Завдання вижити: яким має бути культурний контент у медіа

Розмова про культуру в медіа відкрила програму Ірини Славінської «Говорить Київ». Усі події відбуваються на майданчику студії Суспільного мовлення, а дискусії зі сцени відразу виходять у прямий ефір. Для обговорення ролі мистецтва в журналістиці запросили виконавчого продюсера UA:Культура Лук’яна Галкіна, культурну критикиню Євгенію Нестерович та колишню редакторку відділу культури журналу «Vogue» Валентину Клименко.

Ірина Славінська: «Усі ми читаємо багато новин, особливо зараз, що аж починає паморочитися в голові. Для чого в такі дні потрібна присутність культури в медіа?»

Лук’ян Галкін: «До цього мав екскурсію в прямому ефірі з літературознавицею Богданою Романцовою на тему, що робити людям на Книжковому арсеналі, які водночас закохані в літературу й кіно. Протягом розмови ми вивели тезу, що культура потрібна, аби трохи заземлитися – тобто твердо стояти на своєму й зрозуміти, із якого ґрунту ти ростеш. Зараз для мене культура – це актуальний засіб дати найбільш точну особисту дефініцію того, що відбувається.

Ми знаємо, що незалежних медіа в нашій країні значно менше, ніж хотілося б. І коли ми отримуємо інформацію з того чи іншого джерела, ми вже наштовхуємося на інтерпретацію, забарвлену на чиюсь користь. І тоді для сприйняття інформації вмикається наш культурний пласт. Коли ми дивимося на події, згадуючи слово «антиутопія», розуміємо, що в цього слова є одна конотація, і спектр розвитку подій у цьому жанрі також невеликий. Це сумний висновок, але він виводить із фрустрації».

Євгенія Нестерович: «Культура створює контекст, у якому значно легше ці новини сприймати й інтерпретувати. Немає нічого поганого в тому, щоби новини зі сфери культури відволікали людину чи давали можливість перемкнути свою увагу. Якщо говорити про культурну аналітику, вона допомагає контекстуалізувати те, що відбувається, побачити ширшу картинку.

Культура – це все ж таки більше про цінності, а коли ми говоримо про непевні часи змін, на цьому варто наголошувати й давати аудиторії можливість асоціюватися з цими цінностями».

Валентина Клименко: «Для мене культура – це опозиція здорової людини. У сучасному мистецтві в часи постправди, фейків та інформаційної маніпуляції культура може бути інструментом, щоби привести свої думки до ладу».

«Культура підживлює не тільки наше раціо, але й емоційно-сердечну частину»

Ірина Славінська: «Ми ніби отримали таку трилогію використання культурної тематики: стати на ноги, опинитися в контексті та перебувати в опозиції здорової людини. Який ваш безпосередній досвід роботи з культурою в різних видах медіа?»

Євгенія Нестерович: «Я працювала здебільшого в онлайн-медіа. Моє бачення гарного формату для культурної тематики полягає в тому, що важливо не забувати про аудиторію. Коли ми занурюємося в написання тексту, часто забуваємо, що є люди, які не настільки в це заглиблені, тому їм треба це пояснити простішими словами та в доступніший спосіб – не бути занадто софістикованими. Думаю, якби ми робили більше таких кроків, кількість читачів була би також більшою. Часто нам не вистачає сил виховати кваліфікованого читача чи глядача, оскільки одна людина пише, редагує й випускає текст. Нам би не завадило мати таку когорту комунікаторів, які могли б транслювати інформацію на ширшу аудиторію.

Ми нікуди не подінемося від тих, хто проти й незадоволений. Але коли я говорю про спрощення й трансляцію на ширші аудиторії, я не про переведення це на рівень жовтизни. Це про вміння говорити з аудиторією її мовою. Пора відмовитися від градації на високу й низьку культуру. Можна писати критику високого рівня про серіали чи найпопсовіші комедії, а можна надзвичайно просто пояснити драматургію».

Валентина Клименко: «У мене був такий внутрішній челендж, коли я прийшла працювати з газети «Україна молода» – де читачі читають видання від першої до останньої сторінки – і потім я стала редакторкою культурного відділу у «Vogue». Я люблю цей журнал і знаю їхній формат. Треба розуміти, що глянець – це не критична журналістика. Ти не можеш нікого критикувати, ти зав’язаний із рекламодавцями – тоді єдиним твоїм інструментом є селекція. Якщо ти обираєш цю людину, значить ти за неї підписуєшся – головне зрозуміти цей принцип.

Журналіст – це в першу чергу перекладач, він має вміти перекласти пташину мову урядовців чи специфічних фахівців мовою звичайної людини.

Я зараз працюю в Національному художньому музеї. І це ж також проблема комунікації: як донести все, що писали науковці до п’ятикласника чи кандидата наук. Мистецтвознавиця Олена Червоник працювала в музеї Філадельфії й розповіла, що в них є рерайтери, які розшифровують все, що написали науковці».

«Ми не повинні орієнтуватися на докторів наук. Якщо людина прийшла в музей, вона має вийти зі знаннями».

Ірина Славінська: «Як у цьому контексті працювати з культурною тематикою та гламуром?»

Валентина Клименко: «У «Vogue» працювали люди, які розуміли, що не треба робити супергламур, а треба просто підкреслити – просто одягти людину в модний у цьому сезоні одяг, людина при цьому не має ставати кимось іншим. Для деяких українських інтелектуалів здавалося, що глянець – це вже зовсім ганьба. Я намагалася пояснити, що універсальна й велика людина будь-який формат витримає».

Лук’ян Галкін: «Я вже два роки думаю про те, як на телебаченні працювати з культурою. Якщо Валентина згадала, що глянець для когось може мати непевну репутацію, про телебачення годі й казати. Зокрема, телебачення в нас називають зомбоящиком. У культурному колі є традиційна формула «Я телебачення не дивлюсь N років» – чим цифра більша, тим краще.

На Суспільному ми часто говоримо про довіру – це не рейтинги й комерційні показники. І як суспільне мовлення ми прийшли в те середовище, де довіра до телебачення була зведена нанівець. Комерційні канали, який в Україні більшість, формують у глядача й слухача очікування: швидко, дорого з драмою й зрозуміло всім. Що в такій ситуації робити на каналі, який називається UA:Культура? У тоні розмови також має бути селекція й це має бути розмова з людиною, яку ти хочеш зацікавити. Головне, щоб на спікерові не було білого пальта, коли він говорить.

Читайте також: Хто є хто у культурі: від митця й філософа до споживача

Коли тільки прийшов на канал UA:Культура, ми намагалися зробити лінійку лекторіїв. Ми всі знайомі з форматом лекторію: люди приходять і слухають лекції по дві години. Але телебачення не буде так працювати, там усі речі мають бути підкріплені візуалом, аудіалом, графікою, а ще все це має бути динамічно й до біса красиво. Питання в тому, як не загубити сенс, коли працюєш із формою.

У каналу UA:Культура є безкоштовний кіноклуб КіноКульт, зараз буде відкриватися його другий сезон. Після перегляду відбувається дискусія. Зазвичай ми дивимося авторське кіно, а воно може зробити нудно або, часто, боляче. І ми маємо розуміти, навіщо нам це взагалі показують – хороший привід запросити спікера й відповісти на ці запитання».

Ірина Славінська: «У медіа ми маємо справу з різним типом людей: хтось свідомо робить вибір, а хтось випадково відкриває журнал чи опиняється на якомусь сайті. Як можна з цими різними аудиторіями працювати?»

Валентина Клименко: «На сьогодні журналістика виробила велику кількість аудіовізуальних і текстуальних форматів. Будь-яке медіа має бути побудоване, як смартфон – на інтуїтивному відчутті та поєднувати різноманітні формати. Ти можеш говорити про серйозні речі в розважальному форматі, можеш запакувати серйозну інформацію в інфографіку. Знайти правильну форму до змісту – це і є журналістський фах.Якщо за два абзаци тексту мені стає нецікаво, я йду – це банальне споживацтво й продавати або вміють або ні.

У роботі з музеєм найгірше, що може бути – це науковий або професійний снобізм. У комунікації важливо відійти від нього.

Згадайте, через кого ви прийшли до мистецтва, хтось же вам зміг пояснити, чому це захопливо. Не можна казати, що людина ніколи не зрозуміє мистецтво, якщо не зробила цього раніше. Право людей на культуру треба поважати».

Євгенія Нестерович: «Якщо ми говоримо про позицію редактора, ти ж не бачиш відразу текст, ти бачиш, як щось відбулося. І починаєш думати, як це краще реалізувати у твоєму медіа. Часто про страшні речі найліпше можна написати через гіркий гумор або зовсім незвичний формат, який дасть можливість вербалізувати цю тему.

Мені подобається, що нішеві видання почали зараз рухатися в бік прямого контакту, вони роблять зустрічі зі своїми читачами. Звісно, полегшення своєї мови також завжди працює в плюс. Краще відмовитись від професійного жаргону. Можна випробовувати свої тексти на людях, які не є вашими колегами».

Лук’ян Галкін: «Від початку різні аудиторії були метою практично недосяжною. Статистика телеперегляду свідчить про те, що телебачення дивляться літні люди, а Суспільне мовлення – ще трохи старші. Мова була про те, як адаптувати наш культурний контент, щоби зацікавити інше покоління, яке ще й живе в інших містах. Тут уже не стоїть питання, чи спілкуватися звичною тобі мовою. Тут треба зрозуміти, як тематично вибудовувати політику. Зараз наша стратегія – працювати на виріст, і ми намагаємося спілкуватися з усіма аудиторіями.

Що з цим робити, коли ми знаходимося в середовищі комерційних телеканалів, які мають ще значно більше фінансування, ніж Суспільне? Ми намагаємося працювати з форматами й очікуваннями аудиторії. Людина просто так за інформацією на канал UA:Культура не прийде. Тому, наприклад, під час дебатів ми говорили про політику з точки зору культури – про культуру дебатів й чому те, що в нас відбувається – це не дебати здорової людини.

Інший формат – це ранкове шоу. Я розумію, що ми, керуючись цінностями, потрапили в пастку з цим проектом. Адже він створений для нас (команди Суспільного – Читомо) і для людей, яким не потрібно пояснювати вагу того чи іншого гостя. Але людина зранку живе по-іншому, вона не шукає 20-хвилинної нотації (а саме так сприймаються наші діалоги про соціальну відповідальність). Я собі намагався уявити: людина запізнюється на роботу, обливається кавою, обсмажує яйце і ми їй 20 хвилин розповідаємо про те, що треба купувати українське. Щоби працювати з різними аудиторіями, треба грати за правилами цих аудиторій і треба піклуватися про комфорт цих аудиторій».

Читайте також: Мистецтво споживання: як зробити популярними культурні інституції

Фото: Катерина Янюк