Обережно, фалічна демонстрація: як інстинкти керують культурою

Станіслав Комарек. Чоловік як еволюційна інновація? — Київ: Апріорі. 2018. — 432 с

Коли гуманітарії думають про канон краси та норми сексуальності, досліджують історію моди та аналізують мотиви чоловічих персонажів відірвано від природничих студій, чеський біолог і філософ Станіслав Комарек іронічно посміюється. Культуроцентрична позиція гуманітаріїв видається йому самовпевненою й геть відірваною від реальності. Тож у своїй книзі «Чоловік як еволюційна інновація?» науковець пояснює, як інстинкти й біологія керують історією культури.

Ми прислухались до Комарека й поглянули на класичних чоловічих персонажів так, як він до цього закликає, – крізь призму інстинктів. І з цієї перспективи поведінка великого Ґетсбі чи костюми Оскара Вайльда відкриваються по-новому.

Як денді успадкували хвіст павича (і для чого вони це зробили)

У тваринному світі: Яскраве оперення, складні танці та ритуальні двобої багатьох птахів, що токують групами, ніколи не слугують тільки для принаджування самиць. Вони застосовуються й задля приголомшення колег, що токують поруч, і домінування над ними, якщо ті забарвлені слабше або вайлуватіше рухаються.

Демонстрація своєї зовнішності є важливим моментом для чоловіків. Практика античного вдосконалення свого тіла до олімпійського ідеалу неможлива без постійного споглядання своїх колег-атлетів і змагання з ними. І, до речі, це змагання стосувалося не лише кількості м’язів. Мірялися й у влучності вимовлених на бенкеті промов чи майстерності написання трагедій.

Щодо античності навіть спеціальне слово вживають на позначення цього повсюдного змагання – культура агону. Яких тільки слів не понавигадують самці на позначення своєї біологічної конкуренції!

Якщо перестрибнути від давньогрецької культури змагання у другу половину 19 століття, побачимо інший спосіб мірятися своїми хвостами. У ті часи успішними переможцями змагання за звання альфа-самця ставали денді. А все тому, що елегантне життя й ретельно підібраний одяг – не примха людини з грошима, а дуже обґрунтована й практична філософія життя. У «Трактаті про елегантне життя» Оноре де Бальзак, виписуючи афористичні поради, багато розкриває нам про зв’язок між одягом, манерами поведінки й місцем людини в суспільній ієрархії. «Дворянин міг залазити в борги, вештатися кабаками, не вміти ні писати, ні підтримувати розмову, міг бути неосвіченим, нести нісенітниці, він все одно залишився дворянином», – натякає письменник. Відколи дворянське звання втратило свою силу і всі зрівнялися в правах, освіченість, елегантність, грація стали тим, що класифікує людей за ґатунком.

Тож підкреслено недбало зав’язана хустинка денді та їхня зверхність і афористичне мовлення у салонах – це поведінка самців, спрямована на приголомшення й домінування. Не дарма такими популярними були історії про гуру англійської моди Джорджа Браммела. Вирок цього денді щодо зовнішності міг підняти людину на суспільній драбині, а міг відкинути на саме дно. Цей денді не лише визначав, який одяг носити круто, а який ні, а й зверхньо по-панібратськи ставився до свого друга, принца Георга IV. Це добре демонструє, що походження – далеко не все, і в самців 19 століття були способи домінувати над своїми королівськими суперниками за допомогою тих самих базових методів, що їх використовують тварини.

Читайте також: Захер-Мазох: сучасний Піґмаліон, або Винахідник фатальної жінки

Блискуче гніздо

У тваринному світі: Самці австралійських птахів альтанників будують на період токування «курінь», оздоблюючи його блискучими предметами.

У шлюбний період птахи влаштовують неймовірні ритуальні дійства, спрямовані не так на принадження самок, як на демонстрацію для інших самців. Це змагання, з якого переможцем вийде лише один. Комарек проговорює, що для чоловіків аналогічну роль відіграють речі. Згідно з його розмірковуваннями, жага купувати круті автівки, а також нові й кращі гаджети – це суто чоловічий феномен, а світ, у якому всі міряються кількісними показниками, має виразно чоловічий первінь. Адже у тваринному світі лише самці займаються аналогічними практиками.

Зовнішність, рівень освіти, манери поведінки – це те, що дає самцям змогу змагатися. І згадуваний «курінь» чоловіки теж будуть. За прикладом з літератури далеко ходити не треба.

Таке «гніздо» збудував собі той самий Ґетсбі з роману Френсіса Скотта Фіцджеральда, щоб, з одного боку, отримати прихильність коханої жінки, а з іншого – продемонструвати свої статки всім самцям околиці, тобто показати, що саме він має право на цю жінку.

Та й практика влаштовувати салони, вечірки чи в інший спосіб приймати гостей в себе вдома, здається, виростає з того ж таки пташиного токування. Згадуваний трактат Бальзака натякає, що твій дім – це не твоя фортеця. «Вихована людина не вважає себе одноосібним власником свого майна: вона надає доступ до нього оточенню», – тож відкриті двері до вашої оселі – це суцільна демонстрація статків і смаку її власника. І заодно спосіб визначити, із ким ви стоїте поруч на соціальній драбині, а ким краще знехтувати, не надіславши запрошення (і тим самим вказавши йому, що він не вашого кола).  

Що цікаво, вдавати того, ким ти не є, в культурі не прийнято. Сюжети, коли чоловіку потрібно вдати із себе заможнішого, розумнішого, елегантнішого, ніж він є – дуже поширений. І цих шахраїв часто супроводжує іронічний тон оповіді. Хрестоматійний персонаж такого типу – це, звісно, «Міщанин-шляхтич» Мольєра, де багатий торговець Журден хочу вподібнитися до аристократа, для чого й починає брати уроки шляхетських премудростей. Це ж стосується і татка Мини Мазайла, який прагне понад усе вичистити свою мову до зразково російської. Як бачимо, таке удавання переваг над іншими якщо й веде до перемоги, то лише тимчасової.

Читайте також: Степан Бандера, Мина Мазайло, Захар Беркут у веселих картинках

Переваги статусу бета-самця

У тваринному світі: Для колективних форм ритуалізованого току характерно те, що лише один, «головний» самець запліднює самиць, а інші йому в цьому «асистують», хоча теоретично вони б могли започаткувати власне токовище і пошукати щастя там <…> Сама присутність на тимчасових токовищах дає змогу «другорядним» самцям погрітися у променях слави своїх успішних колег.

У романі бразилійця Жоржі Амаду «Дона Флор та двоє її чоловіків» один із зазначених у назві чоловіків, Гульвіса, саме завдяки постаті іншого альфа-самця здобуває собі жінку. Не бувши заможним, він знаходить спосіб погрітися в промінчиках слави іншого авторитетного чоловіка, який виступає гарантом статусу самого Гульвіси. Розповідаючи всім, що він – онук сенатора, герой послуговується авторитетом цього чоловіка. Як натякає роман, цього цілком вистачає, щоб отримати прихильність і коханої дівчини й, що ще важливіше, її мами.

Фалічна демонстрація

У тваринному світі: Пеніс у людини виразно довший і товщий, ніж, наприклад, у горил, орангутанів (у них – десь 3–4 см) та інших людиноподібних мавп. Це дає змогу припустити, що пеніс – це не просто функціональний об’єкт, а й певною мірою утворення для самопрезентації, як-от хвіст у павича.

А оскільки культура засуджує всіляку публічну демонстрацію своїх геніталій, люди навчилися неабияк викручуватися. Скажімо, коли ОЕ співає «Ой, чий то кінь стоїть», частина аудиторії не дуже здогадується, що саме вона підспівує.

Річ у тім, що кінь у народних піснях часто вживається саме як фалічний символ. І прохання козака до дівчини напоїти його коня має виразно сексуальний підтекст. Взагалі, тварини, рослини та інші предмети, що трапляються у фольклорі, зазвичай не те, чим здаються. Та й пісенька про журавля, який знадився до бабиних конопель, не дуже підходить для невинного співання дітьми.

Чим тільки не міряються письменники, щоб показати, що в них більший і кращий. У «Місті» Валер’яна Підмогильного головний герой приходить до такого собі критика Світозарова, сподіваючись на гідну оцінку своєї творчості, але дістає брутального відкоша. Подейкують, за цим самим критиком ховається неокласик Микола Зеров, і герою роману вдається відігратися й продемонструвати світу, хто тут головний літератор. Дісталося і Жану-Полю Сартру, якого Борис Віан у своєму романі «Піна днів» неодноразово постьобує, перекривлюючи не лише ідеї, а й прізвище філософа. Та і яких тільки знущань не знайдеш над головними трагіками античної Греції в комедіях Арістофана. І такий перелік можна продовжувати нескінченно.

З цього погляду місце у літературному каноні – це не лише боротьба за своє літературне виживання у віках, а й спроба позмагатися з іншими видатними альфа-самцями літератури. Усім кортить помірятися з Гомером, але гідно зробити це вдається лише Джеймсу Джойсу в «Уліссі». І яких тільки зусиль не докладає Андрій Кокотюха, щоб продемонструвати свої переваги над Джойсом.  

Тест: Джойс чи Кокотюха?

А чи була моногамія?

У тваринному світі: Повноцінна моногамія у ссавців – явище доволі рідкісне, а у приматів вона притаманна лише гібонам (і то у не зовсім типовій формі, оскільки часто вони живуть поліандрично, втрьох), окремим популяціям мавп Бразза та деяким південноамериканським ігрунковим мавпам.

Якщо уважніше придивитися до історії культури, то побачимо, що моногамія у ній доволі відносна. Смерть жінки під час пологів або чоловіка на війні (або обох через певні хвороби) була дуже поширеною. А отже, якщо людям і траплялося прожити, доки смерть не розлучить їх, то цей проміжок часу не був аж таким довгим. Та й любовні трикутники (чи багатокутники) в літературі є такими повсюдними, що дають підстави сумніватися в нашій романтичній моногамності.

З іншого боку, ще в античних трагедіях чоловіки й жінки весь час зраджують своїм половинкам і не живуть як зразкові моногамні пари. Ясон знаходить собі відповідну дружину й кидає пошлюблену ним раніше Медею (за що та в істериці вбиває і суперницю, і дітей).

Та й Геракл не був зразковим чоловіком. Поки він проходив квест із дванадцяти подвигів і не особливо планував повертатись додому, його дружина зробила відчайдушну спробу звабити чоловіка, відвернувши від молодших і свіжіших дівчат (які траплялися герою далеко від дому).

Як засвідчує трагедія Евріпіда «Трахинянки», нічого хорошого із цього не вийшло, і необачний Геракл помирав у муках саме через те, що не сповідував ідеали вірності й любові на все життя. А про те, яка кількість еротики супроводжувала Одіссей у дорозі до своєї коханої Пенелопи, описав Володимир Єрмоленко в романі «Ловець океану».

Дідусь Фройд вже понад сто років тому писав, що культура – це не зручно, а крізь цивілізованих людей так чи інакше прориваються природні інстинкти. І якщо їм не давати виходу, ці самі інстинкти прорвуться в інших місцях – зокрема в літературі. Це не означає, що з терапевтичною метою чоловікам можна безкарно повертатися до патріархального укладу життя, влаштовувати фалічну демонстрацію там, де їм цього хочеться, і (якщо вони досягли статусу альфа-самця) кидатися на всіх жінок. Це означає, що чим сильнішими є приписи культури, тим дивовижніші способи знаходять чоловіки, щоб давати вихід назовні своїм інстинктам.

Читайте також: Ілюстрації для Фройда

Авторка: Тетяна Петренко