Стежками «Залізного вовка» Лущевської: для чого сучасним авторам казки

Оксана Лущевська. Залізний вовк. — Львів: Видавництво Старого Лева, 2019. — 136 с.

Хто-хто, а сучасні автори не дадуть казкам перетворитися на мертвий жанр. Сьогоднішні казки враховують поважне коріння цього жанру та всі ті міфо-ритуальні структури, які ховаються за дивовижними казковими елементами. Скажімо, «Історії на добраніч для дівчат бунтарок» розповідають, як маленькі дівчата з різних куточків світу після низки випробувань і типово казкових митарств стають успішними в різних сферах. Елемент ініціації й дорослішання збережено, а потойбічні митарства перенесено на чужий чоловічий світ, в якому дівчині треба виборювати собі дорогу (звісно, не без фантастичних помічників і мотиваторів).

Нова повість Оксани Лущевської «Залізний вовк» розгортається на знайомій з казковій території – у світі монарших титулів, полювань і замків. І вона використовує впізнавану казкову форму, щоб поговорити про сучасну дитячу ініціацію, яка передбачає зустріч зі смертю, усвідомлення неоднозначності світу і… розмову про родинне насилля.

Історія така. Десь далеко-далеко в палаці з флюгером жив собі граф Горгій. У графа був син Вір, а ще – маніакальна любов до полювання. Якось граф побився об заклад зі своїм другом, що вполює небачену тварину, і вполював залізного вовка. Щоправда, залізній голові цього монстра не судилося прикрашати трофейну колекцію графа. Зате Вір через цю історію потрапить у вигнання, переживе смерть близького друга й осягне щось важливе про сутність світу. А оскільки синонімом дорослішання в казках є обряд ініціації, поговоримо про нього.

Ініціація №1. Втрата дитячого титулу

Навіщо сучасній казці так дистанціюватися від реалій ХХІ століття? Штука ось у чім.

Якщо це книжка про графів і замки, то вона точно знаходиться на безпечній відстані від нас і наших проблем. Це така собі Пітер Пенова Небувалія, куди зручно зникнути від претензій батьків, домашніх заборон і сліз.

Та й у справжньому світі історія Віра видається немислимою. Син чимось провинився перед батьками, за що його наказують стратити чи принаймні вивезти далеко-далеко в ліс. Але є хтось, хто жаліє жертву й дає їй змогу втекти. Тож Віра відвозять до лісу, викидають і кажуть: «А тепер твоє виживання – це твої проблеми». Знайомий поворот? Усе те саме ми бачили в історії з Білосніжкою, немовлятком Едіпом і багато ким іще. Вір має витримати митарства, пережити ініціацію, втратити все, щоб стати кимось.

Ну а ще графський титул Віра – зручний маркер змін в його ідентичності. Хлопець тільки на початку і наприкінці казки постає у своєму родинному амплуа. Більшу частину тексту він переховується і намагається не дати комусь зрозуміти, ким є насправді, вдаючи мандрівного циркача.

З одного боку, втрата імені й колишніх привілеїв – це типовий елемент ініціаційного становлення. Під час ініціації хлопець має стати Ніким, символічно померти (коли Одіссей казав циклопу, що він Ніхто, він не дуже хитрував – у тій частині світу герой справді був звичайним ніким, якому не варто було особливо хизуватися своїм справжнім ім’ям по перемозі). І темний ліс, крізь який пробиратиметься Вір, – це прохід у потойбічний світ. Тож безіменність героя і втрата титулу цілком вкладаються у віковічну традицію дорослішання.

Але «Залізний вовк» оприявлює ще й таку річ. Вір потрапляє до іншого маєтку й боїться, що там в його мовленні щось викаже справжнє походження хлопця. Здається, діти з певного віку так само переживають, що щось викаже їхні дитячі звички, ігри й недоросле мовлення. Тож за дворянським титулом може ховатися приналежність до світу дітей і бажання стати своїм у світі дорослих. Та й про мандрівного циркача Вір не сам вигадує. У чужому домі є дорослий, який допомагає хлопцю цією вигадкою. Він наче пропонуючи Віру погратися в нову, хоч і дуже небезпечну для себе гру.

Читайте також: Зі мною щось не так: три історії психічних хвороб з молодіжних романів

Ініціація №2. Вигнання з едемського саду

Образ дитинства як ідилічного періоду такий повсюдний, що не виникає питань до того, як дорослішання стає причиною вигнання дитини з її райського саду. Світ Віра до його вимушеної втечі не нагадує читачам щасливе місце, сповнене веселощів і суцільної доброти. Але це був знайомий, порівняно безпечний і однозначний світ. Віру було зрозуміло, що добре, а що погано, що чорне, а що біле. Треба було догоджати батьку незалежно від його вимог і суворості, не порушувати домашні правила.

Зрештою, батько – це завжди трохи верховний жрець і бог, а за порушення його божественних законів на всіх мешканців замку чекає суворе покарання. Батько, як верховний бог, мав перемогти змагання, показати всім гостям свою велич – ув’язненого монструозного вовка. Та все пішло шкереберть, оскільки до Віра в дім вдерлася маленька чужинка Глорія й викрала в його батька вовка. Тобто за дитячою логікою Віра Глорія – погана, батько – хороший, а сам Вір попав під гарячу руку (та ще й порушив заборону не наближатись до вовка). Тож гнів батька страшний, але в цій системі дитячих координат виправданий. А от реакція Віра на все це стає дуже новою, адже в ньому тоді вперше з’явились сумніви.  

Оксана Лущевська

Вирушаючи у свої небезпечні митарства, Вір відкриває, що світ не ділиться на чорний і білий. Герой усвідомлює, що у вчинків людей є мотиви, і що кожен керується своєю історією і своєю правдою. І тоді його персональний Бог маліє до батька, чорно-біле набуває відтінків, а райський сад дитинства назавжди закриває свої ворота перед дорослим.

Цікаво, що одним із важливих моментів Віриного становлення стає зустріч зі смертю. І перед нами не здибанка із персоніфікованим силуетом з косою чи якимось її аналогом. Смерть буде справжньою, хоча момент зустрічі з нею буде полегшено тим, що помирає не хтось із людей. Та втрата постійного супровідника і домашнього улюбленця дається герою складно. До того ж Віра злитиме, що світова скорбота Глорії (яка теж переживає втрату) спрямована на істоту, яка не може померти. І хоч скорбота обох дітей є сильною і важливою, їхні сльози й образи є дитячими. Адже Вір оплакує свого щура, а Глорія, як царівна-несміяна, носить траур за чимось на кшталт тамагочі.

Ініціація №3. Від чого захищає мовний паркан?

Сучасний світ виростив немало журналістів, письменників і блогерів, які говорять про проблемні теми без евфемізмів. Завдяки їм розмови про домашнє й сексуальне насилля, смерть, розлучення батьків та інші проблемні теми стають легшими. Та все ж практика ховати свій травматичний досвід за парканом із захисних слів нікуди не зникає. А якщо перелізти через паркан із фантастичних образів «Залізного вовка», то цю книжку можна прочитати як казку про родинне насилля.

Переглянемо текст іще раз? Був собі хлопчик Вір, і мав він брутального і владного батька Горгія, який весь час зникав на своїх полюваннях (як чийсь інший батько зникає на роботі чи на пиятиках). Коли Горгій бував удома, він ставив до сина безапеляційні вимоги щодо його поведінки та ідентичності. А настанова бути безстрашним і гідним сином своєму батьку мало чим відрізняється від повторюваної вимоги багатьох інших татів, щоб син ріс «справжнім мужиком».

Вір мириться із цим, намагається догоджати батьку, але одного дня йому це не вдається. І за це батько влаштовує Віру великий скандал, погрожуючи фізичною розправою. Мати намагається заступитись за сина, але до її слів цей родинний тиран мало прислухається. Тож Віра виганяють з дому (як когось іншого на його місці могли б побити). І далі в хлопця триває ініціаційне самокопання – пошук виходу із такої ситуації.

Очевидно, батько Віра не завжди був чудовиськом. Хлопець пам’ятає Горгія хорошим і цікавим чоловіком, який проводив час із ним і розповідав сину різноманітні цікавинки. Та, здається, ті часи безповоротно минули. Весь зображений у книзі час батько все більше віддаляється від рідних і все більше часу проводить поза домом – на полюваннях. А коли наприкінці батько зникає з життя Віра і його мами, ми можемо уявити, що це такий евфемізм на позначення розлучення батьків (втрати батьківських прав, смерті батька чи його ув’язнення).

Казка ніколи не розповідає прямим текстом, що в ній відбувається. Вона не пояснює, в чому суть всіх цих будиночків на курячих ніжках, стрибань у колодязі й заборон, які не можна порушувати. Казка, як і поезія, ретельно зашифровує своє повідомлення, відкриваючись тільки тим обраним, хто до цього готовий. Та читачі казки інстинктивно вбирають в себе її коди. І в потрібний момент ці коди спрацьовують.

Читайте також: Від міфу до соціальної реклами: 3 способи створити проблемний дитліт