Нові переклади до Book Forum: Тавада, Віан, Рой та інші

Уже наступної середи розпочнеться Book Forum у Львові – і тисячі людей ринуть до книжкових стендів. У ярмарку візьмуть участь близько 300 видавництв і 70 із них підтвердили, що на їхніх стендах ціни будуть нижчими, ніж у книгарнях. Щоб не загубитися в літературному потоці на трьох поверхах, у цій добірці ми пропонуємо вісім перекладних новинок, які не можна пропустити. Розпалюються індійські революції, білі ведмеді пишуть книжки, брили льоду падають з неба, а з кранів лізуть вугрі – усе це лише спроби письменників осмислити реальність. Вам залишається тільки обрати для себе найзручнішу.

Йоко Тавада. Мемуари білих ведмедів

• Переклад: Ірина Загладько та Анна Савченко. Київ : Видавництво, 2019.

Розповідь про три покоління антропоморфних ведмедів могла би стати сімейною сагою, але вона діє навпаки – показує відчуженість кожного «героя». Йоко Тавада по черзі знайомить зі спорідненими тваринами: цирковою ведмедицею, народженою в Радянському Союзі, її донькою, балетною танцівницею Тоскою та онуком, від якого відмовилася мати, а також ведмежам Кнутом – усі вони не пам’ятають одне одного, і читач сам виловлює зв’язки між ними. «Мемуари білих ведмедів» схожі на дитячу казку, яку здатні зрозуміти лише дорослі – на перший погляд написана якось наївно та просто, але вкладає у вуста ведмедів суспільно важливі дискурси.

Одна ведмедиця все свідоме (саме так) життя проводить у цирку, поки величезна країна перебуває у стані холодної війни. Утомившись від стандартної моделі існування: за одні дії отримуєш кубик цукру, за інші – батіг, вона починає писати автобіографію, де розповідає про щоденні муштрування й овації публіки. Мемуари ведмедиці стають моментальним бестселером, а їхня авторка – рупором прав людей. Подібний метафорично-абсурдний настрій Йоко Тавада втримує і впродовж наступних двох історій. Тут кожен образ не просто так, а думки тварин – підморгування людям: «Ви ж розумієте, що не про ведмедів мова».

Усеохопна емпатія, що з’являється ледь не від перших абзаців, очевидна: ще з дитинства ми звикли розуміти тварин краще, ніж людей.

Тому припустити, що сюжетний поворот із Тоскою, героїнею другої частини, яка спілкується зі своєю тренеркою Барбарою уві сні, – цілком реальний, не так вже й складно. А останній ведмедик Кнут, якого врятували волонтери й виховали в зоопарку, – дійсно жив у Берлінському зоопарку й був місцевою знаменитістю. Показати ось так просто й вишукано проблематику расизму, самотності, пошуку самоідентифікації та тоталітаризму – це, пробачте за патетику, справді на межі геніального.

Борис Віан. Шумовиння днів

• Переклад: Петро Таращук. Івано-Франківськ: Вавилонська бібліотека, 2019. — 176 с.

Роман, схожий на сон, у якому навіть найдивніші речі пояснюються цілком раціонально Вугра можна зловити у ванній кімнаті за допомогою зубної пасти, а форма й зовнішній вигляд кімнати змінюється під впливом джазу. Якимось чином у Бориса Віана виходить навіть найбільш жахливі речі, які в реальності важко спостерігати без відрази, зобразити з докорінною ніжністю й світлом.

Компанія гедоністів безупинно говорить про високе й влаштовує вечірки, як Великий Гетсбі, тільки значно абсурдніші. Їхні дні проходять у шумовинні шампанського – кожна деталь тут просякнута насолодою від буття, а з усіма художніми перебільшеннями автора ухилитися від цієї хвилі щастя неможливо. Але зрештою сюжет перетікає в класичну мелодраматичну модель, а Борис Віан показує, що будь-який гедонізм триває доти, доки не з’являється любов. Один герой із заможного аристократа перетворюється на бідняка, щоби вилікувати дівчину; інший пускається берега заради томиків Жана-Поля Сарта, нехтуючи одруженням; а хтось готується до вбивства, щоби врятувати кохану людину. Уся сонячна дійсність «Шумовиння днів» поволі набуває дедалі більш похмурих барв, викликаючи печальний трепет.

Загальний настрій романів Бориса Віана опиняється осторонь іншої літератури середини ХХ століття – експресіоністичної, надривної, розчарованої в людстві. Йому ж удається залишитися гуманістом навіть після світової бійні, а в текстах зберегти внутрішнє тепло.

Читайте також уривок з нового перекладу Бориса Віана

Крістіна Ковак. У світлі камер

• Переклад: Ольга Захарченко. Київ : #книголав, 2019. — 352 с.

У Вашингтоні зникає молода дівчина, поліція не повідомляє деталі розслідування, а преса не особливо зацікавлена черговою жертвою міських джунглів. Сум’яття щодо цієї справи відчуває тільки Вірджинія, яку щойно усунули з посади продюсерки новин, тож їй випадає докопуватися до правди власноруч. Крістіна Ковак спершу делікатно затягує у веремію редакційної кухні: показує кризу телебачення, недобросовісність журналістів та жорстоку боротьбу за місця в межах одного ньюзрума – вона сама тривалий час працювала в американській журналістиці, тож у своєму прозовому дебюті чудово розуміє, про що говорить.

Загалом, «У світлі камер» зразу виглядає, як щось на кшталт «У центрі уваги» Тома Мак-Карті (навіть переклад назви схожий): злагоджена робота команди репортерів (хай навіть зібраної з вигнанців редакції) у боротьбі за справедливість. Та поступово це перетворюється на журналістський детектив із елементами трилеру. Місцями напруга може просідати через нагромадження сюжетних ліній, тому цю книжку можна розтягнути аж на два вечори. І це на відміну від романів Гіліян Флінн чи Поли Гоукінз, із якими Крістіну Ковак щедро порівнюють.

Але дещо спільне в них справді є – це не надто приємна героїня з кризовим періодом у житті, яка чудом вилазить із життєвих перипетій. Попри те, що її вводять як доволі невротичну та втомлену трудоголічку, яка любить випити, згодом їй емпатуєш та ловиш себе на повазі до неї. Нехай окремі сюжетні рішення виглядають зайвими, переживання Вірджинії втримують увагу читача, а ім’я вбивці залишається неочевидним до кінця.

Селья Агава. Те, що падає з неба

• Переклад: Юрій Зуб. Чернівці : Видавництво 21, 2019. — 224 с.

Саара, якій трохи більше, ніж шість років, живе з батьками у будинку неподалік тітки Анну; усією сім’єю вони дивляться телевізійне шоу про пригоди Еркюля Пуаро й поступово роблять ремонт. Маленька Саара відкриває вікно у своє життя: одного дня тітка Анну виграла лотерею й купила собі величезний маєток, а іншого – мама Саари померла від нещасного випадку. Усе, що відбувається далі, – від жахливого моменту смерті до важкої депресії батька – Селья Агава дозволяє побачити очима дитини. У чомусь дитяче сприйняття реальності може бути відстороненим й не до кінця усвідомленим, а іноді воно стає навпаки глибиннішим, ніж ми думали. І це не схоже на звичну скорботу, радше на бажання осмислити світ.

Фокус (і пряма мова) поступово переходить до іншої оповідачки – тітки Анну, якій на відміну від Саариної мами, щастить аж надто сильно. Таким чином авторка не тільки показує побут описуваної сім’ї зі сторони, але й говорить про фатум у різних його виявах. Неважливо, на який бік накульгує людська доля: з неба падає брила льоду чи лотерейний виграш – у будь-якому випадку це відхилення від усталеного плину життя, що викликає дисбаланс у консервативному світогляді.

Арундаті Рой. Міністерство граничного щастя

• Переклад: Андрій Маслюх. Львів : Видавництво Старого Лева, 2019. — 544 с.

Уже не вперше індійський роман спричиняє резонанс у літературній спільноті: чого тільки вартий Салман Рушді, якого засудили до страти за роман «Сатанинські вірші», а слава Арундаті Рой гриміла ще 20 років тому після її першої публікації.

«Міністерство граничного щастя» навряд стало би таким гучним без іншого роману авторки – «Бог Дрібниць», який був унікальним поєднанням важливих тем. Головні герої розповіді – індійці, які історично зазнавали гноблення: трансгендерка, бідняки, журналісти, повстанці та інші. Авторці вдається вдало ввести їх в обставини й залишити там (часом – назавжди). Вони грузнуть у політичних конфліктах початку тисячоліття, бідності та розрусі. Арундаті Рой тепер комфортніше описувати те, що відбувається зі світом та її країною зокрема, а переживання й мотивації персонажів відходять на другорядні позиції.

Жахливі події в неї зазвичай закінчуються гостросоціальним маніфестом, а весь роман схожий на суцільне бажання висловитися. Тому наївні дитячі казки тут сусідять із політичним бекграундом, лінії персонажів несподівано вриваються, а образи жаху тортур повторюються рефреном. Таким чином історія країни зацікавлює читача більше, ніж історії окремих героїв.

Зрештою Арундаті Рой підходить до думки, що найбільша проблема Індії – відчуття жалю до себе. І цей надзвичайно тверезий голос із надр віктимної нації відлунюється в Україні.

Читайте також: 13 закордонних гостей, які приїдуть на 26-й Book Forum

Том Ґолд. Печемо з Кафкою

• Переклад: Геннадій Шпак. Київ : Видавництво «Видавництво», 2019. — 160 с.

Том Ґолд уже став поп-зіркою в англомовному середовищі ілюстраторів і бібліофілів. Найбільшу популярність йому принесли короткі замальовки на тему літератури, мистецтва та технологічного прогресу.

Його герої – це книжкові персонажі й ретроградні задроти, які розповідають про власні бібліотеки та муки творчості. Тому фактично «Печемо з Кафкою» – це збірка інтелектуальних мемів, виконаних у лаконічному стилі. Геннадію Шпакові вдалося деякі жарти влучно локалізувати в перекладі, що додало особливої втіхи. Тільки це не той випадок, коли ви бездумно гортаєте стрічку випадкового телеграм-каналу. Тут зображення хочеться зберігати й показувати друзям. Робота Тома Ґолда настільки далека від великої романної форми, наскільки зрозуміла тим, хто цю форму любить.

Альфред Деблін. Берлін Александерплац

• Переклад: Роман Осадчук. Київ : Видавництво Жупанського, 2019. — 568 с.

Франц Біберкопф виходить із в’язниці й тиняється Берліном, місто взаємодіє з ним, підкидає знайомих, наливає алкоголь і затягує в дискусії. Перша частина роману нагадує «Улісс», тільки замість літературних і релігійних алюзій, він запакований тогочасними газетними вирізками.

Своєрідний ефект присутності підсилює ревізія вуличних об’єктів – Деблін буквально перераховує все, що можна було побачити на вулицях післявоєнного Берліна. Головний герой переживає щось схоже на посттравматичний синдром: у своїх думках він повертається до неволі й ловить флешбеки вбивства – постійно боячись повторити скоєне, він не здатен повернутися до нормального життя.

Альфред Деблін постає не тільки письменником, але й монтажером, поєднуючи плутані політичні дискусії, сцени ультранасилля та шлях самого Франца Біберкопфа, що повсякчас переривається. Він створює колаж калічної реальності. Зрідка автор визирає з-за «четветої стіни», щоби нагадати, що його насправді так само втомлює нещасний Біберкопф та обставини, що згустилися навколо нього; у ці моменти можна ненадовго видихнути, щоби згодом знову загрузнути у в’язкому тексті. Окремий уклін перекладачеві цього легендарного місива, чиї коментарі принаймні частково полегшували читання.

Зденєк Їротка. Сатурнін

• Переклад: Ірина Забіяка. Київ : Видавничий дім «КОМОРА», 2019. — 264 с.

Для чеської літератури Зденєк Їротка став кимось на кшталт нашого Остапа Вишні, тільки значно популярнішого. Він також почав писати через те, що вмів розповідати історії, які подобалися людям – і почав робити це з гумором на сторінках газет. Тільки от у чеха замість мисливської тематики – сатиричне висміювання окремих людських характерів і каламбури з приказками. А його роман «Сатурнін» став найвідомішою чеською книжкою.

Сатурнін – новий слуга оповідача, і за сумісництвом справжній трикстер. На початку автор дає розлогу типізацію людей: є сірий планктон, мрійники та, власне, авантюристи, які захоплюються ідеями других та розштурхують буденність перших. Згадайте Барона Мюнхгаузена чи Карлсона – це якраз останній тип, для якого нормою є все догори дриґом. Оповідачеві пощастило взяти такого персонажа собі в слуги. І почалося.

Сатурнін докладає максимальних зусиль, щоби розважити наратора (майже ніколи не узгоджуючи це з ним), і він щиро намагається допомогти. Аристократичний оповідач попервах не розуміє поведінку дивака, але, звісно, згодом вони стануть друзями.

Окрім цього, автор майстерно іронізує над жанрами, популярними того часу (і сьогодні не менше): любовними романами, книгами жахів чи воєнною літературою. Поки кожен герой розповідає історії, щоби розважити друзів у біді, Зденєк Їротка перекручує типові сюжети й підсміюється з тотального впливу однотипної літератури на людей і повсюдної патетики в текстах.

Читайте також: 7 новинок сучукрліту, які ви привезете з Book Forum