Кінотеорія в Україні: Per aspera ad astra

Цим матеріалом ми розпочинаємо серію публікацій на підтримку Національного центру Олександра Довженка — однієї з найефективніших культурних організацій України, якій наразі загрожує припинення діяльності через урізання державного фінансування.

Стосунки кінематографу та вітчизняного книжкового ринку доволі дивні. Поява нових фільмів та серіалів вже давно відчутно впливає на плани видавництв, на наші терени нещодавно прийшли і непогано себе почувають кіноновелізації, але саме кіно в українському слові майже не явлено. Донедавна праці з кінотеорії майже не публікувалися, тож, якоїсь притомної поточної кінокритики було кіт наплакав. Однак повільні, але тектонічні зсуви в бік покращення загальної ситуації є, і книжки, які ми сьогодні розглянемо, це яскраво засвідчують. Збірка оглядів, енциклопедія, комікс та збірка першоджерел з історії кінокритики. Яким бачить кіно український читач?

Звісно, помилково категорично стверджувати, що за всі двадцять вісім років незалежності в Україні не друкували нічого адекватного про кінематограф. Вряди-годи траплялися яскраві сплески, як, наприклад, у 2009 році, коли нині покійне видавництво «Грані-Т» опублікувало програмну працю Зіґфріда Кракауера «Від Каліґарі до Гітлера — психологічна історія німецького кіна». Також були спеціалізовані видання на кшталт «Кінословника» Володимира Миславського, але вони осідали в бібліотеках вузькопрофільних інститутів та університетів, практично не маючи доступу до широкого читача. 

Причини зрозумілі: в 90-их роках українська кіноіндустрія переживала не найкращі часи. Грошей практично не було. Працювали на голому ентузіазмі, який рідко коли підкріплювався професійними навичками. Це був саме той період, коли започатковане Параджановим славнозвісне «українське поетичне кіно» виродилося. Заслабла і критика. З неї поступово вимивалася конкретика й детальний аналіз. Автори ставили собі на карб відсутність структури й професійного розбору, пропонуючи натомість настроєві етюди про фільми. Насправді в такому підході немає нічого злочинного чи неправильного, але біда, коли він стає домінантним. 

Кіноімпресіонізм

Олег Яськів: Вечір з кіно: путівник по світу кіно. — Харків: Фоліо, 2018. – 528 с.

На щастя, до сьогодні цей тренд майже став минулим, і книжка Олега Яськіва «Вечір з кіно: путівник по світу кіно» сприймається нині як милий релікт із зовсім іншої епохи. 

Цікаво, що маркетологи видавництва «Фоліо» і автор неначе не змогли домовитися про концепцію видання. Анотація на звороті книжки обіцяє ледь не українську відповідь «Особистій мандрівці Мартіна Скорсезе американськими фільмами» — вичерпний аналіз ключових моментів світового кіно. Зокрема, підкреслюється, що подібна спроба робиться мало не вперше в Україні. А ось сам Яськів у передмові активно відхрещується від подібних дефініцій і рамок. Спойлер: вірити краще все ж таки авторові. Його кінозамальовки — короткі й не дуже змістовні. Але їм притаманні поетичність та чуттєвість. Олег Яськів і справді намагається поділитися насамперед настроєм, який може подарувати той чи інший фільм, а також своїми враженнями від нього — дуже суб’єктивними, про що критик чесно попереджає, але досить щирими. Ця книжка — збірка особистих рефлексій, такий собі культурний автопортрет. Все як і казав Оскар Вайльд. 

Інша справа, що із «Вечора з кіно» складно видобути хоч якусь інформацію. Хто знімав фільми? Коли? Для чого? В чому їхня культурна цінність і до якого контексту вони апелюють? Усі ці дані Яськів наводить неначе з величезною неохотою.

Є теми, до яких критик постійно повертається (наприклад, у нього дуже багато фільмів про митців різного ґатунку), а деякі аспекти він не згадує взагалі. І це можна було б пробачити, якби книжка не називалася «Путівник по світу кіно». Є деякі речі, які можна не любити, але оминути неможливо. Можна любити у Берґмана тільки «Причастя» чи «Суничну галявину», але ні словом не згадати про «Сьому печатку» — злочин. Це наче ходити по колу двориками Прорізної — і жодного разу не вийти на Хрещатик.

Купити книжку.

Як це працює?

Адам Оллсач Бордмен: Ілюстрованої історії кіно / переклад: Міхаліцина Катерина. — Львів: ВСЛ, 2019. – 112 с.

Книжки на кшталт «Вечір з кіно» можуть запропонувати своїй аудиторії новий емоційний досвід, от тільки про кіно вони мало що розкажуть. Тим, хто хоче зрозуміти, що таке кінематограф і як він працює, варто звернутися до іншої літератури. І почати можна з «Ілюстрованої історії кіно» Адама Оллсача Бордмена від «Видавництва Старого Лева» у перекладі Катерини Міхаліциної. Яскрава та цікава книжка цілком могла б називатися «Моя перша кіноенциклопедія». Без сумніву, зацікавить вона і дорослих, але насамперед на неї звернуть увагу діти. Автор розповідає не багато, але цілком достатньо, щоб у голові вибудувався ланцюжок від перших театрів тіней до сучасних стримінгових сервісів. 

Адам Оллсач Бордмен аналізує кіно з точки зору еволюції технологій. Кожен із розділів розповідає про нову епоху кіно, показує, як виглядав кінетоскоп Едісона, як виникли перші кіностудії, і пояснює, чому вони повинні були змінитися з плином часу. «Ілюстрована енциклопедія кіно» нагадує яскравий калейдоскоп: прилади в ньому змінюються людьми, які своєю чергою обертаються на фільми.

Легкі та невимушені ілюстрації вражають яскравістю кольорів та ненав’язливою формою. Вони, як і текст автора, не переобтяжені деталями, але все одно дають змогу побачити головне. На сторінках видання читачі зустрінуться зі старими знайомцями на кшталт Чубаки та агента Купера, а також познайомляться з раніше не відомими для себе постатями, такими, як Фріц Ланг, Бастер Кітон чи Жан-Люк Ґодар. 

Приємно, що «Видавництво Старого Лева», яке вже публікувало і режисерів, і акторів, перейшло тепер і до кінокритики. Книга Адама Оллсача Бордмена виділяє баланс, якого автор дотримується у всьому. Він не перетворює свій текст на вузькоспеціалізований розбір різних типів плівки, але й не слабує на поверховість. 

Купити книжку.

Читайте також: Хто наступний за Кайдашами? – що з укркласики можна перетворити на серіали

Головне очима побачиш

Едвард Росс: Кіношно. Графічна мандрівка світом кіно / переклад: Ірина Ніколайчук. — Київ: Рідна Мова, 2019. – 200 с.

Розібравшись із технічною частиною кінематографу, можна переходити й до аналізу самих фільмів. Праця Едварда Росса «Кіношно. Графічна мандрівка світом кіно» у перекладі Ірини Ніколайчук — дуже яскрава спроба поговорити про залаштунки головної розваги людства, і байдуже, що сам комікс чорно-білий. Так, так, «Кіношно» — це комікс. Якщо про фільми можна писати книжки або знімати інші фільми, то чому про них не можна робити мальописів? Автор впевненим кроком іде світом кінематографу, викриваючи приховані взаємозв’язки та непримітні деталі відомих усім стрічок. У кожному із семи розділів Росс зосереджується на невеличкому аспекті загального сприйняття фільмів, пояснюючи, як на глядача впливають не тільки персонажі та сценарій, а й ракурси камери, гра монтажу з часом чи обрана режисером архітектура.

Автор використовує незвичний формат оповіді на всі 100 відсотків. Він занурює читачів у неймовірний світ кіно, наповнюючи кожну панель та кожен бабл максимумом інформації. Воно й не дивно, адже в самій тільки бібліографії видання близько сотні назв. Скрізь цитати та візуальні референси.

Помітно, наскільки Едвард Росс залюблений у те про, що розповідає. Він не просто живе фільмами, він живе у фільмах. Ця метафора неодноразово проявляється протягом усього коміксу, коли автор оприявлюється на відомих кадрах тих чи інших стрічок, заміняючи собою культових персонажів.

Едвард Росс — і граф Орлок, і Вінсент Вега, і Еш зі «Зловісних мерців», і навіть один із зомбі, що штурмує вітрини магазинів у «Світанку Мерців». Хоча найчастіше він просто вклинюється у простір фільму, про який розповідає, ледь не пальцем вказуючи на важливі аспекти, які глядачі зазвичай пропускають. 

«Кіношно» — справжнісінький маленький шедевр. Це розкішний комікс, який привертає увагу своїм візуальним стилем і вимагає від читачів високої ерудиції. Сама тільки обкладинка містить візуальні алюзії до десятка фільмів. Окрім всього іншого, поява «Кіношно» в Україні завдяки старанням видавництва «Рідна Мова» — це таки подія. Поки українське телебачення вперто намагається годувати глядачів або російським лайном на кшталт «Сватів», або вкрай посередніми поробками Голлівуду категоріє «Б», Едвард Росс розмірковує про технофобство, яке проявляється у «Метрополісі» чи про шовіністичну мілітаристську пропаганду таких фільмів, як «Найкращий стрілець» та «Рембо. Перша кров. Частина 2». Він не прагне усе спрощувати, не хоче розглядати кінематограф як миготливі картки, на які ми витріщаємося, поки жуємо попкорн у темній кімнаті. Ні, кінематограф — це мистецтво. А мистецтво треба сприймати і вивчати максимально уважно. Інакше не вдасться зрозуміти, чому саме «Міцний горішок» — найкращий фільм з точки  зору використання архітектури в кадрі.

Купити книжку.

Наші кінодвадцяті

Антологія української кінокритики 1920-х. Том 1. Кіно / Аналіза. — Київ: Довженко-центр, 2019. – 176 с. / Антологія української кінокритики 1920-х. Том 2. Кіно / Експеримент. — Київ: Довженко-центр, 2019. – 128 с.

Коли ми говоримо про Розстріляне Відродження, так чи інакше думаємо насамперед про письменників, замордованих у підвалах режиму. Часто забувається, що зазнали втрат усі мистецтва без винятку, зокрема й кінематограф. Національний голос було задушено, і довгий час замість українського кіно панувало лише «савєцьке». За останні п’ять років у сучасній Україні активно відновлювалася не тільки армія, а й кіно. Потужна підтримка держави зробила можливим той неймовірний кінобум, який ми могли спостерігати останнім часом. Логічно, що все це посилило інтерес до минулого українського кіно. «Довженко-центр» зовсім недавно відкрив спеціалізований музей, а також випустив дуже важливий двотомник. Це «Антологія української кінокритики 1920-х», що складається з Тому Першого «Кіно/Аналіза» та Тому Другого «Кіно/Експеримент». 

Ошатні книжечки кишенькового формату містять у собі важливі для розуміння історії першоджерела — статті різноманітних діячів кіно, що друкувалися у тогочасній пресі.

Історичний період, що опинився у полі зору упорядників, цікавий, адже саме він є своєрідним підлітковим віком кінематографу. З одного боку, минуло досить часу, щоб про фільми перестали говорити як про дешеву циркову розвагу і навіть визнали їхнє прав називатися мистецтвом, а з іншого — самі фільми і ті, хто їх знімав чи критикував, не визначилися зі своїм місцем у світі.

Ну і, звісно, стосунки з умовними «батьками» доволі напружені: наявні постійні спроби то привласнити здобути літератури та театру, то категорично відмежуватися від них. Цікаво спостерігати, як ті аспекти кінематографу, які на сьогодні є беззаперечними, раніше були предметом палких суперечок. Наприклад, чи потрібен фільму монтаж? Або чи потрібно досліджувати кінематограф у університетах? Спойлер: потрібно, і про це голосно говорили ще у 20-х. Висвітлено у цьому виданні і потужну дискусію щодо авангардного кіно (цій темі присвячено увесь другий том). Критиків хвилюють насамперед пошук кінематографом власного голосу, який був би відмінним від того, що люди «чули» раніше.

Деякі твердження, висловлені в цих статтях, зберігають актуальність і по сьогоднішній день, інші зараз видаються шалено наївними, але їхній детальний аналіз дуже важливий, адже наразі ми неначе знову повернулися у ті часи і тільки починаємо, майже з нуля, відбудовувати національний кінематограф. Якщо поглянути на «Антологію української кінокритики 1920-х» з цього боку, то також можна виявити багато несподіваних паралелей. Ось, наприклад, цитата зі статті українського режисера, сценариста та редактора Олександра Перегуди «Охмадите, ти спиш!»: «А кіно? Тут усе спокійно. Єдиний взірець — у «них». У нас усе погано — у «них» усе добре. Єдине, що у «них» добре, — це те, що там працюють, а погане у нас — що у нас балакають. Там експерименти на ділі, тут на словах. Та хоч би тих слів було багато, а то «Кинопечать» видала штук 50-60 назв, та з них одвертої халтури 99%. Очевидно, й «там» балакають і навіть пишуть, а ми годуємо наших читачів замість серйозної теорії анекдотами про Мері й Дуґа. А є, очевидно, книжки, що їх і перекласти, і видати варт». Складно щось додати до тези, висловленої в статті 1927 року. #видайтеукраїнськоютрохи більше книжок про кіно. Це справді потрібно.

Купити книжку.

Читайте також: Дизайнерка Надія Кельм: Чим вужчі рамки, тим точніші ідеї