Що говорила Токарчук на врученні Нобеля: від ніжного оповідача до політики

Ольга Токарчук, польська письменниця, есеїстка, авторка сценаріїв, поетка, психологиня, яка виросла у місті Сулехув у родині вихідців з України, цьогоріч стала лауреаткою Нобелівської премії з літератури і вже встигла прочитати традиційну для переможців нобелівську лекцію. Публікуємо повний текст її виступу у стінах Шведської академії, перекладений Ольгою Брагіною спеціально для Читомо. 

Радіо як вікно у зовнішній світ

Перша фотографія, яка стала моїм свідомим досвідом – це світлина моєї матері до мого народження. На жаль, вона чорно-біла, тому багато деталей втрачені, вони перетворилися на сірі тіні. Світло м’яке і дощове, немов весною, мабуть, воно проникає через вікно та наповнює кімнату ледве вловимим сяйвом. Моя мама сидить біля нашого старого радіо, це модель з зеленим циферблатом і двома ручками налаштування – одна для регулювання звуку, інша – для пошуку станції. Пізніше радіо стало найкращим компаньйоном мого дитинства: завдяки йому я дізналася про існування космосу.

Після повороту ручки з чорного дерева тонкі вусики антени змінювали положення і ловили різноманітні станції – Варшава, Лондон, Люксембург і Париж. Але іноді звук затинався, немов між Прагою та Нью-Йорком або Москвою та Мадридом вусики антени потрапляли в чорні діри. Коли це траплялося, мурашки страху вкривали мою спину. Я вірила, що через це радіо зі мною говорять різні сонячні системи і галактики, крізь тріск і клацання, надсилають мені важливу інформацію, яку я ще не могла розшифрувати.

Коли в дитинстві я дивилась на цю світлину, то була впевнена, що мама шукає мене, налаштовуючи наш радіоприймач. Немов чутливий радар, вона проникала в безкінечні сфери космосу, щоби з’ясувати, коли і звідки я прибуду. Її зачіска і вбрання (з великим матроським коміром) свідчать про те, що фотографію зробили на початку шістдесятих. Жінка трохи схилена, дивиться кудись за межі рами й бачить щось, що невидиме для всіх, хто дивився на світлину потім. У дитинстві я уявляла, що вона дивиться у час. Фактично на світлині нічого не відбувається – це фотографія стану, а не процесу. Жінка сумна, здається, що вона занурена в думки – повністю занурена.

Коли я пізніше питала в неї про цей сум – я питала про це багато разів, завжди отримуючи однакову відповідь – мама відповідала, що сумувала через те, що я ще не народилася, а вона вже скучила за мною.

«Як ти могла скучити за мною, якщо мене ще не було?», – питала я.

Я знала, що скучають за тими, кого втратили, що тугу спричиняє втрата.

«Але може бути навпаки, – відповідала вона. – Якщо ми скучаємо за людиною, це означає, що вона є».

Ця коротка розмова десь у селищі західної Польщі наприкінці шістдесятих, розмова між мамою та мною, її маленькою дитиною, завжди спливає в моїй пам’яті й дає мені запас сили, що підтримує мене протягом всього життя. Він підіймає моє існування над звичною матеріальністю світу, поза межами шансу, поза причинами, наслідками й законами ймовірності. Вона перенесла моє існування за межі часу, у солодкі сфери вічності. Своїм дитячим розумом я тоді зрозуміла, що існує багато речей, які я раніше не могла уявити. І що навіть якби я мала сказати: «Я загубилася», я все одно мала б почати зі слова «Я» – найважливішого і найдивнішого слова у світі.

Таким чином молода жінка, яка ніколи не була релігійною, дала мені щось, що відоме як душа, подарувавши мені найкращого ніжного оповідача у світі.

Інформаційний шум і персональні історії

Світ – це тканина, яку ми створюємо щодня на величезних ткацьких станках з інформації, дискусій, фільмів, книг, чуток, невеликих анекдотів. У наш час ці ткацькі станки надзвичайно великі – завдяки інтернету майже кожен може взяти участь у процесі, перебираючи на себе відповідальність або ні, з любов’ю або з ненавистю, на краще або зі злими намірами. Коли ця історія змінюється, змінюється світ. У цьому сенсі світ складається зі слів.

Отже, надзвичайно важливо, як ми думаємо про світ і – можливо, навіть важливіше – як ми про нього розповідаємо. Подія, про яку не розповіли, перестає існувати і зникає. Це факт, добре відомий не лише історикам, але і (можливо, краще за все) політикам та тиранам. Ті, хто створює тканину історії, несуть відповідальність.

Здається, наша нинішня проблема полягає у відсутності готових історій не лише для майбутнього, але навіть для конкретного сьогодення, для надшвидких трансформацій сучасного світу. Нам бракує мови, нам бракує точок зору, метафор, міфів і нових історій. Хоча ми бачимо нещодавні спроби запрягти іржаві історії-анахронізми, що не можуть пасувати майбутньому, в уяву майбутнього, з певністю можна сказати, що дещо старе, яке краще за нове, – це ніщо або намагання подолати обмеженість наших горизонтів. Словом, нам бракує нових способів розповісти історію світу.

Ми живемо в реальності поліфонічних історій від першої особи, і з усіх сторін чуємо поліфонічний шум. Під розповіддю від першої особи я маю на увазі історію, яка рухається вузькою орбітою особистості оповідача, що більш чи менш безпосередньо пише про себе і через себе. Ми визначили, що цей тип індивідуалізованої точки зору, цього голосу від себе – найбільш природний, людський і чесний, навіть якщо він утримується від ширшої перспективи. Розповідь від першої особи, яка сприймається таким чином – це створення абсолютно унікального візерунка, єдиного у своїй унікальності: це відчуття свободи особистості, усвідомлення себе і своєї долі. Але також це означає протидію особистості та світу, і з часом ця протидія може зробити вас чужими.

На мою думку, розповідь від першої особи дуже характерна для сучасної оптики, в якій індивідуум виконує роль суб’єктивного центру всесвіту. Західна цивілізація значною мірою ґрунтується і покладається на дослідження особистості, що є одним з наших найважливіших мірил реальності. Тут людина – провідний актор, і її судження – хоча воно одне з багатьох – завжди сприймається серйозно. Історії від першої особи виявились одним з найвеличніших винаходів людської цивілізації: їх читають з глибокою пошаною та повною довірою. Цей тип історії, коли ми бачимо світ очима особистості, не схожої на будь-яку іншу, формує особливий зв’язок з оповідачем, який просить свого слухача стати на його унікальне місце.

Важливість історій від першої особи для літератури і людської цивілізації важко переоцінити – вони повністю змінили історію світу, відтепер це більше не місце дії героїв та богів, на яких ми не маємо жодного впливу, а радше місце для таких людей, як ми, з особистими історіями.

Легко ідентифікувати себе з людьми, які схожі на нас, які створюють між оповідачем історії та її читачем або слухачем новий вид емоційного взаєморозуміння на основі емпатії. Це зближує і руйнує кордони: читаючи роман, дуже легко перестати помічати межі особистості оповідача і читача, і так званий «поглинаючий роман» справді передбачає розмивання кордонів – оскільки читач, завдяки емпатії, на деякий час стає оповідачем. Таким чином література стала полем обміну досвідами, агорою, де кожен може розповісти про свою долю або дати слово своєму «альтер его». Отже, це демократичний простір – будь-хто може висловитись, кожен може створити голос для себе. Ще ніколи в історії людства стільки людей не були письменниками і оповідачами. Варто лише ознайомитись зі статистикою, щоб у цьому переконатися.

На книжкових ярмарках я бачу, як багато книжок, що видають у світі, пов’язані саме з цим – з особистістю автора. Інстинкт висловлювання може бути таким же сильним, як і інші інстинкти, що захищають наше життя – і він найповніше проявляється в мистецтві. Ми хочемо, щоб нас помітили, ми хочемо почуватися винятковими. Історії типу «Я збираюся розповісти вам свою історію», або «Я збираюся розповісти вам історію своєї родини», або навіть просто «Я збираюся розповісти вам, де я був» сьогодні належать до найпопулярнішого літературного жанру. Це масштабний феномен також тому, що сьогодні всі ми маємо доступ до письма, і багато людей отримали можливість, раніше доступну небагатьом, висловлюватися за допомогою слів та історій.

Парадоксальним чином ця ситуація нагадує хор, який складається лише з солістів, голоси змагаються за увагу, всі йдуть схожими шляхами, перекрикуючи один одного. Ми знаємо все, що можна дізнатися про них, ми можемо ідентифікувати себе з ними та досвідом їхнього життя, немов воно – наше власне. Але буває й таке, що читацький досвід неповний, він розчаровує. Виявляється, що висловлювання авторського «я» не завжди гарантує універсальність. Здається, ми втрачаємо важливий вимір історії – алегорію. Герой алегорії – людина, яка живе за певних історичних і географічних умов, і водночас вона виходить за межі цих конкретних обставин, перетворюється на Універсальну Людину Світу.

Коли читач стежить за чиєюсь історією, про яку йдеться в романі, він може ідентифікувати себе з долею персонажа і сприймати його ситуацію як свою власну, а в алегорії він має повністю відмовитися від своєї унікальності й стати Універсальною Людиною. Під час цієї складної психологічної операції алегорія універсалізує наш досвід, знаходить спільний знаменник для дуже різних доль. Те, що алегорія зникла з нашого поля зору, свідчить про нашу нинішню безпорадність.

Щоб не втонути в океані назв і прізвищ авторів, ми почали ділити тіло літературного левіафана на жанри, які ми сприймаємо як різні види спорту, де письменники – спеціально треновані гравці.

Загальна комерціалізація літературного ринку призвела до розподілу на галузі – тепер проходять ярмарки та фестивалі того чи іншого типу літератури, повністю окремі, вони створюють коло читачів, які прагнуть сховатися від світу з детективом, фентезі або науковою фантастикою. Важливою характеристикою цієї ситуації є те, що розподіл, створений для допомоги продавцям книг і бібліотекарям в організації книжкових полиць, а також читачам, яким було важко орієнтуватися у величезній кількості книжок, натомість перетворився на абстрактні категорії, до яких не лише відносять існуючі твори, але і відповідно до яких починають писати автори. Жанрові твори все більше схожі на форму для випічки, яка створює дуже схожі результати, їхня передбачуваність вважається чеснотою, їхня банальність вважається досягненням. Читач знає, чого очікувати, і отримує саме те, чого хотів.

Я завжди інтуїтивно противилась цим правилам, тому що вони призводять до обмеження авторської свободи, до нехтування експериментами й трансгресією, які фактично є необхідними якостями будь-якого твору. Вони повністю виключають з творчого процесу оригінальність, без якої мистецтво втрачається. Гарна книга не повинна бути схожою на всі інші книги свого жанру. Розподіл на жанри – результат комерціалізації літератури в цілому та її сприйняття як продукту для продажу з цілою філософією створення бренду, визначення цільової аудиторії та іншими аналогічними винаходами сучасного капіталізму.

Світ мислить серіалами

Сьогодні ми із задоволенням можемо спостерігати за появою абсолютно нового способу розповіді про історію світу, втіленого у серіалах, приховане завдання яких – ввести нас у транс. Звісно, цей вид розповіді давно існував у міфах та поемах Гомера, і Геракл, Ахілл та Одіссей – герої серіалів. Але ніколи раніше цей тип розповіді не займав так багато місця і не мав такого потужного впливу на колективну уяву. Перші два десятиліття двадцять першого століття беззаперечно належать серіалам. Їхній вплив на способи розповіді історій світу (і, відповідно, на те, як ми розуміємо історію) революційний.

У сучасній версії серіали не лише розширили нашу участь в історії з точки зору часу, завдяки різним темпам, відгалуженням та аспектам, але також встановили свої правила. Оскільки у багатьох випадках завдання серіалу – якомога довше утримувати увагу глядача, історія серіалу множить відгалуження сюжету, переплітаючи їх найбільш неймовірним чином, їх так багато, що, коли все заплутується, серіал повертається до нарративного прийому щасливої розв’язки Deus ex machina, який застосовувався в старих операх. Створення нових серій часто передбачає повну ситуативну зміну психології персонажів, щоб вони більше пасували до нових подій сюжету. Герой, який спочатку був благородним і стриманим, стає злопам’ятним і жорстоким, другорядний персонаж перетворюється на головного, а головний герой, до якого ми вже прив’язалися, втрачає значення або просто повністю зникає, що нас дуже засмучує.

Потенційні зйомки нового сезону вимагають відкритих фіналів, у яких жодним чином не може виникнути або пролунати ця таємнича річ – катарсис, який раніше був досвідом внутрішньої трансформації, завершення і задоволення від участі в подіях розповіді. Таке закінчення, а не висновок – постійне перенесення винагороди, якою є катарсис – робить глядачів залежними, гіпнозує їх. Перервана розповідь, створена багато років тому і добре відома з казок Шахерезади, у наш час гордо повертається в серіалах, змінюючи нашу суб’єктивність та спричиняючи неймовірний психологічний ефект, вириваючи нас з нашого життя і гіпнотизуючи, як стимулятор. Водночас серіали вписуються у новий швидкий і безладний ритм життя, його хаотичну комунікацію, нестабільність і плинність. Ця форма розповіді, ймовірно, передбачає один з найбільш креативних підходів до пошуку нової формули.

У цьому сенсі у серіалах відбувається серйозна робота зі створення історій майбутнього, переформатування історії таким чином, щоб вона пасувала нашій новій реальності.

Але найголовніше, що ми живемо у світі надто великої кількості суперечливих, взаємовиключних фактів, які б’ються між собою, не шкодуючи сил.

Наші предки вірили, що доступ до знань не лише принесе людям щастя, процвітання, здоров’я і багатство, але також створить суспільство на засадах рівності та справедливості. На їхню думку, у світі не вистачало поширеної мудрості, яка природним чином з’явиться завдяки інформації.

Ян Амос Коменський, видатний педагог сімнадцятого століття, винайшов термін «пансофізм» для позначення ідеї потенційного безмежного універсального знання, яке має включати всю можливу інформацію. Це була мрія про інформацію, доступну кожному. Завдяки доступу до фактів про світ, чи не перетвориться неписьменний селянин на рефлексуючу особистість, яка усвідомлює себе і світ? Чи не означає легкий доступ до знань те, що люди стануть чутливими, почнуть керуватися в житті принципами самоконтролю та мудрості?

Коли з’явився інтернет, здавалося, що ця ідея нарешті буде повністю реалізована. Вікіпедія, якою я захоплююся і яку підтримую, могла б здатися Коменському і багатьом філософам-однодумцям втіленням мрії людства – тепер ми можемо створювати й отримувати величезні запаси фактів, які безперервно постачають і оновлюють, з демократичним доступом майже з усіх куточків планети.

Втілена мрія завжди розчаровує. Виявилося, що ми не можемо справитися з цим величезним масивом інформації, яка, замість того, щоб об’єднувати, узагальнювати і звільняти, роз’єднує, зачиняє в індивідуальних бульбашках, створює багато історій, які не поєднуються або навіть відкрито ворогують між собою.

Навіть більше, інтернет, який повністю та бездумно регулюється ринковими процесами й належить монополістам, контролює масиви даних, які використовуються не згідно з принципами пансофізму (для ширшого доступу до інформації), а, навпаки, перш за все для програмування поведінки користувачів, як нам відомо завдяки справі Cambridge Analytica. Замість того, щоб прислухатися до гармонії світу, ми слухаємо какофонію звуків, нестерпний галас, в якому ми у відчаї намагаємося спіймати тихішу мелодію, хоча б слабку долю. Знаменита цитата Шекспіра ще ніколи так не пасувала до нової какофонічної реальності: все частіше інтернет – це історія, яку розповів ідіот, сповнена галасу і шаленства.

На жаль, дослідження політологів також суперечать міркуванням Яна Амоса Коменського, які ґрунтувалися на переконанні, що завдяки універсальному доступу до інформації політики стануть більш поміркованими і будуть приймати раціональніші рішення. Але виявилось, що все не так просто. Обсяги інформації можуть бути надмірними, її складність вмикає захисні механізми – від заперечення до витіснення, навіть відхід до простих принципів спрощення, ідеологічного, партійного мислення.

Художня література втрачає довіру

Категорія фейкових новин ставить нові питання про те, що таке художня література. Читачі, яких постійно обдурювали, дезінформували та вводили в оману, починають повільно набувати особливої невротичної ідіосинкразії. Реакцією на таке виснаження через вигадки може бути величезний успіх нон-фікшну, який кричить нам у цьому інформаційному хаосі: «Я розповім вам правду, нічого, крім правди» та «Моя історія ґрунтується на фактах!».

Художня література втратила довіру читачів, коли брехня стала небезпечною зброєю масового ураження, навіть якщо вона і досі – примітивний інструмент. Мені часто ставлять це скептичне запитання: «Те, що ви написали – це правда?». І щоразу я відчуваю, що це питання є передвісником кінця літератури.

Це питання, невинне з точки зору читачів, звучить для письменника справді апокаліптично. Що я маю відповісти? Як я маю пояснити онтологічний статус Ганса Касторпа, Анни Кареніної або Вінні-Пуха?

Я вважаю цей тип читацької цікавості регресом цивілізації. Це – величезне знецінення нашої багатовимірної здатності (конкретної, історичної, але також символічної та міфічної) брати участь у ланцюгу подій, який називається нашим життям. Життя створюється з подій, але лише тоді, коли ми здатні інтерпретувати їх і надати їм сенс, вони перетворюються на досвід. Події – це факти, але досвід – це щось невимовно інше. Саме досвід, а не події, формує матерію нашого життя. Досвід – це факт, який був інтерпретований і залишився у пам’яті. Також він ґрунтується на певному фундаменті нашого мислення, на глибинній структурі сенсів, на основі якої ми можемо розгорнути сюжет власного життя та ретельно його вивчити. Я вірю, що міф виконує функцію цієї структури. Всі знають, що міфологічні події ніколи не відбувалися в реальності, але вони відбуваються весь час. Тепер вони тривають не лише в пригодах античних героїв, але також прокладають собі шлях у поширені та популярні сюжети сучасних фільмів, ігор та літературних творів. Життя мешканців гори Олімп перейшло в серіал «Династія», а подвиги героїв тепер здійснює Лара Крофт.

У цьому палкому розділенні на правду і вигадку, історії нашого досвіду, які створює література, мають свій власний вимір.

Я ніколи не була в захваті від будь-якого прямого розділення літератури на художню прозу і нон-фікшн, оскільки потрібно розуміти, що це розділення декларативне і довільне. В океані визначень художньої літератури я обрала найстаріше, яке подобається мені найбільше і належить Аристотелю. Художня література – це завжди різновид правди.

Також мені здається переконливим визначення різниці між правдивою історією і вигаданим сюжетом, яке сформулював Едвард Морган Форстер. Він стверджував, що коли ми кажемо: «Король і королева померли», це історія, а коли ми кажемо: «Король помер, а потім королева померла від горя», це сюжет. Будь-яка белетризація включає перехід від запитання «Що було потім?» до спроби зрозуміти історію на підставі нашого людського досвіду: «Чому все відбулось саме так?».

Література починається з цього «чому», навіть якщо нам доводиться знову і знову відповідати на це запитання «не знаю».

Література ставить запитання, на які неможливо відповісти за допомогою Вікіпедії, тому що вони виходять за межі простої інформації та подій, а також апелюють безпосередньо до нашого досвіду.

Але, можливо, роман і література в цілому на наших очах стають чимось справді маргінальним у порівнянні з іншими формами розповіді. Вага образу та нових форм досвіду, що передається безпосередньо – фільм, фотографія, віртуальна реальність – стане конкурентною альтернативою традиційному читанню. Читання – досить складний психологічний процес сприйняття. Якщо спростити: найскладніший для розуміння контент концептуалізують і вербалізують, перетворюючи на знаки й символи, а потім «декодують» з мови у досвід. Це вимагає певної інтелектуальної компетенції. І, понад усе, це вимагає уваги й зосередження, які все рідше зустрічаються у сучасному надзвичайно розсіяному світі.

Людство пройшло довгий шлях передачі особистого досвіду – від усних розповідей, які покладалися на живе слово і людську пам’ять, через революцію Гутенберга, коли історії почали поширювати у друкованій формі, таким чином фіксуючи та кодифікуючи їх, щоб відтворювати без змін. Основним результатом стало те, що ми почали ототожнювати мислення з мовою і письмом. Сьогодні ми переживаємо революцію аналогічного масштабу, коли досвід можна передавати безпосередньо, без звернення до друкованого слова.

Більше немає жодної потреби вести щоденник подорожей, якщо ви можете просто зробити світлини й надіслати їх через соціальні мережі світу, одразу всім. Більше немає потреби писати листи, тому що легше зателефонувати. Навіщо писати великі романи, якщо натомість можна ввімкнути серіал? Замість того, щоб поїхати на зустріч з друзями, краще пограти в комп’ютерну гру. Тягнетесь до автобіографії? У цьому немає сенсу, тому що я стежу за життям зірок в Instagram й знаю про них все.

Головний опонент тексту сьогодні – навіть не зображення, як ми думали у двадцятому столітті, хвилюючись через вплив телебачення і кіно. Натомість це абсолютно інший вимір світу, який впливає безпосередньо на наші відчуття.

Намацати реальний світ

Я не маю на меті передати загальне бачення кризи розповіді історій у світі. Але мене часто турбує відчуття, що світ щось втрачає – якщо сприймати його через екран і додатки, він стає дещо нереальним, відстороненим, двовимірним, і, дивним чином, неописаним, хоча знайти будь-яку інформацію надзвичайно легко. Сьогодні хвилюючі слова «хтось», «щось», «десь», «колись» можуть здаватися більш ризикованими, ніж дуже конкретні й чіткі ідеї, які висловлюють з повною впевненістю – наприклад, «земля пласка», «вакцинація вбиває», «зміни клімату – це нонсенс» або «демократія більше не перебуває під загрозою ніде у світі». «Десь» люди тонуть, коли намагаються перетнути море. «Десь» «колись» була «якась» війна. У повені інформації індивідуальні повідомлення втрачають свої контури, розсіюються в нашій пам’яті, стають нереальними й зникають.

Потокам дурниць, жорстокості, мови ненависті й зображень насильства відчайдушно намагаються протиставити різноманітні «гарні новини», але вони не можуть подолати болісне враження, яке мені важко сформулювати – зі світом відбувається щось неправильне. Сьогодні це відчуття, раніше притаманне лише поетам-невротикам, схоже на епідемію відсутності визначення та форму тривоги, проступає з усіх сторін.

Література – одна з небагатьох сфер, яка намагається знайомити нас з реальними фактами світу, тому що за своєю природою вона завжди психологічна, вона зосереджується на внутрішніх причинах і мотивах героїв, розкриває їхній досвід, який інакше залишався б невідомим іншим людям, або просто заохочує читача до психологічної інтерпретації їхньої поведінки. Лише література дозволяє нам проникнути в життя інших людей, зрозуміти їхні мотиви, розділити їхні емоції та пережити їхню долю.

Історія завжди пов’язана з пошуками сенсу. Навіть якщо це не висловлюється прямо, якщо історія відмовляється шукати сенс і зосереджується на формі, на експерименті, коли вона стає формалістичним бунтом, шукаючи нові засоби вираження. Коли ми читаємо навіть найбільш біхевіористичну, мінімалістичну історію, ми не можемо не запитати: «Чому це відбувається?», «Що це означає?», «У чому сенс?», «До чого це призведе?». Цілком ймовірно, наш мозок еволюціонував до створення історії як процесу надання сенсу мільйонам стимулів, які нас оточують, і навіть, коли ми спимо, він продовжує невтомно вигадувати свої історії. Отже, історія – це спосіб структурування необмеженого обсягу інформації у часі, встановлення його зв’язків з минулим, теперішнім і майбутнім, виявлення повторів і класифікація у категоріях причин і наслідків. У цьому зусиллі беруть участь і розум, і емоції.

Не дивно, що одним з найперших відкриттів історій була Доля, яка завжди з’являлася людям як щось жахливе і нелюдське, а насправді приносила порядок і незмінність у повсякденну реальність.

Реальність розпадається на частини

Пані та панове, кілька років потому жінка на світлині, моя мати, яка скучила за мною, хоча я ще не народилася, читала мені казки.

В одній з казок Ганса-Христиана Андерсена чайник, який викинули на смітник, скаржився, як жорстоко з ним вчинили люди – коли у нього відбилася ручка, вони одразу його позбулися. А якби вони не були такими вимогливими перфекціоністами, вони й далі могли б ним користуватися. Інші розбиті речі підхопили його мотив і почали розповідати справді епічні історії своїх скромних маленьких життів.

У дитинстві я слухала ці казки з палаючими щоками й сльозами в очах, тому що була переконана: у предметів свої власні проблеми та емоції, такий вид соціального життя, який можна порівняти з людським. Тарілки в буфеті могли розмовляти між собою, ножі та виделки у шухляді були родиною. Аналогічним чином звірі були загадковими, мудрими, свідомим істотами, з якими у нас завжди існує духовний зв’язок і прихована подібність. Але річки, ліси та дороги також мали своє існування – вони були живими істотами, які позначали наш простір і формували відчуття належності, загадковий Раумгайст. Пейзаж навколо нас також був живий, і Сонце, і Місяць, і всі небесні тіла – весь видимий і невидимий світ.

Коли у мене почали виникати сумніви? Я намагаюсь знайти той момент у своєму житті, коли ввімкнувся перемикач і все стало іншим, менш докладним, простішим. Шепіт світу стих, його замінив галас міста, дзижчання комп’ютерів, гуркіт літаків над нашими головами та виснажливий білий шум океану інформації.

У певній точці нашого життя ми почали бачити світ шматками, все окремо, маленькими крихтами, що знаходяться одна від одної на відстані галактик, і реальність, в якій ми живемо, підтверджує це: лікарі лікують нас від окремих хвороб, податки жодним чином не пов’язані з очищенням доріг, якими ми їздимо на роботу, наш ланч не має нічого спільного з величезною тваринницькою фермою, а мій новий топік – з пошарпаною фабрикою десь в Азії. Все відділене від всього іншого, все живе окремо, без жодного зв’язку.

Щоб нам було легше з цим впоратись, нам дають номерки, бейджі, картки, грубі пластикові посвідчення, які намагаються звести нас до використання однієї невеликої частини цілого, яке ми вже перестали сприймати.

Світ вмирає, а ми цього не помічаємо. Ми не помічаємо, що світ перетворюється на колекцію речей і випадків, простір без життя, в якому ми блукаємо одинокі, нас кидають у різні сторони чиїсь рішення, нав’язані незрозумілою долею, відчуття, що ми – лише іграшки в руках історії або випадку. Наша духовність також зникає або стає поверхневою та ритуальною. Або ми просто слідуємо за покликом простих сил – фізичних, соціальних та економічних – які штовхають нас, наче ми – зомбі. І в такому світі ми справді – зомбі.

Ось чому я прагну іншого світу, світу надбитого чайника.

Усе в світі взаємопов’язано

Все життя мене захоплює система взаємозв’язків та впливів, про яку ми загалом не знаємо, але яку випадково розкриваємо як дивні збіги долі, всі ці мости, гайки, болти, зварювальні шви й роз’єми, які я досліджувала в романі «Бігуни». У своїй основі, я впевнена, розум письменника – це синтетичний розум, який вперто збирає всі крихітні шматочки, намагаючись їх склеїти й створити загальну картину.

Як ми маємо писати, як ми маємо структурувати свою історію, щоб створити це величне сузір’я світу?

Звісно, я розумію, що неможливо повернутися до того типу історій про світ, що відомий нам з міфів, казок і легенд, які передавалися усно і продовжували існування світу. У наш час історія має бути набагато більш багатовимірною і складною: зрештою, ми справді знаємо набагато більше, усвідомлюємо неймовірні зв’язки між речами, які, здається, не пов’язані між собою.
Давайте ретельно розглянемо певний момент з історії світу.

3-го серпня 1492 року маленька каравела «Санта-Марія» відходить від причалу порту Палос в Іспанії. Командир корабля — Христофор Колумб. Сяє сонце, матроси ходять причалом, вантажники підіймають на борт останні ящики з провізією. Спекотно, але легкий західний бриз рятує родичів, які прийшли попрощатися, від запаморочення. Чайки поважно ходять трапом, зблизька спостерігаючи за діями людей.

Момент, який ми зараз бачимо крізь час, призвів до смерті 56 мільйонів з майже 60 мільйонів корінних американців. У той час вони представляли майже 10 відсотків всього населення світу. Європейці нерозумно принесли їм смертельні подарунки – хвороби й бактерії, до яких у корінних жителів Америки не було імунітету. Окрім цього, безжальне пригнічення і вбивства. Винищення тривало протягом багатьох років і змінило природу континенту. Туди, де раніше на оброблених полях зі складною системою зрошення росли боби, зернові, картопля і помідори, повернулися дикі рослини. Всього через кілька років майже 150 мільйонів акрів ниви перетворилися на джунглі.

Під час відновлення рослини поглинали величезну кількість вуглецю, таким чином послаблюючи парниковий ефект, і, у свою чергу, знизили температуру на планеті.

Це одна з багатьох наукових гіпотез, що пояснює початок малого льодовикового періоду, який наприкінці шістнадцятого століття призвів до довгострокового похолодання клімату Землі.

Малий льодовиковий період змінив економіку Європи. Протягом наступних десятиліть довгі морозні зими, холодне літо та сильні опади зменшили врожай традиційних форм фермерства. У Західній Європі маленькі родинні ферми, які вирощували їжу для своїх потреб, виявились неефективними. Почалися хвилі голоду і виникла потреба адаптувати виробництво. На Англію і Голландію холодний клімат вплинув найгірше: оскільки вони більше не могли покладатися на фермерство, вони почали розвивати торгівлю і промисловість. Загроза штормів змусила голландців висушити польдери і перетворити болотисті райони та мілководдя на сушу. Міграція тріски на південь стала катастрофою для Скандинавії, але принесла вигоду Англії та Голландії – ці країни отримали можливість розвивати свої морські та комерційні сили. Значне похолодання особливо гостро відчувалося в Скандинавських країнах. Зв’язки з Гренландією та Ісландією були розірвані, жорстокі зими зменшили врожаї, почалися роки голоду і дефіцитів. Отже, Швеція звернула свій жадібний погляд на південь і розпочала війну з Польщею (особливо, коли замерзло Балтійське море, завдяки чому армія могла легко маршувати по ньому), в Європі почалася Тридцятилітня війна.

Зусилля вчених, які намагаються краще зрозуміти нашу реальність, доводять, що це складна система взаємопов’язаних впливів. Це вже не знаменитий «ефект метелика», який, як нам відомо, передбачає, що мінімальні зміни на початку процесу в майбутньому можуть призвести до жахливих, непередбачуваних результатів, але тут у нас необмежена кількість метеликів та їхніх крилець в постійному русі – потужна хвиля життя, що подорожує в часі.

На мою думку, виявлення «ефекту метелика» позначає кінець епохи непохитної віри в нашу здатність бути ефективними, нашу здатність контролювати, нашого відчуття вищості в цьому світі.

Людство не втрачає свою силу будівника, завойовника та винахідника, але ефект метелика свідчить про те, що реальність складніша, ніж людство коли-небудь могло уявити. А ми – лише крихітна частина цього процесу.

У нас з’являється все більше доказів існування спостерігача, іноді дуже вражаючі залежності у світовому масштабі.

Усі ми – люди, рослини, тварини й предмети – занурені в один простір, який керується законами фізики. Цей простір має свою форму, і в його межах закони фізики ліплять необмежену кількість форм, що пов’язані між собою. Наша серцево-судинна система схожа на систему річкового басейну, структура листя схожа на транспортну систему людства, рух галактик нагадує воду, що ллється у наші раковини. Суспільства розвиваються за тими самими принципами, що і колонії бактерій. Мікро- і макрорівень демонструє безкінечну систему аналогій.

Наша мова, мислення і креативність – це не щось абстрактне, відділене від світу, це продовження безкінечного процесу трансформації на новому рівні.

Нова доба потребує нової форми оповіді

Мені досі цікаво, чи можливо в наш час знайти основу для нової історії, яка буде універсальною, всеохопною, буде включати все, матиме коріння в природі, буде сповнена контекстів і водночас буде зрозумілою. Чи може з’явитись історія, яка вийшла б за межі некомунікабельної в’язниці особистості, розкриваючи більші масштаби реальності та показуючи взаємозв’язки? Яка могла б залишатися на відстані від звичних, очевидних і неоригінальних загальноприйнятих думок, яка могла б сприймати речі ексцентрично, далеко від центру?

Мені приємно, що література дивним чином зберегла своє право на всі види ексцентричності, фантасмагорії, провокації, пародію та безумство. Я мрію про високі точки огляду і широкі перспективи, коли контекст виходить далеко за межі того, на що ми могли б очікувати. Я мрію про мову, яка може висловлювати найбільш невловимі прозріння, я мрію про метафору, яка долає культурні розбіжності, і, зрештою, про жанр, який буде містким і трансгресивним і який водночас любитимуть читачі.

Також я мрію про нового оповідача – «четверту особу», яка звісно, не лише граматична конструкція, яка зможе описати точку зору кожного з персонажів, а також зможе вийти за межі горизонту кожного з них, яка бачить більше і має ширшу точку огляду, і яка може ігнорувати час. Так, думаю, такий оповідач може існувати.

Чи замислювались ви коли-небудь про те, хто цей неймовірний оповідач у Біблії, який голосно каже: «Спочатку було слово?». Хто цей оповідач, який описує створення світу, його перший день, коли хаос відділили від порядку, хто створює серіал про походження всесвіту, хто знає думки Бога, знає про його сумніви і записує на папері неймовірне речення впевненою рукою: «І Бог побачив, що це добре»? Хто це, хто знав, що думає Бог?

Облишивши всі теологічні суперечки, ми можемо сприймати цю фігуру таємничого ніжного оповідача як надприродну і важливу. Це точка зору, з якої можна побачити все. Бачити все – значить визнавати доведений факт, що всі речі взаємопов’язані в єдине ціле, навіть якщо зв’язки між ними нам ще не відомі. Здатність бачити все також означає зовсім інший вид відповідальності за світ, тому що стає очевидним, що кожен рух «тут» пов’язаний з рухом «там», що рішення, ухвалене в одній частині світу, вплине на іншу частину світу, і що різниця між «моїм» і «твоїм» стає сумнівною.

Отже, було б краще розповідати чесні історії таким чином, щоби вони створювали в мозку читача картину цілого, активізували здатність об’єднувати фрагменти в цілу картину та бачити сузір’я в маленьких частках подій. Розповідати історії, завдяки яким стає зрозумілим, що всі істоти й предмети об’єднані однією спільною ідеєю, яку ми формуємо у своєму мозку з кожним поворотом планети.

Література має можливість це зробити.

Нам потрібно відкинут