Андрій Кісь

Його манило справжнє. Згадуючи Андрія Кіся — фотохудожника й дизайнера книг

24.09.2024

Бачите помилку в тексті — виділяйте фрагмент та тисніть Ctrl + Enter

Коли Андрій Кісь зʼявлявся на обрії, він вирізнявся з-поміж інших якоюсь внутрішньою зібраністю та цілеспрямованістю. Вітався він також швидко та енергійно — без отих прийнятих «атмосферних» питань: «Ну як життя?.. Як чуєшся?.. Що там новенького?..» Натомість Андрій коротко казав: «Привіт!», — і вже був готовий прямувати зі своїм співрозмовником далі. Туди, куди домовлялися попередньо. Так само коротко він і прощався. 6 вересня львівський фотохудожник і дизайнер книг раптово пішов із життя.

Багато встигав і спинявся

На індивідуальні зустрічі Андрій не спізнювався, однак, коли йшлося про якісь колективні посиденьки з певної оказії (наприклад, в художній майстерні художника Валерія Шаленка, де гостинно відчиняли двері для різноманітних культурних акцій), тоді міг прийти пізніше, зателефонувавши заздалегідь і повідомивши, що спізниться, бо має якісь там справи. Водночас Андрій не був «культурним менеджером», в якого час чітко розписаний і який послідовно й неухильно рухається від вирішення одних справ до інших.

Він багато робив, чимало встигав, але також цінував ті миті життя («спинися мить, прекрасна ти!»), які розширюють людське існування, даючи відчуття причетності до чогось прекрасного, значущого, міжособистісного.

 

Такі миті приходили йому під час перебування у літньому помешканні-майстерні родини Лободів в селі Турове на Дніпропетровщині, коли перед очима — під високим блакитним небом — простягалися степові краєвиди — з річкою, пагорбами, тополями уздовж дороги; коли на виставці у Львівській галереї мистецтв оглядав картини, а потім обмінювався враженнями й оцінками із колегами; коли у винарні на Староєврейській пив терпке сухе вино із приятелями й розмова була цікава, відверта, пронизана дотепами. 

Знаходження спільної мови

Андрій мав добру памʼять і міг підтримувати розмову з будь-ким. На початках своєї творчої діяльності займався фотографією, працюючи із відомим львівським фотографом Василем Пилипʼюком. Пізніше Андрій зайнявся книжковим дизайном (і разом з тим макетуванням самих книжок). Він макетував тексти й робив дизайн художньо-літературних, історико-культурних видань (тільки в «Приватній колекції Василя Ґабора від 2002 року вийшло більше як 200 таких видань). А також фотографував мистецькі артефакти й компонував мистецькі альбоми (за приблизними підрахунками Андрій долучився до виникнення сорока мистецьких, історико-культурних альбомів). Паралельно організовував художні виставки, присвячені творчості Володимира, Людмили та Соломії Лободів. Такі роди діяльності передбачають відкритість, вміння комунікувати з різними людьми, знаходити прийнятні для різних сторін рішення. Андрій вмів знайти спільну мову з Віктором Ющенком та його сімʼєю, коли фотографував мистецьку колекцію колишнього президента; з кримінальним авторитетом, який почав збирати  український живопис, а потім вирішив зробити альбом свого улюбленого художника; з київськими власниками приватних картинних галерей, які інколи виявляли скептичну налаштованість щодо українського модерного мистецтва 1960–1990-х років; з працівниками дитячого садочка, в якому Андрій фотографував для альбому вітражі Валерія Шаленка та ін.

Він вмів говорити з різними людьми не тільки тому, що багато знав і міг зацікавити людей якоюсь темою, а й тому, що цінував те, що робить. 

Називати «добре добрим», а «погане поганим»

Мистецтво було для нього вищою і найкращою формою прояву життя. Колір, пластика, композиційне розташування у своєму оригінальному явлені на полотні, в дереві, у глині були для нього виявом самобутнього таланту; генія, який апелює до інтуїції і розумового осмислення водночас та творить щось, відображаючи дійсність сміливо, промовисто, значуще. Він високо цінував народне мистецтво, яке стояло ближче до Природи (аніж мистецтво пізніших періодів), мало свою філософію і свій естетичний смак, виробило власну стилістику з формами умовності, було носієм культурної традиції. З іншого боку, Андрій цінував модерно-авангардне мистецтво, де авторська воля відкидала зужиту естетику й прагла в нових, сміливих образах передати енергію життя. В оцінках мистецьких творів він, мабуть, будучи під впливом Володимира Лободи, дотримувався трьох означень: 

«гімно» (бездарний твір, автор якого не має таланту), «симпатична робота» (твір, де талант автора проявився, але не в уповні) та «геніально» (твір, де талант автора виявився в усій своїй силі). 

Явлений тут підхід «рубати з плеча», тобто різко характеризувати певні мистецькі твори — це прояв виразної настанови називати «добре добрим», а «погане поганим» (звісно, відповідно до свого виробленого естетичного смаку). І за цим стоїть серйозне ставлення до мистецтва, до поцінування зробленого, до створення уявного простору справжніх мистецьких творів. Справжнє, яким Андрій захоплювався і з яким він звертався до людей, власне, уможливлювало їхнє спілкування. Адже ті, хто здатні відчувати та розуміти, відгукуються на звернення-поклик мистецького твору. 

 

Справжнє породжує і притягує справжнє

Андрій відчував справжнє, і його чуття було тонким та точним. Воно зумовлювалося його природними здатностями, а також засвоєною «школою» — спочатку в Косівському технікумі народних художніх промислів, а потім у мистецькій майстерні Володимира Лободи, з чиєю дочкою Соломією Андрій згодом одружився. Він високо цінував авангардно-модерне мистецтво, яке передавало болі, пристрасті, дерзання людини XX століття. Це мистецтво було сміливим в пошуках нових виражальних засобів, з одного боку, а з іншого — воно укорінене в українську культурну традицію. Іншими словами, — продовжувало цю традицію на сучасному етапі.

Коли говорити про персональне явлення такого мистецтва в часі другої половини XX століття, то для Андрія таким митцем був насамперед Володимир Лобода. Його творчість ставив на найвищий пʼєдестал в українському мистецтві XX століття. Якось я сказав йому, що коли повісив подаровану Андрієм картину Лободи на стіну у своєму помешканні, то інші картини, що були поруч, перестали бути виразними, «зблякли». Його очі засвітилися, на устах зʼявилася усмішка, і він кивнув головою. Я зрозумів, що потрапив «в саму десятку», що сказане резонує з Андрієвими уявленнями про творчість Володимира Лободи. І тут важливим є не те, чи насправді Лобода стоїть на вершині українського мистецтва XX століття і чи він там один, а те, що Лобода є справжнім митцем, творчістю якого Андрій сильно захоплювався і донести яку іншим людям він щиро прагнув. Справжнє породжує справжнє і притягує справжнє — цей принцип діє в мистецькому просторі майже завжди. Андрій мав широкі зацікавлення й був досить начитаним. Так, він звернув увагу Олександру Савчуку на чудову книжку спогадів Йосипа Гірняка, яка передає досвід перебування актора в театрі Леся Курбаса «Березіль». Згодом ця книжка (Йосип Гірняк «Спомини» (2022)) вийшла у видавництві Олександра Савчука. 

«Літератори мають “свинячі очі” до живопису…»

Разів два чи три Андрій, з бісиками в очах, цитував Володимира Лободу: «Літератори мають “свинячі очі” до живопису…» Коли Андрій таке говорив, ми разом сміялися над сказаним. Хтось з літераторів може сприйняти таке судження як зневажливе. Мене це не ображало, адже я ніколи не претендував на посутність своїх вражень та асоціацій від живописних чи графічних робіт. Я був «неофітом» і добре розумів свої можливості. Я вважав, що про образотворче мистецтво мають говорити насамперед митці, так само як про літературу — літератори. Такого «платонівського» правила — людина, яка присвятила себе певній професії, набуває глибших знань та вмінь у цій сфері, ніж ті, хто не спеціалізується в ній — дотримувався й Андрій. Я довіряв і прислухався до його суджень та оцінок у сфері образотворчого мистецтва, а він, мабуть, довіряв мені. Це не означало, що кожен з нас сліпо йшов за думкою іншого в «чужій» для нас царині, або що кожен у своїй ділянці був безпомильним у судженнях.

Ми цінували погляд іншого й розуміли, що наш власний погляд може бути переглянутий, видозмінений, доповнений.

Естетичне судження, за німецьким філософом Іммануїлом Кантом, прагне загальнозначущості; і водночас воно постає як живе й динамічне уявлення, яке може корегуватися чи переоцінюватися. 

Картини не мають припадати порохом

Колись німецький філософ та психолог Фрідріх Ніцше казав про серйозність, глибокість та урочистість у поведінці певних людей, що їх  породжує «дух тяжкості». Завдяки цьому духові, казав німецький філософ, «все падає вниз». Андрій категорично не сприймав проявів згаданого духа, коли про щось промовлялося урочисто-пафосно, котурново, натужно-глибокодумно. Такі прояви він називав «занудством» й блискавично реагував іронічною фразою, яка миттєво пробивала «рожеві кульки» високопарних й пафосних слів. Андрій володів рідкісним талантом поєднувати справжнє і веселе. Він з усмішкою в очах говорив про серйозні речі, й відтак сказане набувало природності, легкості, грайливості, безтурботності та життєрадісності. І коли він когось критикував, то це сприймалося теж весело: ну є таке…ну ось йому отака оцінка… сказали й пішли далі… Це не було застрягання у чорній ненависті, саркастичне бажання знищити опонента. «Це все бездарна мазанина…», — промовляв Андрій — коли зі спокійною усмішкою, коли з емоційним обуренням. Але він на тому ніколи довго не застановлявся. Його манило справжнє, цікаве для нього. 

Відчуття справжнього скеровувало його діяльність і давало енергію. Він дотримувався переконання, що художні полотна не мають припадати порохом на антресолях у майстернях художників — чи просто покинуті й забуті, чи в очікуванні спадкоємців на зростання ціни. Картини мають бути присутніми в культурному просторі. Вони повинні бути на виставках в державних та приватних галереях, циркулювати приватними колекціями знавців, представлятися в мистецьких альбомах тощо. Андрій доволі успішно продавав роботи Володимира, Людмили та Соломії Лободів, так само як і роботи інших художників. Він знав мистецький ринок, його тенденції та ціни.

Андрій міг бути досить жорстким та непоступливим під час переговорів щодо продажів. В його особі сполучалися дві рідкісні для українського культурного простору риси: усвідомлення справжнього мистецтва та бажання його поширювати й уміння продавати мистецькі твори.

 

Згадане вміння давало змогу не лише утримувати сімʼю, підтримувати Володимира та Людмилу Лободів, але й використовувати зароблені гроші на організацію виставок, друкування мистецьких альбомів, видавання книг спогадів тощо. Андрій вкладав гроші у різноманітні мистецькі проєкти, бо вважав, що справжнє треба підтримувати. Бо мистецтво, як вже йшлося, втілює найкраще в житті. А сильно понищене у XX столітті українське мистецтво — вимагає особливої підтримки.

В оформленні книжок – важлива цілісність

Андрій мав рідкісну для українського культурного діяча рису — якщо він брався за якусь справу, то доводив її до кінця. Йому були чужі оті поширені українські відмовки «забув», «спізнивсь», «може потім якось». Якщо він визначав, що ця справа є важливою і брався за неї, то активно над нею працював і завершував за можливості вчасно. Подекуди Андрій робив кілька проєктів, і тоді робота йшла повільніше, але усе доводилося до кінця.

 

Мені довелося працювати з Андрієм над кількома книжковими  проєктами. Щодо видань книжок, то Андрій дотримувався принципу, що оформлення книжки має становити естетичну цілісність і у певний спосіб відповідати змістові.

Обкладинка, форзаци, шмуцтитули, вставні ілюстрації — мають співвідноситися одне з одним і творити певний колористично-пластичний виражальний баланс. Не має бути перекосів і надмірностей у якійсь виражальній тенденції.

Важливим також було співвідношення друкованого і недрукованого («білого поля») просторів книжки. Водночас Андрій прагнув того, аби оформлення було нестандартним, аби воно кожного разу відповідало відомому модерному принципу «зроби це по-новому». Він бачив книжку не тільки як фіксовані на папері думки людини, але і як певний мистецький обʼєкт, де художнє зображення творить свій простір, який перегукується зі смисловим полем знаків. 

У книжці спогадів про Олега Лишегу («Полумʼя відіграє памʼять. Спогади про Олега Лишегу» (2019)) було багато фотографій, і Андрій через невисоку якість окремих фото був змушений доводити їх до відповідного рівня. А ця технічна робота була доволі монотонна та докучлива. В оформленні обкладинки та й усього текстуального поля книжки Андрій намагався дотримуватися естетики Олега Лишеги, яка поєднувала природність, простоту та тонку експресію зображення. Це ж стосується і видань творів самого Олега Лишеги («Старе золото» (2015), «Розлоге дерево» (2020), «Високі жовті квіти» (2022)). У своїй роботі над книжками Андрій знову і знову повертався до якихось моментів й переробляв, видозмінював, дошліфовував їх. Тут він покладався на свою інтуїцію, естетичний смак, з одного боку, та доводи розуму — з іншого.  

У 2020 році Андрій видав мистецький альбом «Володимир Лобода: живопис / Volodymyr Loboda: painting», а у 2023 — «Людмила Лобода: живопис / Luidmyla Loboda: painting». В цих альбомах він хотів представити найзначніші роботи  художників. Вступні статті та тексти на початку частин постають українською та англійською. Андрій дотримувався переконання, що українське мистецтво має презентуватися не лише тут, в Україні, але й у світовому контексті. Якщо ми самі цього не будемо робити, то ніхто це за нас не зробить. У цих альбомах творчість художників розбита на певні періоди, які відображають їхні стильові шукання. І до кожного періоду написаний короткий, але густо інформативний і промовистий текст. Альбоми розпочинаються оглядовими щодо життя та творчості автора статтями. І тут є один характерний момент: Андрій не запросив до авторства жодного професійного мистецтвознавця. Вступну до альбому Володимира Лободи писав Ігор Завалій (хімік за фахом), а тексти до розділів — Богдан Пастух (філолог). В альбомі Людмили Лободи вступну писав я (філолог), а тексти до розділів — Андрій Кісь (він, щоправда, мав мистецьку освіту). За первісним задумом в альбомі Людмили Лободи тексти до розділів також мав писати Богдан Пастух, але він цього зробити не міг, оскільки з початком повномасштабного вторгнення росії в Україну пішов добровольцем на фронт. 

Андрій власне хотів, аби тексти до альбомів писали люди, які мають живе сприйняття творчості подружжя Лободів, не зіпсоване утвореними шаблонами — як буває серед чималої частини професійних мистецтвознавців. Останніх Андрій не любив зокрема за те, що вони живе мистецтво перетворюють у щось мертве і трафаретне, а також за те, що вони зраджують своє покликання, не розрізняючи дійсно справжнє мистецтво й імітоване. Я казав і далі наполягаю на тому, що писати тексти до мистецьких альбомів мають професійні мистецтвознавці. Ще раз згадуючи Платона, керування кораблем треба віддати стерничому, а лікування хворих має здійснювати лікар. Думаю, що серед мистецтвознавців Львова, Києва, Одеси чи Харкова знайшлися б ті, які, написали передмову до Людмили Любоди краще за мене. Але Андрієві йшлося про живе відчуття, яке й становить основу мистецького сприйняття як такого. Воно живить глядача й робить мистецький твір самим собою — тим що виразно промовляє до людини, навіює їй певні враження та думки. Крім того, подружжя Лободів у своєму сповненому віри, завзяття, радощів, болю, сумнівів та протестів мистецькому самокшталтуванні все життя йшло проти течії. Їхні авангардно-модерні пошуки не розумів, заперечував, відкидав загал, і професійні мистецтвознавці зокрема. Мабуть, своє несприйняття останніх Лободи передали  Андрієві. 

Компроміс між естетичним смаком та вимогами видавця

В Андрієвій роботі над книжками, зрозуміло, не все виходило просто та гладко. Принагідно він нарікав, що для одного із його замовників важливим є не так (вже запропоноване) естетичне оформлення книжки, як її яскравість — аби книжка, стоячи на поличці книжкового магазину, впадала у вічі, щоб читач захотів взяти її в руки та, ймовірно, придбати. Тобто вимоги ринку тут вступали в суперечність зі смаком дизайнера. І Андрій перероблював обкладинки, знаходячи якусь спільну точку між своїм естетичним смаком та вимогами видавця. Коли він робив обкладинку до моєї книжки про Олега Лишегу («Мости Олега Лишеги» (2019)), то спочатку запропонував два варіанти, які я не схвалив — не через якість художнього оформлення, а через те, що бачив концепцію обкладинки по-іншому.

Читайте також: Непобачена вічність: як писав і яким запам’ятався Олег Лишега

 

Ми мали непросту розмову, в якій запальний Андрій казав: «Як не подобається, то роби сам!» Але потім ми дійшли до згоди, і Андрій зробив таку обкладинку, яка мені сподобалась і подобається й зараз. Це і є ознакою майстра у своїй справі: якщо замовнику не подобається зроблене, то воно переробляється так, що тепер вже відповідає вимогам — і замовника, і того, хто це робив. Перемінюється так, що починає подобатися. І ще одне:

Андрій дотримувався ідеї, що через книжковий дизайн можна доносити людям творчість певного митця.

Цим зумовлена його чимала серія дизайнерських рішень у виданнях «Приватної колекції» Василя Ґабора, в яких він використовував мистецьку творчість Володимира та Людмили Лободів. 

 

Андрій був із тих, хто не зосереджений на собі самому, хто не величається собою. Замість цього він працював, компонував, організовував та ініціював. Й робив це з любовʼю, завзяттям та вірою в мистецтво. Це було його життям…    

 

Читайте також: Про архітектуру, вишивку і повернення до джерел: 6 нових арткнижок