Монумент чи жива людина? Вано Крюґер навздогін хайпу щодо Кобзаря

*у тексті збережений авторський стиль написання.

Тарас Шевченко є центральною постаттю українського національного канону. Всі, хто в цьому каноні хронолоґічно передують йому – од київських князів і гетьманів до давньоруських і барокових книжників – за бажання можуть бути вписані в інші національні чи імперські канони – перш за все, в російський.

Так, київські Св. Рівноапостольні князі Ольга і Володимир Великі, князі Святослав Хоробрий, Ярослав Мудрий та Володимир Мономах, Св. Антоній і Феодосій Печерські, Св. Нестор Літописець, Данило Галицький /король – Sic! – Руси/, Костянтин Острозький, Богдан Хмельницький, Петро Могила, Св. Димитрій Ростовський /в миру Данило Туптало/, Феофан Прокопович, Олександр Безбородько, Віктор Кочубей, Микола Гоголь зображені на пам’ятнику Тысячелетие России у Великому Новгороді.

Міхаїл Мікешин, Іван Шрьодер, Віктор Гартман, пам’ятник «Тысячелетие России», Великий Новгород, 1862 рік.

І саме починаючи з Тараса Шевченка, постаті українського національного канону перестали бути такими, що неодмінно могли бути вписаними в якийсь інший канон – національний чи імперський.

Читайте також: Віра Агеєва про «не ті» канони: конспект лекції

Матвій Манізер, Йосиф Лангбард, пам’ятник Тарасові Шевченку, Харків, 1935 рік

Центральне місце Тараса Шевченка в українському національному каноні автоматично призвело до трьох взаємопов’язаних наслідків:

• будь-яка робота з його образом чи, значно меншою мірою, творчим спадком обов’язково викликає посилену суспільну увагу;
• якщо ця робота виходить за вузькі інституційні межі наукових кафедр, реальних чи віртуальних мистецьких ґалерей, вона обов’язково буде оцінюватися в політичних катеґоріях тесту на лояльність до українського національного проєкту;
• завжди знайдуться ті, хто самочинно візьмуть на себе роль подібних тестувальників – «захисників Кобзаря».

Іншими словами кажучи, обидва процеси: і робота з образом Шевченка, і наступне «тестування» її на льояльність до українського національного проєкту – яка б риторика не лунала – на практиці є нічим іншим, як помноженням власного медійного капіталу – гайпом.

Проте помножувати медійний капітал можна, створюючи, а можна, нищачи – саме тому нехай той, хто створює, буде в цій статті під своїм повним іменем, а той, хто знищує, – під ініціялом.

Безґлуздо дорікати Х. в контрадикції задеклярованих цілей і досягнутих наслідків: в тому, що порізавши «ганебну», як він вважає, виставку Олександра Грехова, він натомість незрівнянно посилив як її медійний резонанс, так і медійну впізнаваність її автора – що уже конвертується в суто комерційну запотребуваність Олександра Грехова як дизайнера.

Читайте також: Шевченківські дні в картинках

Бо сам Х. міцно медійно закріпив себе як борця з «карикатурами на Тараса Шевченка», «деформованим зображенням Кобзаря» і навіть – Sic! – «сплюндрованим Тарасом», оголосивши навіть у себе на сторінці в соціяльній мережі Facebook розшук «місця проживання», «частого перебування» Олександра Грехова, що цілком можна трактувати як погрозу фізичної розправи.

Заробити медійний капітал Х. не вдалося б, якби задеклярована ним позиція – означення виставки Олександра Грехова як «карикатур», «деформованих зображень», «сплюндрування», а також ствердження необхідності актів фізичного насилля щодо виставки та, можливо, щодо її автора – не збігалася із позицією частини /цікаво, якої великої?/ – українського суспільства. І це вже серйозна підстава замислитися – не про Х., не про Олександра Грехова, і навіть не про Тараса Шевченка.

Олександр Грехов, із серії «Квантовий стрибок Шевченка», 2018-2019 роки

Здатніть посміятися над собою є однією з ознак психічного здоров’я індивіда, – ця здатність свідчить про гнучкість його психіки, її високу адаптивність, здатність протистояти травмам без шкоди для соціялізації. І, навпаки, підкреслено серйозне ставлення до власної персони є ознакою психічної патолоґії і свідчить про негнучкість психіки, її низьку адаптивність і недостатню здатність протистояти травмам без якихось значних втрат для соціялізації.

Цю особливість психіки індивіда можна екстраполювати на культуру в цілому. Іронічне, веселе, навіть бурлескне ставлення до центральних постатей свого канону – ознака ефективних і здатних до розвитку культур, бо воно автоматично помножує інтерпретації в ній, хай навіть несерйозні чи навіть відверто травестійні, а отже і помножує альтернативні шляхи розвитку, хай навіть і в масовій культурі – важливій царині будь-якої повноцінної культури.

Олександр Грехов, із серії «Квантовий стрибок Шевченка», 2018-2019 роки

Так, в п’ятому епізоді четвертого сезону мультсеріялу The Simpsons, присвяченому Геловіну, Treehouse of Horror III Гомер – Sic! – Сімпсон послідовно вбиває центральних постатей американського та анґлосаксонського канонів Джорджа Вашинґтона та Вільяма Шекспіра, поданих в образі зомбі.

Зважаючи на реакцію від міксування Олександром Греховим образу Тараса Шевченка із низкою образів масової культури, можна лишень уявити, яка буча здійнялася, якби на місці Джорджа Вашинґтона та Вільяма Шекспіра у якомусь подібному мультику опинилися, скажімо, Степан Бандера та Тарас Шевченко.

Олександр Грехов, із серії «Квантовий стрибок Шевченка», 2018-2019 роки

Табу ж на будь-який альтернативний образ центральної постаті канону свідчить про процеси закостеніння і виродження культури, – під «виродженням» я розумію відсікання можливих шляхів розвитку культури, а саме це досягається через радикальне звуження припустимого поля інтерпретації центральних постатей її канону; така культура «вважає», що вона всього уже досягла і будь-які альтернативи в ній означені як завідомо шкідливі: «карикатурні», «деформовані», «спаплюжені», «деґенеративні».

Протести проти кінофільму «Матільда», Російська Федерація, 2017 рік

Щоправда, окремі прихильники Х. з-поміж його коментаторів у мережі Facebook взагалі відверто ставлять знак рівності між національним каноном і реліґійним культом – між образою власних почуттів серією постерів, намальованою Олександром Греховим, і образою почуттів мусульман карикатурами часопису Charlie Hebdo на пророка Мухаммада.

Часто вживається і самим Х., і його прихильниками різноманітні похідні від дієслова «деґенерація», трапляються апеляції до «дідів, що лежать в українській землі», «української крові і кості», попередження про загрозу «жидомосковської зарази», чим фактично відтворюється офіційний німецький дискурс часів Третього Райху, дискурс Blut und Boden і Entartete Kunst.

Відкриття виставки Entartete Kunst, Мюнхен, 1937 рік

Подібна арґументація свідчить, що Х. зі своїми прихильниками перебувають в дискурсивному полі, свідомо ворожому дискурсам Просвітництва, секуляризму, прав людини, etc., – навіть, якщо вони і позиціонують себе як прихильників націоналізму – ідеолоґії, безпосередньо з ними пов’язаної.

Райхсміністр пропаґанди Третього Райху д-р Йозеф Ґьоббельс відвідує виставку Entartete Kunst, Мюнхен, 1937 рік

Перша зала зорґанізованої нацистами виставки деґенеративного мистецтва якраз була присвячена «творам, що принижують реліґію», друга – «творам, створеними євреями», а третя – «творам, що ображають німецьких солдатів, жінок і фермерів».

Фюрер Німецького народу Райхсканцер Третього Райху Адольф Гітлер відвідує виставку Entartete Kunst, Мюнхен, 1937 рік

Емілю Нольде, чий поліптих Життя Христа став центральним експонатом виставки Entartete Kunst, нацисти взагалі заборонили займати будь-які посади, пов’язані з образотворчим мистецтвом, і навіть купувати пензлі та фарби, – цей вирок контролювало Ґестапо, реґулярно навідуючись до Еміля Нольде додому. До речі, вирок нічого не нагадує?

Еміль Нольде, «Життя Христа», виставка Entartete Kunst, Мюнхен, 1937 рік

Тарас Шевченко залишатиметься центральною постаттю українського національного канону. Наразі немає жодних підстав проґнозувати його заміщення кимось чи чимось іншим. А це означає, що завжди будуть ті, хто прагнутимуть заробити собі медійний капітал на ньому, – як працюючи з його образом, так і самочинно проводячи «тестування» цієї праці на льояльність до українського національного проєкту, – аж до знищення того, що цей «тест» не пройшло і /погроз/ фізичної розправи над авторами.

Це буде завжди, але питання в тому, чиї дії суспільство цінуватиме і заохочуватиме більше: того, хто створює, чи того, хто знищує? Відповідь на це запитання автоматично буде відповіддю і на решту: які межі припустимого в українській культурі? Наскільки вона буде багатою, здатною ефективно відповідати на виклики в часи масової культури? А також чого нам чекати в майбутньому: політики і виставки зразка мюнхенської Entartete Kunst 1937 року чи все ж таки Вашинґтона / З новим і праведним законом?

Читайте також: Шевченко-рок та неофолк: музичні проекти на слова поета