Яка наша роль у «Театрі невидимих дітей» Марціна Щигельського?

Марцін Щигельський. Театр невидимих дітей / переклад з польської Божени Антоняк. – Львів: Урбіно, 2018. – 272 с.

Майстерно розповідаючи історію, письменник здатен підкупити своїх молодих читачів і водночас скористатися нагодою – і до своєї класної історії вплести важливі повідомлення, серйозні теми, екзистенційні роздуми, не боячись, що за відсутності в тексті ґаджетів, соцмереж, сексу, тусовок і модних шмоток підлітків може відлякати така «несучасність» оповіді. Саме таким автором є Марцін Щигельський, повість якого «Театр невидимих дітей» нещодавно вийшла в добротному українському перекладі Божени Антоняк у видавництві «Урбіно».

Назва «Театр невидимих дітей» може одразу здатися читачеві не надто зрозумілою, проте вона дуже влучно передає суть книжки. Ці три слова відбивають пласти повісті. Верхній пласт – детально змальована оповідь про життя у кількох дитячих будинках одинадцятирічного Міхала. Це розповідь про ДІТЕЙ, яким доводиться жити без сім’ї, хоча не всі вони сироти.

Другий пласт – це те, що зазвичай залишається прихованим від очей суспільства. У ньому діти з їхніми жахливими трагічними досвідами по-різному дають собі раду в цьому житті. Це для нас, для суспільства, вони НЕВИДИМІ, оскільки так нам зручніше.  А ще є третій пласт – ТЕАТР. Ідеться про дійство, яке відбувається 1981 року в Польщі – рух «Солідарність», алюзією якого у повісті є театральна постановка дітей з дитбудинку. Вистава, до речі, стає кульмінацією твору.

Отже, Міхал потрапляє у свій черговий «дім», який відрізняється від типових дитбудинків – це радше будинок сімейного типу, в якому  кожна дитина має власну кімнату й почувається як удома. Щигельський доволі високо підіймає завісу побуту таких дітей для читача, який, мабуть, і не підозрює про їхній світ.

Життя в «Дубовому лісі» виглядає привабливо, адже діти мають свободу дій. А коли в їхньому дитбудинку з’являється новенька Сильвія, надзвичайно харизматична особа, завдяки якій і починає розгортатися театральна тема/проблема, сюжет набирає нової динаміки.

Автор розповідає історію, творить пригоду (перипетії із прем’єрою, похід акторської трупи до Любліна) і, найважливіше, перебуває на стороні дітей, від чого текст лише виграє, бо завдяки цьому повість позбавлена дидактичності та жалісливості, осуду суспільства та картання батьків, які покинули своїх дітей (навіть образ однієї з таких мам, яка приїздить відвідати свою дочку, виглядає доволі кумедно, без крихти прямих звинувачень). Врешті, такий текст аж ніяк не є щоденником сироти.

Попри те, повість присоромлює читачів за їхню байдужість і змушує бодай трішки розплющити очі й глянути, що сироти існують, що вони живуть навіть у твоєму місті. А також нагадує про ціну свободи, яку отримує наступне покоління завдяки своїм батькам (у повісті – це виборювання свободи через опір руху «Солідарність», але неважко провести паралелі з українськими реаліями). Адже театр, цілим спектром значень якого послуговується автор, – це не просто атракція.

Театр дає змогу людині пережити катарсис, отямитися, побачити досі небачене. «Усе, що відбувається на сцені – це лише спосіб показати всю правду про нас, щоб люди змогли збагнути нашу ситуацію». Автор використовує подвійний прийом: запрошує читача у свій текст, щоб вже там подивитися виставу, пірнути на глибший рівень розуміння. Театр в театрі так би мовити.

Читайте також: Еволюція від чарівної казки до «Реальності Барґеста» Аліни Штефан

Щигельський вміло будує сюжет, за котрим не знайдеш похибок передбачуваності, шаблонності чи монотонності. Він будує сюжет багатогранно, відповідно, читач може зазирати всередину себе через різні площини: наприклад, через площину зраненого дитинства (всі ми родом звідти), або через благодійність – потенційну, зреалізовану чи навіть вимушену, або через усвідомлення відповідальності за власну свободу, за власний вибір, або через відповідальність батьків перед дітьми та дорослих перед неповнолітніми.

Щигельський не грається з почуттями читача, хоча спокуса тут немала. Письменник не тисне на почуття жалю до сиріт, хоча лід тут надто тонкий і часто автори не вміють по ньому ступати обережно й делікатно.

Щигельський не намагається повчати, підсолоджувати почуття патріотизму в юних серцях читачів, оповідаючи про історичні події руху опору. Також Щигельський не грається з трагізмом дитячих доль (як не грається ним автор і в іншому своєму творі, перекладеному українською – «Ковчег часу»).

Навіть навпаки – вустами почергово кількох дітей із дитбудинку промовляє спокійним тоном; коли трапляється сюжетно влучна нагода, витягує назовні певні тонкі ниточки з минулого, які привели дітей до цього дитбудинку. І тільки в одному епізоді автор вустами виховательки Люцини не витримує, щоб не визнати всю глибину несправедливості, жертвою якої стали ці діти. Хоча самі ж діти не вважають себе особливими: «Я без проблем можу розповісти про себе. Бо що зі мною такого сталося? Нічого особливого. Мене ж не спіткало якесь там особливе нещастя», – це репліка головного героя Міхала, він не пам’ятає своїх батьків, які загинули в автокатастрофі невдовзі після народження сина, і все життя поневіряється по різних дитбудинках. І тут читачам неважко знайти своє місце в цій «ієрархії горя».

Читайте також: Думай самостійно: практична філософія для дітей та підлітків від Оскара Бреніф’є

Тому, хто на власні очі бачив життя дитбудинку, близьке відчуття власної безпорадності перед такими дітьми. Цього відчуття неможливо позбутися жодними подарунками, хоча, будьмо реалістами, якісний одяг, закордонні іграшки й солодощі приносять радість усім дітям, не лише сиротам. Але згодом у повісті буде інша сцена, де подарунок за своєю матеріальною вартістю є ніщо, бо той подарунок має іншу цінність – цінність здійсненої мрії. І навіть для дитини з дитбудинку потенційний великий пакунок подарунків від Миколая стає нічим у порівнянні зі звичайним поштовим конвертом. Емоційно потужний епізод, до речі.

Очевидно, що писати повість про сиріт фактично неможливо без соціального контексту. Щигельський доволі легко наводить основні причини, чому діти опиняються в дитбудинках. А статистика як у Польщі, так і в Україні це лише засвідчить.

Українські письменники не надто охоче беруться до таких тем. Та й загалом, підліткова література в Україні лише набирає обертів, автори пробують писати про перші закоханості й перші сексуальні досвіди, про конфлікти поколінь та булінг. Можливо, згодом черга дійде і до проблем такого рівня. Але варто згадати повість Андрія Бачинського «140 децибелів тиші» про життя в інтернаті, де також виписані соціальні реалії; а також повість Оксани Радушинської «Метелики у крижаних панцирах» про дівчинку-сироту, яка прикута до візка і виборює гідне місце в суспільстві. Якщо ж шукати повість, яка б максимально правдиво передавала реалії дитячих будинків, то одразу на гадку приходить реалістично-жорстока «Три твої імені» російської авторки Діни Сабітової, перекладена українською.

Що ж, життя є театром в тому сенсі, що комусь таки випала роль дитини з дитбудинку. І коли ми не можемо змінити виставу, не можемо обрати собі роль, то бодай можемо замислитись – а які в нас таланти, що означає наша роль і як ми її зіграємо?

ЧИТАТИ:

• підліткам 10+;
• доросли – щоб нагадати, що невидимих дітей не буває.

НЕ ЧИТАТИ:

• задля розваги;
• щоб викликати непотрібне співчуття до сиріт.

Читайте також: У пошуках трикстерів: біситися чи закохуватися