Якщо подорожній одної зимової ночі загубиться в романі Італо Кальвіно…

Італо Кальвіно. Якщо подорожній одної зимової ночі / переклад з італійської Романа Скакуна. – Львів: Видавництво Старого Лева, 2018. – 304 с.

Уяви, що ти купив нову книжку, вмостився якнайзручніше, відкриваєш першу сторінку й занурюєшся в атмосферу оповіді, знайомишся з героями. Дія обережно, поволі розгортається. Ти передчуваєш цікавий сюжет. Тобі вже імпонують персонажі і навіть стиль автора. І раптом історія уривається. За декілька абзаців починається абсолютно новий текст – і з ним усе повторюється. Компенсацією твоїх мук, Читачу, стане те, що ти будеш головним героєм цього роману.

Ти відкриваєш сторінки світу неореалістичної містифікації. Тут старі професори в пошарпаних університетах (і навпаки), і геніальний плагіатор, і двоє письменників, які живуть навпроти й згорають від взаємних заздрощів, і жінки, які заплутують життя в нерозв’язний клубок. Це подорож, у якій ти відвідаєш не музеї і навіть не гори, а частини незакінчених романів.

Книжка «Якщо подорожній одної зимової ночі» свого часу стала гучною подією в Італії. Крім того, що в ній перехрещується багато сюжетних ліній, вона ще й написана одразу в декількох жанрах. Кальвіно кепкує з популярної літератури ХХ століття, стилізуючи власні мікротексти під антиутопічний щоденник, детектив, сімейну драму чи – що очевидно – воєнний роман. Автор «Якщо подорожній одної зимової ночі» уникає звичного розгортання сюжету (скоєно злочин – пошуки вбивці – вбивцю знайдено). Італо Кальвіно створює персонажів, одночасно виписує їхні історії, які то перетинаються, то знову розходяться у різні боки.

Спершу може здатися, що сюжету як такого в цьому гіпертексті немає, а самоціль автора – заплутати нас.

Та згодом ти, Читачу, усвідомиш, що цього разу тебе не оминули увагою, ти і є головний герой цієї пригоди. Це ти блукаєш серед незакінчених розповідей та невідомих письменників. Розгорнувши новий роман Італо Кальвіно, ти прирікаєш себе на подорож у вирі помилок видавництв, обманів несправжніх літераторів і сотень непов’язаних історій.

Автор не знає свого героя, він може лише висловлювати припущення, що ж відчуває його читач. Зі сторінок книжки зрозуміло, що це не аж такий відданий книголюб: про літературні процеси він знає з розповідей знайомих, з більшості творів прозаїків він гортав одну-дві книжки, що й дало йому якесь враження про їхній стиль. Його характер можна вгадати тільки з реакцій, які виникають, коли він натрапляє на чергову перешкоду в тексті чи потерпає від дій таємничої Читачки. Вона ж натомість прочитала набагато більше за нього, знайома з літераторами особисто, а для деяких навіть стає музою. Це вона підливає бензин у вогонь його цікавості, це її загадковий силует заводить Читача в карколомні пошуки апатичних митців, перекладів із кімерійської і, врешті, справжнього роману.

Читайте також: «Країна припливів»: прикидатись мертвими і уявляти

В українському виданні «Якщо подорожній одної зимової ночі» теж не обійшлося без омани: у ньому немає змісту. Будьмо відвертими, ми часто звертаємося спочатку до кінця книжки, щоб відразу зрозуміти, який обсяг оповіді, наскільки вигадливий автор, скільки пауз він залишив поміж трьомастами сторінок і за яким принципом їх поділив. У Кальвіно ж зміст викладається ледь не в поезію:

Якщо подорожній одної зимової ночі

Неподалік від хутора Мальборк

Схилившись над краєм урвища

Не боячись ні вітру, ні запаморочення

Дивиться вниз, де згущається темрява

У мереживі перехрещених ліній

У мереживі переплетених ліній

На килимі з листя, залитому світлом місяця

Коло розверзлої ями

Що за історія знайшла тут кінець?

Це один із ходів, застосованих італійцем у грі, яку він веде на сторінках своїх текстів. Щоб зрозуміти масштаб такої конфіскації, можна уявити, що сталося б, якби з іншого його роману «Замок перехрещених доль», де сюжет викладено за допомогою карт Таро, а всі описи зав’язано на зображеннях, забрати з оформлення книжки всі карти. Зухвалість, якої не можна пробачити.

Італо Кальвіно починав писати в стилістиці неореалізму, але згодом ускладнив своє і без того сповнене плутаних фантазій письмо філологічними пошуками та грою на межі літератури. Кальвіно заплутує сюжет, робить його вузлуватим, інкрустує деталями. Місцями це нагадує Мілорада Павича з його «Хозарським словником», шаною до культури, що вважається мертвою, і непереборним бажанням реконструювати таємницю втраченої частини людства. Здається, ці письменники потерпають від перенасичення знанням про сучасні мови й народи та намагаються відкрити нове серед того, що вважається мертвим.

«Читати книгу – все одно, що продиратися крізь хащі лісу».

Взагалі, Кальвіно знає, що його Читач проковтне книжку і незчується, як опиниться на останній сторінці. Важливу роль тут відіграє плинність мови оповідача: це той випадок, коли не достатньо закінчити речення, а треба дочитати до кінця принаймні главу, щоб не втратити думку. Письменник відшліфував свої аскетичні й грубі тексти до поетичної легкості. Не дарма Італо Кальвіно ще й читав лекції про найважливіші інтенції для майбутньої культури – легкість, швидкість, точність, наочність, множинність, зв’язність.

І хоча юність Італо пройшла в зовсім непоетичних обставинах: агрономічний факультет, участь у партизанському русі в часи війни, а потім – вступ до комуністичної партії, та у його творах залишилися більше відгомонів від знайомства з Роланом Бартом та Клодом Леві-Стросом, ніж від батальних сцен.

Зацікавленість семіотикою, космологією й соціологією – от що наскрізно помітно в його творах. Ілюзорність історій письменника переважає над моторошною реальністю. Він черпає манеру оповіді з казок та фольклору: скажімо, одна з його ідей про нескінченність взаємозв’язків між усім дійсним з’являється лейтмотивом у романі.

Події й сюжети в книзі «Якщо подорожній одної зимової ночі» заримовані, легкість прочитання зумовлюється не тільки тим, як Кальвіно розповідає історію, але й тим, у якому порядку він її викладає. Перший текст, який Читач триматиме в руках, – це детектив (бо що утримує увагу ліпше, як не інтрига й таємниця). І так само очевидно, чому на парі літератури студенти розглядають саме роман із «революційним духом» – Кальвіно щедро використовує штампи ХХ століття. Тим цікавіше після прочитання відстежувати всі моменти, де нам замилюють очі й граються з «читацькими інстинктами».

Отже, Читачу, ти тримаєш у руках книжку Італо Кальвіно. Автор цієї розповіді затягує тебе в гру: ти будеш затинатися на незакінчених текстах, дратуватися через стилістичну неоднорідність і точно не відразу зрозумієш, до чого веде ця подорож. Тебе водитимуть за ніс, ти зіб’єш ноги на цій дорозі й неодноразово посваришся з письменником. Але ти зіграєш за його правилами, і тебе тут обов’язково надурять.

Хоча, хто знає… що за історія знайшла тут кінець?

Читати:

• поціновувачам не тільки змісту, але й форми;
• якщо хочеться пригодницького роману, але щоб не про розбійників;
• якщо подобається, коли автор грає зі словом.

Не читати:

• шанувальникам лінійного сюжету;
• якщо ви не любите злитися на автора.

Читайте також: Роберт М. Зоннтаґ та світ без друкованих книжок, газет і журналів