Тамара Гундорова: Сьогодні наука випробовується комерцією і публічністю

Протягом сорока років наукової кар’єри культурологиня та літературознавиця Тамара Гундорова вивчала гендерну та постмодерну інтерпретації українського модернізму, постколоніальность та кітч. Сьогодні Читомо говорить з дослідницею про українську науку, фемінізм та малодосліджені теми української літератури.

– В одному зі своїх інтерв’ю ви згадуєте, що коли Соломія Павличко починала свої гуманітарні дослідження з модернізму, перед нею лежало «рідне неоране поле». Що можна сьогодні сказати про дослідженість української літератури з цієї перспективи?

– Є теми, які спершу пережили популярність, потім – занедбаність, а тепер знову повертаються в поле зору. Я маю на увазі зокрема і фемінізм. Іншою темою, яку досі оминає українське літературознавство, є соцреалізм. Прикметно, що один із провідних на сьогодні дослідників соцреалізму на Заході – Євген Добренко – є вихідцем з України. Однак коли на Заході цей напрям розвивається і є модним, в Україні цілий період, який називається радянською літературою, досі лишається проігнорованим. Дехто навіть воліє його закреслити, кажучи, що соцреалізм – російське, чуже, насаджене нам явище. Тобто ми білі і пухнасті.

Загалом, деякі теми, які підіймалися 20-30 років тому, досі лишаються популярними, наприклад, дослідження модернізму. Але за ці роки змінилися перспектива, а також відчуття історії: якщо раніше час вимірювали століттями, то тепер – десятиліттями, а то й роками. Є своєрідна атрофія історичного чуття, – всі хочуть жити сьогоднішнім днем. Саме через це багато молодих дослідників не хочуть займатися літературою, яка йде далі, ніж початок 20 століття. Вони хочуть писати про найцікавіше: 20-ті роки минулого століття або сучасну літературу. Що їм може дати Мирний чи Нечуй-Левицький у порівнянні з Домонтовичем чи Підмогильним?

Якщо раніше тренди у науці були пов’язані з політикою, то тепер більше з комерцією та публічністю. Крім модних тем, з’являється спокуса бути на видноті: якщо не будеш виступати та публікуватися мало не щоденно, про тебе забудуть. Складно бути вченим і писати для вічності, не просто знайти вченого, який сидить у своєму кабінеті роками, такого собі доктора Серафікуса, бо сучасний час не дозволяє замикатися у книжковій вежі. Наука відбиває сучасний темпоритм світу – і це велике випробування для гуманітаристики.

Наука – це розкіш, яку не кожна країна може собі дозволити. Йдеться і про Україну, зокрема. Сьогодні важко виконувати довготривалі проекти і дослідження, бо ніхто не хоче платити «на вічність», до того ж академічна мобільність стає дуже відчутною – і у формах, і у тематиці. Це, однак, відкриває перспективи для колективної роботи, для дигіталізації гуманітаристики тощо.

– Як зацікавити молодих дослідників і дослідниць темами та текстами, які здаються далекими й чужими?

– Я вірю, що багато залежить від викладачів, від їхнього уміння показати та інтерпретувати тексти. Давні чи не модні твори з 19 століття можуть бути цікавими. Вони показують чужі та далекі сьогодні, але ще впізнавані світи. Допомогти у відкритті нових тем, по-перше, може близьке знайомство з самими текстами. По-друге, важливо знайти методологію, ключик, з допомогою якого ці тексти відкриються інакше. Перепрочитання, інтерпретація, переписування старого, перетворення його на сучасні культурні практики – теж перспективний напрям. Одній із аспіранток я запропонувала зайнятися Нечуєм-Левицьким і підказала їй тему, на якій можна сфокусуватися, а саме – візуальність Нечуя. І я бачу, як вона тепер захоплюється його текстами.

Я пригадую, що в радянські часи дослідження давньої літератури були таким собі своєрідним ескапізмом. Тебе не змушували займатися партійністю літератури чи темою робітничого класу, натомість ти міг роками досліджувати старі тексти, читати Біблію. У той самий час більшість людей навіть не мали можливості її придбати і прочитати. Зараз втікати «в науку» не модно.

– Одна з моїх викладачок якось сказала – якщо ви чимось захоплюєтесь, спробуйте написати про це дисертацію, тоді перестанете. Ви розповідаєте про свої роботи, особливо закордонні, дуже натхненно. Чи ви колись втрачали інтерес до своїх тем?

– Зазвичай мене заспокоює наукова праця. Я захоплююся темами, які мене цікавлять. Але я мала одного разу і розчарування та нехіть до роботи. Я була як фулбайтівка на стажуванні в Колумбійському університеті, де досліджувала творчість Винниченка. Зокрема я працювала в архіві Винниченка. І що глибше занурювалася в його архів, тим більше розуміла, що він мені глибоко несимпатичний, як людина. Конфлікт полягав у тому, що я була дуже зацікавлена ним як письменником, але розчарована його надмірною чоловічою енергетикою, самозакоханістю і бажанням самоствердитися.

Кінець кінцем, я, назбиравши багато матеріалу, зрозуміла, що просто не можу поки що нічого писати про нього. Він викликав у мене щось подібне до відрази. Але за якихось 20 років, з дистанції, я вже починаю потроху про нього говорити. Цього року я мала дві доповіді у Нью-Йорку і Кембріджському університеті про Винниченка. Я тепер можу бачити і власне людські його переживання, і його текстуальні порахунки з революцією, і це цікаво. Якісь речі, давно задумані мною, досі не дописані, якісь ідеї не доопрацьовані. Я досі маю кілька дуже цікавих тем, на які просто не маю часу.

Але тексти народжуються іноді випадково. «Післячорнобильска бібліотека» взагалі виринула дуже несподівано. Я працювала над іншою темою, а ідея «Бібліотеки» жила десь у мені підсвідомо. Потім визріла, від неї пішла гілка, яка згодом сама перетворилася на дерево. Найбільше захоплення мені дають тексти. Коли ти бачиш їх стереоскопічно, проникаєш всередину них, вони самі ведуть за собою.

– Коли ви говорите про своїх вчителів, серед кількох чоловічих прізвищ є лише одне жіноче – вашої університетської професорки Галини Сидоренко. Чи є у сучасних студенток філологічного достатньо жіночих role models?

– Коли я вчилася в університеті, були не найкращі часи. Покоління старих дореволюційних професорів вже відійшло. В академічному середовище їхні місця зайняло покоління ветеранів. Звісно, серед них були цікаві люди, але вони не були настільки освіченими, як їхні попередники. Але я мала цікавих викладачок, наприклад, Кіру Шахову, яка завжди мала свій смак і була дуже незалежною. Галина Сидоренко, про яку я згадую, більше нагадувала той тип вченої, який був ближчий до дореволюційних професорів.

У 90-х розпочинаються розмови про зміну гендерних ролей, про появу самостійної, емансипованої бізнес-леді. Дискусія супроводжувалася анекдотами, навіть критикою. Соломія Павличко тоді була однією з нових жінок, тих, які були і серйозними вченими, і мали задатки бізнес-леді. Повернувшись з Канади, вона зізналася нам, що повинна навчитися кермувати. Вона справді зайнялася цим, отримала права і почала водити авто. Тоді це було щось нове. Соломія одна з перших почала пропонувати нам нові ролі, і вони видалися нам дуже симпатичними.

– У одній з перших ваших статей з заголовку прибрали слово «феміністичний». За майже тридцять років ви кажете, що на патріархальність в академічних колах досі є попит. Чи є ще заборонені слова?

– Навряд слово «феміністичний» приберуть із заголовка. Але якщо матеріал потрапить до консервативного редактора, то можуть переправити на «фемінний». Через необізнаність, слова «феміністичний» і «фемінний» досі легко плутаються. У нас вже не цензурують, як колись, але пристосовують західні, не засвоєні достатньо ідеї до нашого академічного конвеєру, роблять подібними до свого світу.

Феміністична критика пережила багато етапів і вже має свою історію. Але багатьом невідома історія фемінізму 20 століття, для них він обмежується Наталією Кобринською. Звідси виникає спокуса і небезпека спростити або звузити гендерні студії.

Ми досі не досліджуємо маскулінність, через ідеологічні упередження не маємо розвиненої квір-теорії. Те, що на Заході давно стало частиною суспільства і суспільної думки, у нас сприймається гостро критично. Щоб виправити ситуацію, потрібна якісна та цікава реклама, а також переклади важливих текстів.

Можуть також допомогти наукові конференції чи семінари. Раніше ми проводили гендерні школи, до яких записувалися усі зацікавлені: і студенти, і дослідники. Це була своєрідна розвідка боєм. Ми засвоювали нові теми разом зі студентами. Під час мого нещодавнього виступу у Полтаві мені сподобалося, що постало питання, чому у нас гендерні студії підміняються жіночими. Гадаю, до молодшого покоління вже приходить усвідомлення, що треба розвивати ці студії далі.

Крім того, мені видається цікавим поєднання постколоніальних і гендерних студій. На Заході ці речі є дуже пов’язаними. У нас Оксана Забужко робила спроби заговорити про це, але ці спроби не були підхоплені далі.

– Про своїх наставників у юності ви кажете, що вони дали вам усвідомити, що наука – річ моральна. Чи легко у часі після постмодерну визначати, що є мораллю, а що – ідеологією?

– Коли я була у США, я досить багато спілкувалася з Юрієм Шевельовим. Мені тоді казали, що Шевельов зараз значно спокійніший і толерантний, не такий, як раніше. Коли я перечитую його щоденник, я помічаю його різкість і крайню суб’єктивність. Я бачу різницю із тією людиною, яку я знала, але водночас впізнаю її. Людський характер важко викинути з тексту, наукового також. Якщо писати тенденційні речі, то вони завжди пов’язані з ідеологією та політикою, і з моєї точки зору їх важко назвати моральними, навіть якщо постмодерн зняв питання про моральність. Хоча насправді, думаю, це один із міфів про постомодерн.

Винниченко писав про «чесність з собою», але моя чесність із собою інакша. Вона у тому, щоб не висувати себе за рахунок приниження інших, не робити речей, які можуть бути образливими, не спекулювати комусь на догоду. Межу накреслити важко, але мені завжди допомагає перечитування людей, яких я шаную. Есеїстику Шевельова, наприклад.

Мораль для мене також полягає в тому, щоб цінувати зроблене іншою людиною, не присвоювати, не красти, так би мовити. У гуманітаристиці велика проблема полягає у тому, що ми всі пишемо, але мало хто читає. А якщо читає, то швидше прагматично, задля власної користі. Тому немає цінності й знання того, хто справді щось нового зробив, все присвоюється і часто баналізується. Мені рідко доводиться зустрічати людей, які коректно читають мої тексти,  Я завжди заздрю історикам, бо мені здається, що вони більш уважні одне до одного.

Крім того, у нас профанується гуманітаристика. Працює цілий конвеєр захисту дисертацій, а якість їх постійно падає. Наука перетворюється на імітацію. Статті, книжки не завжди мають відношення до науки, це часто невдалі перекази чужих ідей, публіцистика, а також самореклама. На Заході теж змінюються правила, але наука має свої межі. Одним із мірил якості наукової праці могло б бути питання до себе: «Чи надрукували б мою роботу у західному виданні?». А поки-що у нас, якщо відповідати на питання Хвильового «Європа чи Просвіта?», і Європа, і просвіта, змішані в одному казані.

Фото: longread.povaha.org.ua