Мадлен Тієн: «Я канадійка, але мої найважливіші книжки не про Канаду»

«Коли я починаю писати, це схоже музичну композицію. Як тільки вона починається, то ти слідуєш за нею попри те, що вперше в житті чуєш», – розповідає Мадлен Тієн. Вона канадська письменниця малайсько-китайського походження. Її книжки перекладені більш ніж 25-ма мовами світу, а одну з них у 2016 році номінували на Букерівську премію. У цьому ж році Уряд Канади відзначив книжку «Не говори, що ми не маємо нічого» як найкраще англомовне видання країни. В інтерв’ю для «Читомо» Мадлен розповіла, чому вона пише романи, від яких їй боляче, та як у своїх книжках їй вдається поєднувати Канаду, Китай та Камбоджу.

Розмова відбулася під час 83 Міжнародного Конгресу ПЕН у Львові.

Письмо як осмислення світу

«Я не можу згадати той час, коли не вміла читати. А вже коли виросла, то через письмо я виражала те, що мені не вдалося пояснити усно. Це були роздуми про ідентичність, кохання, вірність своєму партнеру чи родині. Письмо стало для мене шляхом, на якому я осмислювала такі речі», – розповідає канадська письменниця Мадлен Тієн.

У 1974 році батьки майбутньої письменниці емігрували до Канади. Її мати з Гонконгу, а батько з Малайзії. Вони познайомилися в університеті в Австралії, але не змогли оселитися там, бо країна не приймала азійських емігрантів.

Після закінчення навчання вони жили в Малайзії, там народилися старші сестра і брат Мадлен. У дитинстві Тієн відвідувала бібліотеку один раз на тиждень, де окрім читання книжок, переглядала каталоги з мікрофільмами. Подейкують, що саме це стало початком її захоплення історією та політикою.

Вона із самого дитинства знала, що писатиме книжки. «Бо читання – це найчарівніше та найдорожче, що я коли-небудь мала у своєму житті. Я думаю, що це пов’язано зі спогадами з дитинства, коли моя старша сестра поверталася зі школи та вчила мене всьому, що вивчила того дня у школі. Фактично, вона і навчила мене читати», – розповідає Мадлен.

Її батьки говорили різними мовами. Тато з Малазії і він спілкувався хаккаською (діалект китайської мови, ним розмовляє китайський народ хакка, що мешкає здебільшого в провінції Ґуандун та сусідніх – Читомо), а мама – кантонською (діалект Гуанчжоу і околиць, включно з Гонконгом й Аоминь – Читомо) А між собою вони завжди спілкувалися англійською.

«Водночас у нашій сім’ї я була першою, для кого англійська мова стала рідною. У моєму житті не було всіх мов, які були такими звичними для моїх родичів. Але я сприймала це як перевагу, адже англійська мова це завжди було тим, у чому я могла допомогти своїй родині. Вже у вісім чи дев’ять років я стала перекладачкою для них, я писала та говорила замість моїх батьків».

Брат та сестра Мадлен народилися у Малайзії, тож вони встигли вивчити хаккаську. Письменниця згадує: «Коли вони переїхали до Канади, то мали навчитися розмовляти іншою мовою та змінити не тільки своє життя, але й себе – стати не такими, як були».

Читайте також: Марсі Шор про Революцію гідності, Майдан та відкриття Східної Європи

Мова як світогляд

Мадлен вважає, що мова – це надважливий фактор не тільки у письмі, але й у формуванні світогляду. «Китай – це країна моїх предків. І коли я подорожувала цією країною, то мені було важко спілкуватися з людьми, тому що я не знаю мандаринської мови. Окрім того, діалекти, якими спілкувалися мої батьки, не такі поширені серед китайців, тому знання цих діалектів мені не допомогло».

Тож коли вона збирала матеріали для однієї зі своїх книжок у Китаї, мова була великою перешкодою для неї. «Адже вона певною мірою відбиває наше сприйняття світу. Вона приховує у собі певні концептуальні рамки, яких ми не відчуваємо, коли це наша рідна мова. І тут є ризик, що англомовний читач через мову помістить цю історію про Китай у свої концептуальні рамки. Тому мова – це важливий фактор, на який варто зважати».

Окрім того, вона зазначає, що мова це також і фактор, який впливає на формування та розуміння своєї ідентичності. «Китайською я пишу наче дитина. Коли ж пишу англійською, то не відчуваю, що належу до діаспори. Те, що я пишу, – вкорінюється у цю іншу країну. У мене ніколи не було іншого паспорту чи ідентичності, окрім як канадської. Може на поверхні це виглядає як діаспора, але по внутрішнім відчуттям – це завжди дім. Я думаю, що своїми історіями, я виношу цю думку на загальний дискурс».

Dogs at the Perimeter

«Серед моїх романів є один, який найближчий моєму серцю, – «Собаки по периметру», – розповідає Мадлен. Це роман про геноцид та громадянську війну у Камбоджі, про наслідки війни з тихою владою.

«Я думаю, що він важить для мене так багато, бо я фактично страждала над його написанням. Навіть зараз, коли я говорю про нього, то не можу стримати емоцій. Мені було боляче писати його, тому що він про геноцид, який трапився у роки, коли я вже жила, але світ продовжує мовчати про нього. Світ забув про геноцид, у якому сам і винен».

Головна героїня книжки – Джені. У 10 років її дитинство раптово закінчується. Коли комуністи входять у Пномпень, вони захоплюють її батька, натомість Джені разом з її молодшим братом та матір’ю виганяють у поле, де вони мають почати життя заново.

Через деякий час її батько зникає, мати зникає через незмогу витримати голод та горе, а брата, якому лише вісім, забрали на тренування з метою виховати з нього людину, яка допитуватиме інших. Смерть її родини переслідує Джені все життя. Навіть після того, як вона втекла в Канаду та стала успішною невропатологинею.

«Камбоджа – це країна, яка зазнала найсильнішого бомбардування в історії. Попри те, що ця країна не мала ніякого стосунку до війни у В’єтнамі, адже мала нейтральну позицію, США спустила на країну понад два мільйони тонн бомб», – пояснює Мадлен. Вона зазначає, що про нейтральну позицію Камбоджі у тому конфлікті часто забувають.

«Я вважаю, що під час громадянської війни до влади прийшли люди, які репрезентували дуже сильний супротив. Цей супротив виглядає як екстремізм. Але водночас це наслідок того, що пересічні мешканці країни просто не мали як боротися з геополітичними силами. У результаті це призвело до катастрофічних наслідків», – розповідає канадська письменниця.

У 80-90-ті, коли Мадлен була ще дуже юною, біженці з Камбоджі їхали у різні куточки світу. «Через декілька десятиліть дорослі люди згадуватимуть біженців із Сирії, так і я згадую про цей період у світовій історії. Це дуже шокувало мене як дитину, адже я не розуміла, що відбувається. Мені довелося витратити дуже багато років, щоб зрозуміти контекст, у якому відбувався перебіг цих подій».

Для цього їй довелося багато подорожувати тими краями. Попри те, що коріння Мадлен Тієн походять з Малазії та Гонконгу, вона завжди відчувала, що її серце належить Камбоджі.

«Ці країни дуже близькі одна до одної. І врешті-решт китайська та камбоджійська діаспора – це одна й та сама діаспора у Малайзії та Індонезії. Проте я відчуваю справжню близькість до Камбоджі, я ніяк не могла припинити думати про цю країну. Тож я почала писати про неї. Водночас я не думала, що опублікую те, що я пишу. Адже ризик наробити багато помилок був дуже високим». Саме тому вона працювала над цією книжкою протягом п’яти років. Вона зазначає, що це дуже важлива робота: «Бо треба виносити на суспільний дискурс та осмислювати камбоджійський геноцид, адже насправді це важливо для всіх нас».

Читайте також: Цезарій Збєшховський про інтернет, кінець світу і мрію побачити Великий вибух

Do Not Say We Have Nothing

У 2016 році книжку Мадлен Тієн номінували на Букерівську премію. Вона називається «Не говори, що ми нічого не маємо». ЇЇ назву письменниця запозичила з гімну комуністичної партії Китаю.

Мадлен пояснила, що таку назву вибрала не дарма: «Це був своєрідний хід на позначення суперечливої людської природи. Кожне покоління хоче влаштувати світ по-новому. Водночас воно має вирішити, якою ціною це обійдеться, і хто, власне за це платитиме».

Події у книзі починаються у 1990 році у будинку Марі, яка разом з матір’ю живе у Ванкувері. Окрім того, в їхньому будинку живе Ай-Мінг, яку вдочерила мати Марі, після подій на площі Тяньаньмень у 1989 році. Це була серія демонстрацій у Китайській Народній Республіці, що тривали декілька місяців, протагоністами культурної революції були студенти.

Приїзд Ай-Мін в Канаду відкриває таємничу завісу катастрофічної історії, в якій беруть участь сім’ї двох талановитих китайських музикантів. Один з них – батько Марі, а інший – Ай-Мінг. Батько Марі переїхав на Захід багато років тому, коли батько Ай-Мінг залишився у Китаї. Обидва чоловіки вже мертві, а доля їхніх доньок – розібратися у таємничій історії та скласти її докупи.

«Перш за все я підходила до написання цього роману як людина. Цей момент дуже важливий для мене. Тож з одного боку це книжка, яка мені дуже близька, а з іншого – я мала її відпустити у світ. Наприклад, роман про Камбоджу прочитала невелика кількість людей. Бо це складна річ. І саме тому вона завжди буде тихою», – розповідає Тієн.

Вона зазначає, що книжка про Китай має значно більшу кількість читачів. «Я не можу пояснити чому так. Проте тут важить і те, що завдяки цій книжці багато читачів дізнаються про Камбоджу. Адже між ними є зв’язок. Бо політичні процеси та їхні лідери пов’язані. Тож завдяки одній книжці на світ з’явилася інша».

Мадлен вважає, що література не має визначеного завдання. Коли ти пишеш, то турбуєшся про свого героя, місце, у якому відбувається перебіг подій, та дії, які спрямовані на твого героя. Окрім того, ти звертаєш увагу на специфічні способи, як людина намагається захистити свою ідентичність, дітей та батьків.

«Це те з чим тобі доводиться боротися у кожному реченні. Вже пізніше, коли ти тримаєш у долонях свою книжку, то все по-іншому. Завдання не змінюються, але їх стає більше, вони різні. Врешті-решт ти сподіваєшся, що ти зміг правдиво описати досвід людей, які безпосередньо зіштовхнулися з цими подіями. І ти не хочеш, щоб вони, прочитавши цю книгу, вважали, що ти їхній досвід викривив, зруйнував чи стер», – вважає письменниця.

Мадлен розповідає, що на обидві книжки витратила по п’ять років. На різних етапах роботи над текстом люди, які розуміються на Камбоджі та Китаї, читали рукопис. Зокрема у «Не говори, що ми не маємо нічого» було багато про музику, мову, політику і навіть математику.

«І я не була експерткою ні в одній із цих сфер. Я лише та, хто яка провела багато років у роздумах над речами, які описуються у цій книжці. За вісім місяців до того, як роман мав зустріти свого читача, я провела багато часу з різними людьми, які жили у Китаї або ж добре знають цю країну. Їхні коментарі були настільки позитивними, що це дало мені надію», – згадує авторка книги.

Оскільки історія досить суперечлива в Китаї, Мадлен хотіла, щоб історична реальність книжки була максимально правильною. «Проте це схоже на конструювання реальності навкруги героїв. Адже ці герої вигадані, а реальність, в якій вони перебувають, – справжня. Це досить дивний перетин – реальність та фікція».

До Мадлен часто звертаються читачі із захопливими коментарями, що буцім-то їй вдалося описати докладно їхнє життя. «У момент культурної революції, у 1989 році, у Китаї було вже 600 мільйонів людей. Оскільки ця реальність вплинула на кожну людину у країні, найвірогідніше, що серед цих 600 мільйонів будуть люди, чиє життя збігалося з життям героїв, яке описане у книжці», – пояснює вона.

Тієн називає себе канадійкою, але зазначає, що її найважливіші книжки не про Канаду. Проте якимось чином вони пов’язані з цією країною. У книжці про Камбоджу дитина, яка вижила під час геноциду, залишилася без сім’ї. «Таких дітей багато, вони або втратили родину, або не мають з нею контакту. Велика кількість таких дітей приїхала до Канади, а саме у Квебек, тому що деякі з них говорили французькою», – говорить Тієн.

Книжка про Китай починається з того, що студентка, яка виїхала з Китаю під час демонстрацій у 1989 році, приїжджає до Канади з документами, але без батьків. Інша родина намагається їй допомогти, тож зрештою вона переїжджає до США.

«Я думаю, що моя наступна книжка буде про Північну Америку. Але я ще не вирішила, як вона виглядатиме. Поки сюжет розвивається у моїй голові й складається з тисячі маленьких шматочків, але я все ще не вирішила, як це все об’єднати. Так відбувається процес написання, тому що ти маєш запитання, на які тебе спонукає реальність, але ти ще не знаєш, як вони виглядатимуть укупі у вигаданій реальності. Проте я вже відчуваю, що це буде щось абсолютно інше порівняно з тим, що я писала раніше. Тому я відчуваю невеличкий страх», – ділиться планами канадська письменниця.

Читайте також: Славенка Дракуліч: «Ми не зустрічаємо воєнних злочинців щодня – принаймні нам так здається»