Володимир Рафєєнко. Мондеґрін. Пісні про смерть і любов

Можна не знати, що таке «мондеґрін», але навряд чи можна зовсім убезпечити себе від нього. Хто має щастя жити, той має нещастя помилятися. Зокрема – викривлено сприймати якісь вирази, а відтак неправильно – аж до абсурду – їх інтерпретувати. А чи можна, вимушено переїхавши у дорослому віці з російськомовного Донецька до не надто українськомовного Києва, швидко опанувати українську мову? Можна. Ба більше: можна навіть бути зрілим і визнаним російськомовним письменником, як-от Володимир Рафєєнко, а тоді, опинившись у Києві, опанувати українську мову такою мірою, щоб написати нею блискучий роман. Зокрема – про занурення російськомовного переселенця в радісно-тужливу стихію української мови. А також про його небажання змиритися з роллю пасивного об’єкта «захисту» з боку Росії. Але передусім про те, як погано різномовні частини України досі чули одна одну, внаслідок чого й перетворилися одна для одної на суцільний «мондеґрін». Чи є шанс якось подолати це непорозуміння? Невідомо. Та спершу варто бодай спробувати уважніше вслухатися: а раптом поталанить розшифрувати спотворені звучання.

Яка в цьому всьому може бути суть, пане господарю? Габа дихав крижаним повітрям Києва і думав про те, що осінь і так цього року випала тепла, але все ж холод прийшов так раптово, так зненацька, що йомайо. Ну яка в цьому всьому може бути суть? І що таке українська суть, якщо її порівнювати, скажімо, з російською? Звичайно, українська суть, якщо вона наша національна, повинна відрізнятися від суто суті, мовити б, ворога. Чи ні? Чи все ж таки є певні філософські координати, де зникає національне і вступає на свій важкий і беззмістовний шлях суто людське?