Вибори по-азербайджанськи: портрет Ататюрка змінюється на Алієва

Войцех Ґурецький. Тост за предків/ Пер. з польськ. Галина Крук. — Львів: Човен, 2018. —  440 с.

«Тост за предків» Войцеха Ґурецького — це розповіді про Азербайджан, Грузію та Вірменію — три країни, які раніше входили до складу Радянського Союзу, а зараз тяжкими зусиллями будують власні держави. Польський історик, журналіст, репортер, аналітик Войцех Ґурецький подорожував цими теренами понад двадцять років, намагаючись збагнути сутність Кавказу. В своїх репортажах він пише і про давні історичні конфлікти й традиції, що пояснюють контекст цього етнічно різнобарвного регіону, і про сучасний стан справ у Південній Осетії чи Абхазії.

В  уривку з книжки, який надало видавництво «Човен», розповідається про складну систему електоральних уподобань мешканців Кавказу, яка часом залежить від не очевидних факторів, адже часто трапляється так, що стабільність власного життя переважує ризиковане прагнення масштабних змін в країні.

— За кого завтра голосуватимеш? — запитую Руфата.

Питаю просто так, щоб підтримати розмову. Поки навпроти Еюб миє мою машину, маємо десять-п’ятнадцять хвилин.

— Чи, може, не підеш на вибори?

Я точно знаю, що піде, і знаю, за кого голосуватиме, ми не перший день знайомі.

У Руфата була крамничка, де я часом робив пізні закупи. Не уявляю, коли він спав. О восьмій уже був на ногах, після півночі крамничка була ще відчинена. У найбільші свята в нього можна було купити хліб, сир, айран, цигарки. Проходячи повз, я зазирав у вітрину й вихоплював його поглядом: тоді Руфат приязно махав мені з-за шиби, зі свого окопу між заставленим товарами прилавком і стіною зі стелажами.

Я ним захоплювався. Він приїхав у Баку з маленького села, роками тулився в далеких родичів, тяжко гарував. Зрештою доробився власного кута і цієї крамниці. Тепер переймався за доньку, мініатюрну шатенку тихої вроди, яка йому часом допомагала. Хотів відправити її в університет, потім знайти для неї хорошу роботу і видати заміж за хлопця з порядної родини.

Руфат підтримував опозицію. Не аж так, щоб ходити на віча чи годинами просиджувати в чайхані у дворі будинку на вулиці Хагані, де був штаб Народного фронту й редакції опозиційної преси, — це було не для нього, та й хто тоді пильнував би крамницю? Однак він уважно читав «Азадлиг» i «Єні Мусават» — позичав газети у знайомого кіоскера — і, здається, належав до диванної партійки, у якій був діячем його далекий родич.

— То що з голосуванням?

— Як що? — Руфат знизує плечима. — Ось мій кандидат.

Автоматично стежу за рухом його руки. Над дверима висить вирізаний із газети портрет Ільхама Алієва, сина попереднього президента і кандидата від влади. Ще тиждень тому звідти дивився Ататюрк. Попереднє зображення було більшим, від нього залишилася рамочка вигорілої стіни (припускаю, крамар хотів повісити Ельчибея, але забракло сміливості, а Ататюрк давав змогу виказати дистанцію до влади, при цьому не виказуючи надмірного завзяття).

— Як так?! — виривається в мене, і я одразу кусаю себе за язик. Це не моя країна і не мої вибори.

— Вибач, — кажу. — Ти маєш право голосувати, за кого хочеш, це і є демократія. Просто я шокований, що ти, опозиціонер… Ти ж сам агітував за Ісу Гамбара.

— Я передумав, — відповідає і затуляє опозиційну газету якимсь пакетом. Не дивиться мені в очі.

Через кілька днів я знову до нього зайшов. Руфат крутиться туди-сюди, нервово всміхається. Урешті набирається духу: готовий пояснити, чому він так голосував. Кажу, що не мусить пояснювати, це його діло, але Руфат наполягає. Не хоче, щоб я вважав його зрадником і думав про нього щось погане. Ставиться до мене як до друга (роблю поправку на східну емоційність). Словом, мушу його вислухати.

— Бачиш, — починає, — я знаю, на що я можу розраховувати. Раз на місяць я плачу податок, зараз це тринадцять ширванів. Першого числа завжди приходить дільничний, бере десять ширванів. П’ятого — санітарна інспекція, вимагають п’ять-шість ширванів, залежно хто попадеться. Близько десятого являються пожежники, по свої чотири ширвани. Потім відділ торгівлі й ще оті від нерухомості. Цим даю по три ширвани. Крім того, вісім, а то й десять ширванів за електрику. Разом плюс-мінус п’ятдесят ширванів, по-вашому — сто доларів. Виходить, щомісяця до десятого числа я працюю на них, а потім уже на себе. На ці гроші й живемо. Те, що заробляє Сайка, моя дружина, відкладаємо на навчання доньки.

Це нелегко, — затягується цигаркою, — але якось даємо раду. За Ільхама, іншалла, нічого не зміниться, буде так само, як за його батька. А якби прийшла опозиція — хтозна, як було б. Спершу, певно, захотіли б самі нахапатися. Не кажу, що Іса-бей, він не брав би, його соратники теж, але хто стримав би всіх тих нових міністрів, директорів, начальників, керівників, інспекторів і секретарів? Може, підняли би податки? А може, поліціант почав би брати двадцять ширванів, пожежники — десять, а ті від нерухомості — п’ять? І що я тоді робив би? Тому я вибрав Ільхама Алієва. Тепер розумієш, друже?

Я знаю, що Руфат не брехав, він не раз нарікав на незліченні структури, які жирують коштом таких-от бідолах. Вірю, що він боявся змін, бо для бідної людини кожна зміна — зміна в гірший бік. Він голосував за стабільність. Але не сказав мені всієї правди. Що не зі страху перед підвищенням податків зняв зі стіни Ататюрка. Хтось його налякав, або він сам дійшов висновку, що так буде краще для доньки. І напевно він не перестав зненацька любити опозицію — родич із партійки такого не пробачив би.

Я всміхнувся і більше нічого не питав.

Коли хтось думає одне, а каже й робить інше, це може бути звичайним шахрайством, але часом ідеться про кетман. Кетман придумали шиїти. Позаяк вони віками були переслідуваною ісламською меншістю й наражалися на цілковите винищення, то визнали за собою право маскуватися. Могли приховувати, що вони шиїти, навіть удавано зректися ісламу. Якщо життя шиїта було під загрозою, якщо він зазнавав насильства, однак зберіг віру в своєму серці, це не вважалося зрадою. Tаку практику називають такійя, а кетман — це звільнення від обов’язку демонструвати свою віру перед іншими. Звісно, якщо виникають відповідні серйозні обставини.

Шиїт зрозуміє Петра, який тієї ночі тричі зрікся Бога, а потім збагнув, що сталося, і гірко заплакав: він знає, що означає зректися Алі й не скорбіти за Хусейном у річницю Кербели. Натомість для суніта кетман — боягузтво, варте жалості.

Батьківщина кетману — Північно-Західний Іран, персько-турецьке прикордоння, де століттями зіштовхувалися шиїтські та сунітські впливи. «Місцеві володарі, — пише Тадеуш Свєнтоховський у книжці „Азербайджан і Росія”, — часто змінювали віросповідання, а їхні піддані мусили опанувати вміння пристосовуватися, прикидатися, часом доводячи його до рівня мистецтва. Це допомагає краще зрозуміти азербайджанський менталітет із його вдаваною мінливістю і здатністю до різких поворотів, а водночас із відданістю засадничим цінностям. Кетман визначає багато важкопояснюваних політичних явищ, на позір не пов’язаних із фактами й реаліями».

Жозеф Артюр де Гобіно, описуючи Персію ХІХ століття, зауважив, що є кілька рівнів кетману, залежно від різновиду загрози: мовчання, зречення власних поглядів, і нарешті — прийняття іншої віри. У найкращому виконанні кетман стає мистецтвом, віртуозною грою зі світом.

Чеслав Мілош покликався на Гобіно в «Поневоленому розумі». Він використав поняття кетману, аналізуючи позиції інтелектуалів, які в різні способи пристосовувалися до життя в сталінській  Польщі.

В Азербайджані комунізм був золотою добою кетману. Професор Свєнтоховський описав феномен азербайджанського відділення Союзу войовничих безбожників: ще 1930 року спілка налічувала лише три тисячі членів, а вже через рік — сімдесят тисяч. Азербайджанські члени Союзу, керуючись науковим світоглядом і пропагуючи здоровий спосіб життя, показово відмовлялися від алкоголю й ковбаси зі свинини.

У Фонді Гейдара Алієва є невеличкий музей. Екскурсоводка звертає нашу увагу на старий примірник Корану. На цьому Корані — і на Конституції — Гейдар Алієв давав присягу, коли став президентом. Це родинна реліквія, яку Алієви переховували в себе не одне покоління. До Баку цей примірник привезли з Нахічевані.

У нас, додає екскурсоводка, усі мали вдома Коран, навіть секретарі партії. Чую гордість у її голосі.

Як це оцінити, якими мірилами?

Хтось може сказати, що Алієв не був справжнім комуністом. Адже партія, до якої він належав — і в якій зробив серйозну кар’єру, — пропагувала атеїзм.

Ще хтось може зауважити, що Алієв був поганим мусульманином. Бо що то за мусульманин, який роками не буває в мечеті?

Але досить того, що він був великим майстром кетману.

Читайте також: Джеймс Мейс про національний комунізм у радянській Україні

Зображення надані видавництвом