Паризькі штуки, плинність і сплінність у поезії Павла Матюші

Павло Матюша. Париж. Сплін : збірка поезій. — Київ : Смолоскип, 2019. — 144 с.

Все-таки для українця Париж і сьогодні (нарівні з Нью-Йорком) лишається столицею світу. І однією зі столиць світової культури. Цього, мабуть, ніхто не заперечить. Пригадується, як до загального образу неймовірного і незабутнього Пако-Покальчука додалася ще й така деталь: він одружений у Парижі й час від часу мешкає там. Український письменник в Парижі! Це захоплювало, інтригувало і водночас вселяло надію — і ми, Химко, люди! Вже бодай коли вони спитають, чи є у нас культура, то знайдеться кому відповісти!

Ти випив самогону з кварти
І біля діжки в бруді спиш.
А там десь голуби, мансарди,
Поети, сонце і Париж.

М.Рильський

Насправді ж «паризький» сегмент української літератури (й поезії зокрема) заслуговує на окреме дослідження. Взяти хоча б тексти Ліни Костенко, Юрія Андруховича чи Наталки Білоцерківець, або сонет спільного авторства Ігоря Римарука та Василя Герасим’юка — і робиться зрозуміло, що свій «Париж» живе у душі кожного поета, будь він родом з Шарлевіля, чи з Колоденки біля Рівного.

Париж залишався недосяжним всю радянську добу — як для середньостатистичного українця, так і для українського поета. Це було місто-мрія. В кінотеатрах люди мого покоління широко розплющеними очима вбирали французькі (і не тільки) фільми, дія яких відбувається у столиці Франції. Усі ці блондини в різних черевиках, а також бойовики з Бельмондо, або навіть совковий епік Алова і Наумова «Тегеран — 43», де на паризькому бруку красиво помирав Ален Делон — все це користувалося популярністю не в останню чергу через образ, картинку, імаж… Ейфелева вежа, мости понад Сеною, бізейний торт собору Святого Серця, піраміда Лувра, арки та бульвари з фонтанами — це був недосяжний і прекрасний світ. Прекрасний у своїй недосяжності.

Але настали нові часи (не плутати зі щойно обраним керівником держави!), і ось Париж із міста-мрії перетворився на звичайний географічний населений пункт, цятку на мапі, цілком реальну і досяжну. Настільки досяжну, що сучасний український поет може поїхати до того міста, прожити там певний (відносно тривалий) час, і після повернення видати в Україні книжку з назвою «Париж. Сплін».

Ну, з Парижем, начебто, більш-менш зрозуміло.

А тепер про сплін. Що воно таке, з чим його їдять? Всевидющий Google дає пряме пояснення: Сплін, -у, чол.рід. книжн. Важкий, пригнічений стан, нудьга, хандра. «Я ніс в душі хандру великосвітську, Що зветься сплін». (Пантелеймон Куліш).

Як бачимо, слово це знали ще наші батьки-засновники, 200 років тому. Нічого нового в цьому найпрекраснішому зі світів. Тобто, почуття, які мали б переважати у збірці з такою назвою, мусили б бути сумними, нудними, меланхолійно-тягучими. Втім, насправді збірка Павла Матюші пронизана зовсім іншим. Зневіри й безнадії там немає (або, якщо є, то зовсім мало, і неодмінно з натяком на просвітлення), натомість головне почуття, що пронизує збірку — це кохання. Насправді ця книжка є стосорокасторінковим ревом молодого самця, здатного сильно й натхненно прагнути самицю, а також спроможного про це зв’язно розповісти — гучно, щиро, дещо аритмічно, бо ритм збивається, коли серце вискакує з грудей від кайфу бути разом.

бувають жінки що спустилися прямо з небес…
…
… на шкірі у них запеклись невідомі міста
в яких ночували лиш раз і то ненароком
там ранок існує для того щоб зняти з хреста
там цілунки печуть страшніше за рани глибокі
мені пощастило одну із таких я зустрів
наче випив отрути і тут же запив антидотом
ти вийшла з моїх занедбаних київських снів
щоб додати до них прекрасну паризьку скорботу

Ці рядки якраз із вірша «Сплін», якщо і далі досліджувати тему. Ані жодного важкого, пригніченого стану, ні скорботи особливої в них не відчувається. Вони, рядки, занадто енергетичні, і цим самим оптимістичні. Трагічності упійманого альбатроса на палубі, чи кобилячого трупа, що гниє в яру і кишить червою з розпанаханого черева, у збірці Павла Матюші відшукати годі. Автор, наче Марія-Антуанетта, радить читачеві, який вимагає духовного хліба страждань, їсти круасани кохання, смажені на олії пристрасті. Світ цієї збірки обертається навколо нестримного потягу, що його іменують любов’ю, і голод, якщо він присутній у вірші — це голод любові, біль — це біль любові, шал — це шал любові, і далі за списком. Навіть взявши участь у безчинствах «жовтих жилетів», коли ті громили Париж, поет спромогається й цьому неоднозначному фактові надати пояснення через любов, чи то пак втрату любови:

я брав сокиру й відрубував голови
статуям що стоять у версалі
хапав руками закляклими з холоду
спогади наші і кидав подалі
йшов з одного скверу до іншого
розбиваючи лавки камінні
а потому з групами іншими
ловив останнє тепле проміння
це зі свободою не має подібності
екзистенційна тепер я загроза
не залишилось ні честі ні гідності
втрата кохання це дуже серйозно

Мотивація у поета залізобетонна — через втрату кохання чоловік здатен брати участь у масових безладах, навіть «з групами іншими», хоча це класифікується в юриспруденції, як обставина, що поглиблює провину. Але поетові — куди вже глибше поглиблювати…

Читайте також: 9 поетичних книжок, які можна прочитати замість стрічки новин

Париж, як зазначалося, у кожного поета свій. Вірш Ліни Костенко про Артюра Рембо, вже згаданої вище, закінчується рядками:

Хлопчичок прийшов із Шарлевілю.
Мученик вернувся в Шарлевіль.

Павло Матюша із Колоденки біля Рівного, і це урівнює Колоденку із Шарлевілем. Хоча й до Парижа Павло потрапив не зовсім хлопчичком, і повернувся не до Колоденки, а таки до Києва, та й не мертвим мучеником, а вже автором збірки віршів. Паралелі з Рембо тут розходяться, хоча одразу після повернення пан Матюша мав пропозицію роботи в котрійсь з африканських країн, і якби прийняв її, то міг би вже сьогодні торгувати золотом, діамантами й слоновою кісткою, як це свого часу робив великий француз.

Павло Матюша засвоїв французьку культуру достатньо глибоко, при цьому розділяючи (відділяючи) культуру, державу, країну і народ. Він інфікований не так любов’ю до Франції, як французькою стилістикою у всіх царинах життя, у тому числі й в поезії. Любов же свою він спрямовує не на якусь-чиюсь там велику культуру, а на конкретну особу протилежної статі.

уп’юся у тебе як роз’ятрені леви
уп’юся тобою як лихий алкоголік
вип’ю любов наче сік вишневий
і напишу по тобі я книгу буколік

допливу по венах до самої тебе
наберу цілунків собі на поруки
не проходить знаєш не минає тремор
нагадує все про паризькі штуки

Словосполучення «паризькі штуки» має своє глибоке та загадкове семантичне значення, тож повністю його, мабуть, спроможний пояснити лише сам автор, і то лише у мить особливої відвертості. Та з наведених рядків читача знову вдаряє енергетика, порив, нестримність і нестямність в обіймах з незборимістю. Вже в чому, а у насиченості емоціями текстам Павла Матюші справді не відмовиш.

Ну і кілька слів щодо оформлення. Графічні ілюстрації Катерини Перконос доволі стримані, майже мінімалістичні, тому вони не переважують враження від текстів, а швидше служать коментарями. Наприклад, гребінець з волосинами на ньому — наскрізний образ одного із віршів.  

Автор скромно прикрасив титульну сторінку обкладинки своїм портретом, щоправда, не на повен зріст. В його очах мав напевно б відображатися отой самий «сплін», згаданий у назві збірки. Втім, фахівці-психологи (і психіатри) можуть більш коректно і вичерпно схарактеризувати той огром почуттів, які прочитуються у не надто широко розплющених органах зору українського поета, втомленого Парижем. А крапелька вологи, що прикрашає нижню повіку правого ока об’єкта, напевно символізує собою сльозу. Принаймні тому, що вона стікає з ока, а не з інших отворів, розташованих на обличчя homo sapiens. А що такого? Хто може вказати поетові, як він має виглядати?

В загальному ж ідеться лише про одне. Павло Матюша у пролозі до своєї книжки, а також у трьох її частинах із притороченими до них «інтермеццо» і ще й з постскриптумом, присвяченим синові, описує лише любов, кохання, як всеохопне почуття з усіма від нього похідними наслідками. У сьогоднішньому світі вже давно і чітко відстежується гострий дефіцит любові, — тому збірка «Париж. Сплін» неодмінно повинна знайти свого вдячного читача навіть у нашому перенасиченому почуттями й емоціями сьогоденні. А «сплін» – це таке… Це, як жаби. Кажуть, французи їх їдять. А нам якось не теє…

Читайте також: Шампанське метафор і почуттів Ігоря Астапенка