Проводжаючи 2019-й: найважливіші художні переклади

Підбиття підсумків цього року має злегка апокаліптичний характер – закінчується десятиліття, а отже, треба виглядати новий горизонт. Одні вкотре віщують занепад паперової книжки, інші хаотично поповнюють свої домашні колекції перед цим Судним днем. На нашому ринку з’являється якесь різноманіття україномовних аудіокниг: від видавництва «АБУК», подкасту «Ранкова доза» з літературними уривками до зовсім нещодавнього сервісу «Слухай». А от електронна книжка залишається в зародковому стані, представлена тільки в окремих видавництвах та не об’єднана на загальній зручній і легальній платформі. Щодо паперових видань, цьогоріч видавці в один голос зізналися, що на ярмарках дедалі рідше купують книжки, але натомість зросли інтернет-продажі. Тепер відвідувачів треба залучати в публічні дискусії та виходити за межі стендів.

Серед перекладних видань досі спостерігається розмаїття бестселерів. І це попри те, що українські читачі вже неодноразово довели: те, що успішно продалося за кордоном, не обов’язково так само вибухне тут. Якщо видавці й зважуються на експерименти, вони мають бути підкріплені бодай якоюсь премією. Та це радше вимірювання «середньої температури в палаті» перед тим, як виокремити найцікавіші переклади цього року. А зупинитися в добірці важко – і це чи не найбільш промовистий показник.

Джеймс Джойс. Джакомо Джойс

Переклад: Ярослава Панко. Івано-Франківськ: Цивілізація, 2019. – giacomojoyce.com

Якби це була добірка найкращих книжок, що вийшли у 2019 році, проєкт «Цивілізації» сюди не потрапив би, бо це насправді не зовсім книжка. Але мова про знакову перекладну літературу, тож згадуймо. Це видання автофікшенової новели –декількашарова, мультимедійна робота. Вона пропонує не просто інший переклад, але інший підхід до прочитання «Джакомо Джойса». Неприступний світоч модернізму оживає й відкривається до читача. З «Уліссом» таке провернути було би складніше, але коротка форма грає на руку експериментаторам.

Сюжет, що складається з уривчастих спостережень викладача, його захоплення ученицею і його змучена пристрастю свідомість набирають нових барв. Буквально, адже дизайнер Олександр Проценко дібрав кольори й графіку, поділивши взаємини між героями на окремі розділи. Простір, колір, зображення – усе це полегшує читання славнозвісного потоку свідомості. Джеймс Джойс колись сформулював відчуття словами, зберігши трепетну динаміку живої думки. Музична композиція Міккі Галаса як іще один складник нової форми повністю вакуумізує простір тексту: з одного боку, ніби налаштовуючи темп читання, з іншого – забезпечуючи його невідривність. Загалом ірландець підтверджує і через сто років, що його проза – поле для повсякчасних інтерпретацій, хай навіть електронних. Може, якби із Джеймсом Джойсом на філологічних факультетах знайомили так жваво, повага до автора розвинулася б у справжню любов – адже це саме те, що відчувається в цьому перевиданні.

Читайте також: Мультимедійний проєкт «Джакомо Джойс» з’явився у вільному доступі в Інтернеті

Ґебріел Теллент. Моя найдорожча

Переклад: Борис Превір. Харків: Віват, 2019. – 400 с.

Ґебріел Теллент рвучко протягує читача вибоїнами домашнього насилля, мізогінії та самоїдства – усе це крізь призму чотирнадцятирічної Тертл. Загалом героїню звати Джулією, але, як вона не підпускає людей у своє життя, так і не відкриває свого справжнього імені незнайомцям – наче закрившись у панцирі власного посттравматизму. Її життя тримається на трьох стовпах: батько, вона і їхня жахлива (не)любов.

У словах Ґебріела Теллента насилля натуралістично бридке, він не зупиняється для драматичних стогонів і трепетних описів тендітного підлітка. Його героїня вже чудово усвідомлює, що її життя ненормальне, ненависть до жіноцтва – патологічна, а власна недолугість – виліковна. Перед очима читача рефреном блимає самозакляття дівчинки: «Ти тупа сучка» – це єдине, що перериває шалений ритм оповіді, який мертвою хваткою утримує увагу.

Якщо світова література вже навчилася переосмислювати досвід трагедії, то досвід домашнього насильства надто свіжий – актуальність дискурсу нещодавно поновив #MeToo. Ненадовго здається, що автор «Моєї найдорожчої» от-от звалитися в банальність і видасть черговий переспів «Попелюшки»: дівчина страждала вдома, знайшла принца, а потім жили вони довго й щасливо. Але Ґебріелу Телленту вдавалося створювати штучний саспенс упродовж усієї розповіді, і від нього він не відступається аж до кінця. Замість очікуваного кіношного вибуху – жалюгідні потуги піромана, замість сентиментальності – брутальність, замість однозначного гепі-енду – розладнана психіка героїні, крихта надії й тотальне захоплення історією.

Джон Вільямс. Стоунер

Переклад: Ярослав Губарев. Харків: Фабула, 2019. – 352 с.

Уже закінчується п’ята частина «нового» століття, а гештальти старого все ще до кінця не закриті. Розмова про ХХ сторіччя передбачає, що рано чи пізно все зійде на пси з заламуванням рук. Людство так багато разів тероризувалося, точково й у світовому масштабі, що в суперечці комусь обов’язково забракне повітря, героїчність постане перед трибуналом, а тотальна зневіра введе співрозмовників у стагнацію. Література по-різному підступається до трагедій, і в цій добірці є щонайменше декілька прикладів відмінності цих підходів. Один із них – «Стоунер».

Життя абсолютно прозаїчного чоловіка, який, переїхавши від батьків у місто, закінчує університет і стає викладачем літератури. І все. Джон Вільямс показує, що звичайна людина може бути цікавою і може стати протагоністом у книжці, а сухий і нібито спрощений стиль не завадить цій книжці заслужити повагу критики. Війна в «Стоунері» з’являється дивним чином: здається, що якби автор її не згадував зовсім, ефект ігнорування був би меншим. Темрява бойових дій ніби проходить повз героя, він не піддається загальному захвату й патріотичному піднесенню, його кров залишається в стані спокою. Як не дивно, ця пацифістська флегматичність слова та героя, здатні викликати сильні емоції в читача й укотре збурити дискусію про масштаби трагедій ХХ століття на тлі людського життя.

Хуан Діас Каалес та Хуанхо Ґуарнідо.
Блексед. Десь серед тіней. Арктична нація

Переклад: Євген Пілецький. Київ: Рідна мова, 2019. – 112 с.

Іспанські автори занурюють в атмосферний світ нуарного коміксу, сторінками якого ходять антропоморфні тварини. Над ними вершить правосуддя Блексед – відлюдькуватий детектив із родини котячих (можливо, пантера): звісно, він у тренчі, з незмінною цигаркою та проблемним життям. Поки Хуан Діас Каалес працює зі стереотипами детективного наративу – пробираючися крізь нетрі і бруд соціальних низів до зловісної верхівки, Хуанхо Ґуарнідо підхоплює його в канонах візуального наративу. Ілюстратор не сперечається з кінематографічністю жанру, а навпаки – підсилює це враження: і похмурими кольорами, і ритмікою зображення.

Персоніфікація тварин тут відбувається за схожим принципом до легендарного «Мауса» – кожен вид підібраний відповідно до характеристик персонажів. Тільки на відміну від Арта Шпіґельмана, який обмежився кількома видами й розділив героїв за національністю, автор «Блекседа» робить ширшу вибірку й ділить їх радше за родом зайнятості. Тому цинічна пантера зі загостреними інстинктами стає детективом, а її напарник – із куницевих, жвавий і трохи примітивний Віклі. І це знову ж – уклін жанру, оскільки поряд зі слідчим має бути хтось достатньо недолугий, щоби підсвічувати його постать, але достатньо розумний, щоби стежити за його думкою, як-от журналіст.

Перша частина коміксу суттєво простіша, більш ніж сюжетом, важлива атмосферністю та знайомством з трагедією нерозділеного кохання Блекседа. А от «Арктична нація» робить значний стрибок угору, розкриваючи другорядних персонажів, підіймаючи тему верховенства білої раси та вплітаючи риси блексплотейшену. Загалом серія «Блексед» – це такий зліпок умовно повоєнних штатів з усією депресивною проблематикою та витриманою естетикою 1950-х.

Маріам Петросян. Дім, в якому

Переклад: Маріанна Кіяновська. Київ: Книголав, 2019. – 480 с.

Роман, що крокує десятиріччями: Маріам Петросян писала його з 1991-го – впродовж десяти років. У 2009-му він дійшов до видавництва, а у 2019-му – перекладений українською. Велика розповідь про дітей з інвалідністю, яких покинули; але, здавалося б, заточений на чорнушність або сентиментальність концепт, не душить читача сльозами й залишається цікавим.

Книжка писалася довго і «для себе», у ній відчутна повна свобода спроби: сюрреалістичні видіння змінюються магічними ритуалами, а філософські роздуми – дитячими пригодами. Тому Куряка нонконформізмом нагадує Селінджерівського Голдена Колфілда, Табакі схожий на шамана з індіанських легенд; сам роман опиняється десь на межі страшної казки для дорослих і Достоєвського для підлітків – і все це органічно співіснує на цих сторінках.

Спільнота Дому має свої закони, правосуддя й міфологію. Авторка вдало поєднує в персонажах дитячу дивакуватість із самосвідомістю, від якої виростають розмови про смерть, страх повноліття й щирість взаємин. Тим краще, що герої майже повністю замкнені в одному просторі – такий сторітелінг розкриває всі переваги й жахіття людської природи. Щемкі сцени порозуміння й підтримки між дітьми, затишних співів і байок межують із чорнушним гумором і п’яним здичавінням від коктейлів у дусі Вєнічки Єрофєєва.

«Дім, в якому», наче його герої, не підпорядковується повністю законам жанру. Закриття його в межі чогось одного, скажімо, магреалізму, провокує іронічне зауваження: «Магреалізм, який ми заслужили». Тож Дім залишається окремим світом, який створила Маріам Петросян – зі своїм трохи кострубатим закінченням, специфічною реальністю та магією.

Читайте також: У будь-якій спільноті автор насправді зайвий – розмова з Маріам Петросян

Ден Сіммонс. Терор

Переклад: Антон Санченко. Київ: Видавництво Жупанського, 2019. – 672 с.

Експедиція до кінця світу наприкінці ХІХ століття, холод поза межами розуміння та майже безслідне зникнення корабля – якщо правильно скласти рівняння, можна отримати міцне підґрунтя для великого криптоісторичного роману. Ден Сіммонс не став втрачати нагоду. І хоча «Терор» побудований на величезному стосі книжок і наукових досліджень, автор зрештою звертається до ескімоського міфу, який виглядає цілком доречно серед детальних описів існування на кораблі та прискіпливого розбору його механізмів.

Попри сучий мороз, який переслідує персонажів ледь не від першої до останньої сторінки, цей роман по-своєму затишний. Чи то моторошні описи крижаного пекла, чи то перехід до місцевих легенд – який би прийом не став вирішальним, Дену Сіммонсу вдається гіперреалістично описати світ, який видається таким далеким. Довгі історії здатні безповоротно затягувати, тож поступове вимирання команди, подекуди її самовинищення шляхом канібалізму – спостережені з-за плеча окремих членів екіпажу – виявляються ще тим page-turner’ом.

Борис Віан. Шумовиння днів

Переклад: Петро Таращук. Івано-Франківськ: Вавилонська бібліотека, 2019. – 176 с.

Поки світ (і один із героїв роману) фанатично скуповує томики екзистенціалістів і оговтується після Другої світової війни, Борис Віан видає «Шумовиння днів», де життя пульсує безперебійним потоком, а Жан-Соль Партр постає в карикатурному образі натхненника молоді.

Ця сюрреалістична фантасмагорія ніби стає відповіддю всьому, що вирує довкола: поки ви мислите про сенс буття, ми будемо жити. Принаймні, це точно стає гімном, який вчувається на початку богемної та гедоністичної гри Бориса Віана. Гри – бо давно відомий сюжет про віднайдення та втрату кохання є тільки каркасом для розваг автора. Він безбожно каламбурить, заливає текст світлом і гіперболізує кожну крихту, що здається йому бодай трохи важливою.

Звісно, у «Шумовинні днів» можна прочитати болючу мелодраму, що розірве вам серце. Та насправді насолода дійсністю, що зустрічає читача, нікуди потім не зникає. Задоволення від письма просвічується й в останніх рядках, так само закручених і чутливих до витівок письменника – у якого сам сюжет виявляється прийомом, а тонкий сюр стає історією.

Чтайте також: Як Колен зустрів Хлою у шумовинні днів

Йоко Тавада. Мемуари білих ведмедів

Переклад: Ірина Загладько та Анна Савченко. Київ: Видавництво, 2019. – 209 с.

Любов до тварин – одна з небагатьох тем, що претендують на вічність. Якщо в «дорослому» контенті тенденції час від часу змінюються, то в літературі й кіно, розрахованих, насамперед, на дитячу аудиторію, природа має перемагати або щонайменше йти на компроміс із людиною, і ніхто не думає подавати апеляцію. Тому емпатувати героям Йоко Тавади легко: читач майже відразу мириться з думкою, що ведмеді вміють писати, снити одночасно з муштрувальницею та цілуватися. Але найголовніше – готовий вислуховувати спостереження цих героїв.

Проблематика прав людей, самотності та пошуку ідентичності в умовах тоталітаризму враз стає зрозумілою, варто їй прозвучати з вуст ведмедів. Сюжетні лінії трьох волохатих персонажів виникають одна за одною, створюючи між ними зв’язок. У такий спосіб авторка не просто переміщується в часі, але розкриває різноманітні дискурси, що звучали в минулому столітті. З легким флером абсурду й комічності «Мемуари білих ведмедів» звучать не патетичною заявою про розвиток суспільства, а наївною щирістю – про жорстокість і нерозуміння.