій здається, що вона все знає і все може, Брайоні звинувачує юнака, закоханого в її сестру, у зґвалтуванні.

Мине ще якийсь час перед тим, як дівчинка усвідомить, яку масштабну помилку скоїла, але не зможе нічого виправити, оскільки розпочнуться події Другої світової війни. Усю війну Брайоні спокутуватиме свою провину. Але, як читачам відкриється наприкінці роману, її спокута виявиться значно серйознішою, ніж робота медсестрою у військовій лікарні чи важке очікування, коли несправедливо звинувачений закоханий нарешті повернеться  до дівчини, з якою його розлучили.

Кохання, яке переживає війну, холеру, час, відстань та інші негаразди – важливий і обнадійливий мотив у літературі, оскільки засвідчує, що любов і життя сильніші за смерть. Втім, Мак’юен обігрує ситуацію, в якій нам набрехали, що після всіх світових катастроф тільки коханці виходять живими й неушкодженими.