Українська книга в 1914-1939 роках: підпільна, емігрантська, реабілітована

Українська книга за весь час свого існування пережила багато непростих періодів. Дуже часто були такі ситуації, які змушували її переходити в режим підпільного існування, переховуватися у глибоких підвалах та надзвичайно обачно шукати вихід на свого читача. Не виключенням став і період від Першої світової війни й до початку Другої.

У межах Book Forum ми сходили на лекцію-презентацію дослідниці Луїзи Ільницької, яка упорядковувала видання «Українська книга в Галичині, на Буковині, Закарпатті, Волині та в еміграції, 1914–1939», щоби занотувати найцікавіші фати про історію української книги та дізнатися про специфіку роботи дослідників-бібліографів.

Чому саме ці роки

Більшість видань 1914-1939 років були невідомі, багато з них – заборонені. Вони зберігались у спецфондах бібліотек за гарними дверима, за які заходити було заборонено. На кожній книжці був напис синім, а на деяких червоним олівцем: «националистическое», «католическое». Неважливо, чи це була сільськогосподарська література, чи мапи, якщо людина була репресована – видання йшло у спецфонд. Книжки були недоступні. Для їх перегляду потрібен був спеціальний дозвіл, який отримувався нелегко.

На початку 90-х років почалась ліквідація спецфондів як структури, книжки реабілітували, а біля попереднього напису з’явились позначки «рл» – реабілітоване.

Національної бібліографії української книги цього періоду не існує, бо вона не реєструвалася, але частково її реєструвала польська бібліографія. Тільки Богдан Романенчук у виданні «Українська книга» опрацював бібліографію цього регіону за 1937-1938 роки.

Один рівненський дослідник назвав спецфонд «Цвинтарем книжковим» – але це не зовсім так, на цвинтарі мертві, а книжки живі. Так і з бібліографією: самі книжки є, але хто про них знає? Ми хотіли винести в науковий обіг відомості про самі книжки, про невідомих авторів, про заборонених перекладачів, редакторів, видавців, ілюстраторів книжок.

Розширити поняття «книга»

Для дослідження ми брали навіть найменші видання на 3-4 сторінки – це статути різних організацій, звіти гімназій, звіти банків, збірники документів, спогади. Одноденки теж брали, адже вони бувають не книжкового формату, а газетного, але зі своєю обкладинкою.

Опрацювали багато видань, які видавались літографічним способом, переважно в таборах. Навіть рукописні видання, які оформлені видавничою обкладинкою. Читанки теж. Казали колись, що їх треба списувати з фондів бібліотеки, але для історії вони мають свою цінність. Ми ідентифікуємо їх, розбираємося, що там «натворили» автори та упорядники. Наприклад, міг бути надрукований вірш Тараса Шевченка, але з перекрученими строфами, або взятий твір Лесі Українки без зазначення імені авторки.

Календарі теж потрапили під опрацювання. Наприклад, календар «Дніпро» має книжкову специфіку, бо тут календарна маленька частинка, а далі йде альманах. Сюди ж потрапила і реклама. Обов’язково зазначаємо друкарні, хоча це не прийнято в покажчиках.

У нашому виданні ми розширили поняття «книги», хтось може вважати, що це правильно чи неправильно, але потрібно показати український видавничий процес у своїй повноті. Ці навіть невеличкі, дрібні видання дають багато інформації.

Труднощі роботи з бібліографією

Складність полягає в пошуку джерела, з якого можна встановити хоча б автора. Потрібно переглянути масу джерел, щоб розшифрувати, хто ховається під псевдонімом. Також буває багато імен під криптонімами. Велика кількість авторів залишаються не розкритими через брак інформації.

Крім того, потрібно віднайти інформацію про поліграфічне оформлення книжки, хто робив ілюстрації, хто обкладинку, які є помітки, які екслібриси, які печатки, звідки книжка прийшла до бібліотеки. Багато художників, які займалися оформленням книжок, мали сталі ініціали (С.Г. – Станіслав Гординський, Е.К., Еко – Едвар Козак), але їхні імена зазначалися в дуже різних місцях. Дехто зазначався на обкладинці, інші на звороті титульного аркуша чи десь поміж сторінками.

Дослідники повинні розкривати повний зміст видань, хоч це і забирає багато часу, і робить обсяг покажчика дуже великим, але це просто необхідно для ефективної роботи з цією інформацією у майбутньому.

Не лише українською мовою

Книжки українською мовою – це однозначно наш матеріал. Крім того, книжки, видані так званим «язичієм» – поєднанням церковнослов’янської мови з російською. «Язичіє» було поширене на території Галичини й Закарпаття. Більшість цих видань були «москвофільські», але вони відігравали певну роль у тогочасному культурному процесі, тож ми не можемо їх відкинути. Ті, що були зовсім російськомовними, нашого дослідження не стосуються.

На Буковині й Волині також видавались книжки українською, але вже з урахуванням місцевих мовних особливостей. Лемківські видавали лемківською мовою, а в Югославії існував так званий «руснацький діалект». Були книжки й мовою бочванських українців.

Читайте також: «Краще у бібліотеці в Україні, ніж на складі в Канаді»: життя діаспори у сімох виданнях

У нашому дослідженні присутня й невелика кількість видань іноземними мовами – це ті випадки, коли українські еміграційні організації видавали українського автора якоюсь іншою мовою. Переважно це видання «Союзу визволення України», після війни вони видавали невеликі брошурки німецькою, англійською та французькою. Також у Берліні існував український інститут, який видавав записки німецькою. До українських іншомовних українських видань ми зараховуємо і дисертації українських авторів, які захищалися за кордоном.

Література української еміграції

Це видання, які виходили в Чехословаччині, Франції, Угорщині, Канаді, США, Бразилії та Аргентині. У нашому дослідженні ми зараховуємо до емігрантських видань і Далекий Схід, хоча ця еміграція і умовна. Видавались українські книжки й на Кубані, їхня організація була досить солідною, там видавали двомовний російсько-український журнал «Кубанський край», книжки з історії Кубані тощо.

Їх об’єднує те, що це українські книжки, тому їх можна вважати частиною українського видавничого процесу, незалежно від того, де він відбувався – в Галичині, Закарпатті чи еміграції.

Люди, які виїхали до інших країн, поширювали знання про Україну. Наприклад, найбільше відомостей про Голодомор в канадських виданнях та пресі.

Є один цікавий тип видань – це так звані «конспіраційні» видання УВО (Української Військової Організації). Наприклад, існувало таке видання, в на якому було зазначено лише автора, місце видання і рік. А якщо книжку розгорнути, то побачите, що це інструкція для членів УВО про те, як себе поводити на допиті, як поширювати відповідну літературу, і на книжці писали таке гасло: «Прочитай, передай наступному».

Еміграційні книжки, переважно підручники, до України потрапляли дуже мало. На Галичину ще могло потрапити еміграційне видання, але на східну Україну вже ні. В Бродах була митниця, яка перевіряла, щоб книжки не перетинали кордон.

Друк книжок і особливості видавництв

Дуже часто бувало так, що видавництво розташовувалось в одному місці, а друкарня в іншому. Наприклад, книжки видавництва «Львів» випускалися друкарнею «Жовківська», табірне видання в Каліші виходило з друку в «Чорноморі» аж в Одесі, але попри це місце видання все одно визначається за місцем розташування видавництва.

У Західній Україні було до 170 видавництв. Це лише ті, про які ми знаємо зараз, але могло бути й більше. Навіть маленькі містечка мали певну видавничу базу. Наприклад «Русалка» Григорія Гануляка видавала драматичні твори, видавництво Якова Оренштайна видавало в основному українську класику, «Просвіта» – літературні, суспільні видання, календарі, «Червона калина» – це тематика визвольних змагань (спогади, документи), «Рідна школа» – шкільні видання, «Сільський господар» – періодичні видання. Кожне мало свою специфіку та спеціалізацію.

Читайте також: Бібліотеки й ресурси, які оцифровують українську спадщину

Видавнича справа у 1914-1939 роках

Після Визвольних змагань, коли люди шукали причини поразки, найбільше видавалося збірників з документами. Це був дуже важкий період, тож люди намагалися розібратися у всьому через першоджерела. Видання книжки ставало вмотивованим історично. Характер видань поступово змінювався. Перші з них були більш емоційними, піднесеними, а вже після 1929 року почався період пошуків, роздумів, сумнівів, шукань.

Напередодні Другої світової війни становлення нацистського режиму в Німеччині наклало свій відбиток на видання кінця 30-х років – це дуже сірі, дрібні книжки та брошури. А от вже на кінець 30-х з’являється значно більше цікавих видань та нових імен.

Видання Першої світової війни мали важливе інформаційне значення. Для цього періоду характерне болюче ставлення до окупації Галичини, до того становища, в якому перебували українці. Одними з найпомітніших видань у цей час стали газети й брошури, присвячені діяльності Січових стрільців та «Союзу визволення України». Смерть Івана Франка, яка також припала на цей історичний проміжок, мала широкий резонанс у пресі. Про це писали навіть у віденських виданнях.

Українське питання стояло гостро, і різні видання про це писали. Найбільше про це говорили галицькі видання, закарпатські ж фокусувалися на темі Карпатської України. На Волині та Буковині українська тема практично відсутня у тогочасному друкованому слові.

Читайте також: «Diasporiana»: українські книжки й періодика в еміграції

Зберегти та пам’ятати

Кожне видання складає певну історичну цінність. У нас люблять депутати заявляти про те, що мають у своїй колекції перше видання «Кобзаря», але якщо дійсно якась бібліотека чи архів має і зберігає українську книгу – це означає, що відомості про нашу історію та культуру залишаться.

Колектив упорядників видання «Українська книга в Галичині, на Буковині, Закарпатті, Волині та в еміграції, 1914–1939»: Луїза Ільницька, Тетяна Дубова, Наталія Рибчинська, Інна Морозова, Ірина Жеваженко, Любов Кужель.

Наша бібліографія – це маленький шматочок національної бібліографії цього періоду, бо стосується вона лише частини України. На жаль, немає єдиного координаційного центру, щоб працювати над створенням єдиної бібліографії 1914-1939 років, але це можна було б зробити. Така бібліографія неодмінно допомогла б привідкрити невідомі сторінки історії української книги.

Читайте також: Вахтанг Кіпіані про Музей-архів преси: зі шкіл, з діаспори, з-під землі